Роман МацюкФантасмагорія десятилітньої метушні© Р.Мацюк, 2001 Як це було Від нині літ десять узад зробилася ґеополітична чудасія. Український кулик дістав до рук шмат власного совкового багна і заходивсь із небаченим запалом самостійно його хвалить. Оспівування “незалежности” упродовж кількох психологічно найважчих років раптового і невпинного зубожіння зробило задуману справу: сьогодні жоден Кравчук навіть із найпотужнішим “адмінресурсом” не наважився бґарантувати 92% “за” на повторному референдумі щодо виокремлення української території з-під якої б то не було імперії. Ідея державної окремішности успішно дискредитована. Але почнімо з початку. Людині властиво тішити себе думкою, що приємні випадки у її житті, – особливо ті, до здійснення яких вона зовсім не прикладала рук, – зумовлені увагою Вищих сил до її дрібної долі. І що ця увага виливається час од часу черговим “чудом”. Чуда дійсно трапляються, тільки, що не слід зараховувати до них таких подій, для яких існує цілком раціональне пояснення. Дві речі передували так званому “розпаду” СССР, а, властиво, вповні контрольованому фазовому переходу. По-перше, те, що командно-адміністративна система себе вичерпала як політичний уклад метрополії (але не колонії). По-друге, те, що в товариських перегонах з Америкою в галузі засобів стратегічного озброєння Совєти зазнали, хоча й тимчасової, але глибокої поразки. Як відкуп за поразку, міжнародний капітал зажадав від КПСС контрибуції натуроплатою. Яка й була виплачена отарою з дванадцяти овець. Ця отара мала бути відведена до нової кошари з новими пастухами та доволі ориґінальними засадами “ринкових” відносин і “людських” прав, які мали бути поширені на кожну вівцю. Ориґінальність цих “ринкових” відносин і “людських” прав, у порівнянні з европейськими, полягала і далі полягає в тім, що перепродується не честь окремої людини, а гідність цілих націй безпосередньо на гуртовні. Смішно припускати, що якійсь окремо взятій вівці, нехай навіть більше за иньших зараженій червоною чумою, – чи то покупець, чи продавець дозволять звернути на окремішню стежину, яка-би вивела її на здорове пасовисько з лічничою травичкою. Про що і було свого часу недвозначно оголошено як президентом Бушем-старшим, так і Залізною леді. Існувала ще одна, чисто внутрішня, проблема. Комуністичній партії потрібно було, не відкриваючи власних сейфів із грішми, позбутися необачно взятих на себе в 1917му році зобов’язань. Які зовсім уже безвідповідально були підтверджені Микитою Хрущем на XXIIму з’їзді КПСС. Партія мала якось пояснити совковій голоті, що від нині вона не вибирається “на шаро” наливати 100грам, ще й додавати закусь гнилими оселедцями просто взамін п’яного російського патріотизму, чи хоча-б совкової лояльности. Для здійснення такого, для иньших народів вельми небезпечного, переходу, придумана зостала “перестройка”. В межах окремішньої української території, на відмінно дав собі з названою проблемою раду так званий “перший” Президент. Всі совєцькі рублі було чемно зібрано і відіслано до Москви. Про всяк випадок,– разом з тактичними ракетами, – аби зденервований нарід не почав-було ними вимахувати. Зайва обережність. Нарід на той час вже зостав заляканий примарою кровопролиття остаточно і назавжди. Щодо пенсійного фонду, напрацьованого українцями як в Україні, так і по Сибірах, то виглядає, що “перший” теж добре знає, куди він щез. В результаті партія вийшла сухою з води, а її золото щезло не менш таємничим чином, як золото Полуботка. Хоча президент Ґорбачов і заявляв у своїх публічних виступах, що “совєцького народу боятись не слід, бо це вже не той нарід”, для певности щодо гладкого перебігу епохальних змін, гідних державного генія Лєніна чи Сталіна, додаткові попередні дослідження щодо стійкости заплянованого процесу зовсім не виглядали зайвими. Чорнобильський експеримент підтвердив певність Президента СССР у відданости українського народу своїй долі. Бо якщо-би щось подібного сталося десь у році 1648му , то води Прип’яті замість здохлої риби понесли-би членів Політбюро. Нині очевидно, що жодна Іванка-Лучниця не має найменших шансів в українського народу, як показав сучасний експеримент з арештом Юльки Несамовитої. Отож, підсадні “націоналісти” можуть спокійно й надалі обклеювати міські мури кольоровими образами з Жанною д’Арк в лицарських обладунках. Для втіхи серцю. Залишалася іще евентуальна загроза невеличкої неприємности з боку так званих “українських