зміст

© А.Кирчів, 2001

У тепер вже далекому і майже історичному 1991-му здавалося: наявність власної держави негайно вирішить якщо не всі, то принаймні більшість видимих і невидимих проблем, що нашарувалися за майже три чверті століття господарювання найкривавішого досі тоталітаризму. Ці романтичні мрії стосувалися практично всіх сфер життя відновленої держави – економіки, суспільства, політики, безпеки, вибору власного місця і власної ролі у світовій співдружності. Впродовж десяти років таки відбувалися зміни – мінялися уряди, Президенти, вектори зовнішньої політики. Проте зміни, як і всякий процес, в сприйнятті їх консументів оцінюються виключно за результатом, проміжним чи остаточним, а причини невдач залишаються для аналізу другому ешелонові – тим, кого у постсовєцькому просторі прийнято називати інтелектуальною елітою (в цивілізованому світі цю касту називають decision-making elites, вказуючи цим, що її сумарний інтелект не є “річчю в собі” чи інструментом фіксації здійснених фактів). Отже, основним запитанням у цьому аспекті було і залишається – чи стали пересічні громадяни почуватися більш затишно, безпечно, зокрема – в контексті всезростаючої амплітуди зовнішньополітичних альтернатив? Чи зріс, врешті, ступінь безпеки держави, як суверенного суб’єкта міжнародного права за десять років діяльности з гордим означенням “державотворча”?

Відповідь, на превеликий жаль, буде однозначною – ні. І не лише через засмальцьований від перманентного ужитку перелік-штамп об’єктивних причин чи хронічне розмагнічення компаса українських пріоритетів у зовнішній політиці. Перша і основна причина загадковости поведінки владних еліт України у формуванні політики безпеки власної держави полягає у банальній залежності від “совкового синдрому” застосування реактивної, а не активної стратегії, узгодженні її a priori з усіма можливими і неможливими, реальними чи уявними партнерами і акторами світової політичної сцени, вічного страхування і перестраховування себе від ймовірної відповідальности за свої вчинки.

Оскільки керунок руху України за останнє десятиліття нагадує опис коливання маятника і не дає жодного уявлення про ґенезу визрівання хоча б якоїсь національної концепції чи стратегії безпеки, то в цьому контексті слід бодай пригадати статистику подій і фактів, як у самій державі, так і довкола неї.

На хвилі ейфорії відтворення Української державности у 1992 році було прийнято безліч гарних, доречних, навіть до певної міри стратегічних рішень і постанов, які, проте, більше нагадували пакет декларацій намірів. Куди вистелена дорога добрими намірами, відомо. Отож, Україна вирішила майже відразу: інтеґруватися у всі можливі европейські та евроатлантичні структури, швидко і ефективно провести економічні реформи (справедливу приватизацію, ринкові реформи тощо), здійснити увесь набір відомих демократичних перетворень.

Беручи до уваги загальноприйняті норми демократії, зокрема вимоги щодо прозорости оборонного бюджету та цивільного контролю над ним, керівництво України досить швидко у складний перехідний період пішло на заміну військового керівника Міністерства оборони цивільним, не надто піклуючись про ймовірні наслідки цих переміщень для національної безпеки, зокрема в її зовнішньополітичному виразі. А наслідки, як з’ясувалося, перевищили найгірші сподівання. Так, скажімо, програма поступового скорочення малоефективних і громіздких Збройних Сил з метою їх поступового перетворення у мобільну професійну армію насправді призвела до диспропорції в структурі цих сил і зниження боєздатности більш як на 70% у порівнянні із показниками 1992 року.

