Роман Лозинський

Чому Галичина відстає? або Як довго ми ще будемо відставати?

Дивує те, під яким кутом поставлено проблему. Адже вона обговорюється в такому контексті: 10 років тому Галичина відігравала провідну роль в Україні, а потім почала пасти задніх, на відміну від інших реґіонів. У той же час відставання Галичини від багатьох реґіонів України, передусім в економічному відношенні, тобто в найважливішому аспекті, оскільки саме на економіці зав’язані більшість сфер суспільного життя, було реальністю і 10, і 20 років тому, і значно раніше. Причому це не було якоюсь закритою темою, табу. Проблему доволі легко можна простежити, оперуючи загальнодоступними матеріалами ще совєцької статистики.

Індустріалізація й урбанізація

Головною проблемою Галичини, а також усіх інших реґіонів Західної України, є значно нижчий рівень індустріалізації, порівняно передусім зі Сходом і Придніпров’ям. Підтвердити цей факт можна, для прикладу, таким важливим економічним показником, як вартість основних фондів у розрахунку на одну особу. Цей показник на час здобуття Україною незалежности в Галичині був на третину нижчим, аніж у середньому в Україні. Або ж такий критерій, як середньомісячна заробітна плата. У Галичині серед працівників усіх без винятку категорій зайнятого населення вона також була на 10 – 20 % нижчою. Причому навіть такий рівень досягався значною мірою коштом промисловости Львівщини, зокрема Львова, а також інших обласних центрів, у розвиток яких у совєцький час вкладалося найбільше коштів. Тоді як у районах Галичини цей показник був набагато нижчим. Особливо тут виділялася Тернопільщина, зокрема її південна частина, яка взагалі в економічному відношенні є депресійною територією уже понад 150 років. А бідність населення гірських районів Галичини в совєцький час просто приголомшувала...

Яскраво відображає економічну відсталість у совєцький період Галичини ступінь розвитку галицьких міст і селищ міського типу. Дуже багато з них були (і залишилися) невеликими поселеннями, у яких мешкали лише декілька тисяч чоловік і працювали окремі дрібні промислові підприємства. Частина поселень узагалі зберегли статус міст тільки завдяки давньому історичному минулому, впродовж якого вони неодмінно виступали як міста чи містечка. Існує чимало таких, які за чисельністю мешканців, а деякі – за ступенем економічного розвитку, так і не сягнули довоєнного рівня. Белз, Бібрка, Борислав, Рава-Руська, Сколе, Старий Самбір, Турка – це лише найвідоміші з них. Деякі міські населені пункти все ще не змогли відродитися з часів Першої Світової війни.

Галичина є уже дуже давно одним із найбільш економічно відсталих реґіонів Европи. Причини слід шукати в історичному минулому краю. Утім, це є темою окремої розмови. Слід наголосити, що, попри політичну неоднозначність трактування факту приєднання у 1939 р. до Совєцького Союзу Західної України, цей реґіон на той час за ступенем індустріалізації значно поступався багатьом територіям Совєцької України. (Інше питання, яку ціну там було заплачено за індустріалізацію?). І тільки за “совітів” почали робитися реальні кроки для вирішення цієї проблеми. Але остаточно ліквідувати відставання західноукраїнських областей так і не вдалося.

Промисловість Галичини із входженням України у світовий ринок постраждала чи не найбільше. Адже спеціалізувалася вона на машинобудуванні, галузі, продукція якої в Совєцькому Союзі була чи не найнеконкурентнішою, порівняно із західними аналогами. Продукція машинобудування, яка вироблялась у Галичині, могла мати попит лише на совєцькому ринку. У той ж час зберігся попит на вироби металургії, на яких спеціалізувалися Донбас і Придніпров’я. Вони виявилися потрібними як західним країнам, так і постсовєцькому простору. Інші вади совєцької економіки – орієнтація виробництва на військово-промисловий комплекс і відсутність замкнутих технологічних циклів виробництва продукції – були найхарактернішими саме в Галичині. Тому зовсім не дивно, що Львівська область у 1998 році досягнула найнижчого в державі показника падіння обсягів промислової продукції: 27% від рівня 1990 року, тоді як у середньому в Україні він становив 50%.

Аграрна перенаселеність

Інша економічна проблема – це аграрна перенаселеність реґіону. Проблема, яка переслідує Галичину вже років 200, якщо не більше. І вирішити її дуже важко. На це потрібні великі кошти й економічні програми, розраховані на тривалий час. Надмірна кількість трудових ресурсів у сільській місцевости – це не лише економічні та соціальні проблеми села, це й великі втрати загалом у господарстві реґіону. Окрім того, аграрна перенаселеність не лише дестабілізує економіку краю, вона відображається на загальному становищі галицького суспільства, обумовлюючи соціокультурні деформації, негативно впливаючи на менталітет населення.

