Володимир Вітковський

До проблематики “Галицького проекту”

У сучасних кордонах Української держави самостійну соборну Україну відродити неможливо, оскільки окремі її реґіони до 1991 р. ніколи не утворювали органічної й суверенної цілісности, як не творять її й тепер... Розумію, що за подібне висловлювання ще кілька років тому я був би занесений патріотами до “чорного списку” ворогів українства й московських агентів. Однак, як мовив мудрий еллін: бий - та спочатку вислухай. І, взагалі, ніж бити - краще спростовуй фактами! Факти ж засвідчують, що терени від Хутора Михайлівського до мису Форос і від Тиси до Айдару цілком по-різному виживали й розвивалися аж до сер. XX ст. Приміром, у Києві, Львові, Чернігові око тішать пам’ятки княжої доби, між тим землі сучасного Донбасу потрапляють в українську історію не раніше XVIII ст. Відтак у галичан і донеччан не лише різна минувшина (в першій так само нема стаханівського руху, як у другій - січового стрілецтва й т.п.), а й відмінне її сприйняття, різна глибина історичної пам’яті. Релігійні, національні, політичні складники нашої духовности, крім того що відмінні змістовно, ще й мають різну питому вагу. В Одесі ставлять пам’ятники особам та персонажам, чиї шанси бути увічненими у Львові слід визнати нульовими... Наші реґіональні економіки неподібні й навзаєм малопов’язані, тому діловий Крим може з ентузіазмом вітати реформи, які для поліщуків є абсолютно безплідними - й навпаки. Ми різними мовами говоримо про різні речі, обстоюємо різні цінності й із тих самих фактів робимо цілком відмінні висновки.

Відродити соборну Україну воістину неможливо. Але її можна створити заново! Не слід драматизувати проблему взаємної неподібности українських реґіонів: приміром, свого часу перед творцями єдиної Італійської держави постала не менш строката картина... Та в будь-якому разі відмінности є значними, вони формувалися століттями, відтворюються нині й зникнуть ще нескоро, а отже, проблематика українського реґіоналізму приречена стало залишатися актуальною,

Наприкінці 80-х рр. минулого століття прапороносцем новітніх соборно-самостійницьких ідей в Україні виступила Галичина. Переважно галицькі та “прогалицькі” діячі формулювали ці ідеї у зрозумілих і звичних для себе (але аж ніяк не для цілої України!) поняттях і категоріях. Як на здоровий глузд, думка про те, що Наддніпрянщина, Донбас і Причорномор’я не сьогодні-завтра вшанують УНР та УПА, зречуться промосковських та прокомуністичних інтенцій і дружно заговорять українською, була цілком фантастичною. Однак у добу “оксамитової” національної революції багато кому з українських патріотів вона здавалася ледве не азбучною істиною, а загальнонаціональне лідерство периферійної Галичини - природним і незаперечним. (Під обидві ці “аксіоми” не було підведено жодної розрахункової бази - але хто б на таке зважав...) Благо, що перша в Україні некомуністична місцева влада ще в 1990 р. пообіцяла зробити реґіон піонером ринково-демократичних реформ та національного відродження. Чого єдино боялися при тому націонал-демократи, так це сепаратистського шарпання соборного тіла “неньки” різного роду промосковськими “автономіями”. Тому галицькі лідери, поборюючи на загальноукраїнській арені реґіоналістські інтенції кримчан, донеччан, одеситів, самі демонстрували їх нібито повну відсутність. Усе, що тоді діялося в реґіоні, неодмінно освячувалося ім’ям України, хоча б за змістом така дія не мала жодних аналогів на решті теренів держави, а за масштабом - не виходила за межі села чи мікрорайону... Навіть “самому” В. Чорноволові довелося довго й тяжко виправдовуватися за висловлені ним свого часу федералістські ідеї.