Водночас із проголошенням незалежности Україна задекларувала своє бажання стати без’ядерною і нейтральною (позаблоковою). Переважна більшість фахівців із проблем міжнародної політики цілком слушно зробили висновок, що у 1991 році подібний тактичний крок був чи не єдиним засобом змусити Москву офіційно визнати втрату контролю (принаймні в рамках міжнародного права) над цим ласим шматком покійного Союзу. Проте ревність і водночас алогічність Києва у виконанні своїх міжнародних зобов’язань дивувала і продовжує дивувати фахівців-міжнародників. Починаючи із 1992 року Україна активно роззброюється, незважаючи на неприховане нарощування військового потенціалу і експоненціальне зростання економічної та соціально-політичної кризи у північно-східного сусіда. Із випередженням графіка, в період від 1992 до 1995 року, у відповідності із взятими за Договором “Про звичайні збройні сили в Европі” обов’язками в державі було скорочено 2294 танки (із 6374, отриманих у спадщину під час розвалу СССР), 3010 бойових бронемашин (із 8060), 404 бойових літаки (із 1494). “Нульовий варіант” поділу Чорноморського флоту колишнього СССР навіть за умов відмови Росії від контролю Середземноморського басейну, фактично закріпив за нею контроль над потужним товаропотоком, що пливе через чорноморські порти, підсилив її військово-політичний вплив на Балканах, а також надав унікальний шанс зміцнити російські позиції в Криму і на Кавказі. При цьому всі наступні домовленості щодо військово-морських сил або були недієздатними з огляду на абсурдність проектів (наприклад, спільний для обох держав Чорноморський флот), або відверто іґнорувалися, як іґнорується цілком обґрунтована вимога української сторони щодо демаркації лінії кордону на Азовському морі. Домовленості (в т.ч. й останні) між Росією та Україною щодо базування ЧФ у Севастополі не лише суперечать самому статусу нейтралітету нашої держави (оскільки він передбачає відсутність на території країни будь-яких іноземних військових формувань), а й виставляє Україну у непривабливому світлі, адже саме на кримських аеродромах базуються фронтові (!) штурмовики Су-27, здатні нести тактичну ядерну зброю, у радіусі дії яких опиняються об’єкти на територіях Грузії, Азербайджану, Вірменії, Сирії, Лівану, Туреччини, Греції, балканських країн, Словаччини, Угорщини, Чехії, Австрії, Польщі. Закономірно, що при таких обставинах загрози країнам НАТО, територія держави, де знаходиться осередок небезпеки, сама перетворюється для Альянсу на ціль для адекватної відповіді чи удару на випередження.

Ще гірше виглядала ситуація із ядерним роззброєнням, доцільність і варіанти якого ще й досі є предметом гострих дискусій в Україні. Принаймні, більшість експертів сходиться на думці, що демонтаж і вивезення до Росії міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) СС-18, СС-23 та СС-24 (за класифікацією НАТО) були надто квапливими, метушливими, що дозволило США та Росії зіграти на цих обставинах і відтягнути виконання зустрічних зобов’язань щодо компенсації, а то й просто мовчазно від них відійти. Частина аналітиків вважає, що тактичний ядерний потенціал наземного і повітряного базування взагалі віддавати було не слід, оскільки саме він, без жодної загрози для США, становив би реґіональний фактор балансу сил і стримування неоімперських інтенцій Росії.

Через непослідовне, стратегічно непродумане скорочення озброєнь відбулося згортання ВПК (за нормальних умов функціонування розвинутої держави – явище закономірне і позитивне), що в перехідний період мало вкрай негативні наслідки, оскільки призвело до втрати найбільш кваліфікованого науково-технічного персоналу і зумовило відставання у деяких високотехнологічних галузях виробництва оборонної продукції, цілком конкурентноздатної на світових ринках озброєнь. Оскільки Україна небезпідставно претендує на лідерство на вказаних ринках (принаймні поки що посідає місце у чільній десятці), такий удар може стати для неї фатальним з огляду на тісняву і штовханину конкуруючих претендентів на лідерство. Крім того, авторитет “чесного торгівця зброєю” досить відчутно було підмочено нерегульованим державою розпродажем арсеналу “неліквідів”, на чому зробили чималенький капітал, зокрема, і деякі з нинішніх представників владної еліти України.