буржуазних”. Як висловився академік Сахаров, “нам заважатимуть різноманітні націоналісти, та ми повинні твердо прямувати вибраним шляхом”. Хтось думає, що так звана перша українська оксамитна революція (друга мала відбутися цього року напровесні) почалась в Галичині. Це не так. Бунт почався у Черкаській області, коли нарід перепинив на шосі легкове авто секретаря обкому і вчинив над ним наругу (над автом, очевидно). Для недопущення поширення бунту ідею революції було перенесено до Галичини,– яку завжди можна скомпрометувати перед материковою Україною, звинувативши в нетрадиційних нахилах,– і передано до рук “буржуазних”. “Буржуазні” блискуче зіграли свою роль тричі. За першим разом, – придушивши в зародку клич “Геть окупантів!”, що стихійно виник під час львівських вуличних походів, і замінивши його гаслом “Єдність”. Оскільки Рух був, фактично, єдиною масовою протестною силою, то слово “єдність”, слід мислити, мало означати єднання з другою відчутною силою– “націонал”-комуністами, або, простіше, номенклятурою. Що й відбулось після перемоги демократичних сил на місцевих виборах у Галичині. Аби скористати з вислідів боротьби, потрібно добре вміти вловити момент, коли з неї вицофатися. Це був другий блискучий стратегічний хід “національно”-демократичних сил. Від 1990го року у Львові настав спокій. Втретє оті самі сили блискуче виконали одведену їм місію на виборах до Верховної Ради у 1998му році, коли Рух ціною власної поразки не допустив переступлення КУНом 5%-ої межі. Очевидно, “націоналістам” ота межа не дуже була й потрібна, бо в іншому разі вони б знайшли компроміс із “демократами”. До речі, я не знаю більших непримиренців та зарозумілих автократів в українській політиці, аніж ці самі “демократи”. Все. Далі історія перестає бути цікавою. В тім, що стосується орґанізованого націоналізму, то за час існування в “незалежній” Україні він, на превелике розчарування, повністю підтвердив свій, означений ще Совєтами, характер– “дрібнобуржуазний”. З притиском на першому складі. Підсумок досягнень Яким, на нинішній час, є підсумок проголошеної “незалежности”? Важніших здобутків декілька, і важко вибрати, які з них поставити на перше місце. Слід, напевне, почати зі збереження раси. Не знаю, чи в Росії нині зводять пам’ятники Ульянову, але ризикну твердити, що Комінтернівська раса знайшла притулок і час для мімікрії саме на території “Україна”. І в її тілі. Дуже сильно виграла Росийська держава від перенесення українсько-московських міжетнічних проблем в тіло “Незалежної”. Коли за часів СССР галицький націоналіст вважався ворогом Совєцького Союзу і безликого совєцького народу, то нині йому залишається лише один вибір: або стулити рота і мовчати, або ризикнути виступити “розкольником” проти рідно-державного українського кацапа. З міркувань “державницьких”, націоналіст на десять років проковтнув язика, і підставив християнську щоку, – що дало підстави як “першому”, так і другому Президентам нахвалятися своїми заслугами на ґрунті “злагоди”. Кролика з удавом. До здобутків епохи “незалежности” можемо віднести і остаточну міжнародну дискредитацію останнього оплоту самостійницької ідеології: що буцімто міф про державотворчі здібності української інтеліґенції має хоча б якісь підстави. Для самої Росії “незалежність” України не має принципового значення. Свого часу голова Спілки промисловців Росії, пан Вольський приблизно ось як відповів на питання, як він оцінює вихід України з рубльової зони: “Хтось виходитиме з зони, хтось увійде до зони– це не так важливо. Я знаю, що Росія не раз переживала потрясіння і виходила з них оновленою, – вийде і цього разу”. Що дійсно є життєво важливим для Москви, – то це підтримувати стан економічної безнадії та атмосферу безвиході в українському суспільстві. Що й успішно здійснюється стараннями низки буцім-українських урядів і втручанням до українських виборів. За плідної співпраці як з “першим”, так і з двічі йому наступним, Президентами. “Перший”, опріч вже згаданих вище заслуг, до особливого свого доробку може додати припинення українізації чорноморської фльоти і статус автономії для Криму. Утворення СНҐ я не зараховую до особливих здобутків, ні до провалів. Запровадження “злагоди” в суспільстві– теж. Втім, один пропагандистський “здобуток” від Біловезьких угод все ж був. Відчуття зради та безнадії. До речі, галасливі демократи в тім випадку навіть не пікнули. Правду кажучи, я був здивований. Вдруге я здивувався, коли