Ізо Камартін

Багатомовна нація

(Частина розділу “Серед інших” у книзі “Всього лиш слова? На захист малих мов”)

“Нераз порозуміння в рідній стороні з порядними людьми, що мають ті ж погляди, що й ми, наштовхується на труднощі”. Це помітив не швайцарець, а віденець Альфред Польґар. Відчути це допоміг йому досвід вигнання. А якщо вирвати це речення з його історичного контексту і прочитати його як ілюстрацію до швайцарських поді?. Тут теж переважають однакові переконання, принаймні поки вони стосуються речі приємної, а саме усвідомлення себе швайцарським громадянином. Ці переконання аж ніяк не обмежуються посіданням паспорта в червоній палітурці: вони охоплюють і сферу ідеального. Чи захотів би хтось із швайцарців перервати експеримент зі Швайцарією як нацією осіб різного роду-племені? Навряд.

Проте, здається, не таке вже це порозуміння й безпроблемне. Прикметно лише, що національна ідея, не обтяжена жодними конфліктами, утримується довгий час і без практикованого порозуміння. Їй не можуть тепер зашкодити навіть ґрунтовні непорозуміння й відкриті розбіжності. А триваюча останніми роками роздратовано-невдоволена дискусія: чи змогла вона заронити бодай сумнів у якості швайцарської моделі? Аніскілечки. Швайцарія швайцарців опинилася вже майже по той бік добра і зла, навіть якщо тут стільки всього відбувається без порозуміння і навіть без згоди.

Існує багато доказів того, що співжиття швайцарців відбувається без проблем і таким чином без підкресленої спільности. Люди сходяться, коли їм це потрібно, щоб потім, за змоги, знову втратити одне одного з поля зору. Добрі сусіди – це ті, від яких не чекаєш нічого злого, але й ті, які не мучать тебе добрим . Тихо і непомітно жити поруч незрівнянно краще, ніж бути голосно і бурхливо разом, кому ж це невідомо! У прагматично зорієнтованому сусідстві завжди спостерігається брак духовности. Здоровий глузд спільних буднів не відповідає глуздові недільному, який силкується вийти за межі повсякденного глузду. Тому слід немало надолужувати, покращувати те, що залишилось після того, як спожили вже всі спонтанні спільності. Отак розмашисто підходять до фактично незначної проблеми.

Чи може те, що від початку становило благотворну протилежність між німецькою і французькою мовами, раптом почало вимагати не лише сталого зобов’язання зважати на взаємні інтереси, але й посиленого догляду за гострим кризовим випадком? Сьогодні в це вже майже можна повірити, особливо наслухавшись розмов довкола. Хоча становище, мабуть-таки, краще, ніж атмосфера, в якій робляться висновки про це становище. Однак не можна просто кидати на вітер слова про погіршення стосунків між німецькою і французькою мовами. Адже тут знову ж таки надто багато поставлено на карту. Існує дві можливості: або стосунки між мовними регіонами справді стали слабшими і безладнішими, або ж нас не задовольняють більше існуючі форми мовного сусідства. Чи й справді сьогодні нас єднає менше, чи ми лише прагнемо мати більше спільного?

Існують свідчення обох позицій. Спробуймо розпочати наші роздуми якнайглибше: кожна багатоманітність має свого запеклого ворога: раціоналізацію. Але ж саме їй сучасні суспільства завдячують своєю здатністю функціонувати, ба більше – своєю спільністю. З часу Макса Вебера ми знаємо, що раціоналізація є основною рисою европейської культури, що поступ немислимий без постійного пошуку найдієвіших і найменш виснажливих рішень. Продовжуючи цей засновок, Арнольд Ґелен писав, що тепер основним завданням людства стало – виявити “в яких галузях загалом воно може допустити цю раціоналізацію, а де – ні”. Коли сьогодні ми дізнаємося, що фахівці з Лозанни і Цюріха спілкуються між собою вже не французькою чи німецькою, а англійською, то бачимо, що раціоналізація діє й там, де, мабуть, дуже важко буде знайти інстанції, які могли б покласти їй край. Прості рішення корисні не лише там, де вони служать максимальному прибуткові, але й там, де вони сприяють спокою й вигоді.

