|
|
|
Сергій ГрабовськийКреоли, креоли, навкруг самі креоли...© С.Грабовський, 2000 Від автора. Текст цей написано рівно рік тому як есей на тему двох “свіжих” книжок Миколи Рябчука*. Він був призначений для щомісячника “Критика”. Але у “Критиці” якраз відбувалася “зміна варти” біля київського керма, і цей текст без згоди автора був переписаний: а) на взірець “академічної рецензії”, з якої при редагуванні була зроблена спроба вилучити все, що має стосунок до іронії, гумору й самоіронії; б) представлений читачеві у вигляді відповіді на рецензію О. Гриценка на книжки М. Рябчука; в) зрозуміло, знято епіграф і рубрикацію тощо. Спотворений “перехідною” редакцією “Критики” текст зазнав шаленої атаки на шпальтах “Критики” з боку... члена цієї ж редакції В. Кулика, котрий половину свого допису присвятив лайці на мою скромну адресу у стилі Ульянова-Леніна, а також звинуваченням на адресу тоді вже колишнього відповідального редактора “Критики” М. Рябчука у “мітотворенні” (простіше кажучи, у написанні фіґні з погляду науки; чим керувався В. Кулик, не протестуючи три роки проти “мітотворчого”, на його погляд, курсу відповідального редактора “Критики” М. Рябчука, – хай розбираються психоаналітики). Смішно, але факт: за свою позицію, викладену в цьому тексті, я, Сергій Грабовський, дістав від наче ліберала В. Кулика звинувачення, по суті, у вульґарному українському націоналізмові. Абсолютно синхронно у газеті “Самостійна Україна”, в редакційній статті, за опублікований тоді ж матеріал з аналізом ситуації в українській націонал-демократії (яка містила ті самі погляди на світ, що й рецензія на М. Рябчука), я отримав звання “космополіта”. Що ж, в Україні буває й не таке. Але, попри все, як на мене, творчість Миколи Рябчука таки заслуговує на належне поцінування, а не пофіґістські рецензії, автори яких здатні тільки чіплятися до дрібниць чиїхось текстів, а не намагатися відійти від стереотипів передового марксистсько-лені... пробачте, світового постмодерну в потрактуванні доволі-таки брутальної української дійсности. Отже – есей на теми постійного автора “Сучасности” Миколи Рябчука у первинному його (есею) вигляді. “Дайте мені, будь ласка, пляшку вина”. Микола Рябчук зробив свою справу. Він зібрав написані за 10 років статті, доповіді й нариси і скомпонував із них дві книжки. Своєю чергою, ці книжки розійшлися Україною і поза нею, кільканадцять тисяч (без перебільшення) людей уже прочитали їх і мають що сказати авторові. Поза сумнівом, у цих відгуках знайдеться чимало вельми критичних зауваг на адресу дослідника. У тому числі й дуже веселих – наприклад, кількаразово сплутані номери з’їздів покійної КПСС; подаються посилання на англійський переклад розвідок Івана Дзюби чи англійський же оригінал Ентоні Сміта – тоді як за правилами академічного гарного тону належить посилатися на україномовні джерела, якщо вони є; нарешті, автор нерідко веде війну з “мертвими півнями” – з політиками чи політаналітиками, що свого часу висунулися, прокукурікали щось химерне і щезли з наукового обширу, тим часом як Микола Рябчук оживляє їхні тіні з енергією, гідною кращої долі. Нарешті, можуть бути й серйозніші зауваги. По-перше, автор маніфестує себе як українця, ба більше, “ліберального націоналіста”. Ґвалт! Хіба сучасний дослідник може собі дозволити бути щирим українцем? Він має бути людиною безсторонньою і позанаціональною, писати ж бажано “мовою міжнаціонального спілкування”, таким собі соціогуманітарним есперанто – тобто англійською чи російською. По-друге, незрозумілим є жанр обох книжок. Це й не академічні студії, й не науково-популярні розвідки, й не художньо-публіцистичні оповіді. По-третє, автором докупи звалені тексти, написані у різні роки, і це все називається “книжкою”. Але ж насправді мову слід вести про “збірку”, де треба розміщувати матеріали в хронологічному або ж тематично-хронологічному порядку. По-четверте... І так далі. Поза сумнівом, подібних інвектив Микола Рябчук наслухався вже і наслухається ще. Слава Богу. Вони заслужені. Але, на мою власну дурну думку, всі зауваги блякнуть порівняно зі зробленим і доведеним автором протягом цих десяти років справжнім науковим відкриттям. Ідеться про руйнацію дихотомії “українці-росіяни”, “українофони-русофони”, “патріоти-перевертні” тощо, яка з самого початку століття була чільною в поясненні етнополітичних і національно-культурних процесів в Україні. Натомість у своїх розвідках (і відтепер – двох книжках) Микола Рябчук запропонував принципово інший, незрівнянно еврістичніший теоретичний конструкт, за яким сучасний український загал містить у собі зовсім не дві, а три основні національно-культурні групи, належність до яких дуже умовно пов’язана (якщо взагалі пов’язана) із “п’ятою графою” їхніх “співучасників”. Ба більше: не автоматичною