віддали ракети. Знов– ані пари з уст. Втретє– коли пан Звяґільський з трибуни Верховної Ради розповідав Україні, як він продає стратегічні запаси. Реакції – зеро! Після того, коли я довідався, хто готував для Кравчука документи про СНҐ, – дивуватися перестав. Протестують лише проти тих злочинів, до скоєння яких не були запрошені. Від “злагоди” теж є певний хосен. Нині українські матері готові лягти трупом (особливо галичанські), лишень-би огородити своїх чад від участи в чеченській війні на боці визвольних сил. А ще років двадцять тому вони своїх дітей віддавали мовчки. Щоправда, – Московії. Як афґанське м’ясо. Для Московії нам не жаль останньої сорочки, навіть – останньої кровинки. Є й такі, що подібною жертовністю пишаються. У 1646му році українці не соромились воювати за чужі інтереси під чужими прапорами при облозі фортеці Дюнкерк. Але це не були інтереси біологічного ворога України! Нині українським “залагодженим” козакам і на думку не спало-б воювати за українські інтереси десь в українських колоніях Кубані чи Краснодарського краю. У сфері економічної політики “першому” належиться пальмова гілка за заслуги створення тепличних умов для зародження антиукраїнської плутократії, виплеканої пізніше другим і неправильно охрещеної як “олігархи” при другому правлінні другого. З вдаваним здивуванням, – мовляв, звідкіля вони взялись. Другий взагалі заслужив титул Неперевершеного Комедіянта. На перше місце серед здобутків його діяльности можна сміливо поставити запровадження нових лінґвістичних засад у нормах спілкування: новий стиль мовлення – так званий кабінетно-телеґрафний, що будується виключно із займенників, прикметників та вигуків, – щоби абсолютно ніхто нічого не зміг пізніше розшифрувати; впровадження нормативного слова дякую до ненормативно-блатної фрази я вас (тебе)…; вживання абстинентської лексики, наприклад, – вип’ю стакан водки і піду спати (в ніч виборів); на троїх [з Плющем та Ющенком] завжди легше, і подібне. До менш відомих здобутків належать успіхи військового будівництва: розпуск національної ґвардії та розміщення росийських носіїв ядерної зброї на теренах росийських баз в Криму. Спільні з неприятельською фльотою паради в честь слави русского оружия тощо. Спільні з Росією органи для боротьби з тероризмом (хто ще в Україні може стати терористом, як не рідний зневірений “електоратівець”?); спільна стратегічна оборона повітряного простору (від решти слов’ян, що є членами НАТО), загальне керівництво українськими таємними службами з берегів Москви-ріки. В галузі економіки – сприяння закоріненню росийського капіталу, в тім числі і виданням указів про утворення промислово-фінансових груп, де ніяк не накладалося жодних спеціяльних обмежень щодо засилля капіталу нашого стратегічного неприятеля – Росії. Виняткове сприяння поширенню росийського православ’я. Передання Київської Лаври до рук Антихриста – другий, після Біловезьких угод, шоковий удар по свідомості українського суспільства, рівнозначний духовній руїні материкової України, розпачу та безвиході. Як вислід десятилітнього “незалежного” існування, з точки зору політичної економії спостерігаємо розмоклого українського кізяка, який, повільно обертаючись, гойдається кільватером іржавого росийського крейсера. З точки зору політики, маємо залізну завісу, яка наново щораз більше опускається на наших західних кордонах. Читач не вловлює слухом, наскільки фальшиво звучать будь-які заяви, – чи то з боку українського истеблішменту, чи західного, – про “европейську інтеґрацію”? Як колись про світле комуністичне майбуття – стереотипно, збито, перестаріло, заїжджено, нудно, з якимсь ритуальним присмаком... І зовсім нереально! Наче схоластична фантазія сільського вчителя. З точки зору суспільної психології, маємо сформований “електорат” в іпостасі української голоти, який жадає Москаля аж до виділення млосних соків. На Сході це відображається у підсумках голосувань, на Заході– закоханістю в росийську культуру, в росийський спосіб життя, в першу чергу – у музику і кримінальне чтиво з життя росийської мафії. З точки зору “побудови громадянського суспільства”, – маємо тотальний страх перед “правозахисними” органами і стероризованість масою нерозкритих убивств. Якщо міліція не ловить злочинців, то це вірний знак, що саме вона злочини і коїть. На зміну ґорбачовській гласності, коли хоч гавкати можна було досхочу, прийшла тотальна брехливість ЗМІ. Ця брехливість полягає не стільки у