І це ще далеко не повний перелік факторів і дій, які призвели до катастрофічного зниження обороноздатности України. Проте, він є яскравою ілюстрацією тієї прямої загрози національній безпеці, яка сформувалася за роки незалежности. Додаймо до цього залежність на 80% від імпортованих енергоносіїв (переважно з Росії), 54% орієнтованого на російські ринки українського експорту (і це тоді, коли за міжнародними нормами вже більше чверті експорту на один із ринків є фатальним фактором для економічної безпеки експортера), перманентні екологічні катастрофи антропогенного походження (в т.ч. і ненадійність ядерної енергетики), втрату контролю над трансконтинентальними комунікаціями, засилля іноземного (переважно – російського) капіталу у стратегічних галузях, розгалужену мережу тіньового бізнесу, явне пробуксовування демократичних перетворень тощо – і отримаємо тло, на якому розгортається багатовекторна безваріантність зовнішньої політики суб’єкта (де юре) міжнародного права під назвою Україна.

Тим часом західні сусіди позбулися декларативного елемента своєї політики і в повному обсязі взялися за реалізацію власних інтеґраційних програм. Першою відчутною зміною ґеополітичної конфігурації реґіону ЦСЕ стало повноцінне членство Польщі, Чехії та Угорщини в НАТО. Вектор “асоційоване-повне членство в ЕС” набув для них та їхніх сусідів більш ніж очевидних обрисів, як і факт, що кордон розширеної Співдружности невдовзі пересунеться на схід континенту, перетворивши зону досі стосовно вільного транскордонного пересування і торгівлі у жорстко контрольований простір зі стандартними для переважної більшости країн ЕС шенґенськими правилами перетину кордону.

Водночас помітні зміни відбуваються у східного сусіда України, хоча вони мають далебі не оптимістичний відтінок. Концентрація влади і капіталу у метрополії, стара командно-репресивна політика щодо національних меншин і провінцій, перманентна економічна і політична криза, помітне виснаження природних ресурсів (насамперед через торгівлю сировиною як одне з нечисленних джерел надходження валютних коштів, та й то переважно не у державний бюджет) та інші властиві для постсовєцького простору фактори призвели до крайнього зубожіння Росії, потужного сепаратистського руху і реальної загрози деструкції псевдо-федерації. Затяжна війна в Чечні і неспроможність Кремля знайти вирішення проблеми є однією з досить промовистих ілюстрацій владного безсилля і дзеркалом сміху для російських імперських замашок. Аґресивна інтеґрація з Білоруссю та (ймовірно) з Молдовою, тиск на Грузію, Азербайджан, Вірменію, середньоазійські держави, загравання з Китаєм, Індією та “старими друзями” Совєцького Союзу на Близькому Сході носять переважно характер стратегічних PR-ходів, ніж реальної політики, хоча й ведуться за допомогою властивих для такої політики інструментів. Тепер питання ставитиметься не стільки про калитівське приєднання нових “земель”, скільки про утримання тих, що наразі ще входять до складу федеративної Росії. Зважаючи на те, що сили в останньої вже далеко не ті, які були десятиліття тому, можна припустити, що Президенту Путіну доведеться шукати альтернативні методи зміцнення внутрішньої єдности держави до тих, які застосовували його попередники, і залишаються властивими для керованого ним донедавна відомства.