є й пов’язаність із лінгвістичними уподобаннями людей. Отож – три групи. Властиво українці, совєтські люди і креоли. Взаємини, боротьба і союзи між якими визначали перебіг подій в Україні і визначатимуть його ще принаймні кілька десятиліть. Детальніше про зміст, який вкладає Микола Рябчук у кожне із цих понять-метафор (й особливо – креолів) – дивись у його книжках, а тепер повернімося ще ненадовго до методологічних екзерсисів. Якщо, власне кажучи, Рябчукові й можна у чомусь дорікнути, так це у непослідовності. Він зібрав статті різних років, і читачі наочно бачать, як визріває авторова концепція. Але вони бачать й інше: дослідник навіть у працях останніх років, видається, навіть дещо лякається висновків, що просто-таки напрошуються з його власної ж концепції. Можливо, тому, що ця концепція руйнує (чи, точніше, робить анекдотично-архаїчною) спільну логіку “самостійників” та “манкуртів”, Драчів-Малинковичів-Лук’яненків-Гриньових, а також значною мірою просто бездарної західної постсовєтології. Принагідне запитання: чи є доцільними такі вже численні посилання на західні політологічні та націєзнавчі студії для сучасного українського дослідника? Адже тепер, з позиції досвіду останнього десятиліття, можна вести мову про методологічну ницість більшости із цих пояснювальних схем. Згадаємо: на початку 90-х років загальником західної політичної думки було те, що “націоналістичні режими” (а нерідко й “націоналістичні диктатури”) Кравчука та Туджмана (часом укупі з Мечіяром) виступали як головна загроза европейській безпеці, стабільности та демократичному поступові на посткомуністичному просторі. В очах Европи Борис Єльцин (аж до Чечні) був найпершим і найпалкішим демократом. Потім, щоправда, до націоналістів додався Мілошевич. А зараз, на думку чи не більшости західноевропейських інтелектуалів, два затятих націоналісти загрожують Европі: сербський націоналіст Мілошевич та білоруський націоналіст Лукашенко. Відомий американський совєтолог, родом із Европи, Волтер Лакер наприкінці 80-х років ядуче висміяв своїх колег, котрі механічно переносили на СССР та інші країни комуністичного табору пояснювальні схеми, випрацювані на західному матеріалі, і відтак робили мудрі висновки щодо “модернізаційних процесів”, “керованої лібералізації”* та “постання нової мультиетнічної єдности” в совєтському світі. Лакер, утім, не зазначив однієї, очевидно, з головних причин такої “курячої сліпоти” високоосвіченої західної науки. Справа в тому, що сучасний політологічний і націєзнавчий “університетський” розмисел формувався (взагалі впродовж XX століття) як лівий, а часом і ліворадикальний, у крайньому разі – ліволіберальний. Так уже історично склалося (щоб докладно описати причини цього, потрібна не одна додаткова стаття). При цьому, до речі, внаслідок наявности спільних текстуальних витоків чимало слів (у жодному разі не понять, якщо брати останні у гегелівському розумінні) у західній науці та совєтській ідеології збігалися. Плутанина склалася страшна. Як наслідок – навіть такі поважні праві лідери, як Маргарет Тетчер та Джордж Буш, у своїх київських промовах початку 90-х років, відверто спрямованих проти самостійности України і розпаду СССР, виглядали як суто ліві політики. Скажімо, те ж саме (“не відокремлюватися”) могли б порадити Рухові Роза Люксембург чи Фрідріх Енгельс. Чому? Тому, що націоналізм у XX столітті – це дуже погано. Вся европейська політологія бачить Гітлера насамперед націоналістом – і в тому вбачає загрозу нацизму. Не бачить вона головного: цей політик був палким прихильником тоталітарного соціалізму. От соціаліста Гітлера упритул не бачать. І все! Бо соціалізм – це добре, принаймні, це непогано. Тому нацизм у теоретичних розмислах і – головне – у підсвідомості дослідників – фактично ототожнений з націоналізмом. І всі його лиха – також. У цьому европейська академічна наука змикається з совєтською (наприклад, вважаючи Дмитра Донцова нацистом, фашистом, тоталітаристом тощо, тоді як д-р Донцов був несамовитим супротивником егалітаризму в будь-яких формах, а всі ці нацизми є демонстративним егалітаризмом). Цією лівизною у баченні національних проблем через університети інфікована і европейська політична еліта. Режим Слободана Мілошевича встиг знищити кілька десятків тисяч мирних жителів, допоки Европа збагнула, що він зовсім не є позитивним чинником у боротьбі проти “реґіональних націоналізмів” не відомих нікому націй, а чимось зовсім-зовсім іншим. І слід віддати европейським соціал-демократам, зеленим, лібералам належне: збагнувши націонал-соціалістичну сутність белградського режиму, вони не роздумували, а застосували силу, щоб спинити сербськонацистський геноцид албанців Косова. Але чи навчили Балкани Европу всім чеснотам у баченні посткомуністичного світу? І так, і