|
|
|
Шарль Фердінанд РамузПотреба величіМожливо, я патріот, але я не націоналіст. Батьківщина, нація: що означають ці слова? Відчуваєш, що вони не є рівнозначними, якщо навіть не абсолютно протилежними. Але що таке батьківщина? Що таке нація? Ми, франкомовні швейцарці, живемо в маленькій, але складно структурованій республіці, у якій окремі держави кружляють, кожна своїм шляхом, довкола абстрактного центру, що називається конфедерацією. Ми не “об’єднані”. Франція є віддавна “об’єднаною”, Німеччина щойно такою стала, Італія дедалі більше “об’єднується”. Ми ж є сумою малих країн, які тримаються вкупі з різних причин: географічних, військових, економічних, що зобов’язують їх у разі необхідности приходити одне одному на допомогу; але власне кажучи, кожен із нас володіє лише маленьким шматочком землі (кантоном), де нас приведено на світ. І нам не залишається нічого іншого, як тільки намагатися точніше окреслити, що слід розуміти під поняттям нації і більш-менш добровільно взятими на себе зобов’язаннями. Я патріот, бо люблю свою країну в географічному сенсі, я люблю певну землю, певний клімат, певне небо; я люблю їх вимушено. Я люблю цю землю, бо я з неї походжу, цей клімат і це небо, бо завжди був ними оточений і тим самим приймаю таємницю, яка супроводжує кожного з нас з моменту нашого входження в буття, яка тримає нас на світі і прив’язує до певного місця в просторі, до певного моменту в часі. Отже, я не відмовляюся від упередження, яке завжди мав і яке все ще маю, але зміст якого нині слід намагатися осмислити більше, ніж будь-коли раніше. В цьому упередженні немає нічого ані соціального, ані політичного. А отже, воно аж ніяк не є “націоналістичним”. Націоналізм передбачає наявність політичних і соціологічних мотивів; патріотизм же, такий, як у мене, не терпить ні одного, ні другого. Патріот – це навіть надто сильно сказано, радше слід було би сказати “селянин”, адже в слові “селянин” вчувається “селитися”. “Селянин” асоціюється лише зі шматком землі, в той час як у “батьківщині” містяться “батьки”, історія, минуле. Земля ж має тільки сучасність. Земля асоціюється лише з географією, вона не пов’язується з подіями, які відбувалися, а тільки з тим, що є зараз. Я залишився вірним собі такому, яким був у вісімнадцять, двадцять років, коли вперше розплющивши очі на спектакль, який мене оточував (я маю на увазі свої власні очі, а не ті, що мені було виховано), побачив гори, воду, виноградники, схили, забудовані чи не забудовані, озеро, тобто заплаву ріки, села й міста на березі цього озера, а тоді людей, які тут живуть. Я справді переконаний, що не побачив більше нічого. Деякі люди спираються на метафізику, інші – на історію, ще інші – на мораль (націоналісти) і спускаються звідти до речей; я ж гадаю, що можу з упевненістю сказати: для мене вихідним моментом були самі речі (можливо, саме через метафізичне чи історичне збентеження). Напевно, в цьому збентеженні була винна школа й оте “напихання черепа”, що належить до її методів, адже там усе подається лише з других рук, через книжки, через уроки, які самі по собі вже є тлумаченням і в свою чергу теж тлумачиться. Але декому вдається звільнитися від цього, як це сталося зі мною: раптом я побачив, що є речі, які існують у первинному стані, тобто невитлумачені, живі перед нашими живими очима. Раптом перед моїми очима з’явилася країна, і я маю на увазі справжню країну, яка – про це я не забуваю – водночас є вигаданою чи новоствореною, адже кордони, якими наділяв її я, аж ніяк не збігалися з тими, які в інший спосіб нав’язувала їй історія, до якої разом і поодинці доклалися всі людські пристрасті, всі прагнення, всі інтриги, всі віри. Я бачив річку, тобто зморшку землі, тобто місце проживання і водночас ізольоване місце (гірськими хребтами, які його обмежують): спочатку ця зморшка була вузькою й глибокою, а далі вона гармонійно розширювалась. І хоча з адміністративної точки зору її не існувало й вона не мала завірених кордонів, проте для мене це була країна, для мене це була реальність. Існують різні види реальности. Існує