Починаючи із 1991 року, тобто від моменту зникнення на карті світу основного джерела його біполярности, йде постійне зростання ролі США у формуванні монополярного світового політичного поля, де цій країні належить роль своєрідного диспетчера. Щоправда, офіційний Вашинґтон увесь час намагається дистанціюватися від такої політики (згадати б хоча заяву Медлін Олбрайт: “Ми не хочемо бути світовим поліцейським”), проте факти свідчать про протилежне. І якщо адміністрація Клинтона проводила свою лінію, більш-менш знаходячи міжнародно-правове виправдання своїм діям (виняток становить хіба що інтервенція на Балканах), то Президент Буш доволі відверто заявляє про однозначне і неподільне світове лідерство Сполучених Штатів, їхні ґлобальні інтереси, зокрема і на Старому континенті, не надто піклуючись про морально-правовий аспект (відмова від екологічних протоколів Кіото, “розкручування” нової системи протиракетної оборони, державне лобіювання ґлобальних програм та інтересів локалізованих у США транснаціональних корпорацій тощо). Ґлобальна система безпеки, її европейська складова, базуються насамперед на НАТО, найпотужнішим силовим елементом якого є американський фінансово-економічний та військовий потенціал. Саме ними, а також безальтернативними за якістю і ефективністю комунікаційними та транспортними засобами американської компоненти Альянсу пояснюється його рішуча операція на Балканах всупереч рішенню РБ ООН на тлі невпевнених дій Західно-Европейського Союзу. Десь тут знаходять свої пояснення серйозні розбіжності у концептуальному підході до формування нової европейської структури безпеки, яку основні европейські гравці намагаються створити на основі власного спільного формування – Еврокору, прагнучи витворити альтернативу до реформованого і адаптованого до особливих европейських умов Північноатлантичного блоку. З огляду на принципи формування, локалізацію і відсутність негативного тла Еврокор, безперечно, є привабливішим для потенційних його членів із числа кандидатів до ЕС, проте не до решти з’ясовані функції та засоби реалізації тактичних і стратегічних завдань у сфері безпеки явно не конкурентноздатні у порівнянні із відшліфованими, майже досконалими схемами дій НАТО.

В умовах жорсткого і однозначного поділу сфер інтересів у світі Україна продовжує дотримуватися концепції багатовекторности своєї зовнішньої політики, примудряючись називати стратегічними партнерами водночас США і Росію. Така політика мала якесь виправдання у перший рік незалежности, коли, з огляду на маловідомість нового суб’єкта міжнародного права і загалом індиферентне до негативного ставлення Заходу до дезінтеґрації СССР, існувала реальна загроза повернення України у сферу суверенітету московського центру. Здавалось би, декларуючи нині бажання стати частиною об’єднаної Европи, Україна повинна була б однозначно і остаточно відмовитися від іміджу вільно плаваючого тіла світового політичного моря. Відмова від неіснуючого нейтралітету і поступове входження до евроатлантичних структур безпеки – спершу через асоційоване членство, згодом – повноцінне, назавжди вивело б Україну з російського реінтеґраційного простору і відкрило бодай далеку, та все ж перспективу подальшої інтеґрації в західному напрямку.

Проте, відбувається щось зовсім протилежне. На відміну від своїх основних сусідів і стратегічних партнерів – Росії та Польщі – Україна досі не має базового документа, який формує основи національної безпеки, тобто її стратегії, офіційно затвердженої законодавчою владою. Орієнтиром (причому – доволі загальним і туманним) була і залишається Концепція Національної безпеки України, прийнята у першому читанні Верховною Радою України 16 січня 1997 року. Водночас віднедавна (особливо за останній рік) відбулося відчутне зміцнення східного вектора зовнішньої політики. З офіційних промов зникло формулювання “евроатлантична інтеґрація”, насамперед наголошується на европейськости України у культурно-географічному розумінні терміну, а не у цивілізаційному вимірі інтеґрації. Навіть під час прощання зі Святішим Отцем на Львівському летовищі президент Кучма теж говорив про европейську ідентичність фактично як про остаточну і вже досягнену мету України, підтвердженням чого став візит Папи. Тому відразу після візиту, зустрівшись у Ряшеві із президентом Польщі, президент Кучма міг цілком безпечно заявляти, що не відмовляється від жодного слова, сказаного ним під час візиту Понтифіка – все було дійсно в рамках протокольних узагальнень.

На цьому тлі події останніх більш як півроку – заміна прозахідного Б.Тарасюка на просхідного (чи ніякого) А.Зленка на чолі зовнішньополітичного відомства, гальмування процесу демаркації українсько-російського кордону в акваторії Азовського моря та зміни статусу кордону, призупинення будівництва альтернативного нафтопроводу Одеса-Броди і млявий протест щодо обвідних нафтогазокомунікацій Росія-Захід, підкреслене понадпротокольне прийняття нового посла Росії в Україні В.Черномирдіна, який, фактично, тримає одну руку на “кранику”, а другу – на досьє компроматів на переважну більшість владних еліт, – досить яскраво свідчать: Україна готова йти у фарватері російської політики.