ні. Европа (йдеться не про Центральну, а про Західну, якою не гуляли совєтські танки) сприймає як позитив креольську (у розумінні Миколи Рябчука) Україну і доволі насторожено ставиться до України української. Чого варта лишень історія зі вступом українських скаутських організацій до всесвітньої організації скаутів. У цьому вступі відмовлено “Пластові”, котрий має колосальну традицію, безумовно ґрунтується на релігійних приписах тощо. Але “Пласт” надто український... А от “Скаути України” (перелицьована з піонерської імені Леніна структура зі Східної України) – організація гарна. Хоча в її релігійних засадах діяльности можна щиро сумніватися (надто багато щирих атеїстів біля керма). Але це добре. Вони не “націоналісти”. Доказ? Керівники “Скаутів...” спілкуються російською мовою... І тому мають право в-очах світової скаутської організації об’єднати українських дітей. Але повернімося від “злиденного блиску Европи” до вітчизняних... ні, зовсім не баранів, навпаки – креолів, домінуючої національно-культурної спільноти України. У “тричленці”, котру пропонує як певний “ідеалізований образ” національно-культурного буття автор двох зазначених книжок, саме риси цієї групи викликають найбільше запитань у читачів. Отож побавимося в політолого-культурологічні ескізи й “прокрутимо” деякі українські сюжети, пов’язані саме з креольською складовою спільноти співгромадян “держави У” (М. Стріха). Не забуваючи при цьому, що йдеться про певні ідеалізації, а тому зазвичай важко (і неможливо) показати пальцем на людину й сказати: “Це стовідсотковий креол (українець, совок)”. Хоча, звичайно, серед індивідуальних та групових суб’єктів трапляються й “чисті типи”, неначе виведені на світ Божий якимось всепланетних масштабів Мічуріним... Отже, дещо хаотично, але щиро. Парадоксальна ситуація: політично креоли в абсолютній більшості -незалежники, інколи аж до фанатизму, але культурно вони майже завжди орієнтовані на Москву (часом так само – до фанатизму). Візьмімо лише назви київських популярних видань: “Натали”, “Кіевский телеграфь”, “Столичные новости” (“две столицы – одна газета”) тощо. Чому ж взірцем усіх чеснот і джерелом алюзій, метафор, тексту та контексту для креолів є саме російська (майже завжди, щоправда, часом ще й англоамериканська, але про неї згодом) культура? Та ще й минулих століть, доби імперства (з добрячим домішком і совєтської, щоправда, в улюбленому креольством кавалку, – не надто заідеологізованої культури)? Річ у тім, що креолові з його специфічним національно-культурним походженням (у межах імперії або колишньої імперії, але поза належністю до “корінних”, “імперієтворчих”, “відпочаткових” (“изначальных”) етнонаціональних структур) надзвичайно потрібно для соціополітичного самоствердження на щось спертися. Це “щось” має бути дуже і дуже вагомим, бо креол в українському суспільстві внаслідок специфічних історичних обставин виявився в дуже виграшній ситуації. І хоче цю ситуацію ще поліпшити. А для цього потрібен ґрунт під ногами, “історична правда”, підсвідома (само)впевненість у своїй місії тощо. Власне, креоли, за Рябчуком, є домінуючою спільнотою в постсовєтській Україні. Насамперед тому, що українці, а особливо їхня еліта, були в УССР справді “гнаними і голодними”, якщо демонстративно не зрікалися українськости (та й тоді треба було зі шкіри лізти, аби довести свою лояльність метрополії). Хіба що декому дозволялося працювати в “гуманітарному гетто” у суворо визначених “компетентними органами” межах. Для того, аби показати світові, що Україна квітне під сонцем совєцьким. Можна принагідно згадати, що не випадково серед етнічних українців (а тим більше – україномовних українців) було значно більше (у відсотку до загальної кількости цієї лінгвоетнічної групи) дисидентів, ніж серед інших лінгвоетнічних груп в УССР, включно навіть із євреями. За комуністичних часів совєтські люди, витворені-таки владою у “тоталітарному плавильному казані”, за своїм єством чудово підходили на роль виконавців усіх рівнів та – частково – номенклатури. Креольство, незадоволене і “союзним центром” (скромне псевдо метрополії), який божевільно обмежував активність у союзних республіках (досить сказати, що будівництво кожної (!) громадської вбиральні у підземному переході в містах так званих “національних республік” – всіх, крім Російської Федерації – затверджувалося у Москві у шести (!!!) міністерствах), і комуністичною догматикою з її небажанням зважати на живу людину, опановувало головним чином прагматичні посади. 