Орест Друль

Асиміляційні та акультураційні процеси у Львові

© О.Друль, 2001
© Інститут розвитку міста, 2001

Населення міста, як складна відкрита система під впливом дії зовнішніх чинників середовища та процесів внутрішньосистемної природи, знаходиться в стані постійної дихотомії процесів гомогенізації (через механізми акультурації) та гетерогенізації (структуризації). В плані вирізнення історичної групи мешканців міста як окремого елемента в загальнодержавному середовищі необхідна певна спільна єдність ідентифікаційних атрибутів його мешканців, що накладає на їхні інші стратифікаційні самототожности гомогенізуючий відбиток – творення з групи людей, що з різних причин і місць опинилися на спільній території, міської спільноти. На ці процеси гомогенізації в етнічно гетерогенному суспільстві накладаються процеси спільної державної ідентифікації з відповідними акультураційними та асиміляційними процесами (напрямок яких, зазначимо, не обов’язково йде в керунку титульної нації).

З іншого боку, для формування адекватного, з точки зору підтримання життєздатности системи, зворотнього зв’язку на сигнали зовнішнього середовища сприятливою є структурна багатоманітність цієї системи (рівно як і наявність механізму вибору з цієї структурної багатоманітности оптимальної відповіді на зовнішній сигнал). Одним з аспектів цієї структурної багатоманітности може (знову ж таки далеко не обов’язково) бути етнічна та конфесійна стратифікація населення міста (при домінуванні принципів толерантности у міжгрупових стосунках як необхідної умови реаліазації згаданого механізму оптимального вибору).

В термінах класичної теорії взаємодії культур Мілтона Гордона ці механізми описуються трьома моделями:

a) підпорядковуюча асиміляція (англомодель) – розчинення міноритної групи в домінуючій;

b) амальгамна асиміляція (модель переплавляючого тигля) – створення з груп різних культур спільноти зі єдиною культурою, що не зводиться до жодної її утворюючої;

c) плюралістична модель – збереження ідентичности всіх спільно проживаючих груп, тобто відсутність асиміляції.

З точки зору індивіда асиміляція за Гордоном – лінійний біполярний процес, що починається з культурної асиміляції (акультурації) і завершується ідентифікаційною та цивільною асиміляцією. Пізніші дослідження Зака та Дер-Карабетяна показали, що зміна когетивности індивіда з первісною культурою і набутою новою є незалежними процесами. В залежності від інтенсивности цих процесів розрізняють чотири типи формування акультурованої/асимільованої особистости:

В багатьох випадках бікультуральна модель зводиться до біполярної: між полюсами чіткої ідентифікації з однієї культурою існує інтервал, де домінування цієї чи іншої культури не є чітко виражено, але може бути оцінено індивідом яко респондентом при відповіді на чітке запитання перепису чи соціологічного опитування щодо належности до якоїсь етнічної групи чи вживання певної (однієї) мови яко рідної чи розмовної. (При проведеному в 2000 році опитуванні при відповіді на запитання про розмовну мову необхідно було назвати одну мову – 9% українців назвало розмовною мовою російську і 91% – українську; при опитуванні ПЦ “Генеза” 1997 року можна було вибрати одну чи кілька мов – російською як розмовною мовою послугувалося 3% українців-львів’ян, натомість виключно українською – 81%, відповідно українською і російською – 16%; якщо знехтувати різницею, викликаною трьохрічним інтервалом в опитуваннях маємо, що з цих 16% на однозначне запитання 38% здецидується до російської мови, а 62% – до української мовної ідентифікації). Крім того, варто зазначити, що процес асиміляції/акультурації при достатньо великих вибірках практично не буває однонапрямлений, однак практично завжди є асиметричний з домінуванням одного з напрямків.

Серед факторів, які впливають на інтенсивність асиміляції/акультурації двох певних груп дослідниками відзначаються мовна і соціальна взаємодія (частота і якість контактів), які, у свою чергу, визначаються рівнем територіальної сегрегації представників етнічної групи.