Звичайно, не можна узагальнювати, начебто Україна не дбає про власні інтереси національної безпеки на зовнішньополітичній арені. Реінтеґраційний тиск Росії з одного боку і реально закриті двері на Заході – з іншого, залишив не надто багато можливостей для маневрів у обмеженому просторі і часі. Однією з найвдаліших форм альтернативних конструкцій, покликаних ґарантувати економічну та зовнішньополітичну безпеку, стало об’єднання ГУУАМ (Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова), хоча в світлі останніх виборів і подій можна сподіватися, що Молдова або відіграватиме роль “п’ятої колони” Росії, або взагалі відійде до російсько-білоруського тандему. Має свої позитивні сторони і Балто-Чорноморське співробітництво, хоча в сучасній обстановці (насамперед, через політичні режими в Молдові і Білорусі, напружені відносини з Румунією, близьке членство в НАТО країн Балтії, російський “військово-морський анклав”) ця структура навряд чи має дальші горизонти, аніж дво-, рідше – багатосторонні договори про економічну співпрацю між учасниками проекту, і навіть віддалено не нагадує спробу реалізації концептуальних північно-південних інтеґраційних моделей за версіями Пілсудського, Липи чи Мочульського.

Досить цікаво виглядає співпраця з Північноатлантичним Альянсом, де Україна посідає дещо розмите становище однієї зі сторін “особливого партнерства”. Різниця із російським аналогом полягає у тому, що керівним органом останнього є рада співробітництва, у той час коли Україною займається комісія.

В рамках програми НАТО “Партнерство задля миру” за участю України відбуваються міжнародні військові навчання (Peace Shield, Sea Breeze, Cooperative Partner, Cossac Steppe та ін.), разом із контингентом у підпорядкуванні ООН українські миротворці виконують свою місію на Балканах та у Сьєрра-Лєоне, створено спільні українсько-польське, українсько-румунське та українсько-угорське військові формування із визначеним обсягом функцій тощо. Проте програма, незважаючи на розрекламований спектр можливостей, явно оголює свою скляну стелю, для подолання якої доведеться робити якісну революцію в свідомості як владних еліт України, так і суспільства загалом.

Попри відверто непривабливий вигляд України в контексті її зовнішньополітичного реноме, більшість ґеополітиків і політологів у Европі і світі без вагань називають її центральною точкою (чи точкою напруги?) архітектури реґіональної (чи континентальної) безпеки з огляду на її положення в пункті перетину основних европейських ґеополітичних і ґеостратегічних осей Захід-Схід та Північ-Південь. Зважаючи на своє крайнє східне положення в окресленому Збіґнєвом Бжезінскі квартеті “европейського хребта безпеки”, Україна отримала у навантаження роль своєрідного щита чи фільтра від небезпек, які можуть в тій чи іншій мірі загрожувати об’єднаній Європі зі сходу і півдня. У відповідності із цими завданнями їй доводиться стримувати переважно транзитний потік нелегальних імміґрантів, наркотиків, зброї та низки контрабандних товарів, який котиться територією України через прозорий кордон із Росією, створюючи загрозу її внутрішній безпеці. При створенні непрохідного для цього потоку бар’єру на західних рубежах колишнього постсовєцького простору все це осяде на території України – або в очікуванні слушної нагоди для реалізації завдання нелегального транзиту (наркотики, зброя, контрабанда, потенційні заробітчани, “людський” товар), або для облаштування власного життя (біженці із зон бойових дій, політичного терору та стихійних лих).

Специфіка положення України спричинилася до експериментування із участю у різних моделях міжнародної співпраці в галузі безпеки. Вже згадане тут “Партнерство задля миру” свій інструментарій вичерпало, а новий механізм іще не виник, що створило певний вакуум можливостей. Цьому сприяла тимчасова (немає нічого такого постійного?) невизначеність у справі формування новітньої системи европейської безпеки, що виникла внаслідок ускладнень у розподілі повноважень і обов’язків між НАТО та ЕС. Від останнього жодних пропозицій щодо можливих варіантів співпраці в контексті діяльности Еврокору поки що не надходило (принаймні, офіційних повідомлень про це не було).

