зміст

© Ю.Буздуган, 2001

Вступ

Десять років змін. Неймовірно стрімких. Темп вищий, ніж у пікові моменти після Першої Світової. Радісне очікування перейшло у роздратування, роздратування – у втому. Втома переходить у звичку, звичка – у байдужість. Тепер навіть маніпуляції свідомістю вже не викликають роздратування, тільки рефлекторні посмикування. Якщо немає віри – хай буде її ерзац. І все це на тлі того, що ніколи наше буденне життя, зміст наших гаманців, шлунків і думок не залежали від потоку суспільних процесів, як сьогодні. Ніщо так не заважає логічному мисленню, як релятивізм цінностей.

А в умовах швидких трансформацій соціальних структур ціннісні системи не тільки не працюють, як соціальні регулятори, але навіть не встигають сформуватися. Дії основних суб’єктів стають неетичними не тільки в сенсі недотримання заповідей. Дії втрачають глибину надзавдань, стають рефлекторними, інтереси переслідуються виключно короткотермінові. Система стає примітивною, стихійність процесів не спотворюється. Жити в такій системі незручно і некомфортно, але аналізувати її просто. Знову ж таки, якщо є моральні сили. Бо, як сказав Винниченко, “історію України можна читати тільки з бромом”.

Перший же ж погляд на суспільні процеси в Україні дає зрозуміти, що наближається стабілізація. Закінчується хаос, формується порядок. Стабільна соціальна структура. Відчувається, що зміни, свідками яких ми сьогодні є, будуть останніми або передостанніми. Розгортається боротьба за те, щоб увійти у фазу стабілізації в панівному становищі. Вчора програвати було неприємно, але не смертельно. Наростаюча стабілізація перетворить сьогоднішній програш в довічний. Принаймні для гравців нашого конкретного покоління. Для олігархів.

А відставному олігарху не позаздриш. В нього є лише три варіанти “виходу на пенсію”: отримати кулю в голову, сісти в тюрму, або втекти за кордон. Може хтось знає хоч один приклад долі відставного олігарха, що принципово відрізнявся б від долі Євгена Щербаня, чи Павла Лазаренка? І холод заповзає в душі тих, влада кого сьогодні не має меж. Їм страшно…

Процеси традиційно розвиваються в трьох площинах – держава, економіка, суспільство. Суб’єктами цих процесів є відповідно бюрократія, капітал та соціум.

Найпростіше з бюрократією. Сучасна держава неможлива без високоорганізованої та стабільної бюрократії. Nobles oblige. Українська бюрократія, що дісталася нам у спадок, як уламок совєцької номенклатури – не найгіршого варіанту олігархії (відкритої, біполярної, з горизонтальною та вертикальною мобільністю та неспадковою системою оновлення) – довела свою живучість. Справа навіть не в тому, що досьогодні можна зустріти Главу райдержадміністрації, що до того був Головою Ради, а до того Представником Президента, а до того Першим Секретарем райкому. Стабільність апарату з урахуванням вікової ротації складає відсотків 90. Система збереглася. І слава Богу.

Сьогодні в Україні саме бюрократія виконує функцію каркасу стабільности, який приймає на себе удари динамічних соціальних трансформацій, забезпечуючи цілісність системи загалом, незважаючи ні на що. Еволюція бюрократичної системи дуже повільна, значно повільніша навіть за певною мірою хаотичні зміни її юридичного статусу. В будь якому випадку очевидно, що “процеси державотворення” у вузькому сенсі цього слова не можуть бути ані першопричиною, ані джерелом трансформацій, ані задавати їх темп.

З економікою все не настільки очевидно. Перетворення тривають, та ще й які бурхливі! Приватизація, клани, цінова лібералізація тощо безумовно справляють враження глибинних економічних трансформацій. Але тільки справляють враження. Джерело цих змін знаходиться поза економічним простором функціонування капіталу.

Насправді економічні трансформації зводяться до певною мірою антуражних речей. З економічної точки зору зрушень не спостерігається не тільки якісних (технології), але й кількісних (наявні виробничі потужності). Запорізька атомна як була, так і залишається найбільшою в Україні (і в Европі, між іншим, теж) електростанцією. Нові енергоблоки, заводи, залізничні гілки в дію не вводяться. Ба більше, з точки зору кількісних показників спостерігається поступова ерозія наявного капіталу. Вже не кажучи про його якість.

