Орест Друль

Украина vs українськости

© О.Друль, 2001

Все дуже просто.

Простота вищого рівня – цивілізаційного масштабу: виклик ґлобалізації породжує посилення реґіональної ідентифікації; посилення ідентифікації експлікується сепаристичними (у сенсі шлюбної сепарації) тенденціями, рухами [1], розмовами, статтями тощо; іншими словами – Европа додифундувала таки до Галичини у формі гасла “Европа реґіонів”.

Простота інша – на державну скалю: тенденція поглиблення не те що перманентного, але консеквентного невдоволення соціально-економічною ситуацією на тлі державної інституалізації України компрометує ідентифікацію з цією аутсайдерною країною; іншими словами – одержавлення тендітного поняття “Україна” як ідеалу всього, чого тільки можна уявити доброго: від мови (другої у світі за мітичним, але авторитетним французьким конкурсом) через кохання (ті ж Бітли співали про ukrainian girls – послухайте “Back in USSR” з т.зв.”White Album”) до вершин демократії (тих, хто ще пам’ятає неспадкуджену її конотацію, відсилаю до прецеденту конституції Орлика) – призвело, прогнозовано, зрештою, до настільки повної трансформації семантики слова, що утотожнюватися з новим його значенням стало вищою дзен-практикою. Зрозуміло, що вищі ступені цієї практики (як от, що рух – це застиглість) досяжні лише немногій щепті – тож питання вибору іншої ідентичности для неочудненої решти конгруентне квестії часу.

Простота ще інакшіша – реґіональна, прецінь галицька: Боже!, а ми ж мінорити у цій Візантійщині, де на просте греко-католицьке запитання “коли приїжджає Папа” в адміністрації Президента – НАШОГО Президента – можна почути: “Леонид Данилыч в Днепропетровске, когда возвратится, сказать не могу”, де алюзією до слова “католик” є “поляк”, а до “українець” – “шаровари”, де найпопулярнішим національним телеканалом є ОРТ, а радіостанцією – “Русское радио” etc., etc., etc...

Мож’ стати більшістю, злившись із нею, прийнявши її габітуси, її УССРівську ґенезу, при якій концепція люстрації є попросту абсурдальною, а упівські партизани, що зі зброєю в руках воювали проти СССР, реабілітовуються за відсутністю доказів антисовєцької діяльности.

А можна – Бог дав людині свободу вибору – сказати, промовити чи задекларувати: “Ми інші” й інституалізувати цю іншість.

Благо інтенції такої інституалізації уже давніш вербалізовані дещо чуттєвішими особами, а що більше, застережені дещо скептичнішими товаришами, то тези contra можна узагальнити і звести до трьох позицій: (a) якщо ви, галичани, такі мудрі, то чого такі бідні; (b) а хто ж вами, галичанами, буде керувати: гляньте на власть у вас імущих чи більш-менш кратабельну еліту – сам шайс; (c) оці інтенції вам, галичанам, інспіровані (варіант – імплементовані) не інакше як Росією, що спить і бачить свій кордон на Збручі; і загалом, подібними думками можна довести до розвалу Соборної (варіант – поневолення Самостійної).

Отож, затим, як перейти до pro-тез, варто розглянути оці узагальнені застереження:

a) арґумент є дуже поважним, можна сказати, беручи до уваги наш зматеріалізований світ домінуючої консумпції, вирішальним; однак є одне “але”, що звикло називається “при інших рівних умовах”. А умови не є рівні, і спробую окреслити схему доказів цього. Зачну із позірно парадоксального твердження, що найосновніша нерівність полягає у рівності, а точніше (хоч менш парадоксально), в однаковості, уніфікованості законодавчих норм та інституційного обрамлення суспільства. Щоб бути зрозумілішим хоча б технократам (гуманітаріїв можна просто відіслати до інституалістських праць В.Ойкена та Дж.Годжсона), вдамся до аналогій із стандартами. Отож, можна розробити вимоги до певного класу аґреґатів з тим, щоб він надійно працював у будь-яких кліматичних умовах – від Арктики до тропіків; проблема сфокусується на вартості таких всекліматичних аґреґатів. Куди ефективнішими можуть виявитися кілька підстандартів, розроблених під менш узагальнене середовище експлуатації. Але цінова неефективність – це ще півбіди: якщо аґреґат, розроблений за стандартами одного середовища, експлуатується в іншому, справа стає просто небезпечна. Аналогії надто прозорі: суспільство доволі складний аґреґат; галицьке середовище його “експлуатації” суттєво відрізняється від загальноукраїнського – це не заперечать навіть згадувані скептики; а стандарти – норми, в т.ч. неписані, та інституції, в т.ч. неформальні, – розроблені під східноукраїнське середовище.