З іншого боку, позбавлена стратегії політика безпеки України за роки її незалежности залишила поза сферою своєї спроможности вирішення проблеми базування російських збройних сил (Чорноморського флоту і т.зв. сил швидкого реагування – морської авіації, зв’язкової і радіолокаційної інфраструктури (радіорозвідки) та морської піхоти) в Севастополі, що зберігає перманентну загрозу суверенітетові України на Кримському півострові. Більше того, українсько-російська військова співпраця на морі, формування спільної військової одиниці під подвійним командуванням (абсурдної з точки зору боєздатности, зате з претензією на політичний арґумент) і незрозумілий з міжнародно-правової точки зору статус міста Севастополя (така собі українська Ґвантанама) сприяють стійкому іміджеві України як ненадійного партнера НАТО і найслабшої, хоча й надзвичайно значущої ланки системи европейської безпеки.

Важливим і водночас винятково контраверсійним фактором в контексті зовнішньополітичного компонента політики національної безпеки було і залишається військово-технічне співробітництво. Його наслідком насамперед є значні надходження у державний бюджет від продажу та ремонту систем озброєнь, у чому, як вже зазначалося, Україна посідає почесне місце у верхній десятці світового рейтингу. У цій сфері наша держава успішно конкурує з Росією, Ізраїлем та іншими світовими лідерами-продуцентами знарядь смерті, в основному у сферах танко-, літако-, ракето- та кораблебудування. Зважаючи на прагматично-комерційні параметри обсягів і напрямків продажу, такого роду заняття не повинно впливати на зовнішньополітичний імідж, проте лобіювання економічних інтересів основних гравців світової політичної сцени відчутно корегує картину і виставляє Україну у непривабливому образі постачальника знарядь зміцнення влади тоталітарних режимів Африки, Латинської Америки і Близького Сходу. Щось подібне трапилося і в галузі ядерної енергетики, коли Сполучені Штати буквально викрутили руки Україні, примусивши її відмовитися від привабливого іранського ядерного проекту, чим, зрештою, не погребувала скористатися Росія.

Зважаючи на техногенні та антропогенні природні катастрофи, частота повторень яких у субреґіоні Центральної Европи загрозливо зростає, особливого значення набула співпраця в галузі екологічної безпеки. У цьому плані Україна, навчена гірким досвідом закарпатської повені 1998 року, підписала договори з Польщею, Румунією та Угорщиною про попередження та спільні дії, скеровані на ліквідацію наслідків стихійних лих. Що, зрештою, не перешкодило Румунії затруїти пів Дунаю ртутними відходами золотодобування, а Закарпаттю – ще раз “поплавати” у 2000 році.

Окремим аспектом національної безпеки України в її зовнішньополітичному виразі є відносини із стратегічними партнерами, насамперед – з Росією, США та Польщею. Стосунки із кожною з цих країн самі по собі можуть бути предметом окремого всебічного дослідження, тому детально зупинятися на них тут мабуть недоцільно. Слід, однак, бодай тезово зазначити основні засади і принципове значення цих стосунків для національної безпеки України.

*Стратегічне партнерство з Росією визначається енергетичною і ринковою залежністю від неї і може розглядатися радше як потенційна загроза національній безпеці України, зважаючи на неоімперські та реінтеґраційні інтенції ослабленої кризами і міжнаціональними конфліктами квазі-федерації. Небезпека посилюється прямою залежністю переважної більшости владних і економічних еліт України від тіньової російської метрополії, що дозволяє офіційній Москві використовувати це як ефективний засіб тиску з метою бажаного корегування української зовнішньої політики. Насамперед безальтернативність (на даному етапі) енергетичного забезпечення і адекватного ринку для української продукції залишають Росії статус стратегічного партнера з усіма негативними наслідками для зовнішньополітичної безпеки України (прозорий кордон на суходолі і досі не демаркований – на Азовському морі, іноземна військова база в Севастополі, стійкий негативний імідж України як сателіта ядерної Росії і потенційного партнера Ташкентського пакту тощо).