1990 – 1991 р., переконавшись у неможливості трансформувати імперію і прагнучи позбутися свого довічно провінційного і другорядного статусу, воно створило єдиний фронт з українцями у боротьбі проти СССР. Але, поки щирі українці та їхні лідери (змушено – майже виключно гуманітарії, воістину за Маланюком, – “як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети”) за звичкою займалися гуманітарно-лінгвістичними проблемами, креоли за пару років узяли до рук державне управління й економіку на всіх рівнях. Отже, опинившись у верхніх прошарках публічної і тіньової влади, креол відчуває потребу на щось спертися. Позірно він може апелювати до сакральних українських імен і текстових фрагментів. Але реально, для себе і для “своїх”, він спиратиметься на щось відмінне від української культури, яку він не знає і яка йому малоприступна, бо це не лише мова – мову можна вивчити на прискорених курсах, – і головним чином не мова, а сукупність кодів, смислів, сенсів, які закладені в буття. Власне, це складова масиву самого цього буття, вписаного в довкілля (“І лани широкополі, і Дніпро, і кручі...”). Стати суперукраїнцем? Що ж, і це можливо у поодиноких випадках, але – надто складний цей шлях. Простіше спертися на те, що значною мірою відпочатково наявне у життєвому обширі креола, що є його (життєвого світу) органічною складовою. Отже – на потужну традицію, чинну ще в імперії, яку креол вважає (і досить справедливо) своїм витвором і своїм надбанням. Що з того, що час імперії відбуяв? Імперії приходять і відходять. Її набуток належить креолу. Він бореться за набуток з “корінними русаками”, з колишньою метрополією, і небезуспішно. Інша причина звернення не до української традиції – те, що українці, згуртовані в національно-демократичні партії, на початку 90-х років були конкурентами креолів у боротьбі за домінування в Україні. А за українською спільнотою стоїть потужна (принаймні потенційно) професійна і фольклорна культура. Українство, хоч як це смішно для декого, має могутні традиції, високі імена, людей – наших сучасників, духовно значно потужніших за совкових і навіть багатьох суто креольських достойників, людей, які перебували у послідовній опозиції до імперії. Йдеться, власне, про оригінальну неімперську культуру. У цьому принципова відмінність української культури з її впродовж століть виробленою літературною мовою від культури, скажімо, американо-індіанської чи культур народів Тропічної Африки. І, нарешті, ще одна причина неопори на українське. Креоли щиро переконані (чи не ридання членів Спілки письменників вкупі зі щиро патріотичними політиками й публіцистами переконали їх у цьому?), що українська культура така бита й мучена за минулі століття, що вона не може стати надійною основою сучасного державного буття України. Тому основою Української держави може виступати лише Українська держава. Незалежно (щедрий жест!) від національно-культурної спадщини. Надзвичайно показовим у цьому плані є недавній щиросердий жест Леоніда Кучми: мовляв, для найвищого відзначення корисної для України діяльности журналістів треба вивести номінацію “журналістика” з Національної премії імені Шевченка і передати до Державної премії України. Зрозуміло, що Українська держава вища за українську націю і за українського ж Шевченка... Далі, у зв’язку з тим, що автор статті з жахом позирнув на показник кількости знаків і побачив, що впевнено перебрав “критичний” ліміт, – суто тезово. Креоли й українська культура. Спектр ставлень креолів до України й української культури, звичайно, не зводиться лише до описаного вище (то – так би мовити, “домінантна лінія”). Насправді подибуємо тут й Олеся Бузину з його жалем, що не можна ревно служити покійній імперії, і ставленням до всіх персонажів української історії та культури як до ні на що неспроможних (“п’яниця” Хмельницький, “вурдалак” Шевченко, “бездарні” полководці Мазепа і Петлюра; навіть редактор журналу “Лель” Чирков нездатен друкувати справжню еротику) – прикметно, це все разом із абсолютною глухотою до класичної російської мови та культури, без відчуття іронії та самоіронії російських класиків; й Олександра Зінченка, котрий навіть у себе на “Інтері” згоден трошки української мови дати, і сам публічно нерідко виступає українською, і щиро переконаний, що саме його дії як політика зможуть дати бодай якийсь лад “этой Богом забытой Украине”; і хамсько-можновладне ставлення креольських вискочнів до Ігоря Білозора, що завершилося його демонстративним, майже ритуальним убивством; і співчутливо-проукраїнську позицію (Мирон Петровський, Ігор Кручик та інші численні інтелектуали). Утім, трапляється й щось надто несподівано-сподіване. У програмі Партії слов’янської єдности записано, зокрема, що робота державних радіо й телебачення повинна провадитися мовою, заснованою на київсько-полтавському діалекті. Уявімо вимогу якоїсь російської партії, що праця російських мас-медія має ґрунтуватися на лінгвістичній основі московсько-курського діалекту! Наче й не існує вироблених, відпрацьованих літературних мов. Смішно? Але не для тих, хто ставиться