Матеріали совєцьких переписів, в яких поряд з національністю (фактично закріпленою від часу запису в паспорті як національність одного з батьків за свідоцтвом про народження дитини) фіксувалась рідна мова респондента, дають доволі багатий матеріал для виявлення певних кількісних характеристик мовно-асиміляційних процесів для різних пар російської мови з мовами корінних народів союзних республік. Узагальнюючи аналіз цього матеріалу, можна константуванти, що рівень асиміляційних процесів на певній території залежить від кількісного співвідношення асимілюючого та асимільованого населення, рівня мовно-культуральної близькости асимілюючої та асимільованої націй та рівень заангажованости в територіальну соціально-культуральну комунікацію в порівнянні з впливами екстратериторіальних чинників (експоненційна природа цієї залежности може корінитися в законі Вебера-Фехнера про логарифмічну залежність між силою відчуття та інтенсивністю подразника, що його викликає – в даному випадку характеристикою такого подразника виступає частота контактів з мовцями різними мовами):

Y= a^.x^b,

де Y – відношення носіїв асимільованої мови до носіїв асимілюючої мови у асимільованій нації;

x – відношення носіїв асимільованої мови до носіїв асимілюючої мови у всьому населенні;

a – коефіціент, що відображає рівень мовно-культуральної близькости асимілюючої та асимільованої націй (зі зростанням близькости коефіціент збільшується);

b – коефіціент, що відображає вплив територіальної спільноти на асиміляційні процеси (зі зростанням впливу коефіціент збільшується), який визначеється зовнішнім щодо території статусом асимільованої мови/нації;

Російськомовна асиміляція українців

Україномовна асиміляція росіян

Метою даної роботи є дослідження процесів гомегенізації та гетерогенізації населення Львова, виходячи з даних опитувань, проведених Інститутом розвитку міста в грудні 2000 року та Фондом розвитку Львівщини в грудні 1997 року та результатів проведених у Львові переписів населення. Досліджувались відмінности соціокультуральних характеристик народжених у Львові та поза ним мешканців міста різних етнічно-конфесійних груп мешканців міста – тобто вплив факту укорінености у Львові з народження на зміну цих характеристик.

Опитування 2000 року показало, що за місцем народження доросле населення Львова майже розділилося наполовину. В таблиці подані ці результати за різними віковими групами; окремо виділено частку львів’ян у другому поколінні:

Зауважимо, що з врахуванням того, що частка мешканців Львова віком до 17 років складала у 2000 році 20% і серед них тих, що приемігрували до Львова, менше 10%, відсоток корінних львів’ян складатиме 63%. Як бачимо, із зменшенням віку частка уроджених львів’ян зростає, що відображає падіння міґраційного приросту населення Львова після піків післявоєнних та 1960-х років.

За отриманими дослідженням даними вікового розподілу місця народження теперішніх львів’ян та вікової структури населення Львова за даними переписів можна визначити зміну частки корінних львів’ян у населенні міста в повоєнний період і порівняти цю динаміку з даними переписів кінця XIX – першої половини ХХ століть.

Згідно з опитуванням у Львові на початок 2001 року проживало: 85% українців та 12% росіян. В силу незначної кількости представників інших національностей і обмежених обсягів соціологічної вибірки (а, отже, неможливости детальнішого аналізу) їхня етнічна приналежність не фіксувалась.

Серед респондентів, уроджених у Львові частка росіян дещо вища – 15% (частка українців – 82%), що пояснюється тим, що частка росіян у населенні Львова починаючи з середини 50-х років постійно зменшується.

Етнічна структура населення Львова в 1869-2001 рр.

Переходячи до аналізу мовної асиміляції, важливо зазначити, що в проведеному дослідженні запитання щодо мови формулювалось як “Мова приватного спілкування”, а не “Рідна мова”, як звикло воно сформульовано в переписах. Таке формулювання понижує асиміляційний бар’єр, і величину цього зниження можна оцінити, порівнюючи результати даного опитування із результатами опитування кінця 1997 року – три роки для асиміляційних процесів не є суттєвим терміном навіть в умовах динамічних суспільних змін сьогодення (дані в таблиці у відсотках).