А “глибинні економічні перетворення” зводяться навіть не до трансформацій менеджменту (директорат сьогодні є групою закритішою і недоступнішою для впливу, ніж десять років тому), а до боротьби за контроль над ресурсними і фінансовими потоками. Трансформації процесу капіталотворення не зачіпають виробництва, а розгортаються виключно в площині розподілу. Вплив цих трансформацій на його величність Капітал можна порівняти із суперечкою, “чи належить собака усім блохам одразу, чи якісь конкретній блосі”. Конкретному капіталу, скажімо, у вигляді тієї ж ЗАЕС, байдуже до будь-яких перетворень форм власности, поки це не заважає його самовідтворенню. Втім, коли блохи починають занадто кусатися (на ЗАЕС повертається грошима 3% вартости виробленої електроенергії) їх чекає скора прочуханка, а реформу вдалою може назвати тільки та блоха, що кладе решту до себе в кишеню.

Висновок несподіваний з точки зору нашої добре промитої суспільної свідомости: реальні економічні трансформації в сенсі кількісних або якісних змін національного капіталу та його структури зводяться до повільної ерозії. Антуражні перетворення (в сенсі контролю блохи над собакою) дійсно мають місце і незаперечний вплив на національний капітал і його структуру, але обумовлюються не процесами його внутрішнього розвитку, є для нього чимось зовнішнім, як блоха для собаки чи, точніше, глисти для кошеняти.

Аналіз засвідчує, що основні чинники, які зумовлюють розвиток суспільно-політичних процесів у сьогоднішній Україні зосереджені не в економічній чи бюрократичній площині, а в сфері динаміки соціальних структур, еволюції соціуму. Цей аналіз дозволяє не тільки описати процеси, що відбуваються, вичленити домінуючу тенденцію, встановити часову градацію, але і робити середньострокові прогнози.

По-перше, необхідно ще раз підкреслити основну функцію соціуму – встановлення системи правил міжлюдських взаємовідносин, стереотипів поведінки та структури, в межах якої такі відносини розгортатимуться. До речі, та сама функція, що й у держави є в економічної системи. З тією різницею, що регулятором тут виступає мораль, етика, а не система економічних відносин чи писані правила. А простором розгортання є національна культура. По-друге, очевидно, що після розвалу СССР, і соціум, і система цінностей совєцького суспільства були зруйновані. Точніше, система цінностей була зруйнована, і внаслідок цього розвал СССР став подією неминучою.

По-третє, формування нової структури соціуму України пішло зовсім не конструктивістським шляхом, як всі очікували: от виникли нові профспілки, а от політичні партії… Структури є, але соціальними їх назвати важко. Не впливають вони, тим паче регуляторів не продукують. Формування нової структури громадянського суспільства в Україні пішло еволюціоністським шляхом. Соціум України проходить всі етапи, які пройшло людство – від найпримітивніших до дедалі складніших. Цей процес нагадує описаний в шкільному підручнику розвиток людського ембріону, який за 5-9 тижнів проходить етапи від клітини, через плазуна із зябрами і мавпи з хвостом, до homo. А швидкість процесу зумовлюється “різницею потенціалів” між індустріальним рівнем розвитку економіки і структурою суспільства, характерною для часів Ясона Афінського чи Вільгельма Завойовника. Інший чинник, що впливає на темпи розвитку українського соціуму – географічна близькість України до Західної Европи – субреґіону із високо розвинутою соціальною структурою.

Героїчна епоха

Громадянське суспільство новонародженої України не мало ніякої внутрішньої структуризації. Воно було атомізоване. Вельми складна структура соціуму СССР розлетілася на друзки. Була зруйнована не тільки система взаємовідносин між соціальними групами, але й самі соціальні групи не уникли процесу деструкції. В кращому випадку вони були дезорганізовані до стану втрати самоусвідомлення.

Але такий стан не може бути стійким. Практично зразу почалися процеси первинного примітивного структурування. Ці процеси виникають у будь-якому середовищі із статистично великою кількістю елементів. Наприклад у розчинах, чи газових сумішах. Основою такої структуризації стають флюктуації, які виконують роль центрів концентрації. В рідинах – це флюктуації тиску, температури чи молекулярного складу. Називають їх центрами кристалізації. В суспільстві такими центрами структуризації стають яскраві, харизматичні лідери.

В умовах дезорганізації, спричиненої крахом попередньої соціальної структури, “святе місце” заповнили собою “герої” – зразки для наслідування. Україна вступила в героїчну епоху – найперший етап структуризації соціуму.