до “хахлів” як до тубільного племені. Хай вони під нашим мудрим керівництвом заново створюють свою мову, принагідно викинувши геть Шевченка (він не мав щастя народитися на теренах цієї діалектної групи), Франка, Лесю Українку, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Юрія Андруховича, Оксану Забужко... Геніально! Але щиро. Виникнення креольства. Дуже цікава проблема. Традиційне визначення креольства, застосоване до Латинської Америки, полісемантичне: йдеться і про нащадків вихідців із метрополії, і про “мішанку” з прийшлого та місцевого етнічних субстратів, але з культурною орієнтацією на метрополію. Власне, щось схоже відбувалося і в Російській імперії, надзвичайно схожій за своїми особливостями на Іспанську (хто не вірить, хай візьме перший том “Капіталу” Маркса – це все ж таки науковий твір, бо там жодного разу не вжите слово “комунізм”, – і прочитає там блискуче описання колоніальної експансії Іспанії, яке мало наслідком, зокрема, кричущу загальмованість економічного й політичного розвитку метрополії). І якщо ще на початку XIX століття вихідці з України (незалежно від походження) легко здобувалися на гідні місця у державному й культурному житті Петербурга й Москви, то швидко ситуація змінюється, і до “южан” у російських столицях починають ставитися як не до зовсім своїх, як до цікавих, але трохи небезпечних диваків. У відповідь креоли гуртуються. Ще не доконечно усвідомлюючи, чому і навіщо. Так, наприкінці XIX – на початку XX століття постають численні об’єднання промисловців “юга России”. Формується те, що згодом отримає назви “южнорусской школы” в літературі та “Киевского круга” у філософії. Прикметно, що такі різні Чуковський, Родзянко, Бердяєв, Шестов, Терещенко, Луначарський – чи не перша генерація креолів, що “десантувалася” за межі України, – почуваються в Росії европейцями. Часом – навіть чужинцями у євразійській Москві. Креольською була й Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Звісна річ, це окрема і дуже цікава тема. Згадаємо лишень у Булгакова – як офіцери намагаються говорити поміж собою на офіційні теми українською мовою, але зрештою начальник махає рукою: “Ладно, бросьте! Давайте лучше по существу!” У власному бурхливому навколополітичному житті довелося бути свідком практично аналогічного сюжету, тільки в телефонній розмові першої і четвертої осіб сучасної Української держави... Креоли й історія. “З днем народження. Українська державо!”, “Наша молода Україна!”, “Десять років тому народилася наша Українська держава!” – такі та схожі гасла звучали і на святковому концерті до 24 серпня 2001 року, і в програмах державного Українського радіо й телебачення, і, нарешті, у виступах поважних посадовців. Дуже прикметна річ. Адже реально українська державність була відновлена (чи створена – як кому подобається) 1917 року, і далі якийсь час існувала у двох формах – УНР і УССР. Після 1921 року уряд УНР перебував в екзилі (теж, між іншим, своєрідна форма “консервації” державности). Номінально ж на території України існувала така соціалістична держава, як УССР (співзасновник ООН, між іншим!). Але навіть УССР як форму державности креоли “забувають”, хоча назагал совєтський період вважають “своїм”. Адже, якщо обмежитися УССР, доведеться полишити претензії на імперську культурну спадщину, на основу впевнености в собі “великого українського креольського народу”. Отож креоли пишуть історію Української держави наново як держави власної. З нуля. З чистого аркуша. Як, скажімо, історію Мексики чи Перу – креоли тамтешні. При цьому водночас розкланюючись у бік імперської історії та культури – а також демонстративно вшановуючи українські старожитности (скажімо, у Мексиці також шанують мистецтво ацтекської доби). Аж надто показовим у цьому плані був проект Конституції України, запропонований ще на початку 90-х років партією кадетів. За задумом творців проекту, установчі збори мали започаткувати (!) Державу Україна, ухваливши своєрідний пакт, у якому населення певної території оголошувало (!) себе новою нацією. Справді, “ідеальна сутність” у чистому вигляді, чи не так? Ще одна зразково-показова ситуація. Міністр освіти і науки Василь Кремень нещодавно заявив в радіоінтерв’ю: мовляв, пам’ятник Леніну на Хрещатику треба зберегти, бо це “наша історія”. Справді: на одному кінці Хрещатика – Ленін, на іншому – монумент Незалежности. Оце і є креольська історія, історія креольської України. У результаті для креольського вуха нормально звучить назва “Закрите акціонерне товариство “Завод имени Ильича”, хоча для українця чи для росіянина Ілліч – це потвора, а для “совка” кошмаром є словосполучення “закрите акціонерне товариство”. Прикметним є й ставлення до реабілітації (власне, визнання) УПА. Якщо українці та “совки” тут посідають діаметрально протилежні, несумісні