Розмістивши на графіку кількісних характеристик російськомовної асиміляції українців за переписом 1989 року дані, отримані в результаті львівського опитування 1997 року українців в цілому та українців-вірних УПЦ КП, побачимо, що перша точка лягає в смугу розкиду даних перепису 1989 року для українців областей та районів Галичини, друга ж точка – в смугу розкиду даних східних областей України: як показало опитування 2000 року основна частка вірних цієї конфесії у Львові походить семе з цих реґіонів, і, як видно, зберегла асиміляційні характеристики населення реґіонів походження.

Отримані ж із опитування 1997 року характеристики україномовної асиміляції росіян у Львові, назвати надійними не можна в силу недостатности вибірки для вивчення таких доволі рідкісних явищ; маючи це на увазі, все ж можна відзначити відчутну тенденцію до підвищення рівня асиміляційних процесів у цьому напрямку: точка на відповідному графіку розташована у смузі розкиду даних асиміляційних характеристик росіян східних областей України – можливо в силу дії зазначеного вище фактору досягнення динамічної рівноваги і підвищення впливу реґіональної спільноти на асиміляційні процеси (можливо і через пониження за дев’ять років між переписом і опитуванням зовнішнього щодо Львова статусу російської мови).

У цьому контексті, тобто з урахуванням кількісних співвідношень носіїв різних мов, бачимо, що зміна при опитуванні 2000 року запитання з визначення рідної мови на визначення розмовної мови зменшила асиміляційний бар’єр для українців – в 3,5 рази, для росіян – в 2 рази щодо даних 1997 року та у 8 разів стосовно даних перепису 1989 року.

Посилення україномовної асиміляції росіян у Львові у світлі змін державно-політичної ситуації останніх десяти років не є несподіваним фактом; цими ж змінами можна пояснити збільшення частки російськомовних українців – проголошення незалежности України і посилення статусу українськости принаймі у Львові призвело до посилення української асиміляції на іншому каналі: до зміни переважаючої ідентифікації в біетнічних індивідів, що не обов’язково супроводжується відповідними змінами в мовній практиці (навіть серед серед тих респондентів, хто назвав себе росіянином 8% в першу чергу ідентифікує себе як українець, ще 5 – має таку ідентифікацію в другу чергу).

Аналіз рівня російськомовної асиміляції українців в розрізі конфесій та поколінь проживання у Львові дає цілком прогнозовані результати: рівень асиміляції зростає в напрямку від народжених поза Львовом через народжених у Львові, але з не у Львові народженими батьками, до львів’ян як мінімум в другому поколінні; у всіх групах греко-католики мають суттєво нижчий рівень асиміляції, ніж він спостерігається у православних (див. табл.).

Мова спілкування – російська (опитування 2000 року; українці; відсотки)

Важливим чинником формування системи соціокультуральних цінностей, зокрема політичної культури населення є його історична традиція. У випадку України ця історична традиція для різних реґіонів є кардинально відмінною. Польські соціологи, порівнюючи політичну історію західної Галичини та т.зв. “конгресувки” (території, що після розборів Польщі потрапила у склад Російської імперії) зазначають, що Галичина в часи ПРН мала тоталітаристичну перерву в демократії, натомість “конгресувка” в часи другої Речіпосполитої (1918 – 1939 рр.) – демократичну перерву в тоталітаризмі. Відповідно це ж саме (при певних умовностях, звичайно) можна сказати і про політичну історію Галичини та Волині; що ж до Східної України, то політичної історія тоталітаризму тут не мала навіть перерви. Тому, окрім конфесійного чинника, в розглядуваному аспекті важливим фактором є і реґіональне походження респондентів-українців. Підтвердженням цього може служити дослідження Томаша Зарицкого (Варшавський університет) “Нова електоральна географія Центральної Европи”, в якій порівняно посткомуністичну реґіональну політичну диференціацію у Чехії, Угорщини, Литви, Польщі, Словаччини та України і виділено фактори цієї варіативности: для України найважливішими чинниками політичних відмінностей виявилися власне реґіональні та історичні причини – взаємопов’язаність цих факторів ґрунтовно показав Шлемкевич у своїй праці “Галичанство”.