Безпосереднім наслідком економічного відставання й аграрної перенаселености реґіону є безробіття, рівень якого, як відомо, навіть за заниженими даними офіційної статистики, у Галичині – один із найвищих в Україні. Приховане безробіття в сільській місцевості краю було й у совєцький час, так само як, для прикладу, воно існувало тоді в Середній Азії. І цієї проблеми совєцькі економісти зовсім не приховували, оскільки її причиною були не економічні помилки совєцького періоду, а відставання реґіону в досовєцький період. Галичани, які мешкають у селах, прекрасно пам’ятають, що дуже багато їхніх односельців, які не мали можливости заробити гроші у себе вдома, щоліта їздили на Південь України допомагати збирати врожаї, бо там робочих рук не вистачало. І зараз також їздять.

Іще одним результатом аграрного перенаселення Галичини були маятникові трудові поїздки, коли люди зі сіл щодня їздили на роботу в обласні центри, за десятки кілометрів від місця проживання.

Перехід до ринкової економіки різко загострив існуючі в Галичині економічні проблеми, оскільки совєцька планова економіка певною мірою їх згладжувала. Так, менша заробітна плата не спричиняла різкого зниження рівня життя, оскільки в державі штучно утримувалися невисокі ціни на найважливіші продукти харчування та на комунальні послуги. Низька вартість транспортних перевезень стимулювала вже згадані маятникові міґрації. Подорожчання енергоносіїв і підвищення вартости послуг транспорту в 90-х роках одразу ж припинило їх. У Галичині майже не відчувався дефіцит багатьох продовольчих товарів, характерний для совєцької економіки, оскільки в селі майже кожен мав своє присадибне господарство. Завдяки йому галицький селянин не лише забезпечував себе продуктами, а й допомагав родичам, котрі жили в місти. Він втратив усі ці переваги з переходом до ринкової економіки, яка не знає проблем дефіциту, але страждає на перевиробництво, конкуренцію у збуті продукції.

Реґіональні відмінності

Тут доречно задати питання: “Яким чином Галичина повинна була показати приклад усій Україні 10 років тому, якщо економічного підґрунтя для цього не було"? Чи не єдина перевага, яка була в Галичини, – це ґеографічне положення, близькість до країн Центральної й Східної Европи та розташування на перехресті важливих европейських шляхів. Але фактор віддалі відіграє провідну роль лише тоді, коли мова йде про тисячі й десятки тисяч кілометрів. На менших відстанях його роль може нівелюватися такими показниками, як рівень розвитку інфраструктури, якість трудових ресурсів, наявність фінансових ресурсів, які в інших реґіонах України є сприятливішими. Окрім того, Галичина, будучи не надто економічно розвинутою, ще й з усіх боків межує з економічно відсталими краями України та сусідніх держав.

Совєцьке покоління з підручників історії знало про крах світової системи колоніалізму в 50 – 60 роках минулого століття і сприймало це як національно-визвольну боротьбу. Проте в підручних не писали, що велика кількість країн, які здобули незалежність, не тільки не досягнули економічного процвітання, а навіть навпаки – їх економічний стан погіршився. Причому найбільше постраждали відсталі реґіони. Вони опинилися ще далі. І зараз однією з причин руху противників ґлобалізації є саме подальше зростання межі між бідними та багатими реґіонами та країнами.

В Україні одним із головних набутків перших 10 років незалежности також є зростання реґіональних відмінностей у рівні економічного розвитку. Потужніші території держави, маючи помітно вищий ступінь самоорганізації та саморегуляції економіки, швидше адаптувалися до зміни соціально-економічних умов. Менш розвинуті реґіони відстали ще більше. Еволюція Галичини за останні 10 років цілком підтверджує цю закономірність. Галичина як була реґіоном переважно аграрним, такою і залишилася. Ще й у 90-х роках зросла роль сільського господарства в реґіоні (уперше за весь повоєнний час).

Галичина багато в чому поступалася та поступається іншим реґіонам України за соціальними показниками. Рівень освіти в Галичині високим був лише на Львівщині, і знову ж таки – передусім коштом Львова. Так, у Тернопільській області, за даними перепису 1989 року, 30% населення віком 15 років і старше або взагалі не мали освіти, або тільки початкову. Край відставав і за рівнем середньої спеціальної освіти, оскільки мережа професійно-технічних закладів у реґіоні ще з австрійських часів розвивалася дуже повільно. Якість загальної середньої освіти нижча, аніж в індустріалізованих реґіонах. І навіть показник кількости осіб із вищою освітою значною мірою досягнутий завдяки немісцевому населенню, яке прибуло з інших реґіонів та проживає у великих містах. Суттєво нижчим є рівень освіти галицьких українців.