продукуванні неправди, скільки у мовчанці. Брак інтересу до вирішального, до важливого, до основного. Половина правди, як відомо, шкодить більше, як повна брехня. Пригадуєте великі статті про жорстокості міліції в час “гласности”? Що, інші люди днесь керують “правопорядком”? Економіка. Де, у яких часописах читач може ознайомитися зі статистикою розкрадання комунального господарства рідного міста? Де списки прізвищ найбагатших людей міста Львова? І звіт про їхні пожертви на заходи дерусифікації львівського урбаністичного середовища? Політика. У якій газеті найдете повний перелік антиукраїнських угод, складених Президентом України з неприятельською Росією? Може, ми з Вами уже давно запляновані на силос? Кожна газета абсолютно добровільно відмовляє собі у задоволенні викрасти і опублікувати результати соціологічних досліджень (такі дослідження мусять провадитися нашими неприятелями– в іншому разі з якого дива вони так добре нами керують?). Наприклад: скільки росийськомовних громадян України хотіли би, щоб їхні діти розмовляли мовою своїх українських предків; скільки неетнічних українців згодні в майбутньому перейти на українську мову суспільного порозуміння; скільки русскоязычных вважають, що Україна майбутнього – це росийськомовна держава; якщо серед росийськомовних українців є патріоти української України, – то скільки їх; які гроші та важелі впливу мають у розпорядженні всі перераховані групи. Варіяцій море, але засоби громадянської інформації мовчать… Мовчанка спотворює картину. Тому мовчанка є злочином. Ніхто не переможе навпомацки. Або таке: як в окремому районі, скажімо, міста Лева, розмовляє злочинний світ? Якщо, наприклад, у Галицькому районі він розмовляє переважно по-росийськи, це дало б законну підставу у кожній школі повісити гасло, щось на зразок – “Пам’ятай, у нас бандити не розмовляють по-українськи!” До “здобутків” псевдонезалежности слід віднести деполітизацію війська, запровадження всепродажницького світогляду у суспільстві, небувале нищення української мови – в тому сенсі, що знищено її сутнісну основу, властиву тільки їй психологію формування та вираження думки, власні механізми словотворення. Втрачені можливості Не виключено, що при рішучій позиції України в міжнародних справах, зміг би був утворитися анти-московський бльок народів. Або навіть цілий ґеополітичний пояс від Балтики до Анкари чи Тегерану. Враховуючи самостійницьку позицію Швеції на міжнародній арені, традиційну імперіалістичну політику Росії в північних морях і територіяльні претензії до Росії з боку Японії чи Китаю, цілком реальною виглядає політична антиросийська співпраці в усій ґеополітичній смузі, що замітається півмісяцем, спертим на Стокгольм і Токіо. Ці краї мають одну дуже добру характеристику– всі вони мають проблеми з Москалем і бояться Америки. Україна не стала центром притягання чи просто підтримки і для народів Росийської Федерації. Розпад Росії був стриманий і відкладений на невизначений термін саме завдяки Біловезьким угодам. В цьому процесі Україна не відігравала ролі суб’єкта, а радше їй було призначено роль інструменту... Все написане вище для вуха українського совка звучить, як хвора фантазія. Не тому, що він з готовністю накладає в штани при згадці про заіржавілі росийські танки. Не йде мова ні про відчайдушність, ні про ресурси. Йдеться про релігію. Про релігію української холопської “еліти”, “Меккою” для якої є гнилі береги Москви-ріки. Сталося так, що Америка спокусила народи колишнього підмосковського “соціялістичного табору” перспективою військового захисту перед Росією за допомогою механізмів НАТО. Коли всі держави слов’янських народів так чи інакше липнуть до НАТО (Росія не є народом слов’янським, а Білорусь сьогодні не є, на жаль, державою), Україні не залишається вибору. І знову українська зрадницька “еліта” робить свій злочинний вибір. Проти інтересів елементарного виживання, проти здорового глузду, зате повністю згідно з правилами загумінкового мислення. І повністю в інтересах розпліднення раси червоного совка. До втрачених можливостей віднесемо збереження енерґетичної залежности від Росії. Сьогодні кожен читач львівських газет з уривків магнітофонних записів переконався, що обласний Намісник не годен кроку ступити в енерґетичних питаннях без оббивання президентських порогів. А нас дурять, що якісь-там одесити збунтувалися і на десять років загальмували будівництво нафтоналивного терміналу! Чи можна було не допустити