Це був період, коли ключову роль грали яскраві харизматичні особистості, такі, як В.Чорновіл, Л.Кравчук і О.Мороз. Причому не тільки на національному рівні. В кожному селі є свій поважний чоловік (чи жінка), до якого усі ходять на пораду. Це був час саме таких людей. Люди були готові йти за ними і проти них. В героїчну епоху працює головний механізм формування стереотипів поведінки – “роби, як я”. В історичному розрізі цей період відповідає елліністичному. І проходить він або під знаком боротьби свого Фемістокла (лідер народної партії) із своїм Кімоном (лідер олігархів), або стає епохою Мойсея, що встановлює дороговкази у вигляді десяти заповідей, чи Лікургових або Солонових законів. Звісно, якщо знайдеться здатний на таке.

І не такі вже особливі люди потрібні в героїчну епоху. Афінський царьок Тезей насправді існував, хоча, зрозуміло, ні за яким Золотим Руном він не їздив. А був він звичайним бандитським (чи, точніше, піратським) ватажком. Плавав Егейським морем і грабував містечка й села, гадки не маючи, яку чудову легенду складуть про нього нащадки. Героїчна епоха – це час, коли, за словами Руссо, формується авторитет сили. І час, коли роблять стартовий капітал.

Декілька років тому я мав зустріч із одним російським політиком. Він розповів, як об’їхав майже весь Туркестан – шукав мусульманських фундаменталістів. Він зустрічався з багатьма польовими командирами. І з чим же зіткнувся? Серед них не було жодного фундаменталіста! “Який Алаг Акбар?” – казали вони йому. – “Я поважна людина. У мене є і джип, і броньовик, але по аулу я ходжу пішки. Бо будь-який мешканець повинен мати можливість підійти до мене і про щось розпитати або порадитись”. Саме такі люди формують стереотипи поведінки. Орієнтація на них (чи проти них) стає первинним елементом структуризації суспільства.

Важко говорити про часові межі різних періодів соціальної історії, оскільки ключові елементи одного періоду зароджуються в надрах попереднього. Ми маємо декілька реперних точок: початок перебудови (1985), заснування Народного руху України за перебудову (1989), здобуття незалежности (1991). Тим не менш, ми можемо датувати момент встановлення героїчної епохи 1990 роком – початком роботи Верховної Ради ХІІ (І) скликання. Саме з цього моменту вищезгадані особи та ще незліченна група інших стають реальним фактором формування соціальної поведінки.

Хоча, якщо говорити відверто, з “героями” Україні не надто пощастило. Більшість із них у кризові моменти розбігалися і ховалися, незалежно від політичних переконань. У перший день серпневого путчу в Києві раптом не знайшлося жодного демократичного лідера першого ешелону. Рух вивозив комп’ютери із своєї штаб-квартири у Музейному провулку 8, УРП (найбільша на той момент націонал-демократична партія) переходила на підпільний стан. Лідер національної бюрократії Кравчук не спромігся ні на що більше, крім великорозумної сентенції: “Ну чого в житті не буває?” І врятувало українську демократію лише те, що по той бік, у владних кабінетах теж не знайшлося жодного “героя”, здатного на рішучий вчинок, хоча б у вигляді наказу. Над банальним філістерством до рівня жесту, що зміг стати символом, піднялися тільки студенти під час голодування та Олександр Мороз – лідер комуністичної більшости, котрий у кризовий момент постпутчівських розборок таки проявив себе на тлі загальної маси тарганів, що розбіглися (“Я буду створювати Українську комуністичну партію…”). От мабуть і все, на що Україна спромоглась в героїчну епоху. Сумно.

Клієнтельна епоха

Наступним етапом еволюції соціальної структури є епоха клієнтел. Відданість прихильників своїм “героям” зазвичай безкорислива, але нестійка і сповнена розчарувань. Ті з “героїв”, хто може підігріти відданість матеріально (грошима, впливом, вигідними контрактами, співучастю в операціях) навіть серед дуже обмеженого кола найближчих прибічників із часом здобувають суттєву перевагу. В тому числі і перед талановитішими і симпатичнішими конкурентами. Такий природній відбір поступово трансформує соціальну структуру до якісно іншої моделі.

Клієнтела – пірамідальна структура, на вершині якої перебуває патрон, а фундамент такої піраміди складають залежні від нього (насамперед економічно, але не тільки) клієнти. Як правило, таких клієнтел близько десятка. Взаємовідносини між ними складні і нестійкі.