В цілому серед респондентів-українців реґіональна структура походження виглядає таким чином (у %):

Ще одним вислідом реґіонально-історичних відмінностей Галичини є конфесійна специфічність. Конфесійність є стійким ідентифікаційним показником, великий вплив на конфесійне самовизначення респондентів мають сімейні традиції віросповідання, серед яких найвпливовішим фактором в Україні (як і, зрештою, в багатьох інших країнах) є реґіональне походження родини респондента. Очевидно, що традиційною конфесією вихідців з Галичини є УГКЦ, для слов’ян-вихідців інших областей України та республік колишнього СССР – різні гілки православ’я. Ось як ілюструють цю тезу результати дослідження (у відсотках; для цифр у дужках – відсотки дуже приблизні в силу малої кількости респондентів):

Респонденти, народжені поза Львовом (у %)

Щодо конфесійної структури населення Львова в цілому картина має такий вигляд (у %):

З цих даних можна відзначити лише значну частку віруючих нетрадиційних конфесій серед негалицьких вихідців із Західної України, західноукраїнський характер УАПЦ та чітко виражену тенденцію зменшення частки невизначених у ряді росіяни – східні українці – галичани, явища, зрештою, доволі тривіальні.

Розглянемо як виглядає конфесійна структура корінних львів’ян у першому поколінні:

Респонденти, народжені у Львові (у%):

Для зручности аналізу асиміляційних процесів конфесійної ідентифікації подаємо різницю у частках віруючих різних конфесій для народжених поза Львовом і у Львові (у відсотках)

Як видно, найпотужнішим напрямом конфесійної асиміляції є УПЦ КП: найвищий приріст вірних цієї конфесії спостерігається у всіх реґіональних групах. Глибший аналіз показує, що щодо всіх груп, окрім українців зі східної України існує доволі висока (особливо для українців із Західної України) кореляція між різницею конфесійної структури даної групи і конфесійної структури Львова в цілому, з одного боку, та між наведеною в таблиці у частках віруючих різних конфесій для народжених поза Львовом і у Львові, з другого боку (стрічка “R” наведеної таблиці). Іншими словами, релевантною групою щодо асиміляційних змін цих реґіональних груп є львівська спільнота в цілому.

Щодо ж зміни конфесійної структури групи східних українців така пряма кореляція відсутня, натомість спостерігається обернена кореляція, природа якої може бути в тому, що релевантною для львів’ян-вихідців зі східної України групою є, власне, населення східної України – коефіціент кореляції між різницею конфесійної структури львів’ян, народжених на східній Україні і конфесійної структури східної України, з одного боку, та між різницею конфесійної структури східних українців, народжених поза Львовом і у Львові, з другого боку доволі високий (рівний 0,75).

Якщо конфесійно-мовні ідентифікації є в певній мірі “генетичними”, тобто традиційно пов’язані з родинним походженням респондента, то відповідь на запитання опитування 2000 року: “До якої з цих категорiй (европеєць, львiв’янин, просто людина як така, українець, галичанин, совєцька людина) Ви схильнi вiднести себе в першу та другу чергу?” значно більше визначається свідомим вибором респондента, характеризуючи його самоіндентифікацію, і у цьому сенсі є, у своїй статистичній сукупности, чутливішим індикатором суспільних процесів:

Як видно, у корінних львів’ян різного реґіонального походження в порівнянні з львів’янами, народженими не у Львові зменшується ідентифікація з типом совєцької людини та (за винятком росіян) з українством як пріоритетним ідентифікаційним маркером. Натомість (що природньо) збільшується ідентифікація себе як львів’янина та з “просто людиною як такої”, тобто, фактично, зростає відсутність групового ототожнення. Не так однозначна галицька тожсамість – в першому поколінні галичан вона суттєво зменшується, натомість в наступних – починає посилюватися. Варто відзначити також високий рівень европейської ідентифікації для росіян та народжених у Львові “східних” українців, що може бути пояснено дефіцитом ідентифікаційних дефініцій у запропонованому переліку і/або включеністю европейської компоненти в розуміння галицької, львівської чи української тожсамости у галичан.