Стосовно економіки (очевидно, не тільки – але зараз мова тільки про неї) – це середовище можна описувати тими ж термінами, що й російське: “бизнес по понятиям” (можна шукати переклади, але автентичніше скористатися методикою Economist’а, який перекладає російське “крыша” англійським неологізмом krisha). Коротко суть такої інституційної моделі капіталізму зводиться до чітко виражених вертикальних, ієрархічних (по суті своїй, важливо зазначити, глибоко монополістичних та антиконкуренційних) неформальних правил (“понятий”) всередині певної групи (“свої”) та опортуністичній відсутности правил у стосунках між групами (“чужі”); регулюванням міжгрупового насильства в останньому випадку і займається оця krisha яко субститут держави щодо інституалізації насильства. Що характерно, спостерігається тенденція все більшого домінування державної “крыши” (sic! держава виступає субститутом держави – “государ-ства”- володар-ства); це все разом із розділенням (зі всіма випливаючими наслідками) державними службовцями (що своїм уособленням конкретизують абстракцію держави) бізнесових структур на “своїх” та “чужих” створює модель “понятийного государства”. Звичайно, кожна модель є ідеалізованим наближенням дійсности (совдепія, в якій “чужі” структури де-юре взагалі не мали легального статусу, була, мабуть, найбільш наближеною до описаного ідеалу реальністю), а життя, в свою чергу, є складною амальгамою різних моделей, однак ідеалізаційне спрощення дозволяє цю ж дійсність краще зрозуміти – стосовно українських реалій варто згадати лиш формально узаконену (!) методику поділу газового ринку імені П.Лазаренка.

Повертаючись до нашої теми, сформулюю гіпотезу: інституалізація “понятийного государства” суперечить природі Галичини рівно так само, як клієнтурні відносини Півдня Італії суперечать згідно Роберту Патману природі її Північних реґіонів [2]; ця інституалізаційна неорганічність гальмує економічний розвиток Галичини, можна навіть, при бажанні і певних зусиллях, оцінити наскільки гальмує.

З моделі “понятийного государства” випливає ще один важливий наслідок – прискорений економічний розвиток столиці та (до часу їх столичної асиміляції) батьківщин владних кланів – реґіонів, де концентрація крутих “крыш” на душу населення суттєво вища; і навпаки, реґіони, де зміни номенклатурно-господарчого активу були дещо суттєвішими неминуче аутсайдеруються.

Інтерпретації інституційно-реґіональної теми на цьому не вичерповуються, обмежусь лише ще однією. У переломний період новітньої історії внаслідок демократичного пориву, точніше, внаслідок його первинної чистоти у владних коридорах Галичини відбулись суттєві зміни, господарські структури напроти, виявили свій кадровий консерватизм. Наявність у функціонерів цих структур, рівно як і в комсомольсько-партійних, порівняно вищого соціального (і не тільки, але це інша розмова) капіталу у його персоніфікованій формі (зв’язки, контакти, оргресурси тощо) створила умови їх різкішого бізнес-старту. З однієї сторони відбувалася адаптація владної, вибачте, еліти до панукраїнських норм (згадаймо лозунг “вирощуймо галицьких олігархів”), з іншої – класове, етнічне чи класово-етнічне її чуття підказувало, що ці “різкі” бізнесмени – “чужі”, неправильні в буквальному значенні, проти яких опортуністична поведінка акцептується оцими нормами. Така опозиція теж не сприяла процвітанню бізнесу в реґіоні, більше того, унормувалося віднесення всіх підприємців (“своїх” було надто мало) до класу “чужих”.