Прикладом клієнтельної структури є Cosa nostra – італійська мафія в Америці. Такий собі архаїчний і чужорідний анклав у розвиненому суспільстві. Типовим клієнтельним суспільством був Рим за часів Юлія Цезаря. Патрон був великим землевласником, економічно самодостатнім суб’єктом. Його основна функція полягала в забезпеченні зростання як власних доходів, так і залежних від нього клієнтів, вільновідпущеників і рабів. Політика тих часів являла собою складну мозаїку взаємовідносин між патронами основних клієнтел. Динаміка таких взаємовідносин грала значно більшу роль, ніж традиційний поділ на оптиматів (олігархів) та популярів (демократів). Упродовж довгих років політику в Римі визначали не взаємовідносини між демократами і олігархами, а між двома непересічними діячами – Помпеєм та Цезарем. Помпей Маґн – оптимат, котрий зробив собі ім’я та спадок на придушенні повстання популярів під проводом Марія, двічі вступав у блок із популяром і родичем Марія Цезарем. І загинув врешті-решт у боротьбі з тим же Цезарем.

Дев’яносто третій рік (як не згадати Юґо) став роком зародження якісного переходу. Роком коли частина “героїв невидимого фронту” попередньої епохи накопичила таку кількість капіталів, які створили іншу якість, завдяки чому вони почали перетворюватися із успішних авантюристів у патронів, відповідальних за долю сотень, а відтак і тисяч залежних від їхніх махінацій людей. У дев’яносто третьому Ігор Бакай не тільки по справжньому розгортається на газовому ринку, але і починає втручатися в політику (фінансує першу президентську кампанію Леоніда Кучми). А Віктор Медведчук із Григорієм Суркісом, провернувши аферу з трастом “Омета ХХІ сторіччя”, – Леоніда Кравчука.

Це був етап приходу в політику “неполітиків” Юфи, Щербаня, Лазаренка, Шарова, Франчуків, ще одного Щербаня і ще багатьох інших. Але це були лише перші кроки. Реальне становлення клієнтельної (або по-українськи – кланової) системи припало на 94-й рік. Рік парламентських (березень-квітень) і президентських (липень) виборів. Проте ключовим моментом став жовтень – момент ухвалення “Програми радикальних економічних реформ” новообраного президента Леоніда Кучми. Продекларована цінова лібералізація, замість забезпечити рух до економічних свобод, конституювала епоху економічної безкарности для кланів. Україна віддається їм на відкуп. Саме після жовтня 9-го з’являється заборгованість по зарплатах і пенсіях, саме після жовтня 94-го починає наростати криза неплатежів. Відтепер клани стають економічною і політичної основою режиму. Але насамперед – його соціальною базою.

Клани відігравали роль не тільки економічних структур. Кланові піраміди стають в цей момент найвпливовішими соціальними структурами. Відтепер тільки належність до кланової ієрархії робить твій голос значущим і впливовим. З іншого боку, патрон сильний не тільки своєю економічною потужністю. Його сила визначається не меншою мірою чисельністю та відданістю його клієнтів. Саме в цьому напрямку відбувався розвиток соціальної структури України після 1994 року.

По-перше, самі олігархи пішли в депутати і міністри. По-друге, вони стали вербувати власні команди успішних політиків. Вершиною цього процесу стало створення або перекуповування політичних партій. В 1994 році концерн “Славутич” (Суркіс, Медведчук) пробує перекупити Соціал-демократичну партію, але, незважаючи на більш ніж комфортні умови (свій міністр юстиції Онопенко, начебто професіонал-юрист Медведчук) операція проводиться настільки недолуго і брудно, що фальсифікації були анульовані, і в 1996 році доводиться створювати нову партію – Соціал-демократичну об’єднану.

Саме на цей період припадає створення таких партій, як Громада чи Народно-демократична, багатьох інших менш відомих. Партій, що стали політичними філіями конкретних клієнтел. На кожний клан – по партії. Чомусь всі ці партії проголошували себе соціал-демократами. Якщо на початку 90-х майже кожний активіст був націоналістом, то із середини десятиріччя всі починають пхатися в соціал-демократію. Бідна українська соціал-демократія. Як довго їй доведеться відмежовуватися від такої “рідні”…

Феодальна епоха

Тим часом соціальна структура дедалі більше ускладнюється, змінюється суспільна свідомість. Якщо в героїчну епоху суспільне буття було мітологізоване, то в клієнтельну епоху воно стає політеїстичним. Герої так і не спромоглися на чудо, якого від них всі чекали (оберемо нових, кращих! Вони зроблять!…). Потім чуда чекали від цілого пантеону богів – “Европа (Росія, дядечко Сем) нам поможе!” Ці боги перебували у складних взаємовідносинах, як у реальному житті, так і, що важливіше, у суспільній свідомості.

Зрозуміло, що ця боротьба богів була ірраціональною рефлексією міжкланової боротьби. Ну, а чим завершуються війни між богами, ми знаємо – монотеїзмом. Залишитися має тільки один. Як в суспільній свідомості, так і в соціальній структурі.