Питання, “де ми маємо намір дозволити раціоналізацію, а де ні”, не знімається зрештою тим, що в деяких ділянках ми нічого не в змозі вирішувати. Все ще існують такі сфери життя, де просте, легше рішення не конче є кращим. І тут нам на допомогу приходить індивідуально-психологічний закон, згідно з яким рівень вдоволення визначається обсягом труднощів, які слід перебороти. Адже здавна багато людей не хочуть надто непомітно і надто дешевим коштом прямувати життям. Є ще такі, які більше сподівань покладають на обхідні шляхи, аніж на короткі. А хіба не могло б це справджуватися і в мовному спілкуванні? Бо ж зрозуміти, що каже інший, це, хоч і обов’язкова, але все ж не єдина мета мовної комунікації. Хіба не відчуває кожен, хто вперше потрапляє на чужу мовну територію, що мови мають владу переносити нас в інше просторове і часове оточення? Бо ж дивовижним у багатомовності є не те, що кожною мовою можна висловити те саме, а навпаки: що можна застосувати стільки різноманітних форм вислову для однієї дійсности. До найвартісніших і захопливих мандрівок серед доступних нам все ще належить наближення до нової мови в фаховому супроводі. Не заперечуючи всіх тих очевидних переваг, які може мати єдина мова для швидкого обміну інформацією, зауважимо все ж, що принцип раціоналізації в цьому випадку таки не переконує. Адже люди прагнуть не тільки спрощувати знання, а й розширювати і збагачувати його. Оскільки в мову вписані історія і спосіб життя її носіїв, то перспектива потрапляти у випадку кожної нової мови в незвідане - очевидна. Тобто там, де наслідком простого рішення буде занадто багато недоліків, залишаться, мабуть-таки, при важчому рішенні. І це теж належить до правил світу, який оперує законом раціоналізації.

Зрештою кожна людина зокрема має бути коли-небудь в змозі переконати себе у перевагах зростаючої багатомовности: лише тоді багатомовність стане цінністю, яку можна буде далекосяжно захищати на державно-політичному рівні. В наш час багатомовність у Швайцарії належить до доброго тону нації. Властиво, цілком не потрібно докладно перечислювати її принади. Завжди існувала досить значна частина населення, для якого перевага говорити принайменше німецькою і французькою мовами означала не лише культурне надбання, але й несла певні вигоди в практичному житті. І незрозуміло, чому б сьогодні ситуація мала змінитися, навіть якщо англійська мова справді стала для швайцарців найважливішою другою іноземною мовою. Шкільна система й далі робить наголос, в першу чергу, на основні мови Швайцарії, принаймні у загальноосвітніх школах підвищеного типу. А тому дещо дивним є твердження, нібито справа вивчення другої чи навіть третьої мови за цей час у Швайцарії дещо погіршилась. До того ж коли врахувати, що методи вивчення мови орієнтуються сьогодні набагато більше на конкретні мовленнєві ситуації, аніж на мету завчити максимальну кількість слів і граматики. До цього додається ще й те, що повсюди у Швайцарії є можливість переглядати телевізійні програми трьох мовних регіонів, які мають власні телеканали. Як би там не було, а це веде до імовірних постійних точок перетину з іншими мовами. Інші, щойно розпочаті спроби взаємних контактів між мовними групами – приміром учнівський і студентський обмін – теж сприяють позбавленню евентуального страху дотикання. У зменшенні привабливости так званого “року французької Швайцарії” винна зрештою не стільки мовна лінь, як змінені соціальні потреби молоді. Адже усі три великі мови Швайцарії не втратили, як відомо, за останніх п’ятдесят років свого престижу. Хіба що треба було змиритися з фактом, що для більшости людей західного світу англо-американські реалії є складовою частиною сучасного способу життя. Отож, доречними є сумніви, чи й справді пересічний швайцарець є сьогодні менш багатомовним, ніж раніше, і чи дійсно йому зараз рідше трапляється нагода застосовувати свої мовні знання. Очевидно питання мало б стояти так: чи відповідають сьогоднішнім мінімальним вимогам мовної інтерактивности традиційні форми швайцарської багатомовности взагалі? Можливо, традиційні знання кожної з іноземних мов вже більше не відповідають тому стандарту, який на сьогодні вважається необхідним для добровільних контактів. Є, напевно, випадки, коли сором вже не дозволяє калічити мову серед власних співвітчизників. Слід було б якось детальніше розглянути питання, що властиво погіршилося: власне знання мови, а чи радше психологічні передумови вживання мови.