Друге contra на contra стосується нормального, грошового тобто, капіталу часів його первинного накопичення. Інтегральною характеристикою офіційної капіталізації може послужити держкомстатівський показник обсягів капіталовкладень (практично всі з них здійснювались у тій чи іншій мірі централізовано): у той час, коли питома частка галицьких областей постійно зменшувалась, зростала частка кратокланових реґіонів [3]. Така ж ситуація з іншим офіційним показником – “обсяги кредитних вкладень комерційних банків за довгостроковими кредитами” [4]: ще пам’ятається як в роки гіперінфляції робились гроші з повітря, а точніше з довготермінових кредитів, коли позичена купонна маса трансформувалась у інфляцієзахищену форму (конвертовану валюту, ліквідні ресурси тощо), а на час повернення (якщо це взагалі відбувалося) кредиту з нього залишалась зникаюче мала сума. Короткотермінові кредити, хоч менш ефективні для таких схем, в довгостроковому плані визначають, однак, рівень виробництва товарів та послуг, поповнюючи інфляційно знецінювані обігові кошти; ступінь централізованости розподілу кредитів комерційних банків на початках розбудови держави теж ще тримається у пам’яті – реґіональна дискримінація мала місце і тут [5].

Третій аспект відповіді на (а)-застереження неодноразово дискутувався, оскільки стосується податково-бюджетних відносин і закидів у дотаційності галицьких областей. Найпростішою відповіддю є квантитативна експлікація схеми формування дотацій, коли податкові ресурси з реґіонів збираються у Центрі, котрий як добрий дядечко вже зі своєї кишені потроху видає їх назад в області, регулюючи стабільність видач політичною поведінкою на місцях. Інший, менш дискутований, але дуже суттєвий момент – віднесення стратегічних підприємств до столичної юрисдикції з, відповідно, київською сплатою податків. Тут, в першу чергу, слід згадати про нафто- і газо- транспортні і видобувні підприємства, основна частина яких зосереджена в Галичині. І бюджетною тематикою справа не обмежується [6]: найбільшу стратегічну будову України за роки незалежности – нафтопровід Одеса-Броди – побудовано за кошти “бідної” Галичини; гіпотези щодо іншого не так, делікатно висловлюючись, прозорого використання коштів від менеджменту цими стратегічними об’єктами можна висувати, виходячи із змісту таки неспростованих майорівських плівок. Але управлінські проблеми, на жаль, знову ж таки не обмежуються навіть цим: основні фонди енерготранспортних галицьких підприємств деградують, а геостратегічні монопольні привілеї внаслідок невмілого (навмисно чи ненавмисно – окрема дискусія) менеджементу на міждержавному рівні транжиряться. І ще один момент до цієї теми з низки подібних,– це квестія земельних відносин. Властиво, земельного податку як ренти [7]  для вирівнювання аграрних прибуткових можливостей в різних реґіонах, але оскільки підвищення їх рівня якраз зав’язане на підвищення ефективности агропродукції, то без зміни земельних відносин, зокрема, належним чином інституційно обставленого права продажу землі цього не досягти. Як результат, базоване на менш продуктивних ґрунтах галицьке рільництво в межах єдиного сільськогосподарського ринку і відсутности вирівнювальних рент поставлене в невигідні умови і, знову ж таки, основні агроінвестиції спрямовуються на Схід.