1998 року після першої спікеріади лідер однієї з пропрезидентських фракцій отримав в управління державний пакет акцій заводу “Запоріжсталь”. Ця, сама по собі, дрібна подія стала символом народження якісно нової системи. Коли Ігор Бакай віз у Туркменію львівські телевізори, міняв їх на газ і продавав його в Україні – це була його особиста операція. Його ризик. І тільки його клопіт. Ніякий покровитель йому не був потрібен. І ділитися він ні з ким не збирався. Хіба що із власної ласки. В той момент він нагадував вольтерівського барона-розбійника, який чхати хотів на короля. Саме того, який генерала, посланого проти нього королем, перекупив разом з військом.

Тепер ситуація змінилася кардинально. Вищеназваний бізнесмен-політик отримує дохід тільки з ласки його величности. Він не ризикує нічим – його самого та його операції охороняє влада. А за це він змушений віддавати частку (зрозуміло лев’ячу) отриманого доходу. І віддано служити. Не всім це сподобалося. Лазаренкові, наприклад, точно не сподобалося. Але система клієнтел, де добровільно, де з примусом, а де і через знищення тих, хто опирався, трансформувалася в чітку єрархізовану піраміду взаємозалежностей. Зі своїм королем, своїми баронами і своїми кріпосними віланами. Настала феодальна епоха.

Приклад бунтівного Лазаренка тільки підтвердив цей перехід. Очевидно, що він і не думав опиратися цій тенденції централізації влади, а лише хотів зайняти місце на вершині піраміди. Але система продемонструвала, що вона робитиме з тими, хто посягає на “помазаника божого”, котрий волею долі вже тримає скіпетр та корону. І наскільки мало тепер важать особиста харизма чи наявний капітал. Відтак клієнтела бунтівника була зруйнована і частково знищена, а частково асимільована.

Феодальна модель – стійка до зовнішніх ударів. Її стійкість пояснюється здатністю інкорпорувати, перетравити та асимілювати, зробивши частиною себе, найрізноманітніші елементи. Від галасливих націоналістів до полохливих комуністів. Але, з іншого боку, на відміну від усіх інших епох соціальної історії (як попередніх, так і наступних), феодальна система не терпить опозиції до себе, хоча і поблажливо ставиться до своєї власної опозиції. Реальна опозиція у феодальну епоху можлива тільки як позасистемний елемент (Олекса Довбуш або Робін Ґуд) – не дуже рідкісний рецидив героїчної епохи, який придушується при найменшій спробі заявити про себе.

Для тих, кого зірвав з місця вітер свободи – це найважчий період. Складається враження, що крига покриє надію навіки. Принаймні на найближчі п’ятдесят років. А що таке п’ятдесят років для конкретної людини, як не вічність? Товариші один за одним відмовляються від боротьби і понуро чалапають до замку найближчого феодала. Сум заповзає в серця героїв, що лише п’ять-сім років тому з веселим презирством йшли на барикади. І бідна була б Україна, надовго потрапивши до рук дрібних, безталанних і продажних хижачків. Якби не одне але…

Героїчна епоха в тій же Елладі тривала сотні і сотні років. А ембріон українського соціуму проминув її за якихось чотири роки (з 1990 по 1994). Тривалість клієнтельної епохи теж описувалася сторіччями. І знову ж таки в соціальній історії новітньої України вона не перевищила чотирьох років (з 1994 по 1998). Постає питання: а скільки триватиме феодальна епоха в Україні?

Може соціальна історія України зупиниться на цьому етапі? Очевидно – ні. Різниця потенціалів між ступенем розвитку економіки і рівнем структуризації суспільства залишається кількакратною. Суспільство епохи Людовіка Святого не може управляти економікою, де рівень концентрації капіталу давно перевищив сотню мільярдів доларів. Рухаємося далі.

Ну, і як же довго триватиме феодальна епоха? Тут ми ступаємо з твердих позицій емпірій на хиткий місток екстраполяцій. Тому будьмо обережними. Попередні два етапи тривали по чотири роки. Логічно припустити, що тривалість третього етапу еволюції соціуму не відрізнятися особливо від попередніх.

Тим не менш хотілося б більшої впевнености. Чи можемо ми знайти якісь, нехай і непрямі, критерії, що підтвердили б, або спростували тривалість феодальної епохи? Виявляється, є! Феодальна епоха складається з двох основних етапів. Перший – становлення системи васальних залежностей. Другий – зміцнення абсолютизму. Це етап, коли король починає боротися проти своїх найнаближеніших феодалів.

