© І.Шаров, 2001
У переддень такої визначної дати, як десятиріччя державної Незалежности,
напевно, кожен свідомий громадянин України так чи інакше намагався
осягнути своє місце в безконечному ланцюгові поколінь, бодай пунктирно
підсумувати етапи того шляху, який він подолав разом зі своїм народом,
щоб стати на порозі нового тисячоліття, Нової Історії. Водночас хочеться,
як у чарівному дзеркалі, розгледіти прийдешнє, зазирнути в його таємниці.
А від політичного діяча, як від людини, покликаної до масштабного
і системного мислення, людини, на чиїх плечах лежить відповідальність
за ціле суспільство, сам час вимагає глибокого осмислення подій, явищ
і процесів, досягнень і втрат нації в їхній генезі, нинішньому станові
й перспективі. І тут немає потреби у жодних чарівних дзеркалах, адже
відомо, що майбутнє не є закритою таємницею – його послідовно творять
минуле і сьогодення.
Десять років тому Україна використала свій найважливіший доленосний
шанс, до якого прямувала декілька століть, - здобула Незалежність.
Позаду – епоха репресій, диктатури, геноциду та війн, епоха кривавої
збройної боротьби за право бути собою, епоха підпільної правди й публічної
брехні. 24 серпня вже увійшло в життя українського народу як символ
його самоствердження у вільному культурному й політичному просторі.
Однак нині, як і на початку 90-тих, далеко не всі розуміють, яких
наполегливих зусиль вимагає справжня трансформація країни в демократичну
державу, якої вимогливости до самих себе потребує цей процес. Незалежність,
здобута, на перший погляд, таким легким шляхом, і досі не стала фактичною
незалежністю народу від стереотипів свідомости, насаджених століттями
бездержавности. Якщо ж перевести проблему в площину філософської дилеми,
то слід наголосити, що в Україні свідомість завжди визначала
буття, а не навпаки. Історія, ця вчителька життя, без упину ставила
наш народ у дуже складні, межові ситуації, які загрожували йому зникненням,
асиміляцією. І цей досвід виживання в постійних загрозливих умовах
не міг не вплинути на нашу етнопсихологію. Завдяки йому українці здатні
мобілізувати свої сили й настрої в час найкритичніших або найвідповідальніших
історичних моментів, демонструвати могутнє духовне піднесення, піддаючись
іноді нелюдським випробуванням.
Однак упродовж останніх століть ми виявили й іншу рису – недостатню
спроможність зберігати той імпульс відродження тривалий час, перетворювати
його енергію в буденну, важку, часом і зовсім непомітну роботу задля
досягнення поставленої загальної мети. Образно висловлюючись, після
засіву спільного великого поля ми схильні розбігатися по власних дрібних
городах, забуваючи, що засів – то часом лише перший красивий жест,
а доглядати ниву, стерегти від зайд, виполювати бур’ян, врешті боротися
за врожай – треба так само гуртом. Прикладом такої закономірности
були визвольні змагання початку минулого століття. Здавалось би, народ
переміг: проголошено самостійну Українську Народну Республіку, створено
вищі органи влади, власний уряд, формується армія, куди радо йдуть
сини нації. І раптом – крах, послаблення, залежність. Немає потреби
перелічувати всі внутрішні й зовнішні, об’єктивні й суб’єктивні причини
поразки визвольних змагань. Зрозуміло одне: наші прадіди не завжди
вміли прагматично втілювати одвічну національну мрію. Нехай це стане
історичною пересторогою для нашого покоління, якому випала місія творити
нову незалежну державу: не поставишся належно до інтересів загалу,
не зумієш щоденно дбати про загальнодержавну ниву – залишишся сам
і будеш підкорений. Час позбуватися нашого українського ментального
фаталізму. Його місце - в музеї історичних феноменів. Навчитися
по-новому мислити, а відтак по-новому працювати, скинути старі комплекси,
як змертвілу шкіру, – справа декількох поколінь, справа ще далеко
не завершена. І наша партія “Трудова Україна” та однойменна група
в парламенті пріоритетно працюють над вирішенням цієї проблеми.