Багатомовність – мінливий стан, це відомо всім, хто користується тією чи іншою мовою лише принагідно. Цей стан живиться не власними силами, а лише завдяки непохитній волі рухатися проти природного перебігу речей. То ж якщо якась нація визнає такий нестабільний стан притаманним собі, то неминуче змушена буде здійснювати складніше рішення на противагу простішому. Це в жодному випадку не є безглуздою затією, особливо коли врахувати, що кожний культурний здобуток є врешті-решт вибором складнішої з-поміж існуючих можливостей. Свідоме збереження такого роду нестабільних культурних станів громадою, а головно державою, є першорядним цивілізаційним завданням. Бо ж і у Швайцарії багатомовність не тому є вартістю, що з нею пов’язують пієтет збереження давнього історичного стану, а тому, що це складне рішення саме з актуальної точки зору є першорядним для нації. Оскільки неймовірне збільшення завдань, які перейняла держава, саму її перетворило на облюбований об’єкт примусової раціоналізації, то й держава ризикує за умови стримуючих обставин перестати практикувати бажану для більшости громадян складність навіть в поодиноких випадках. І власне в цьому, мабуть, а не в майоризаційних намірах сильнішої сторони причина того, що офіційна тримовність Швайцарії так часто на неофіційному рівні стає жертвою принципу співмірности. Швайцарців не лякають видатки на їхню багатомовність. Хоча коли мова заходить про втілення, вони виявляють, що простіше рішення має ту принадну перевагу, що воно ж і є дешевшим. А тому вибирають його там, де вони фактично переконані в тому, що це не переросте в державний захід. Непропорційно велика присутність німецької мови в державній сфері адміністрування і планування тільки цим, напевно, й пояснюється. Так що цілком вірним є, що закріплена конституцією багатомовність все більше перетворювалась, ідучи шляхом експансивного розвитку державних завдань, на принцип, з яким дійсність може справитись лише частково.

Тепер ці об’єктивні ускладнення на шляху збереження багатомовности супроводжуються кліматичними обставинами і настроями, які їх, принаймні частково, полегшують. Раптом весь західний світ почав посилено цікавитися усім тим, що єдина культура витіснила на периферію. У всіх тих країнах, де ще зовсім недавно важилося ціле, а не частини, знову відкривають, що цілість держави і суспільства важить менше, ніж їх частини. Британська і французька нація важко дають собі сьогодні раду з наслідками своєї відмови від багатоманітности. Ревальоризація реґіонів є вельми помітним супутнім явищем політики, метою якої є подолання нації як верховної сили для політичних дій. Коли читаєш сьогодні повідомлення Ради Европи, можна подумати, що Европа складається головно з реґіональних груп. У Швайцарії, де завжди визначальним був федералістичний компонент, пильність громадян і представників громадськости до прихованої небезпеки загострило питання кантону Юра. Небезпека полягає в тому, що сильніша сторона схильна поступово та водночас рішуче захопити слабшу сторону. Вирішення проблеми кантону Юра принесло визначальну для стосунків між мовними групами Швайцарії позицію: не можна задовольнятися символічним розумінням принципу багатомовности. Врешті-решт, важить лише реальна повага до менших мов. І лише їх дійсне представництво в політичному і суспільному щоденному житті засвідчить, чи багатомовність є реальністю чи просто культурно-історичною порожньою фразою. З того часу не тільки франкомовні швайцарці відмовляються сприймати речі, важливі для них, німецькою. Тепер на те, що належить до живої, а не просто задекларованої багатомовности, набагато уважніше звертають увагу й італомовні швайцарці і ретороманці.

Оскільки чисельність кожної з чотирьох мовних груп зовсім різна, то їхні вимоги також не можуть бути однаковими. Засадничо дуже простою, а на практиці вельми виснажливою є ця справа для франкомовних швайцарців, які чи не єдині серед мовних меншин можуть наполягати на абсолютній рівноправності з німецькою мовою. Це не повинно було б означати якихось особливих труднощів, і навіть у політичних буднях всюдисущість обох мов можна було б реалізувати. Проте виснажливим є дотримання мовної двосторонности там, де ніхто не протестує в тих випадках, коли користуються мовою більшости – “бо так простіше”. Тут мова саме про не регламентовані державою галузі, в яких кожен зокрема може або посилити або ж дезавуювати принцип багатомовности власним рішенням. За останні роки франкомовні швайцарці послужили прикладом для інших мовних груп, продемонструвавши їм себе в ролі обділених. Певна річ, це принесло їм в німецькій Швайцарії не тільки симпатії. Проте стурбованості франкомовних швайцарців долею французької мови, яка на їх думку, може стати у Швайцарії другосортною мовою, ми завдячуємо усвідомленням, що не все у нас гаразд із зобов’язанням враховування взаємних інтересів порівняно з традиційним рівнем. І не там, де втручатимуться закон і приписи, а там, де здійснюється вільний вибір, стане врешті зрозуміло, чи буде багатомовність для нас лише тягарем чи все ще здобутком. Нехай собі франкомовні швайцарці і перетворюються принагідно на неприємний фактор неспокою, стежачи особливо уважно за рівновагою обох мов всюди, де зачеплені інтереси цілої Швайцарії: не було б їх, тріщина між принципом і дійсністю багатомовности ще більше поглибилася б. Нам потрібні ті, вага яких на шальках терезів виявляється більшою, ніж обіцює маса їхнього тіла!