Для наочнішого сприйняття розташування ідентифікацій різних реґіонально-конфесійних груп на полі з координатами “православний – греко-католик” та “галичанин – “східний” українець” проведено кореляційний аналіз цих ідентифікаційних структур згаданих чотирьох груп з окремими конфесійними та реґіональними групами. Різниця коефіціентів кореляцій між структурою окремої групи та структурою “вірних УГКЦ” і між структурою цієї групи та структурою “вірних УПЦ КП” визначала координату цієї конфесійно-реґіональної групи по осі “православний – греко-католик”; відповідно різниця коефіціентів кореляцій зі структурами “українці Галичини” та “східні українці” визначала координату по осі “схід – захід”. Тобто, якщо коефіціент кореляції ідентифікаційної структури конфесійно-реґіональної групи зі структурою групи “вірні УГКЦ” більший за коефіціент кореляції зі структурою “вірні УПЦКП”, то ордината групи на вказаному полі є вища нуля і т.п. (див. рис.)

Тенденції ідентифікаційних змін львів’ян
(прийняті позначення: s – українці східноукраїнського походження, g – українці галицького походження, r – росіяни, l – народжені у Львові, nl – народжені поза Львовом, K – вірні УГКЦ, P – вірні УПЦ)

Як бачимо, з чотирьох квадрансів квадранс “схід – греко-католики” є незаповнений – група народжених на східній Україні греко-католиків є зідентифікована по-західному (їхня нетипова для східної України конфесія, можливо, пояснюється галицькими коріннями батьків – відсотково їх найбільше у групі респондентів 1955-70 рр. народження), група ж греко-католиків, народжених у Львові у східно-українських сім’ях має доволі чітко виражену “православну” ідентифікаційну структуру. Крайню ліву нижню позицію (“схід – православні”) займають не у Льовові народжені росіяни, розташування народжених у Львові росіян зміщується у напрямку до компактно розташованої групи галичан-католиків, ідентифікаційна структура яких після “укорінення” у Львові зміщується в напрямі до східних українців. Щодо останніх, то, варто зазначити, що для народжених у львівських східно-українських сім’ях греко-католиків вектор зміни ідентифікаційної структури залишається той же, а православних – майже перпендикулярний до цього напряму. Тобто на відміну від середовищах галичан чи росіян тут відсутні тенденції до конвергенції – радше навпаки спостерігаються до вирізнення ідентифікаційної структури реґіональної групи східних українців. Фактично, повторюється раніше описана ситуація з конфесійною та мовною асиміляцією.

Загалом, аналогічна ситуація, з несуттєвими особливостями, спостерігається і коли застосувати описану методику при дослідженні партійних преференцій різних реґіонально-конфесійних груп львів’ян.

Тенденції змін партійних преференцій львів’ян
(прийняті позначення на рис. s – українці східноукраїнського походження, g – українці галицького походження, r – росіяни, l – народжені у Львові, nl – народжені поза Львовом, K – вірні УГКЦ, P – вірні УПЦ)

Тут згадана тенденція конвергеції також спостерігається для всіх груп, окрім православних східних українців. Окремо варто відмітити значно більші, ніж в попередньому випадку кореляційні відмінности між групами, особливо в реґіональному розрізі.

Цікаво проаналізувати тенденції зміщення оцінок умов для життя у Львові найчисельнішої конфесійної групи – греко-католиків, народжених в Галичині та у Львові (далі – (“УГКЦ(Г)” та “УГКЦ(Л)”), як певний показник “акультурації” останніх під впливом спільного проживання з іншими конфесійними групами, зближення системи оцінок явищ оточуючого світу. Вказаний аналіз (при усуненні різниці у віковій структурі різних груп) показує чітку лінійну залежність (з коефіціентом лінійної залежности 1,216 при кореляції R=0,81) цієї різниці в оцінках від різниці між оцінками груп “греко-католиків, народжених в Галичині” та “православних Київського Патріархату, народжених на східній Україні” (далі “УПЦКП(С)”): спостерігається тенденція зміщення оцінок народжених у Львові (в порівнянні з народженими поза Львовом) греко-католиків у напрямку до оцінок протилежної конфесійно-реґіональної групи – якщо рівень оцінки забезпечення у Львові цих потреб представниками групи УГКЦ(Г) нижчий за оцінку представників УПЦКП(С), то в представників УГКЦ(Л) вища за оцінку УГКЦ(Л) і навпаки.