b) арґумент, виходячи із якісних характеристик загальноукраїнської номенклатури, можна було б і не обговорювати, коли б не згадувані вже інституційні реалії України. Адже справа не в конкретних особах владного олімпу на Дніпрових кручах, а в тому, що ці особи виселектувані системою “понятийного государства”; забрати якусь конкретну “особистість” – на владну посаду буде висунуто людину “понятийного” дискурсу, фахові якості котрої лежатимуть в межах флуктуаційного відхилення від пересічного рівня. Обсервовувані час від часу винятки з цих норм швидко саме з цієї причини відкидаються системою, і, що характерно, після їх зміщення найчастіше виявляється, що як винятки їх сприйнято помилково – система працює із певним допуском в мінус, про запас. Звичайно, із теорії ймовірности вірогідність спонтанного народження генія залежить від величини вибірки, яка в Галичині менша, ніж в цілому в Україні, але в соціальних організаціях залежності від якісних характеристик середовищ значно важливіші за кількісні; а якщо взяти до уваги ще вирішальну роль селекційного механізму, то кількісний чинник при достатньо великих суспільних спільнотах стає зникаюче несуттєвим. Досить порівняти якісний склад обласних рад, вибраних за різними електоральними схемами чи безпосередньо обрані персоналії та персоналії призначені, щоби навіть на галицькому матеріалі переконатися у дії селективного механізму.

с) арґумент, попри очевидну спекулятивність, є для скептиків доволі виграшним. Виграшним не в сенсі, звичайно, прямих звинувачень у злочинній змові, а в сенсі правничої максими “cui bono”. Росії дійсно у короткочасовому терміні вигідна відсепарованість Галичини від України з великодержавницьких мотивів інтеґрації останньої. Але варто звернути увагу на два моменти.

Перший – згадувана тривалість процесу: з перспективи хоча б двох-трьох поколінь, при збереженні існуючих тенденцій культуральної асиміляції (див. додаток), проблема української інакшости Галичини може зникнути взагалі. Ключовою причиною інтенсифікації асиміляційних процесів в традиційно консервативній Галичині є розмиття чітких етно-культуральних маркерів “свій-чужий”: якщо при попередніх режимах польського чи російського домінування таким яскравим показником була мовна відмінність, посилена релігійною інакшістю, то при теперішній ситуації київського/східноукраїнського/малоросійського домінування носії різних культуральних патернів послуговуються практично однаковою [8]  мовою, конфесійність теж перестала бути мірилом ідентичности, більше того – вірність Греко-католицькій Церкві відсувається пропагандою (школа, академічна наука, медіа) офіційного дискурсу православної України на маргінес української ідентифікації як її неканонічний зразок [9]. З цієї точки зору при відтермінованій інтеґрації України Росія отримає “під ключ” всю її територію в однорідно-уніфікованому вигляді.

Другий момент – це, власне, те, що інтеґраційні інтенції молодшої сестри з Півночі виглядають, принаймні у короткотерміновому періоді, доволі примарними: анексія государства Украины при теперішній владній еліті малоймовірна хоча б чисто з амбітних міркувань; зародження більш-менш значимих некерованих рухів за приєднання до Росії не спостерігається. Звичайно, ця Украина має креольську ідентичність, вторинну до матірної російської культури, але державництво в головах громадян і, в першу чергу, їх лідерів укорінюється з кожним роком, який віддаляє нас від грудня 1991 року.

На цьому, власне кажучи, можна було б і зупинитися: в запереченні contra викладені арґументи pro; але всі вони обґрунтовують лиш рації можности інституалізації галицької інакшости, а варто хоч коротко вказати на причини її (інституалізації) необхідности.

Існуючі тенденції вказують на швидке здійснення мрій поколінь українських націоналістів – формування єдиної політичної української нації, але від цих мрій у такій нації залишиться хіба що назва і територія проживання [10]. Чи за таку Україну “йшли діди на муки”? Виокремлення Галичини постає чи не єдиною альтернативою для збереження українськости у нашому розумінні; міра виокремлення мусить бути достатньою для нормальної інституалізації її економіки та соціального організму [11].

Багато часу втрачено, багато ресурсів витрачено. Можна їх розглядати як пожертву Галичини на українську справу, можна й надалі піднімати жертовність на стяги і гордитися цим, якби... Якби цю пожертву галичан матеріальним добробутом не розглядали цинічно як пожертву юродивого, якби терпіння задля України не розглядали як слабість і не користали з нього на шкоду українській справі. Бо скільки б не маніпулювали дефініціями – не може російськомовна Україна злиднів бути ідеалом українця, як не може практикуючий атеїст визначати її конфесійність.