Чи спостерігаємо ми такі процеси в Україні? Однозначно, так. Президент раптом розпочав бойові дії проти своїх ближчих олігархів, саме тих, хто тільки-но привів його до влади на виборах 99-го року. (Між іншим, паралельно аналогічні процеси відбуваються в Росії.) Війни української фронди розпочалися зразу після президентських виборів 99-го року. Їхній пік прийшовся на кінець літа – початок осені 2000. На жаль, аберація близькости заважає нам говорити про процеси, що відбуваються довкола нас і частиною яких ми є, із впевненістю і визначеністю. Ми не можемо сьогодні достовірно стверджувати, на який саме період припала середина феодальної епохи, – через два роки після її початку, чи через півтора, на кінець осені 99-го, чи на кінець літа 2000.

Безумовно, всім нам хочеться, щоб некомфортні (перш за все з етичної точки зору) епохи незрілости соціуму проминули якнайшвидше. Хочеться, щоб середина феодальної епохи настала через півтора року після її початку, а кінець – 2001 року. Тим паче, що події кінця 2000-го похитнули до самих основ феодальну піраміду. З іншого боку, в першій половині ХVII сторіччя у Франції тільки починалася Фронда, а в Британії королю відрубали голову і феодальна епоха фактично завершилася. Тобто епохи можуть наповзати одна на одну.

Однак, як кажуть – будемо сподіватися на краще, але готуватися до гіршого. Будемо виходити з гіршого (повільніших темпів еволюції) і стверджувати з високим ступенем вірогідности, що у випадку стихійности процесів (насамперед за відсутности зовнішнього втручання) кінець феодальної епохи настане не пізніше 2002 року.

Ідеологічна епоха

Особливістю трьох перших етапів розвитку соціуму є те, що переважна більшість соціальних груп відсторонені від будь-яких механізмів впливу. І у феодальну епоху, і в клієнтельну, і в героїчну. Чи існує в Україні соціальна група найманих працівників? Безперечно. Чи має вона хоч якісь механізми впливу? Безумовно, ні. Але чи усвідомлюють, хоча б, люди, що складають найбільшу соціальну групу України, себе як одне ціле? Теж – ні. Але це сьогодні, у феодальну епоху…

Згадаємо, як починалася Велика французька революція. В 1789 році один з її ідеологів – Сійєс – пише брошуру під назвою “Третій стан”, де між іншим каже:

– Що таке третій стан?
– Нічого.
– Чого він хоче?
– Стати чимось.

Нова епоха починається з того, що соціальні групи, які перебувають внизу піраміди, раптом починають вимагати прав, механізмів самореалізації, каналів впливу. “Партія, дай покермувати!” Пробуджуються ті прошарки суспільства, які досі були безнадійно пасивними. Свобода, рівність, братерство! А всіх аристократів ми відправимо на ґільйотину! Нову епоху можна було б назвати “епохою пробудження” або “епохою соціальних воєн”. Але ми для визначення нової епохи візьмемо інший критерій.

Основним механізмом консолідації конкретної соціальної групи в цю епоху виступає ідеологія. Причому цією зброєю починають користуватися всі соціальні групи: і “нові”, і “старі”. Коли 1848 року Маркс і Енгельс написали “Маніфест комуністичної партії”, його назвали “Маніфестом четвертого стану”. Інший приклад. В 1815 році, одразу після наполеонівської грози, на Віденському конгресі було утворено “Священний союз”, який виконував роль військового, політичного, але, що важливіше, ідеологічного консолідатора феодальних монархій. Дуже показово, що теократичний Ватикан та модерністська Велика Британія, які не були організовані як світські феодальні монархії, до “Священного союзу” не приєдналися.

Ідеологічна епоха – це період війни всіх соціальних груп проти всіх. Як правило, вона починається з кривавого рецидиву, ім’я якому – громадянська війна, а по суті є соціальною революцією.

В Англії вона почалася 1640 року, і піком її стала страта короля Карла І. У Франції – 1789, в Німеччині – 1848. Кромвель і Карл І, Робесп’єр і Людовік ХVІ, Ленін і Микола ІІ стали символами соціальних (не плутати із соціалістичними) революцій. І хоча Гоґенцолерівській та Габсбурґській династіям вдалося уникнути ґільйотинування, ба більше, пригасити революцію 1848 року, але самого поступу суспільних трансформацій зупинити не вдалося нікому. Навіть Бісмаркові. Страшна і велична епоха класових битв принесла з собою дві революційні ідеї: соціальної рівности та прав меншин, і серед них прав найменшої з можливих груп – прав людини.