позиції, то креоли наче не проти визнання УПА, але й не за. Адже УПА – це щось принципово чуже (і не дуже зрозуміле) для них. Та головне, мабуть, в іншому: визнання УПА, виховання вояків на традиціях УПА (будь-яка армія світу мусить-бо виховуватися на чиїхось традиціях) матиме наслідком істотне посилення, так би мовити, компоненту українськости в масовій свідомости. А це матиме наслідком загрозу домінуючому становищу креольства у суспільстві. Креоли й націотворення. В Ентоні Сміта, серед робочих, операціональних комплексних визначень нації, подибуємо й таке: сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міти та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх її членів. Додати до цього можна й Ортегу-і-Ґассета: нація здатна створювати спільний проект майбутнього. Під таким оглядом, як справи у креолів, що прагнуть згуртувати навколо себе (чи навіть у собі) всю Україну? З назвою, здається, ще далеко не все визначилося: хоча дехто смикається від слів “український народ”, але вони ввійшли до Конституції. З другого боку, вояки присягають “народу України”, тобто з юридичного боку – взагалі чомусь неіснуючому. Але на словосполученні “українська політична нація” сходяться навіть деякі “червоні”. Своя історична територія – це дуже загадкова річ. Креоли й українці однозначно вважають Україну своєю Батьківщиною. Але для креола “вітчизняне” – це ще й совєтське. Та й російське для нього не іноземне, хоча й не зовсім своє. Тому не випадково сучасні креоли хитаються між євразійством і европейством, розриваючись між неможливістю визнати Чукотку чи Туву власною Батьківщиною – і небажанням відмовлятися від імперського спадку. Міти та історична пам’ять... З ними ще гірше. Грушевський у них фігурує разом із Леніним, а Шевченко – поряд із Пушкіним. Утім, Бандера і Сталін – це вже не “свої”. Сахаров і Стус – про цих просто мовчать... От із єдиними юридичними правами та обов’язками і спільною громадянською культурою – все начебто О’К. Заперечень нема. Проте як вибудувати цю культуру поза українською традицією, навіть з використанням у певних випадках української мови? І наостанок – щодо проекту спільного майбутнього. Цікаву думку довелося почути в середовищі молодих харківських інтелектуалів: мовляв, “западенці” дуже заважають формуванню української нації. Взагалі, виявляється, цей реґіон, не здатний на економічний розвиток, перейнятий лише мовними проблемами, є тягарем для Української держави. Якби його не було – вихід із кризи був би вже реальністю. Що ж, думка цілком логічна: адже українська нація реально може скластися або на основі креоли + українці (зі зведенням до мінімуму совєтських людей і залишенням росіян у статусі незначної меншини), або ж це будуть креоли без українців (останні будуть поглинуті або витіснені на маргінес, у “резервацію Галичина”, на взірець індіанців), або ж відбудеться реставрація імперії (чи то щиро Російської, чи то Російсько-Совєтської), що стане крахом і креольства, і українства, отже, українського націотворення у будь-якому варіанті. Креоли й незалежність. Ставлення до незалежности України у креольському середовищі відчутно проеволюціонувало. Володимир Гриньов, один із лідерів креольства ще з початку 90-х років, говорив: “Я не можу сказати, чи треба нам брати участь у Новоогарьовському процесі, бо не знаю, чи це нам вигідно. Треба ретельно поміркувати”. І ще: “Я не знаю, чи треба нам проводити свій чемпіонат з футболу, відокремившись. Треба знати, чи це вигідно”. І так далі. Тобто для українця незалежність України мотивувалася тим, що це Україна – і все: “Україні – волю!” Аргументи зайві, коли йдеться про самоочевидности. Частина українців до пори вірила, що найкраще Україні вестиметься у модифікованому Советському Союзі, потім здебільшого переконалася, що це не так, і стала на незалежницькі позиції. А креольська позиція полягала в тому, вигідна для них чи ні незалежна Україна. Прикметне, що Леонід Кучма був записаний в анкеті ВР 1990 року як “росіянин” (хто б інакше призначив його на території УССР директором стратегічно важливого “Южмашу”); ситуація змінилася, і прем’єр України Кучма був уже “українцем”, хоч україномовні тексти для нього писалися російськими літерами (українська, транскрибована російською абеткою!). Вигода ставала все відчутнішою, і практично всі креольські лідери стали державниками – десь після середини 90-х років, що були ознаменовані приходом саме цієї групи до влади – формальної і неформальної, до ключових позицій у політиці, економіці, мас-медія. Олександр Волков, Григорій Суркіс, Віктор Пінчук, Володимир Горбулін, Сергій Тигипко... Хто бажає – може продовжити список. Дуже цікавим є сюжет “Незалежність і креольські олігархи” (інших, до речі, в Україні не може бути; навіть Павло Іванович Лазаренко, котрий