У випадку італомовної Швайцарії рівновага стає вже драстичнішою. Ніхто не має сумніву в тому, що культурна гідність італійської мови рівна з гідністю обох інших великих мов. Однак статистичні дані говорять однозначно не на користь культури. Як офіційній урядовій мові Швайцарії італійській мові, згідно з правом і законом, належиться чимало. Проте прийняти рішення мусять самі носії мови, що для них, виходячи за букву закону, не підлягає конструктивній дискусії. Вони, ще більше ніж франкомовні швайцарці, перебувають у типовому стані меншини. Адже, як кожна справжня меншина, вони розплачуються за добровільне толерування більшості власною добровільною відмовою. Тобто конституція і закон можуть бути лише однією з опор для їхньої мови. Іншою опорою є їхнє відчуття реальности, яке завжди прагне добитися збалансованости замість рівноваги. Переважно їхня стратегія успішніша, коли вони застосовують хитрість і принади, аніж прокльони і вимоги. Оскільки мовній меншині рідко доводиться жити з приростом, а навпаки – як правило із втратами, то її увага більше спрямована на збереження існуючого, аніж завойовуванню нових територій. Цю думку можна висловити утровано: важливіше дбати про стабільність природного середовища мови в Тессіні і в південних долинах Ґраубюндена, аніж стежити у Берні, чи “належно” представлена там мова. Звичайно, слід робити одне й інше, але варто таки визначити, що має першорядне значення. Для швайцарців інших мовних реґіонів доступ до розширеної завдяки італійській мові багатомовности може відбутися лише золотим шляхом добровільности. Навіть у загальноосвітніх школах підвищеного типу італійська мова як обов’язковий предмет з часом щораз рідше пробиває собі дорогу, незважаючи на багаточисельні групи італомовних людей у густозаселених частинах Швайцарії. Тому тим більше йдеться про те, щоб своєчасно сигналізувати в інших частинах Швайцарії про неповторну культуру, яка розквітла у цій мові. Багато чого можна в цьому плані ще виправити у школах. Те, що кантон Тессін і південні прикордонні долини Ґраубюндена є особливою частиною Швайцарії не лише завдяки сонцю в них, люди мали б усвідомлювати не щойно тоді, коли вони, готуючись до відпочинку, купують собі перший розмовник поліглота.

Як би не відрізнялося значення ретороманської мови від італійської, та все ж один вирішальний момент є подібним: в обох випадках йдеться про те, щоб вберегти безпосередню область використання мови від розбавлення елементами інших мов і від витіснення мови іншими. Найважливішою проблемою ретороманів є не та, чи вони самі хочуть бути багатомовними чи ні. Вони так чи інакше є багатомовними, відколи в Ґраубюндені повсюди німецька мова. Але доля їхньої рідної мови вирішується і в тому, чи всі ті люди, які вважають первісно ретороманський Ґраубюнден гарним місцем для життя і тому хочуть там поселитися, чи всі вони зуміють пристосуватися до незручної багатомовности. Фактом є, що рішення кожного зокрема вивчати ретороманську мову не є таким легким, ніж якби він вирішив звернутися до котроїсь з великих культурних мов. Його успіхи в новій мові не будуть аж такими значними. Вже шлях до мови сусідів на Райні є важким, коли перед цим вивчалося ретороманську мову, якою розмовляють над Інном. І все ж – це мова його безпосереднього оточення, з яким він намагається добре ознайомитися, ця мова не бідна і не половинчаста, в ній зберігається багата на події історія. Чи є багатомовність ще чимось, крім накопичених про різні культури знань, можна цілком автентично перевірити, контактуючи з периферійною мовою. Хто хоче у своєму безпосередньому оточенні дізнатися, як розмаїто і непередбачувано духовне життя може розвиватися і на периферії, той не може жити в ретороманському Ґраубюндені, вважаючи мову ретороманів історичним реліктом. Духовний інтерес, підживлений тим, що є, хоч могло і не бути, є непоганим мірилом для тої ваготи, якої швайцарець надає багатомовності. Так реторомани можуть стати безпосереднім випробуванням для Швайцарії в тому, чи можна втримати таку багатомовність, яка в якості практичної користи може запропонувати “лише” близьке знайомство з людьми свого оточення.

“У чужомовній країні власна, рідна мова стає в’язницею, вирватися з якої – при найбільшій гнучкості й спритності – дуже й дуже важко. Те, що було каркасом безмежно-широко напнутого світу, скорчується до стискаючих прутів решітки.”. Цю думку Польґар теж занотував як свій досвід вигнання. Мабуть, до переваг багатомовної нації належить можливість за умов, які не травмують, дізнатися, що власна, рідна мова є в’язницею без решітки: приміщенням, яке можна покинути, не потрапляючи в чужину повністю, але потім можна повернутися в це приміщення зі зміненими уявленнями про те, чим властиво є безмежно-широкий напнутий світ.

Переклала Христина Назаркевич

Camartin I. Nichts als Worte? Ein Plaedoyer fuer Kleinsprachen. – Zuerich-Muenchen, 1992. – S.71-80.