вивозу капіталу і сировини з України? Скільки юнацьких таборів військово-патріотичного вишколу орґанізовано на гроші, нажиті на вивозі з України телєґрафних дротів і високовольтних ліній? Хаос економічних перетворень. Замість ламати совєтські виробничі потужності з метою їх розкрадання, уряд нормальної держави плекав би нові, так звані ринкові, відносини з самого низу, від найменшого підприємця. Замість душити всіх і вся заборонами та податками – дати повну свободу, мораторій на будь-яке втручання до підприємницької діяльности дрібного власника (крім випадків криміналу). Замість здирства орендної плати – зобов’язати кожного міського голову безкоштовно віддавати під крамницю чи майстерню певний відсоток комунальних приміщень. Оголосити приватну власність священною, за найменшу підозру в рекеті – громадські роботи у трудових таборах, за кишенькове злодійство – усічення руки. За корупцію – ставити державного службовця на 24 години прикутим до ганебного стовпа перед головним входом до міського ратушу. Повна заміна командного складу міліції та ґенеральної прокуратури. Все це, і багато іншого, могло би збудувати державу. До втрачених можливостей зарахуємо брак українського контролю за власними таємними службами, повну дезорієнтацію армії, яка досі не знає свого евентуального противника, ненародження українського капіталу. Розпалювання антиросийських настроїв (себто проти держави Росії) могло зцементувати націю. Націю в сучасному розумінні. Простіше – населення України. Цього не було роблено. Замість об’єднання росийськомовних та україномовних українців у єдиному шовіністичному антимосковському пориві, штучно відкрили фронт внутріукраїнських етнічних страхів та непорозумінь за допомогою закону про державну мову. Не підтриманого політично, не забезпеченого орґанізаційно, без матеріальної основи. Скомпрометованого зі сторони тієї ж “еліти”, яка його і затверджувала. Жоден закон не заборонить правовірному галичанинові блюдолизати по-росийськи на кожному розі кожної львівської вулиці і на кожному робочому місці в престижній фірмі з інтернаціональним ґенеральним директором. Може, також і зі страху втратити працю. Тим часом, досить було насправді розгромити совєцьку номенклятуру ще в ту мить, коли вони в страху палила папери у пічках райкомів КПСС; сформувати уряд з нормальних українців (навіть спочатку десь і росийськомовних, але відданих українській Україні); припинити фінансування росийськомовних університетів, повиганяти росийськомовних дикторів з телебачення. І заткнути рота росийськомовним “олігархам”. Без зайвого галасу, оскільки “телефонне право” в умовах посткомуністичного режиму ніхто іще не відміняв. Чому тільки українські міністри повинні йти у відставку і тільки українські політики мають гинути в автомобільних катастрофах? При подібних заходах обрусілий пересічний “хохол” на другий день згадав-би материну мову. І поспішив-би до української школи. І за росийськомовним діловодством слід би й охолов. Чому, підписуючи чергове розпорядження, – яке чомусь називається кацапським словом “указ”, – про якесь-там кредитування, пільгове оподаткування, чи взагалі, звільнення від сплати боргів (себто украдених кредитів), – чому Президент не питає свого кума про те, скільки українських підручників та словників той сфінансував? Тому, що подібне питання незаконне? Помиляєтесь. Відомі маґнітофонні записи містять багато незаконних розмов. Просто серце в цієї людини українським не є. Напевне, нелегко знайти людину, яка би не погодилась, що десять років виховали молоде покоління, котре своє свідоме життя прожило в незалежній державі. І що почасти в цьому можна вбачати певну запоруку продовження традиції самостійности. Існує иньша, несподівана сторона питання. В тім, що молодь звикла до слова “незалежність”, криється небезпека: слово це не викликає нині жодних емоцій. Колись за незалежність могли посадити до буцегарні кляті совєти, ті самі кляті старигані, котрі переслідували за джаз, фарцовку, за довге (а в иньші роки – за коротке) волосся, за вузенькі (а часом – за розкльошені) штани, ті самі паскудні і докучливі старушенції, які не випускали поглянути на світ інакше, як у складі туристичних груп комсомольського активу тощо. Незалежність – це був бунт. А для декого – порядність. Для декого – справедливість. Для иньших – воля. Яку абстрактну фікцію символізує “незалежність” сьогодні? Може, гордість за силу української зброї? Про сите життя вже не