Тому зміна парадигми просто необхідна: хамство перемагає через виграшність стратегії послугування ним у (пост)совдепівському суспільстві (“наглость – второе счастье”) і буде перемагати допоки ця виграшність буде зберігатися. Найперше завдання – домогтися впровадження в Галичині найефективнішої організації соціальних інститутів, унезалежнених від “понятийного государства” і не ідеологічними лозунгами, а підвищенням добробуту [12]  показувати перспективність нашого, справжнього, українства.

Галичині багато залежить на Україні, але, переконаний, Україна із втратою Галичини втрачає більше – у першу чергу европейськість та й, зрештою, самоідентичність. Час безкоштовного користання нашим потенціалом мусить минути, інакше зникне сам потенціал: Галичина повинна Україні визначати умови свого донорства.

Завершити цей дещо розхристаний есей хотів би чисто суб’єктивним спостереженням часів прощі Святішого Отця (“офіційного візиту глави держави Ватікан” – в іншій транскрипції) в Україну. Так, інакшість двох Україн була максимально унаочнена – але це об’єктивний висновок; особисте ж враження – надія на відродження громадської довіри, соціального капіталу як промотора суспільного та економічного поступу, що було з’явилась на переломі 80-90 років з хвилею мітингового піднесення і зникла опісля, знову відродилася. Заілюструю наративом: Львів, 26 червня 2001 року. Місто живе Візитом, вулиці незвично спокійні, люди випромінюють якесь дивне почуття умиротворення, кругом “прошу-перепрошую”. Ріг Стрийської і Франка обгороджений міліцією, львів’яни звично очікують нагоди привітати Івана Павла II. Підходжу ближче із здивуванням – напрямок маршруту вгору на Франка не передбачений програмою. Шукаю очима старшого міліціонера, питаю і тільки тоді усвідомлюю іреалізм ситуації в контексті запломбованих пивниць, опечатаних балконів та заварених каналізаційних люків: я, яко підозрілий суб’єкт, виявляю нездорову цікавість стосовно маршруту державного гостя. Відповідно і цілком справедливо, міліціонер набирає повітря, щоби відшити мене яко хрестоматійний мусор поганый, і тут перемикається якийсь внутрішній тріґер, обличчя одухотворюється, і міліціонер – зразок типового европейського поліціянта – повідомляє мені яко, за презумпцією, законопослушному громадянину: “До Яворського Вони їдуть, на вечерю...”

Надія, що не кажіть, вмирає останньою, але і тоді залишається (читати урочисто, з піднесенням, латиною) Contra spem spero.

---

1. Гра слів тут недоречна: рухи як окремий вид української партійної еволюції, хоч і мають відношення до теми есею, латентно розміщуватимуться в іншій його частині.

2. Дивовижно, але якщо вилущувати чинники патменівської реґіональної диференціації соціального капіталу, то хрестоматійні хорові гуртки та клуби футбольних фанів виявляться наслідками історичної першопричини, ім’я якої – та ж Візантійщина, що опанувала Південь на біфуркаційних початках минулого тисячоліття (ще в донорманівський період) своєю пірамідально-вертикальною організацією.

3. Якщо у 1986-90 роках частка Львівської области у загальнореспубліканських обсягах складала 4,6%, то у 1993-94 рр. вона зменшилась на третину – до 3,4%; в той же час частка міста Києва зросла з 6,2% до 9%, Дніпропетровської области – з 8,3% до 10,5%, Донецької – з 9,7% до 13%.

4. Частка Львівської области в загальнодержавних кредитних вкладеннях комерційних банків за довгостроковими кредитами у 1992 році складала 6,5%, в 1995 р. – 5,3% (в 1993 році – на піку інфляції – 3,6%), Києва – відповідно 13% і 18,3%; Дніпропетровська – 8,1% і 11,3%, Донецька – 5,7% і 15,5%.