Часом правда життєвих реалій для багатьох настільки страшна, що сказати
її самим собі люди бояться. У перші роки розбудови самостійної держави
за хвилею ейфорії майже ніхто не помітив навали якісно нових проблем.
Тому й трансформаційний потенціал країни і досі не повністю використано.
Розпочати життя в умовах тверезої оцінки реалій повинен як кожен
громадянин, так і всі органи, усі структури державного організму.
Економічна, культурна, моральна та, у великій мірі, політична прірви,
які нам продовжують загрожувати, найімовірніше стають закономірним
наслідком тієї катастрофічної байдужости та бездіяльности, що проявляється
нині на всіх щаблях політико-правової системи. У зв’язку із цим згадуються
слова одного з найдотепніших письменників зі світовим іменем Бернарда
Шо, який казав, що охочий до роботи працює, а той, хто не хоче працювати,
- повчає. Як не прикро, явища такої втечі від реальної роботи,
западання в словесний анабіоз можна й нині спостерегти у нас як на
рівні кухарки, так і на рівні політика найбільшого калібру. І коли
кухарка в даному випадку ризикує хіба якістю обіду, то політики й
державні діячі легковажать відповідальністю за долю держави й народу.
Поза проблемами, певним чином запрограмованими на психологічному рівні,
мусимо бачити й підсумки практичної діяльности гілок влади, їхні прозріння
та прорахунки.
Український народ віддавна намагався протистояти хаосові й анархічному
самознищенню правовим шляхом. Історія знає Конституції Пилипа Орлика,
Української Народної Республіки. Теперішній Основний закон, прийнятий
1996 року, визначив один із тих переломних етапів, яких зазнала держава
упродовж цих десятьох років. І дуже знаменно те, що зовсім нещодавно
ми святкували його п’ятиріччя.
Конституція є гарантом правового цивілізованого розвитку держави,
і тому вона повинна бути стабільною, зберігаючи адекватність нормам,
за якими живе світове співтовариство. Нинішній основний закон є наслідком
великого компромісу, нехай не ідеальним, але відповідним до пропонованих
вимог документом. Загалом, він отримав позитивну оцінку европейських
інстанцій. Тож зараз ми повинні зосередитися не на можливостях зміни
його положень в ім’я чиїхось вузькополітичних інтересів, а на тому,
щоб закон, який маємо, працював на повну силу.
Разом із тим, після проведення Всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою, під час якого широка громадськість висловилася за зміни
деяких положень Конституції, ніхто не мав права протистояти народній
волі. І той факт, що завдяки інертности парламентарів імплементація
рішень референдуму не відбулася, заперечує значення самого словосполучення
“народний обранець”. Уявімо собі, що було б, якби політики так само
зневажили прагнення абсолютної більшости людей мати самостійну державу,
висловлене на грудневому референдумі 1991 року.
Залишаються великі прогалини в законодавчому полі загалом. Вельми
суттєвою є потреба на рівні юридичної бази створити чіткий коридор
законів, по якому було б легко прямувати до реалізації реформ. Дотепер
не прийнято низку кодексів, які допомогли б суспільству набрати сталий
і розмірений темп розвитку, реалізувати права і свободи людини, задекларовані
в Основному законі. Внутрішнє право, як засвідчують парламентські
експерти-правники “Трудової України”, в багатьох розділах не узгоджене
з міжнародними нормами.
Останні конституційні слухання у Верховній Раді засвідчили, що права
особи в Україні систематично порушуються. Причинами того є, з одного
боку, недбальство і нахабство деяких чиновників із тоталітарним вишколом,
а з іншого – брак правової культури в самого населення. Із близько
50 основних прав і свобод, обумовлених у Конституції, більшість маловідомі
їхнім потенційним “користувачам”. Тобто народився ганебний феномен
“незатребуваности” прав. Нині підважене навіть основоположне право
на життя. Те, що населення країни, де колись у кожній сім’ї народжувалося,
щонайменше, троє-четверо дітей, зменшується з кожним роком, є тривожним
попереджувальним сигналом.
Водночас не можна применшувати й успіхи в оздоровленні життя соціуму.