згадуймо. Казкові можливості для зарадної юні? Так, – в рекеті. Але українського рекету немає. То який хосен від цієї “незалежности”, що в ній цікавого, аби нею дорожити? Боюсь, що і для зрілого покоління єдине, з чим асоціюється “незалежність” – чудернацька особа двічі другого Президента. Мало цікавого. Наша “незалежність” ніколи не була самостійною. Наша молодь ніколи не виходила з-під московського культурного впливу. Окрім того, в українському суспільстві не був створений образ життєвої загрози з боку Росийської держави. Тому оця українська молодь, яка десять років катувалася у “незалежній”, з готовністю підпишеться на якісь нові перспективні експерименти щодо Росії. Потрібно лиш подати їх у свіжому гарнірі, зі струйовим виглядом. Портрет еліти Чи можна вважати перераховані “утрачені можливості” дійсно втраченими? Звісно, ні. Не можна втратити того, чого ніколи не було. Чомусь перед так званим “розпадом СССР” кожен українець погоджувався, що повстати Українська держава практично не має на чому. Окрім жменьки письменників, націоналістичних спогадів про українські змагання, та затаєної ворожости до Москаля на Заході серед простих людей ще існували релігійні утиски, які не дозволяли людям забувати про те, що ними керують зайди. Оце і все. На якій основі могла би повстати Українська держава. Перерахуємо:
В тім, що стосується пунктів 2) і 3), коментарі зайві. Особливо щодо дисциплінованости. Цікаво, натомість, виглядають пункти 1) і 4) в ширшому пляні історичної перспективи. Ось як поводила себе українська еліта в деяких критичних митях української історії. У 1618му році Петро Сагайдачний не наважився спалити Москву (Київ зістав зруйнований старшим братом і залитий українською кров’ю двічі– 8го березня 1169го року і 9го лютого 1918го року). У 1648му році Богдан Хмельницький не наважився взяти безборонну Варшаву. У ніч 30го жовтня 1918го року українка-телєґрафістка випадково перехоплює наказ польської Ліквідаційної комісії про захоплення влади у Галичині – і лише оця фатальна загроза штовхає сотника Вітовського на Листопадовий чин, – коли глядіти вглиб, – то фактично всупереч упертим лєґітимістським маренням Української Народної Ради. Українська еліта Галичини не бажала ні ризику, ні справжньої боротьби. Вона була до всього цього клопоту втягнена силою становища. Як результат – 7го червня 1919го року під час блискавичного Чортківського наступу Українській Галицькій Армії раптом забракло боєприпасів; 75 тисяч добровольців були відіслані додому. У 1990му році Народна Рада не знайшла в собі мужности покинути приміщення Верховної Ради, оголосити про захоплення влади і на хвилі антикомуністичних гасел звернутися за підтримкою до народу. У 2000му році так вчинила прокучмівська “більшість”, до якої 26го квітня 2001го року приєдналися комуністи. 15го жовтня 1990го року українські демократи відмовили зреволюціонізований народ від штурму Верховної Ради. 9го березня 2001го року народу прийшло жменька. В листопаді 1987го року один дійсно шанований патріот і відомий письменник перед студентами в авдиторії №311 Львівського університету катеґорично заявив, що “ніхто не дозволить нам спорудити пам’ятник Шевченкові поруч з пам’ятником Лєнінові”. Згодом, керований порядністю, він напише: “Ми нічого про підготовку студентської акції не знали, молодь боялася нас, заражених страхом і контрольованих надмірною обережністю. На студентські спроби… дивилися поблажливо і з певною осторогою– щоб чого необачного не учворила. Старше покоління… забуло, що кабінетними дискусіями ніхто ще не розрубав політичних вузлів”. Нині ота молодь вже сама є “старшим поколінням”. І що ж? Спробуйте розгадати загадку: перекуплена, розчарована, настрахана, чи навчена назадкуватости отим самим попереднім “старшим поколінням”? Мені не залежить на вказуванні конкретних імен, оскільки це може з рівним успіхом бути ім’я практично кожного з відомих українських діячів– від редактора українського часопису, аж до депутата від української нацменшини. Повищі цитати не повинні викликати у Читача жодних гарячково-десперацьких інтелектуальних зусиль на тему психологічного портрету української еліти. Страх кожному властивий. Ходить виключно про кваліфікацію. Про вміння бачити мить, коли ворог ослаб. І про вміння не пхатися на рожен, коли ворог чекає в засідці. І про дар відкинути пристойність, коли ти бачиш, що ворог ще корчиться. Психологія нетерплячости Як тільки заходить мова про перспективи, одразу