*Сполучені Штати були і залишаються фактично не стільки партнером, скільки патроном і ґарантом безпеки України в реґіоні ЦСЕ, контрбалансом до тиску Росії. Ця політика, спрямована насамперед на захист національних інтересів і безпеки основного партнера США в Центральній Европі – Польщі, набула офіційного виразу з моменту розпаду Совєцького Союзу і у принципових засадах не змінюється, незважаючи на зміни президентських адміністрацій. Ба більше, заявою про безумовне розширення НАТО, підготовкою до розробки і впровадження нової системи протиракетної оборони та іншими кроками новий господар Білого дому дав зрозуміти, що не допустить реалізації спроб Росії повернути собі статус однієї зі світових потуг і готовий всіма доступними засобами пильнувати національні інтереси США, зокрема необхідний стан безпеки в субреґіоні ЦСЕ. Навіть у спробі домовитися з президентом Бушем щодо ядерного роззброєння під час саміту “7+1” в Генуї, російський лідер уже не намагався заперечувати права США на антиракетну оборонну систему. Така політика повністю вписується у пануючу у США концепцію “европейського хребта безпеки” З.Бжезінскі, який передбачає ключову роль України як найбільш східної складової цієї ґеополітичної структури. Україна, до того ж (згідно з концепцією) опиняється поза територіально цілісним простором об’єднаної Европи і тому потребує додаткових ґарантій власної безпеки.

*Відносини з Польщею були і залишаються стратегічними з огляду на безпосереднє сусідство і транскордонну співпрацю, забезпечення субреґіональної та реґіональної безпеки, транзит товарів, енергоносіїв та людей уздовж основних ґеополітичних осей Захід-Схід та Північ-Південь континенту. Утворилася своєрідна вертикаль стратегічних відносин: США лобіює інтереси Польщі в об’єднаній Европі (безпосередньо і через Німеччину) і в НАТО, що є складовою інтересів Сполучених Штатів на Старому континенті; Польща як кандидат на вступ до ЕС і лобіст інтересів США в субреґіоні ЦСЕ вважає першочерговим завданням адвокатуру інтересів України в цьому субреґіоні і в Европі загалом (насамперед через власні інтереси співпраці і безпеки, а також з огляду на ґлобальні інтереси США); в багатьох випадках Сполучені Штати діють безпосередньо (і цей принцип має тенденцію до розвитку в майбутньому) в українському напрямку, минаючи польську ланку; за останній час з точки зору відстоювання інтересів у зовнішньополітичній ніші власної національної безпеки, зокрема в рамках описаної вертикалі, Україна переважно перебувала в стані об’єкта політики. Яскравим і повчальним прикладом виявилася справа трубопроводу, проект проходження якого через територію України всіма засобами захищала Польща, у той час, як Україна поводилася вкрай непослідовно і фактично відмовилася від претензій на власні інтереси щодо цієї магістралі. На найближче майбутнє стратегічне партнерство з Польщею розглядатиметься в контексті безпосереднього сусідства за схемою “ЕС – не-ЕС”. У цій схемі, поряд з подоланням проблеми нового візового кордону шляхом оптимізації необхідних процедур, Польща намагатиметься не втратити економічного, політичного, культурного, наукового партнерства на сході континенту у дошенґенських обсягах (спрощення візових процедур, організація транскордонної співпраці, створення мережі білатеральних еврореґіонів і офшорних зон тощо), а також ґарантувати свою безпеку через недопущення перетворення кордону з Україною у новий “берлінський мур”; Україна (у випадку дотримання проевропейської зовнішньополітичної доктрини) послідовно здійснюватиме кроки у напрямку евроатлантичної інтеґрації, поступово зменшуючи залежність від російських енергоносіїв і ринку, що водночас віддалить її від нового реінтеґраційного простору Росії (внутрішні ринкові і демократичні перетворення і приведення продукції до стандартних вимог европейського ринку, розвиток і зміцнення структури ГУУАМ, формування позитивного іміджу ЕС і НАТО в українському суспільстві, підтримка вищеописаних ініціатив Польщі, розвиток співпраці у військовій галузі тощо). Важливим стимулом до якнайтіснішої співпраці є локалізація Польщі і України в становій архітектурі безпеки континенту. Очевидно, важливість цього фактора усвідомлено на рівні владних структур обох держав: за період з 1991 до 1999 року між Польщею та Україною укладено 62 масштабних договори, які регулюють практично всі ділянки двосторонніх взаємин.