сподобився-таки у дуже патріотичній пресі на звання “справді українського олігарха” – на противагу всіляким там Суркісам – є типовим креолом, досить вчитатися у програму “Громади” чи у виступи самого П. І.). Власне, що загрожує Україні? Найбільше – той сакраментальний борг у два мільярди доларів за газ Росії. Насправді ж цей борг – гарне пуделко, аби лякати щиро українських патріотів і змушувати їх мимоволі гуртуватися навколо президентської адміністрації та інших “державницьких структур”. Насправді ж ці пара мільярдів для олігархів-креолів не є проблемою. Якщо Росія справді притисне, й олігархам справді треба буде захистити незалежність України, вони скинуться й заплатять ці гроші. Бо ж олігархам-креолам є що втрачати. У межах відновленої імперії вони – ніхто. Вони – шестірки. Їхнє становище буде ще гіршим, ніж було до 1991 року, адже всі (і не тільки чільні) ролі розподілені. Звісно, Олександр Волков не романтик за покликанням, він не думає, що його угоди з Борисом Березовським чи Володимиром Путіним чесно виконуватимуться останніми. Ні, Волков знає, що його за найменшої нагоди будуть щиросердо “мочити в сортирі”. Отож – хай живе незалежна (від колег із Москви) Україна! Держава мусить мати військо. А Українська “державницька держава” – тим більше. Бодай голодненьке, але гарне на парадах. Зрозуміло, що це військо виховується на традиціях тих, хто воював під червоними прапорами (спроби Костянтина Морозова прищепити інше виявилися невдалими), і саме здебільшого досі має старі червоні прапори з портретами Леніна. У цьому війську у великій пошані так звані воїни-афганці (власне, славетні засудженим усім світом геноцидом народу незалежної держави). Їм вручають на свята ордени незалежної України – за майстерне вбивство афганських жінок і дітей. Цинічно, але щиро-креольськи. Креольське військо й воюватиме за креольську свободу. Наївні патріоти (в термінології Миколи Рябчука – “українські кацики”), – можливо, думають інакше. Креольство й ліві. Дуже тезово. Спершу в незалежній Україні виникає Соцпартія – як мішанка всіх лівих сил. Далі виокремлюється КПУ – совєтська партія, що не приховує цього. База – совєтська людина, що горда з цього. Територіально це насамперед Схід, Південь. Далі виокремлюється Прогресивна соціалістична партія (Центральний Схід). Це вже типово креольська партія, хоча вона й не усвідомлює цього, з активним відторгненням всього українського (взагалі, мовляв, галичани – це не українці, хай вони не заважають українцям жити, як було заявлено на одному з мітингів ПСПУ) – і з активним відторгненням совєцького в особі КПУ, що, мовляв, теж заважає трудящим у боротьбі за їхні права. ПСПУ суто по-креольському робить спробу привласнити собі щось жестово “щиро українське”, наприклад, назву для газети – “Досвітні вогні”. Нарешті, сьогоденна Соцпартія – це вимушено українська ліва організація. Не випадково головна маса її виборців у Центральній Україні. Відтак остання програма Соцпартії стала власне українською лівою програмою. Її цілковито міг би написати Володимир Винниченко. Креоли й сучасна Росія. Україна: креоли-українці-“совки”. Росія: метеки-росіяни-“совки”. Гадаю, що читач “Критики” не потребує розтлумачення понятійної метафори “метек” стосовно сьогоднішньої Росії. Варто зазначити, що Росія, як і Україна, є також державою без національно-культурної більшини. І там боротьба за лідерство, можливо, є ще запеклішою. Відтак метеки прагнуть довести, що вони “російськіші за росіян”, щоб отримати “внутрішнє право” у власній підсвідомості чи то правити державою (Березовський, Міґранян, Кара-Мурза, Лебедь тощо), чи то тягнути на собі російську опозиційну традицію (Старовойтова, Шустер, Явлінський і т. д.). В імперії (з погляду метрополії) креол, власне, дуже часто виглядає метеком. Тобто “некорінним” жителем з обмеженим унаслідок походження колом прав. Обмеженим найчастіше не писаними юридичними нормами, а в висліді неписаних норм, традиції. Тому-то креольський націоналізм і метекський великодержавний шовінізм – це реально два виміри того самого феномена: спроби самоствердження в імперському політичному просторі “підданців нижчого гатунку”. Хіба що це ствердження відбувається у дуже різних політично (але надзвичайно схожих за соціокультурними схемами дії) способах. І ще одне: і ті, й ті дуже люблять КВК і є його основними рушіями й глядачами... Це справді-таки “апофегей” (Ю. Поляков) креольства – “КВН”. Закономірно витіснений із Росії (де він завжди був антисовєтським, водночас – відверто метекським, досить лише подивитися часом на “п’яту графу” його активних діячів та засновників, а головне – на периферійне, провінційне походження), закономірно він угніздився в Україні як у креольській державі. Цікавий феномен для дослідження: спільний гумористичний простір