починаються скавуління на тему “останньої можливости”. Не дай Боже втратити “останній шанс”, і так далі. Наче Росія колись перестане загрожувати українській нації. На що сподіваються люди, які закликають нині натужитись, щоб завтра жити в безпеці? Хіба не сподіваються знищити всіх немовлят і стерилізувати всіх дорослих осіб раси червоних комісарів? Чи може вони сподіваються на перевиховання нащадків диявола? Смертельна загроза існуватиме вічно, і з нею слід навчитися жити. Так, як лицар учиться походів і турнірів, солдат – свисту куль, як український козак бере до плуга меч, як американський погонич (ковбой) носить в чересі кріс. Як тільки пробуєш пояснити людям, що Змій живий і дихає вогнем, вони впадають у зневіру і починають шукати якогось виходу. Під “виходом” чомусь розуміють панацею, щось подібне до миттєвого ліку. Якщо нині ми щось придумаємо, якийсь знаменитий “хід конем” на чергових виборах до червоного совєту, то завтра наступить рай. Більшої невитриманости годі шукати. Автору сих рядків не потрібен ні вихід, ні надія, ні сподівання. Чому ми повинні протиставляти свою долю і долю етносу? Наче етнос, це щось поза нами. Я мислю, що доля української ідеї не залежить від запаху смальцю на пузі певної кількости здеґрадованої “інтеліґенції”. І не залежить од смороду кацапських онуч. Тому, що українська ідея – це просто Я сам. Нема питання, чи вона житиме. Бо якщо комусь би вдалося її вийняти з мене, – то це би означало, що миттю швидше умерло би Я. Насправді, єдине питання, яке мало-би хвилювати нормального українця, – чи на Божім Суді він матиме щось відповісти, коли Бозя спитає: “А що за життя ти встиг учинити на погибель кацапу?” Так що, готуймося. З точки зору расової ситуації, в Україні становище починає наближатись до передвоєнного. Русскоязычная “меншина” – це не є щось таке, що йому досить забезпечити громадянські та людські права. І що воно з часом асимілюється (як українці асимілюються всюди у світі, навіть у рідному краї). Ні! Це – правляча меншина сильної раси. В її руках зосереджені фінансові та владні важелі. І вона навіть у найкумедніших снах не бачить ніякої української України. Їй не тільки це непотрібне, але навіть думка про подібну перспективу ображає її до глибини душі. З другого боку, коли виділимо в цьому правлячому класі підвид червоних комісарів, то зрозуміємо, що утвердження української України для них таїть прекрасно усвідомлену загрозу життю. Навіть найтолерантніший суд найліберальнішого суспільства у найдемократичнішій державі не подарує їм кривавих злочинів проти людства. Хоча би тільки розходилось про конфіскацію майна. А без майна та привілеїв – пощо здалися подвиги червоних предків? Є лиш один суд, який подарує ті злочини. Суд росийської України. Тому Змій спить, лиш допоки йому нічого не загрожує. Перспективи Українські масові визвольні змагання ніколи не були чисто релігійними в етнічному сенсі (коли релігія є раса). Завжди вони мали економічне підґрунтя. Завжди правлячим класом багачів, класом кровопивць, був клас чужого етносу і чужої правди. Щось подібного маємо і нині. Інтер не допустив формування українського дрібного власника. Інтер не допустив формування українського урбаністичного середовища. Тим самим він ізолював себе, як клас паразитуючий і чужинецький. Висловлюючись мовою науки, клас антисоціяльний. Клас поза законом. В перспективі можемо проґнозувати відновлення діяльности УВО. Якщо Україна залишиться неподіленою, якщо раса червоних комісарів залишиться керувати в іпостасі чужорідної плутократії, і якщо злиття з потугою Росийської імперії відбудеться з деяким запізненням, – тоді перед цим злиттям спостерігатиметься невеликий відстріл антиукраїнських політиків та пограбування банків з росийським капіталом. Думаю, що цим разом подібна діяльність матиме чисто праґматичний характер і не реклямуватиметься як патріотична, на відміну від передвоєнної. Після приєднання до Росії українці помандрують далі освоювати Сибір. Справа в тім, що Росія не може існувати як демократична держава. Можлива лише тоталітарна Росія, або ніяка. Нагадаємо, що небольшевицька Росія теж була жандармською державою. Насправді, думаю, росіяни хочуть просто продовжити експеримент націонал-соціялістичної Німеччини, розвинутися якому завадила поразка у другій світовій війні. Якщо Україну встигнуть розподілити, тоді діяльність УВО обмежиться Галичиною (включаючи Лемківщину, Західну Галичину, Закерзоння, одним