В залежності від стану зрілости і стратегічного мислення правлячих еліт України, рівня усвідомлення незалежности держави та її інтересів як серед відповідальних за прийняття рішень у державі, так і в суспільстві в цілому, можна змоделювати принаймні наступні варіанти розвитку зовнішньополітичних стратегій, а також оцінити їх з погляду інтересів зовнішньополітичного компонента національної безпеки:

– Зближення з ЕС і НАТО (з можливістю інтеґрації в далекій перспективі). Цьому насамперед сприяють відносини зі США та Польщею. Остання в цьому випадку (при адекватних діях і регуляціях з боку України) може взяти на себе роль промотора транскордонної співпраці і пошуку її нових форм. Однією з таких форм може стати мережа еврореґіонів. В галузі безпеки необхідне якнайтісніше співробітництво з НАТО і відмова від пошуків чи формування проміжних структур безпеки. В майбутньому, при завершенні розподілу повноважень і обов’язків між Північноатлантичним Альянсом і ЕС-Еврокором, можлива схема взаємин з останнім, за умов запрошення від нього до співпраці.

– Трансформація ГУУАМ або Балто-Чорноморського співробітництва в альтернативні до ЕС та НАТО структури. Єдиним позитивним наслідком розвитку ГУУАМ міг би бути розвиток ринкової структури в певному постсовєцькому просторі, як етап перехідного періоду (за умови, що Молдова не приєднається до Росії і Білорусі, або не почне виконувати певну специфічну роль в цьому субреґіоні). Врешті, вже наступні вибори в Молдові можуть привести до влади в ній набагато “прорумунськіший” (водночас – “проевропейськіший”) уряд, оскільки за міжвиборчий період населенню буде надано можливість переконатися в повному обсязі у грандіозній “бульбашці” політики комуністів. Але ця структура була б сліпим відгалуженням в контексті загальноевропейських інтеґраційних процесів. Так само безперспективним є перетворення структури Балто-Чорноморського співробітництва в окрему інтеґраційну модель співпраці в сфері економіки і безпеки на континенті. Будь-яка проміжна або перехідна структура в контексті існуючих взаємовиключних формацій приречена, оскільки автоматично стає альтернативною до обох.

– Неінтеґраційний проект (так званий “власний шлях”). Цей варіант можливий або при формуванні власного інтеґраційного простору, або за умов потужних інвестицій з боку партнерів, що не мають спільних кордонів з акцептором. Проте у найближчому майбутньому інвестиційний потік (насамперед через несприятливий для цього клімат) в Україну не передбачається, а одним із завдань України в цих обставинах, з точки зору її національної безпеки, є і залишається – не потрапити в реінтеґраційний простір Росії (яка обрала саме цей варіант “власного шляху”).

– Реінтеґрація з Росією та її сателітами. Найменш бажаний і, на жаль, цілком реальний варіант з погляду національних інтересів і безпеки України. Сильний економічний, інформаційний, енергетичний і політичний тиск Росії, спричинений кризою всередині країни і ще наразі значними її природними ресурсами, з одного боку, а з іншого – байдужість і небажання змін (навіть при декларуванні протилежного) у постсовєцькому просторі і самоізоляція від цих проблем Заходу, можуть витворити ситуацію, коли, внаслідок виборів чи перевороту в Україні прийдуть до влади сили, здатні наполягати на перетворенні СНД у державне утворення на кшталт СССР-2, чи принаймні зміцнення Ташкентської структури квазібезпеки участю в ній України. Такий варіант надовго провів би цивілізаційну межу Европи уздовж західного кордону України.