креолів-метеків. Він не коригується ні з українською, ні з російською національними культурами, і водночас ідеологічно він, безумовно, несовєтський, а здебільшого й антисовєтський. Отже – це креольсько-метекський витвір у чистому вигляді, який єднає цих славних хлопців попри державні кордони (включно з еміґрантами до США, Німеччини, Ізраїлю). Креоли і Европа. До Европи креолів тягнуло ще на початку століття і, тим більше, тягне тепер. Але здебільшого для них немає принципової різниці: чи то разом із Україною до Европи, чи то персонально. Знов-таки, діє той самий прагматичний принцип, про який уже йшлося. Але навіть ті, хто демонстративно пише на своїх партійних прапорах: “До Европи разом із Росією”, насправді давно вже освоїлися в Европі, відпочивають там, мають грошенята у тамтешніх банках і не мислять себе без Европи. І хоча “душа” ще не може розпрощатися з Євразією, “тіло” (тим більше – “праксис”) уже за Дунаєм, Тисою й Бугом. До речі, в цьому плані лихо Білоруси в тому, що там надто мало своїх креолів. Домінує совєтська людина і ще донаціональна істота – “тутешній”. Утім, існує Об’єднана громадянська партія, типово креольська, але це виразник інтересів 5-10% населення. І нарешті. В Україні частина (поки що незначна) креольства – переважно молодь – іде далі. Для неї знакові жести російської культури – не менша провінція, ніж української. Тому й береться орієнтація безпосередньо на західний світ, на “англокиївський суржик”, на зневагу до “совкової” традиції та постсовєтської реальности. Така публіка охоче виїздить на Захід, де намагається демонстративно і якомога швидше позбутися питомих ознак свого походження. Креоли і Рябчук. Коли Володимир Малинкович, цей “лівозахисник” (що 1993 року публічно підтримав заколот Руцького й Хасбулатова, котрий проходив під червоними прапорами й за активної участи російських націонал-соціалістів), стає в оборону гнобленого російськомовного населення України і зазначає, що, мовляв, Рябчукові писання пронизані ненавистю до росіян, це означає лише одне: господін Малинкович забув прочитати рецензовані ним розвідки. Пробі, які, в біса, росіяни? Де вони? Малинкович носить демонстративно-декоративну чеховську борідку, так само як генерал Мулява носить козацькі вуса, але чи не нагадує все це грандіозну бутафорію? Чи намагання В. Малинковича бути більшим росіянином, ніж москвичі та пітерці, не засвідчує його креольсько-метекське єство? З другого боку, Рябчука мусять ганити (і вони це успішно роблять) “щирі патріоти”. Адже він позбавив їх сенсу усього життя – боротьби з москалями. Та головне інше – Рябчук перекреслив традиційні уявлення про національну визначеність українців. Власне, а хто вони такі? Якщо покласти в основу своїх розмислів про чистоту української нації “козацьку кров”, як це робить нині Левко Лук’яненко, то яка кров у Маркевичів? У Джелаліїв? У Бардадимів? У пісенного “Мороза-Морозенка”? У Немирича? Евристичність Рябчукової моделі в тому, що вона дає змогу зважати комплексно і на так звані об’єктивні, і на так звані суб’єктивні чинники – і щодо українців, і щодо креолів, і щодо українсько-совєтської спільноти. Нарешті, Рябчука мають убити західні аналітики. Ті, що милувалися з “постмодерного мультинаціонального СССР”, лякалися зловісних “нових національних держав”, розбалакували щодо “прогресивного европейського націоналізму XIX століття” та “деструктивного, агресивного націоналізму постсовєтських народів” тощо. Такі мудрі, вони змайстрували моделі етнополітичного розвитку України, застерігали щосили від того, що не можна “українізувати Україну”, – й от тобі: український націоналізм зродився у російськомовному середовищі! І, за Рябчуком, саме там він зростатиме надалі -звісно, у специфічних формах. Ба більше: Микола Рябчук не побоявся назватися “ліберальним націоналістом”, хоча на демократичному Заході у більшості науковців слово “націоналіст” викликає почуття огиди й асоціюється з шестиголовою вогнедишною почварою. А от креоли... Вони мусять поставити пам’ятник Рябчукові. Прижиттєвий. Від вдячних олігархів та інших упливових добродіїв. І поставлять. Якщо – подивившися суто прагматично-державницьким поглядом – не вирішать заощадити кошти. Хоча... Якщо чесно, Рябчук тут ні при чому. Все це про креолів нафантазував Грабовський, читаючи книжки Рябчука. Аби довести авторові, що той міг збільшити обсяг своєї друкованої продукції щонайменше на одну (третю!) монографічну розвідку. Якщо, звісно, використає люб’язно подаровані йому сюжети. У проміжку між спогляданням із вікна процесу будівництва прижиттєвого пам’ятника і велемудрими розмовами за філіжанкою кави з обраними українськими та креольськими інтелектуалами. *М.Рябчук. Від Малоросії до України: Парадокси запізнілого націєтворення.
К., Критика, 2000. – 303 с. |
 ч
|
 |
|