Напевно, головним досягненням гілок влади протягом останніх років
цього українського десятиліття став перелом у деструктивних економічних
процесах, які нарешті вдалося локалізувати й узяти під контроль. Є
очевидні результати: виплачено пенсійні борги, зведено до мінімуму
зовнішні запозичення, зростають зарплати й пенсії, розвиваються ринкові
взаємини. Розпочато реалізацію податкової, бюджетної, пенсійної та
адміністративної реформ...
І невипадково, що саме тоді, коли в суспільно-економічному житті
відбуваються позитивні зрушення, держава отримує декілька брудних
ударів – даруйте за цю боксерську термінологію – нижче пояса. Вбивство
відомого журналіста, ажіотаж навколо “касетного скандалу” без сумніву,
спрямовувалися на дестабілізацію ситуації в країні, зниження довіри
і поваги до української влади, дискредитацію іміджу держави на міжнародній
арені. Очевидно, що такі явища на руку деяким політикам, які програли
останні президентські вибори і, не зумівши здобути владу конституційним
шляхом, ніяк не хочуть змиритися зі своєю поразкою, прагнуть до політичного
реваншу будь-якими методами. Вони рвуться на рейтингові барикади вже
сьогодні, усвідомлюючи, що втрачають рештки інерційного авторитету.
І все-таки, ліквідувати гальмівні протистояння в політикумі можна
тільки діалогом. Відвертої розмови боїться лише той, кому насправді
сказати нічого. Взаєморозуміння між представниками політичної більшости
і меншости у політичному процесі є однією з головних передумов демократії.
Однак ці теоретичні формулювання в наших умовах вимагають і деяких
коректив, пов’язаних із особливостями вітчизняної політики. Адже сьогодні
можна нарахувати від двох до п’яти різних політичних сил, що заявляють
про свою опозиційність. І кількість цих “опозицій” варіюється в залежності
від ситуації. Вони повинні насамперед узгодити між собою дії і виступити
як однодумці. Тільки тоді цивілізовані переговори в рамках Конституції
і чинного законодавства стануть можливими. “Трудова Україна”, наприклад,
вже не раз заявляла, що готова до такого діалогу.
Конструктивнішою повинна стати і співпраця самих гілок влади. Майбутнє
визначатимуть не перетягування повноважень одне від одного, не векторний
різнобій за прикладом лебедя, рака та щуки, а прагматична робота задля
досягнення ефективних домовленостей. На протистоянні уряду й парламенту
Україна вже неодноразово попеклася. Без сумніву, новий Кабінет Міністрів
врахує цей болючий досвід свого попередника, котрий досяг певних економічних
показників, але допустив прорахунки в кадровій політиці, не зумів
закріпити успіхи консенсусом із законодавчим органом влади і самозакохано
віддався демонстрації власних досягнень, нібито й не помітивши реального
занепаду в багатьох сферах, зокрема, – соціальній.
Конкретний інструментарій тактичних кроків економічної й політичної
розбудови країни відтепер треба нанизувати на осердя продуктивної
співпраці Верховної Ради та уряду. Саме така сконсолідована влада
здатна повернути собі довіру народу – чесноту, що її підносив іще
древній мислитель Конфуцій, пишучи про своє бачення ідеального керівника
держави.
Єдности та співпраці потребує нація в цілому. Шевченкова заповідь
“Обнімітесь, брати мої!” після десяти років Незалежности, як ніколи,
актуальна. Дуже помітним залишається психологічне протистояння між
східним і західним реґіонами. Зокрема, болючу непримиренність ветеранів
Української Повстанської та Радянської армій треба розв’язувати і
на державному рівні. Усі ми – насамперед жителі України, а не тільки
Галичини, Одещини, Донеччини...
Відсутність сконсолідованости в суспільстві помітна й
на рівні співіснування релігійних громад. Звернімося до свіжих прикладів.
Не слід вважати випадковим факт приїзду в Україну Папи Римського Івана
Павла ІІ незадовго до тієї важливої дати, яку нині відзначаємо. Навіть
позиціям тверезого прагматичного політика не повинна суперечити думка
про те, що саме так вищі сили нагадують нам про основоположні аксіоми
духовности: злагоду і працю, терпіння і любов до ближнього. Усі ми
бачили, з якими гаслами виходили представники тих сил, яким об’єднавчий
і миротворчий візит Святішого Отця був чомусь невигідний.