5. У той час, як частка Львівщини щодо зібраного податку з доданої вартости (ця частка при однакових реґіональних рівнях пільг могла б відображати вироблену додану вартість) була в межах 4,9% (1992р.) – 6,7% (1995р.); роздрібний товарообіг (де короткотермінові кредити є визначальними навіть в короткотерміновій перспективі) – від 4,7% до 5,2%, частка области щодо короткотермінових кредитних ресурсів складала 2,5 – 2,8%.

6. При всій її кількісній важливості: у різні роки історії незалежности галицька – відповідна до 10,7% у населенні України – частка у загальнодержавних бюджетах перекривалась тільки цим офіційно київським газонафтовим внеском, решта, включаючи ПДВ, акцизи та інші податкові і неподаткові надходження, йшло поверх цієї пропорційної частки.

7. Транспортні ренти від географічного розташування Галичини повністю йдуть в центральний бюджет, ґрунтово-кліматичні ренти чорноземів залишаються на місцях – “спочатку з’їмо ваше, а потім кожен своє...”

8. Практично однаковою остільки, оскільки вони стосують однакові лексеми за згрубша однаковими граматичними правилами (мається на увазі літературно правильне вживання української мови); однак мова окрім всього відображає і спосіб думання, назовні це проявляється, зокрема у різних частотах вживання семантично близьких лексем. Австралійська лінгвіст Анна Вежбицька вказує, як приклад, на те, яким чином відображається у мові різниця російського та англійського світосприйняття – різко чорно-білого у першому випадку і розмазано-континіумному в другому: слова абсолютно-совершенно зустрічаються з частотою 531 раз на мільйон слів російського тексту, слова absolutely-utterly-perfectly – 50 раз на такий же обсяг англійського; слова ужасно-страшно і terribly-awfully-horribly – 229 і 23 раз відповідно. Щодо українського контексту: галичани на відміну від наддніпрянців вирізняються раціональнішим типом мислення, звідси і широка розповсюдженість у нецензурованих проросійськими редакторами галицьких текстах до-1939-річного періоду латинізмів, стосованих на означення абстрактних понять з-за їх відсутности асоціаціативного зв’язку з повсякденністю; совєцька цензура канонізуванням академічних словників уніфікувала (а постсовєцька – уніфіковує) українське мислення.

9. Добрим прикладом дії цих механізмів може послужити коментар випадкового львівського перехожого дещо старшого віку для ЛТБівської програми “Медіа-резонанс” з приводу афгано-американської війни: “В совєцькі часи було чітко зрозуміло: все, що роблять Сполучені Штати є правильним. Тепер мені здається, що надто часто вони є неправі.” Тобто, до московської пропаганди часів СССРу існував чіткий імунітет; до цієї ж пропаганди, ретрансльованої через київські медіа в постсовєцькі часи, імунітету немає: стратегічна політика США за десятиліття мало змінилась, але кардинально змінилось її сприйняття галицьким реципіентом. Тут же можна згадати ще один цікавий феномен: в часи совдепії націоналістичноукраїнський вектор у нас фактично співпадав (за принципом відомого віцу “аби не москаль”) з прозахідною орієнтацією (відомим прикладом був львівський рок); в останні ж роки якраз із націоналістично орієнтованих кіл почали лунати протести проти домінування західної поп-культури (музика, телевізія), у той же час реальною альтернативою цим культуральним зразкам є російська поп-культура, яка тут же впихається в лакуни, звільнені зусиллями націоналістичного пуризму від англосаксонського засилля.

10. Можна було б наводити як приклад англомовну (але католицьку) ірландську націю, якби згадувана інституалізація української держави вже за визначенням не заперечувала можливість повторення у нас ірландського економічного чуда.

11. Найрадикальнішу міру виокремлення – відокремлення від Великої України у разі її інтеґрації з Росією ладні підтримати, як показують соціологічні опитування у Львові, третина галичан за місцем проживання і половина галичан за походженням; за автономію вже в теперішніх умовах висловлюється 32 відсотки жителів Львівської области – найзрусифікованішої зі всіх областей Галичини.

12. Економічний поступ, за фон Гаєком, є, фактично, функцією від ефективности організації суспільства.