історична реальність, існує географічна реальність; і, як відомо, народи здавна безуспішно намагалися звести ці обидві реальності в одне: вони завжди прагнули до своїх “природних” кордонів. Можливо, нам, франкомовним швейцарцям у цьому пощастило більше, ніж іншим. Не знаю. В будь якому випадку слід визнати, що це не був повний успіх. Цей верхній басейн Рони, що простягається від джерела Рони до Женеви, за своїм положенням, виглядом, забудовою, за всіма можливими економічними чинниками безперечно є досконалою географічною одиницею, але, незважаючи на це – політично поділеною. І це ще нічого, якби вона не була набагато глибше поділена релігіями (в свою чергу – як наслідок політики); якби вона не була поділена звичаями (в свою чергу – як наслідок релігії). Отож більшості наших співвітчизників вона видається златаною з цілком різних шматків, і діти в наших школах говорять про озеро й про Рону так, ніби Рона й озеро не мають між собою нічого спільного. Їх навчили, що Валіс (Рона) – католицький, а Вальдлянд (озеро) – протестантський, і це для них суттєва різниця. Речі, які для наївних (неупереджених) очей ясні, як день, є надзвичайно темними для очей упереджених. Однак можна уявити собі батьківщину, тобто справжню країну, я маю на увазі географічне ціле, поза історичними чи політичними системами, які нині ділять між собою світ: чи не на цьому виникає конфлікт між патріотизмом і націоналізмом? Патріотизм спирається на очі й серце, націоналізм – на абстрактні знання; патріотизм, так, як я його розумію, – на сьогодення (і майбутнє), націоналізм – на минуле й знання про минуле: на історію і знання історії, на суму юридичних домовленостей, на виборені права, які насамперед належиться втримати. Націоналізм ґрунтується на певній кількості релігійних і моральних традицій, які стосуються звичаїв та звичок, способу мислення, почуттів і поведінки, при чому не визнається, що вони можуть коли-небудь змінитися, і які протиставляються звичаям, звичкам і традиціям сусідів, адже в націоналізмі завжди присутній певний імперіалізм, певне прагнення поширення, збільшення, певна жадоба завоювань: той, хто має якісь права, хоче розширити цю сферу, той, хто має віру, хоче навернути до неї нових прихильників. А наші малі країни мають свої славетні “традиції”, за якими вони шукають захисту (щоби не сказати ховаються), але яка їм з них користь? Звідки вони походять? Скільки їм років? Чи мають вони взагалі свої початки у цих країнах? Чи вийшли вони з певної землі, чи народжені в певному кліматі, що принаймні надавало б їм деякої автентичности? Чинячи опір будь-яким змінам, вони посилаються на свою давність, або на те, що вважають давністю. А хіба хтось це перевіряє? Звичка швидко притупила бажання перевіряти: так хочеться вірити, що те, що є, було завжди... Ах! Як нам усім хотілося б нарешті опинитися на землі, яка б не змінювалась, бо ми бачимо, що ми минущі і все минуще, і маємо властиво лише одне бажання: щоби нічого не минало і щоби ми не були минущими. Звідси, напевно, й ця потреба у батьківщині, де б ми її не розмістили: вона ж бо може бути не тільки матеріальною, але й духовною, існує батьківщина ідей, так само як і батьківщина плоті: зрештою і моряк час до часу повертається у рідний порт (...) Чи загинемо ми через нашу малість, адже ми зовсім маленькі? В матеріальному сенсі ми малесенькі, малесенькі за територією і за історією. То де ж знайти ту велич, яка одна могла би нас порятувати? Я можу лише висловити цю потребу. Де приховані сили? Деякі люди можуть тільки говорити, говорити, не робити, але це означає, що вони сподіваються. А сподіваючись, висловлюючи своє сподівання, вони розкривають надію перед іншими, передають її тим, хто, можливо, допоможе їй зміцніти, тим, хто в свою чергу спроможеться на вчинки. І всі ці сподівання й прагнення складені докупи зближують тих, хто їх виношує. Саме вони стануть чимось на зразок першого ферменту, шматочка дріжджів, який дається до тіста, аби воно виросло і стало хлібом. Переклала Оля Сидор Потреба величі – Besoin de grandeur. – Лозанна 1937 |
 ч
|
 |
|