Але не буде перебільшеним сказати, що для нашого суспільства цей
приїзд великого сучасника став і своєрідним тестом на цивілізованість,
на вміння бути толерантними. І, треба визнати, український народ цей
тест гідно витримав. Приїзд Івана Павла ІІ ще раз ствердив головне:
віра повинна єднати, а не роз’єднувати. Святкуючи це десятиліття самостійного
життя держави, мусимо пам’ятати, що моральний і релігійно-духовний
чинники, поставлені на фундамент екуменічної толерантности, повинні
грати величезну роль у справі загальної консолідації нації.
Нерівність існує між умовами існування міста й села. Політики,
сидячи в столичних кабінетах, часто забувають про мільйони трудівників
периферії, працею яких живиться держава, локалізують сфери своєї діяльности
у Києві, а в кращому разі в Київській області. Тим часом українське
село, яке споконвіку було основним продуцентом нових еліт, потенціалу
нації, зараз грузне у твані низької освічености, катастрофічного безгрошів’я,
морального занепаду. Колишні трудівники, які успішно і чесно прожили
півжиття за стерном комбайна, нині розтягають рештки техніки на кавалки
кольорових металів, із яких можна мати бодай який-небудь зиск. Активніша
і менш посидюща молодь гає роки на закордонних заробітках, піднімаючи
показники чужих економік. Цілі села Західної України поповнюють білий
генофонд Сполучених Штатів, виїжджаючи назавжди за океан на поклик
так званої “Зеленої карти”, із запізненням усвідомлюючи, що еміґрантський
хліб завжди гіркий, скільки б ним не годували. Створити в Україні
такі умови праці, від яких ніхто не захотів би тікати, – ось завдання
номер один для держави, яка вже десять років сама має вирішувати долю
своїх громадян. Реформування земельних відносин та рівноправність
усіх форм власности мають бути забезпечені, виходячи з головного правила:
земля належить тим, хто на ній працює. Держава через владні рішення
своїх структур зобов’язана підтримати й розвинути в нашій людині її
вроджений інстинкт праці, її ментальну філософію землі, яка для українців
віками служила основою циклічного самовідтворення, власної оптимістичної
усталености в світі.
Працюючи останніми роками в парламенті, керуючи роботою однієї з
найбільших фракцій, якою є “Трудова Україна”, роблю висновок, що гостро
реагувати на весь обшир нинішніх проблем мусять не лише державні діячі,
а й просте населення, чиєї громадської позиції іноді так бракує, щоби
підштовхнути до активних дій політиків. І проблеми наші, треба сказати,
закономірні, бо ж тільки раби, за яких давно все вирішив господар,
не мають проблем. Проживши ці етапні десять років у незалежній державі,
можемо з гідністю назвати і найважливіші точки, відкладені на шкалі
наших досягнень, – констатувати, що процеси демократизації суспільного
життя в Україні вже незворотні, що цей важкий період перманентної
“перехідности” все-таки дав свої неоціненні плоди, що країна подолала
останнє десятиріччя в мирі і спокої, попри намагання деструктивних
сил збурити соціальний неспокій.
Тож нехай наповняться сьогодні наші серця невичерпними силами віри,
надії й любові до України, а в душах додасться ще більше снаги й упевнености
в своїх силах. Бо жодні провокації вчорашніх і сьогоднішніх адептів
зла не потьмарили мудрість буття нашого народу, не зуміли озлобити
його, кинути в провалля громадянських протистоянь, а скоріше самі
лиходії озлобилися й утратили рівновагу тверезости. Бо століття бездіяльної
інерції, безвір’я, німоти й рабського страху вже не повернуться. Бо
цивілізаційний вибір України вже зроблено остаточно. Попереду – тисячоліття
праці на власній вільній ниві, тисячоліття злагоди й толерантности,
заможности й процвітання. Попереду – довга, нелегка, але вдячна робота
багатьох поколінь задля утвердження свого високого призначення в колі
модерних европейських націй!