Таку ж лінійну залежність, хоча з нижчим рівнем кореляції (коефіціент лінійної залежности 0,753 при кореляції R=0,46), можна спостерігати у зміщенні рівня оцінок росіян, що народилися у Львові, в порівнянні з росіянами, народженими поза Львовом, з тою, правда, суттєвою відмінністю, що це зміщення корелює з різницею між оцінками нельвівських за народженням росіян та нельвівських за народженням галицьких греко-католиків, тобто акультурація відбувається у напрямку зближення системи оцінок довкілля росіян до системи оцінок галицьких греко-католиків, що в даному випадку виступають найрелевантнішою групою впливу.

Натомість, як і в попередніх випадках, відсутня тенденція акультурації групи східних українців, народжених у Львовові – коефіціент кореляції зміни оцінок цієї групи серед народжених у Львові в порінянні з групою УПЦКП(С) залежно від різниці між оцінками УПЦКП(С) та УГКЦ(Г) близький до нуля (рівний 0,0025).

 

Залежність тенденції зміщення оцінок умов для життя у Львові вірними УГКЦ

Залежність тенденції зміщення оцінок умов для життя у Львові вірними УПЦ КП

Залежність тенденції зміщення оцінок умов для життя у Львові росіянами

У контексті вищесказаного закономірним видається реґіонально-конфесійний розподіл відповідей на зазапитання анкети, що у певній мірі відображають вплив західної політичної культури з її депатерналістським опертям на власні сили: На скільки стан справ у Львові залежить, на Ваш погляд, від кожного з нас, звичайних мешканців?

(середні значення відсотків для всіх респондентів відповідних груп)

 

Практично такий же розподіл отримано і щодо відповідей на зазапитання “Чого Вам бракує в житті” про брак віри в свої сили (у %):

 

Узагальнюючи результати аналізу, можна константувати, що:

– на зміну довоєнному етнічно-конфесійному поділу населення Львова (поляки-католики, євреї-юдеї та українці-грекокатолики) в післявоєнні роки виникла нова тричленна структура – українці-греко-католики, українці-православні та росіяни-православні; це етнічно-конфесійне структурування в основі своїй має історично-реґіональну диференціацію походження мешканців Львова;

– асиміляційні процеси між цими групами, першим етапом яких є акультурація, є асиметричними і виглядають таким чином:

– для міжгрупової пари українці-грекокатолики і росіяни: асиміляційні процеси доволі слабкі, особливо в напрямку русифікації; причини асиметрії, очевидно, лежать в конфесійному опорі русифікації, русифікація українців-грекокатоликів (іншими словами – корінних галичан) в основному проходить через конфесійну асиміляцію (що переводить галичан у іншу міжгрупову пару) і навпаки, конфесійна асиміляція православних росіян проходить через мовну українізацію (тобто мовно зукраїнізовані росіяни залишаються в цій же міжгруповій парі);

– для пари українці-православні і росіяни: асиміляційні процеси інтенсивні з переважанням процесів русифікації; причини асиметрії, очевидно, – у мовній ситуації на східній Україні, що є свого роду історично референтною групою для українців-православних;

– для міжукраїнської пари грекокатоликів і православних: процеси теж доволі інтенсивні з переважанням асиміляції у православному напрямку, причини асиметрії, мабуть, мають екстериторіальний характер і пов’язані з києво-центричністю наймасовіших медіа, які створюють віртуальну референтну групу (a la “Україна – православна країна”).

Тобто в лінійній інтерпретації українці-православні займають проміжне становище між росіянами і грекокатоликами, переважаюча тенденція асиміляції зміщує останніх ближче до центру цієї умовної осі, однак переважаюча тенденція русифікації українців-православних, у свою чергу, зміщує цей центр в протилежний бік.

При збереженні наявних тенденцій можна прогнозувати гомогенізацію львівської спільноти на рівні між росіянами і українцями-православними, причому ближче до росіян.