Зрештою, в другій пол. 90-х рр. уже можна було обережно констатувати, що соборна Українська держава таки відбулася. Однак внутрішній її зміст дедалі очевидніше розходився із тими світлими образами, що надихали свого часу на боротьбу українських патріотів. Ринок і демократія вперто не приживалися на українській землі або, зазнавши дивних метаморфоз, демонстрували лише свої “негативи”. “Київські дядьки” хутко навчилися обдирати й придушувати провінції незгірш від своїх московських попередників. У незалежній державі історія та ідеологія національної незалежности лишаються чужими для більшости населення, а борці за волю не дочекалися ні офіційного, ні всенародного визнання. Й, зрештою, найболючіше - суверенітет України виявив довершеність й незворотність російщення. Вже за роки свободи сформовано принципово новий інформаційно-комунікаційний комплекс, що функціонує майже виключно в російськомовному режимі - його бурхливий розвиток впливає на ментальність українців незрівнянно потужніше, ніж половинчасті спроби освітньої та адміністративної “українізації”.

Національно свідомі галичани не мали майже ніякого впливу на всі ці процеси. Міґрація до Києва певної частини й без того нечисленної галицької еліти помітно знекровила реґіон, мало що змінивши в самій столиці, де владно обживалися дніпропетровський, донецький та інші клани, що їх украй важко запідозрити в наявності національних почуттів. Галичина стрімко перетворювалася з “П’ємонту” на провінцію - відсталу, консервативну, невпливову й нецікаву для решти реґіонів. Галицький імідж ще сяк-так підтримують згадки про недавнє революційне минуле та аура загадкової (як для совка-“східняка”) ментальности місцевого люду, здатного несподівано спалахувати протуберанцями національного активізму. З цим змушені рахуватися можновладці, але що далі - то менше й менше.

Галичина стає резервацією - економічною, політичною й насамперед духовною. Але резервації, як відомо, надійно захищаючи колонізаторів від тубільців (з їх стрілами, томагавками й територіальними та майновими претензіями), останніх лишають безборонними перед “вогняною водою”, сифілісом, культурницькою агресією “блідолицих братів”. Галицька резервація українства не становить винятку з цього правила. Економічна, кримінальна, духовна експансія зросійщеного Сходу стає доволі відчутною на галицьких теренах.

Національні почуття галичан змушені адаптуватися до цих прикрих, проте незворотних змін. “3ахіднякам” уже не ходить про якусь експансію - радше зберегти б своє, кровне...

Відтак “державницька” Галичина починає відроджувати нею ж засуджені й поборені автономістсько-сепаратистські ідеї. Систематично й дедалі “послідовніше” їх розробляє на своїх шпальтах львівський часопис “Поступ”, “...ми на межі - стверджує, приміром, у редакційній статті в ч.116 (774) І. Мельник. - На межі втрати рідної мови чи всеукраїнської соборности. Якщо не встигнемо в Україні здійснити мовний вибір, доведеться галичанам робити вибір державний і відмовитися від решти, щоб врятувати власну ідентичність”. В кращих традиціях “Краткого курса...” здійснюється чергова ревізія нашої багатостраждальної історії - тепер метою “дослідників” є доведення споконвічної відрубности Галичини та її протиставлення решті України. Звичайно, не всі видання й автори ставлять питання так “круто”. Але очевидним є загальний зріст зацікавлення проблематикою галицької осібности та піднесення - в тих чи інших формах - статусу реґіону.

Ми схильні вважати останнє явищем природним і назагал позитивним. По-перше, тут дається взнаки тверезіша оцінка галичанами своїх реальних сил та можливостей. По-друге, реґіональний масштаб, на противагу загальнонаціональному, є ближчим, відчутнішим. зрозумілішим для пересічної людини. Надмірна й у підсумку малопродуктивна заангажованість галицького істеблішменту в загальноукраїнські справи стала не останньою причиною сьогоднішнього відставання реґіону. За очевидного запізнення всеукраїнського prosperity мусимо максимально використати ресурси реґіонального поступу. За явної затримки евроінтеґраційних процесів маємо згадати, що Галичина свого часу вже була “еврореґіоном”. Зрештою, перед лицем навальної русифікації ми повинні боронити наш край, як неприступну твердиню української самобутности й, хочеться вірити - плацдарм для майбутнього загальноукраїнського відродження... Отже, підстав для розробки “галицького проекту” аж ніяк не бракує. Погляньмо тепер, як маються справи з його перспективами.

Почнемо зі стереотипного означення Галичини, як “П’ємонту” української державности. Італійський П’ємонт спершу став загальнонаціональним фабрикантом і фінансистом, “европейським фасадом” Апенінського півострова, а вже відтак - прапороносцем “італійської ідеї”. А Галичина?..