І знову виникає питання часових меж. Ми з’ясували із високим ступенем вірогідности, що ідеологічна епоха настане в Україні до 2002 року. Час, який українське суспільство витрачало на подолання перших трьох ембріональних етапів, дорівнює чотирьом рокам. Скільки ж часу забере ідеологічний етап розвитку? Відповідь не така вже й проста. З одного боку, різниця потенціалів між рівнями розвитку економіки і суспільства поступово скорочуватиметься. Це може уповільнити швидкість процесу соціальної еволюції. А відтак призвести до збільшення часу, необхідного для подолання етапу. З іншого боку, різниця потенціалів між ступенями розвитку соціальних структур України та її (перш за все західних) сусідів залишатиметься високою. Крім того, якщо попередні епохи в нормальному темпі тяглися більше тисячоліття кожна, то ідеологічна епоха продовжувалася 100-150 років.

Ми не можемо оцінити ступеню впливу таких різноспрямованих факторів, одні з яких провокують скорочення, а інші – збільшення часу, що його потребуватиме соціум України для подолання ідеологічного етапу ембріональної стадії свого розвитку. Тим не менше, в нульовому наближенні ми можемо передбачити, що цей термін буде близьким до середнього темпу соціальної еволюції в ембріональній фазі і складатиме близько чотирьох років. Тобто ідеологічна епоха в Україні триватиме до 2004 – 06 року.

А що ж буде далі? Україна в попередні віки вже мала в своїй історії і героїчну, і клієнтельну, і феодальну епохи. Причому неодноразово. На жаль під дією різних чинників (внутрішніх або зовнішніх) еволюція переривалася і починалася від самого початку. І не з ембріональною швидкістю. Бо в ті часи економіка знаходилася на найнижчому – натуральному – рівні розвитку із низьким рівнем концентрації капіталу. Та й у сусідів суспільство було на первісних стадіях розвитку. Отож, досвіду ембріональної еволюції соціуму в світі практично не було. І шукати приклади, якщо й не тотожні, то хоча б подібні, видається справою маловдячною.

Крім того, вершиною соціальної історії України до сьогодні була саме ідеологічна епоха. Період панування марксистсько-ленінської ідеології з одного боку до сьогодні de facto є етапом найрозвинутішого соціуму, найскладнішої його структури за весь час існування України. Але, з іншого боку, на цьому етапі відбулося “заморожування” подальшого розвитку, і просування далі ідей класової боротьби розглядалося як найбільший злочин перед системою. Навіть тоді, коли “експлуататорські класи” (звісно якщо за такий не вважати номенклатуру) були знищені.

Україна в складі СССР і всього соціалістичного табору продовжувала класову війну. І той факт, що “пролетаріат Заходу піддався впливу опортуністів та ревізіоністів і не збирається скидати ярмо ненависної буржуазії”, не викликав цікавости або якихось інших емоцій, крім роздратування. Зажиріли вони там, заїлися. Ось чому тепер особливо цікаво – що ж відбувається там, де нас ніколи не було, і де ми всі сьогодні так мріємо опинитися?

Епоха солідарного суспільства

Ідеологічна епоха починається з претензій різних соціальних груп на виключність (блакитна кров, двигун нації, мозок народу, могильник буржуазії, який завоює весь світ). Пантеон найкращих, серед яких кожного (одноосібно) чекає світове панування. Зорієнтованість на війну до останньої перемоги, віра у власну виключність і класове месіанство створює умову визначальної непримиренности.

Але в перерві між класовими битвами розколоте суспільство примудряється щось-таки зробити. Всупереч цій війні. Заводи, залізниці, міста, телекомунікаційні та енергетичні мережі – все те, що ми називаємо сучасною цивілізацією. І хоча війна не припиняється ні на день, поряд із бастіонами соціальних битв проростають паростки соціальної співпраці, ба більше – соціальної солідарности. Бо коли завод простоює через страйк чи локаут, програє і працівник, і власник.

Наслідком битв стали не тільки перемоги та поразки, герої та мученики. Наслідком соціальних баталій стало також і налагодження процедур примирення, випрацювання механізмів розв’язання конфліктів, досвід співпраці і спільний потяг до дедалі ефективнішої, справедливішої і конкурентоздатнішої системи. Системи, від якої вигравали б усі. Настає епоха солідарного суспільства. Соціум, як структура, стає усе складнішою системою, з дедалі більшою кількістю активних елементів, пронизаною тисячами і тисячами невидимих ниток, що зв’язують різні соціальні групи між собою.