Слабкість еліти

У культурному плані роль Галичини в совєцький час також не була провідною. Тут просто завдяки аграрности збереглася традиційна народна культура, яка на інших українських землях уже втрачена. А така культура викликає у світі стале зацікавлення хіба що в науковців-етнографів і туристів. У совєцький час у нас не було ні свого високохудожнього театру, ні опери чи кінематографу. У нас навіть цирку свого не було, а гастролери приїжджали. Більше того, навіть як центр української культури Львів у совєцький час був відомий значною мірою завдяки тому, що в ньому працювали видатні особистості з інших реґіонів України. Галичани ж на їхньому тлі займали другі, навіть треті місця. Так само і багато політиків, які у кінці 80-х – на поч. 90-х років ставали відомими завдяки галичанам, родом були з інших країв.

Тут доречно перейти до проблеми галицької еліти, яка є слабкою і неструктурованою. Еліта Галичини повоєнного періоду, передусім управлінська, інженерно-технічна та наукова в обласних центрах – це здебільшого немісцева за походженням громадськість, сформована з росіян, євреїв та українців.

Перемога національно-демократичних сил у Галичині на початку 90-х років усунула цю еліту від влади. Люди, які прийшли на зміну, зовсім не мали досвіду, насамперед економічного й управлінського. Тому замість них у середині 90-х прийшли інші – здебільшого колишні управлінці районного рівня. За 10 років незалежности не могла постати сильна реґіональна еліта, оскільки цей край – економічно відсталий, порівняно з Києвом, Придніпров’ям чи Донбасом, і тут ніколи не було великих грошей. Відсутність сильної реґіональної еліти, так само як і політична немічність Галичини, – це, по-перше, наслідок економічної відсталости. У той сам час на сторінках галицької преси часто причини та наслідки в цьому питанні міняють місцями. Проблема втрати політичного лідерства Галичиною також вимагає уточнень. Провідна роль нашого краю в політичному житті держави в кінці 80-х – на початку 90-х років є багато в чому ілюзією. Галичина дійсно виділялася з-поміж інших реґіонів високою політичною активністю населення, проте роль галичан у прийнятті рішень, що стосувалися долі України, ніколи не була провідною.

“Манія величі”

10 років тому Галичина утримувала першість за кількістю політичних заходів, за ступенем політизованости населення. Саме в Галичині виникали перші альтернативні офіційним громадські організації та політичні партії. А що зараз? Галичина й далі, як і 10 років тому, найбільш політизований реґіон. За кількістю зареєстрованих обласних осередків партій вона поступається хіба що Києву, як і за кількістю мітингів, пікетів і віч. Тільки результативність їх – майже нульова.

Інколи, коли заходить мова про роль Галичини в Україні, здається, що хтось штучно галичанам накидає “манію величі” та, апелюючи до цього, використовує їх у своїх інтересах. Уже традиційна постановка питання відсталости Галичини – була П’ємонтом і звелася нанівець – мало того, що хибна, вона в Україні всім, окрім галичан, є вигідною. Чому ж ми самі підтримуємо цю тезу?

Справді, у час здобуття незалежности, у період кардинальних змін Галичина ввійшла, не маючи на руках майже жодних козирів, окрім патріотизму. І зараз ми порушуємо питання “Чому Галичина відстає?” просто тому, що 10 років тому ніхто не розраховував прагматично всі переваги та втрати, які дасть цьому краю незалежність України та перехід до ринкових умов господарювання.

Галичина є відсталим, проблемним упродовж сотень років районом. Звичайно, кожен реґіон, уся Україна мають безліч проблем, але за ступенем проблемности з нами можуть позмагатися хіба Закарпаття та Чернівеччина. Причому в Галичині нанизані одна на одну найрізноманітніші проблеми: економічні, політичні, соціальні, релігійні, соціокультурні. Вони залишилися нам у спадок від різних історичних періодів, різних держав, двох економічних систем – капіталістичної та соціалістичної, а незалежність породжує ще й нові проблеми. Саме відставання Галичини має бути відправною точкою при подальших роздумах щодо майбутньої долі Галичини та її місця в Україні, а також при побудові моделей розвитку реґіону. Саме з відсталости слід починати ... І бути дуже обережним і виваженим.