словом, етнічні землі. Можливо, і землі нових поселень, куди українці були вивезені, і де вони замешкують компактно, скажімо, Білий Бір). Але тоді проти українців стоятиме не польська дефензива, як перед війною, а вся потуга НАТО. Якщо Словаччині, всупереч її захопленню росийським капіталом, вдасться вступити до НАТО і, відповідно, послабшає контроль польсько-словацької границі, не виключено, що діяльність УВО вдасться поширити на Пряшівщину. У всякому разі, Росія матиме з українцями спокій, а про ту Україну, яку наші батьки називали материковою, або великою, прийдеться забути. Автономія Два слова про перспективи так званої автономії Галичини. Не дуже зрозумілими є вигоди від такої автономії. Якщо прихильники автономії думають, що хтось їм дозволить скасувати людські права кацапів у такій автономії, то вони помиляються. Якщо йдеться про милостиню з бюджету, то якось не личать такі арґументи прихильникам ринкових стосунків. Коли-ж йдеться про відрахування з місцевих підприємств, контроль за потоками капіталу, то в країні суцільного рекету для контролю потрібна не Конституція Автономії, а розвинута Коза Ностра (по-італійськи – “наша справа”, по-українськи – “свій до свого із чужим”). І контролюйте собі на здоров’ячко без усякої автономії. З другого боку, коли росийська мафія контролює нині багато чого в тій-же Італії, – чим їй завадить автономія Галичини? Ми знаємо багато зовсім не автономних областей в Україні, де розкривати рота представникові україномовної меншини не дуже безпечно. Якщо в Галичині до цього часу русскоязычных на руках носять (і чим далі тим сердечніше), то справа, мабуть, не в автономії, а в тому, що галичанин нічого не любить робити власними руками. Навіть, щоб розмовляти рідною мовою, – подавай йому закон. Закон є. Багато хто розмовляє? Тепер подавай, щоби Президент розмовляв. Як може Президент наговорити за кілька мільйонів галичан? Навіть якби Президент співав соловейком – ніщо не змусить галицького чиновника припинити лизати халяви русскоязычного рекетьора-мільйонера, або каґебістського прокурора. В Одесі свого часу міський голова виконав дану ще Микитою Хрущем обіцянку: нинішнє покоління їздитиме у трамваях “на шаро”. Одеса не має статусу автономії. У Львові, натомість, хочуть взагалі зліквідувати трамваї. Забрати єдине, що в ньому було хорошого. Бо Стрийський парк за десять років уже встигли автономно спаскудити. Неавтономна Одеса не захотіла терміналу – і Президент десять років не міг собі з нею дати ради. Неавтономний Суркіс захотів львівського водоканалу – і вже має. Про що ми говоримо, панове! Часом натякають про незалежну західноукраїнську державу. То це би мала буть нова Спарта чи Македонія? А де взяти спартанців? Александра Македонського вже маємо? Віддати львівські кам’яниці попереднім власникам у Незалежній Галичині, звичайно буде простіше. В цьому випадку київській бюрократії буде зась. Правда, я сумніваюся, чи Незалежну Галичину приймуть до НАТО. А от що Львівська наукова бібліотека на другий день зробиться закладом Оссолінських – не сумніваюсь. Сумніваюсь, чи в Незалежній Галичині модно буде розмовляти на вулиці та у громадському транспорті українською мовою. Особисто я скористаю. Матиму змогу уживати свій австріяцький ґеоґрафічний атляс від 1893го року. Правда, доведеться вивчити німецьку мову. Але мови я люблю. Українець має особливий дар до розмовляння чужими мовами. Не те, що кацап. По кацапові одразу видно, що він сам свій. По українцеві – ні. Мої родичі, як розмовляли польською, то жаден поляк не мав їх за чужих. А німецькою батько як огризнувся до шваба, то мало не дістав оловом межи очи. Віра В безнадійній ситуації, змальованій вище, хочеться знов “шукати виходу”. Не потрібно цього робити. На землі кожна тваринка плодиться і живе. Мільйони видів існують і не думають про “вихід”. Чому одні не зжерли иньших? Бо кожен вид підсвідомо знає правду. Тільки свою правду. Кожен вид вміє упізнати ворога і упізнати поживу. Стійкість проти чужої правди. Твердість у вірності своєму виду. Ненависть до чужої “справедливости”, яка прирікає бути погноєм. Крім богів, нації ще знають дияволів. Диявол української нації виліз із московського болота сотні років тому в пункті 38` східної довготи і 56` північної широти. Якщо цю єдину заповідь засвоїть кожне українське немовля ще перед Першим Причастям – його батьки не горітимуть в пеклі за зраду крови і гріхи нащадків. Оце і є “останній шанс” і “остання надія”. |
ч
|