Володимир Костирко

Чухраїнство

На самому початку хочу пояснити евентуальним читачам, що за таку малоприємну для мене писанину я був змушений взятися з причини публікації пана Ігоря Чорновола (того, котрий історик) під назвою “Полеміка з Володимиром Костирком” (“Поступ” ч. 130 від 28.08.01.). Щоби це дійсно була полеміка з Володимиром Костирком, а не з його карикатурами, я, Володимир Костирко, подав арґументи, які конфронтують із думками пана Ігоря.

На шпальтах тамтого числа була надрукована стаття про пана міністра Льонґина Цегельського. Читаючи з його спогадів, я розпочну узасаднення своїх переконань: “Придніпрянську соціалістичну інтелігенцію – Грушевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, М. Шаповала, Ніковського, Єфремова й інших – уважали ми в Галичині не здатною до позитивного державного будівництва. Це були інтелігентські доктринери, що висіли в повітрю, люди без ніякого смислу реальности. А це найнебезпечніший рід людей у кожній молодій нації”. Того самого роду людиною був і автор цитованої п. Чорноволом брошури під назвою “Галичанство”.

Дивним для мене є те, що той, хто її написав, може бути авторитетом для історика-науковця. Автор такої абстракції, як “галичанство”, аналізував минуле через призму апріорі антинаукової філософської доктрини. Понависмикувані факти він оцінив та інтерпретував за романтичними критеріями, маніпулюючи таким сумнівним поняттям, як душа народу, глорифікував перманентну змінність через взаємну залежність і взаємодоповнюваність галичан і українців. Узагальнив якості цих двох народів таким чином, що кожен з них окремо має чутися упослідженим. “Галичанство” – це коктейль, в якому перемішані романтичні літературні фантазії з подіями з галицької та української історії, коктейль, яким кельнер захляпав панський мешт, отже, за момент, коли помітять, хам буде злятий по морді.

Без сумніву плямував він галичан із простацькою щирістю та селянською наївністю, в справжньому українському стилі, бо ж не він буде ті плями стирати. Після прочитання тамтої брошури очевидною стає причина її задуму, тобто усвідомлення автором того, що галичани та українці є народами-антагоністами. Автор “Галичанства” – і за це йому треба подякувати й проігнорувати ті плями, які перетворилися вже на тавро, – узагальнив усе так, щоби в нас не виникало сумніву: галичани й українці є антиподами.

Пан Чорновол згадував про гордість за европейськість України. Українці є “братами козацького роду”, лицарями православ’я – з турецьким оселедцем на голові, в мусульманському одязі та з поведінкою в стилі воїнів ісламу. Де та европейськість? Я – як галичанин – не можу, на щастя, гордитися тим, чим українці, бо моя родина не їла своїх дітей, щоби пережити голод.

Галичани не перемагали в великих битвах, але з успіхом били наддніпрянців. У ІІ Світовій партизани Бандери били партизанів Ковпака, у І Світовій стрільці Тарнавського били козаків Скоропадського, у ХVІІ ст. “крилаті гусари” (більшість із них була уніатами) били “революціонерів” Хмельницького. Зрештою, хто ж, як не галичани, розвалив так звану Київську Русь, виборовши і захистивши у 1097 р. свою незалежність від Києва?..

Погана історія породжує погану політику. Це тільки люди, що, подібно струсям, тримають голову нижче від решти кінцівок, можуть вважати Галичину П’ємонтом України. Очевидно, що П’ємонтом України є Дніпропетровськ, а Сицилією України є Донецьк. Це вони створили цю країну, і це вони створюватимуть націю. В історії, як і в праві, закони не повинні мати зворотної дії. Те, що зараз називається словом “бєспрєдєл”, у ХІХ ст. окреслювалося характерним прислів’ям: “Як на Україні”. Українцями галичани почали називатися з 1918 року, після декрету цісаря Карла І, а тому історик Денис Зубрицький був русином і політичним москвофілом.

Москвофільська політична орієнтація переважала серед підкарпатських русинів, і це не спричинило їхнього розчинення в російському морі. Більше того, це допомогло їхній власній політичній тотожності. І в Галичині, зрештою, ще в 1930-х роках були політики, яких не можна назвати українцями. Одним із прикладів може бути посол до сойму від Руської Аграрної Організації Михайло Бачинський. У середині ХІХ ст. частина галицьких русинів вибрала орієнтацію на Україну, бо мали ілюзію що разом з українцями поконають поляків. Це так, якби литовці для боротьби з поляками вибрали для себе білоруську ідентичність. Зрозуміло, що білоруси вибрали би їм президентом Лукашенка, вони би разом гордилися своєю европейськістю, але не мали б шансів бути в Европі і в НАТО.

Галичани скільки завгодно можуть цитувати Шевченка та як завгодно його балвохвалити, але українці за Збручем знають його негативне ставлення, а тому всю цю галицьку шевченкоманію сприймають із презирливою посмішкою. Що зробили українці після злуки з галичанами? Допомогли нам у боротьбі з поляками? Як виправдовувався петлюрівський капелан: “Петлюра розумів, що в такий скрутний час об’єднати два різні народи в одну державу неможливо”. Негідник просто подарував Галичину полякам. Добре, що цього пса застрілили, шкода тільки, що це зробив не галичанин.

А в наш час? Згадаймо про скандал в Перемишлі: чи хтось у Києві вступився за найстарше наше єпископство? Боронити наші символи в Перемишлі означало б для Києва визнати той факт, що галицьке християнство є більш як на сто років старше та інше, і що князеві Володимирові з його гаремом більше пасувало б мусульманство. Згадаймо теж і Личаківський “цвинтар Орлят”: чий, як не польський, бік лобіював Київ? Але ж ішлося про гідність наших воїнів, котрі загинули в тій війні, й тут компромісів бути не може.

Ось цитата іншого українського лідера-гетьмана Павла Скоропадського: “Наш украинец будет всегда украинцем “русским”, в отличии от галицийских украинцев”.

Нещодавно минули святкування десятої річниці Незалежности України. У Києві парад з цієї нагоди приймав Президент Росії. У цьому заході було заборонено брати участь комбатантам УПА. Україна проголосила свою незалежність для того, щоби бути залежною від російських ринків збуту, від російських енергоносіїв, від російського типу порядку, від російських ЗМІ. Росія для України є об’єктом наслідування, а кого наслідуєш, до того стаєш подібним. До 1991 р. галичани гостро відчували дві речі – злидні й русифікацію. Після 1991 року галичани відчувають три речі, але вже солодко: злидні, русифікацію та велике задоволення від незалежної України.