Солідарне суспільство – конструкція, однаково вигідна для всіх соціальних груп. Відтепер зусилля зосереджуються не на тому, як поділити яблуко (кому скільки дістанеться), а на тому, як зробити спільні зусилля ефективнішими, як збільшити яблуко. І тоді суспільство в цілому та окремі соціальні групи зокрема починають отримувати реальний зиск від солідарної системи. Зиск, що перевищує будь які гіпотетичні вигоди від соціальної війни. З цього моменту вихід із солідарної системи означатиме тільки втрати. Відтепер система стає по справжньому стабільною. Ґерберт Маркузе з цього приводу сказав: “Вказівку на міцність суспільної організації необхідно додатково пояснити, враховуючи специфіку розвинутого індустріального суспільства, в якому, на нашу думку, створюється нова соціальна структура шляхом інтеґрації соціальних сил, спрямованих у минулому на заперечення і трансцендування, із системою, що встановилася”.

Потрібно чітко усвідомлювати – солідарна система зовсім не означає відмови від класової боротьби і укладення якогось “пакту про довічний соціальний мир”. Нічого подібного. Солідарна система – це добровільна відмова від класової війни на знищення. А класова боротьба продовжується із дедалі зростаючою інтенсивністю. Ніколи у “невпорядкованій Україні” не було такого розмаху страйкового руху, як у “мирній Франції”. Ні до 91-го, ні після. Але ця боротьба розгортається в межах чітко визначених (далеко не завжди на папері, юридично), погоджених усіма суб’єктами правил гри. Правила гри для класової боротьби на новому етапі встановлюються так, щоб від цього вигравала не якась одна соціальна група (чи то буржуй, чи то пролетар), а суспільство загалом. Змінюються не тільки правила гри, а й лексика. На зміну буржуа приходить роботодавець, пролетареві – найманий працівник.

Як правило, становлення солідарної системи припадає на тяжкі часи – війна, окупація, наднапруження повоєнної відбудови. В момент, коли суспільство стоїть перед дилемою або знищення (зникнення), або виживання за рахунок загальнонаціональної міжкласової солідарности. Яскравим прикладом народження солідарного суспільства може слугувати Бельгія. 1944 року в умовах окупації на конспіративній квартирі відбулася зустріч представників підприємницьких та робітничих організацій країни. На цій зустрічі обговорювалися принципи, на яких буде розбудовано повоєнну Бельгію. Саме ці принципи лягли в основу нової Конституції. Показово, що принципи, погоджені в таких незвичайних умовах, і досі сумлінно виконуються усіма гравцями соціального ансамблю. Незважаючи на колосальну зміну вагових співвідношень між різними соціальними групами, зміну самої соціальної структури, через народження нових соціальних груп.

Найцікавіше те, що прихід ери солідарного суспільства зовсім не означає кінця соціальної історії. Перефразуючи класиків марксизму, можна сказати: “Тільки тоді і починається справжня історія людства”. Тільки на відміну від комунізму, що мав стати безкласовим чи точніше однокласовим суспільством, таким собі театром одного актора, солідарне суспільство є складним ансамблем різних соціальних груп, яке можна порівняти із симфонічним оркестром.

Соціум завершує період своєї незрілости і відтепер прагне еволюціонувати до дедалі адекватніших форм. Як в сенсі еволюції самих соціальних груп, так і в сенсі народження нових, або сходження з арени окремих діючих соціальних груп. Ця еволюція відбувається під впливом економічних, культурологічних, етатичних та інших факторів невпинно та безперервно. Вона може бути продуктом стихійних процесів, чи наслідком свідомих дій.

На щастя, все це не просто фантазія. Сьогодні цей світ починається зовсім недалеко від західних кордонів України. Через декілька років ми можемо стати його частиною.

Узагальнення

Проаналізувавши еволюцію соціальної структури України, ми можемо зробити такі висновки:

Еволюція соціальної структури України є сьогодні і залишиться на ближчі роки одним із найвагоміших факторів, що визначатиме процеси становлення України.

Еволюція соціальної структури України відбувається в режимі ембріонального розвитку – режимі послідовного проходження всіх етапів розвитку соціуму від найпримітивніших соціальних структур до дедалі складніших конструкцій.

У процесі еволюції соціум послідовно проходить етапи героїчної, клієнтельної, феодальної, ідеологічної та солідарної епох, що плавно та органічно переходять одна в іншу.

Героїчний етап еволюції соціуму України тривав із 1990 до 1994 року, клієнтельної – від 1994 до 1998. Феодальна епоха розпочалася 1998 року, і ми можемо стверджувати з високим ступенем вірогідности, що завершиться вона ще до 2002 року. 2000 рік став роком переходу феодальної епохи зі стану становлення до етапу зміцнення королівської влади і боротьби монарха з найближчими васалами. Ідеологічна епоха вірогідно триватиме до 2004-06 року. Після цього, очевидно, слід очікувати народження солідарної системи соціуму України.