З-поміж “еврореґіонів” XIX - першої пол. XX ст. Галичина стало залишалася одним із найвідсталіших і найбідніших. Надто якщо брати до уваги становище корінної, української нації. За всіх своїх народовбивчих і русифікаторських “заслуг”, совєцька влада спромоглася істотно піднести добробут галичан. Проте ступінь економічного розвитку, матеріальний та освітній рівень населення тут лишалися нижчими від загальноукраїнських показників. І сьогодні Галичина, зосереджуючи приблизно 10% населення України, продукує лише 5-6% загальнонаціонального ВВП. Львів, столиця реґіону за кількістю мешканців і, відповідно, своїм економічним та інтелектуальним потенціалом посідає дише 7-ме місце в країні, тоді як жодне інше галицьке місто не потрапляє навіть до першої двадцятки... Отже, в сенсі економіки - не П’ємонт, а радше якась “Сіцілія”. Тож ясна річ, що лідерство такого реґіону могло бути тільки ситуативним і скороминущим.

Утім, національні лідери можуть змінюватися. Сприятливі в цьому плані шанси для Галичини створювали: по-перше, кризово-революційна ситуація в державі; по-друге, унікальний для України комплекс історико-ґеографічних особливостей (традиційна західна орієнтація, багаті туристично-рекреаційні ресурси, живий досвід громадянської самоорганізації, природна функція транспортного коридору та “европейської брами” України й СНД) і, зрештою, ґрунтовне політичне й персональне оновлення на поч. 90-х рр. владних структур, що не мало аналогій у решті реґіонів. Ефективна реалізація цих шансів могла призвести до того, що Україна ввійшла б у XXI ст. під проводом Галичини, як “европейського локомотива” молодої держави.

Що ж цьому завадило? Й що нині змушує нас ставитися до “галицького проекту” без великого ентузіазму?

Розмірковування про природну “европейськість” українців (на відміну від росіян) є однією з засад національно-демократичної ідеології. Елекційні показники й соціологічні опитування істотно підважують ці міркування, однак на “сухі цифри” можна інколи й заплющити очі”. Та як заплющиш очі на інше - наші розбиті дороги, запльовані під’їзди, потрощені ліхтарі, смердючі вагони, неохайні робочі місця?.. Цей воістину всенародний “референдум” із такою одностайністю засвідчує небажання українців ставати европейцями, що на нього, їй-Богу, давно пора зважити політикам і соціологам,

За часів несвободи нечисленні патріоти свято вірили, що позбавлений тоталітарно-московського ярма український народ одразу ж почне побивати світові рекорди продуктивности, культурности, достатку. Сучасні реформатори, схоже, очікують подібного ефекту від якихось законодавчих актів та політичних комбінацій. Між тим закон історії є невблаганним: успішним буває звільнення лише тих народів, які ще в під’яремному стані знаходили способи вияву свого прагнення жити краще й цивілізованіше. Українці ж не знаходили - на відміну, скажімо, від прибалтів. І так само всередині України не демонструє глибших европейських устремлінь Галичина. Хоча на виборах її мешканці голосують за демократів з европейськими гаслами, “референдум доріг та під’їздів” дає тут точнісінько такі ж результати, як і де-небудь на Полтавщині чи в Криму. І це стократ істотніше, ніж вислід елекційних перегонів.

Утім, наразі розробники “галицького проекту” соціально-економічними арґументами майже не оперують, їхні інтереси зосереджені переважно в царині духовности, мови, ментальности, культури. Саме цим виявам галицької самобутности загрожує незворотна нівеляція, розчинення в “євразійській” зросійщеній стихії.

Але де можливість ефективного захисту від такої небезпеки?

Адже автономний уряд, державний кордон чи навіть репресивні заходи мало чого варті проти супутникового зв’язку, телекомунікацій, Інтернету. Та й, зрештою, яку частину своєї свободи готові ми віддати владі за примарний “захист” нашої самобутности?

Національне відродження має свої закономірності, які годі “обійти”. Так, приміром, воно є неможливим без соціально-економічного поступу. Тому, допоки Галичина лишатиметься економічним аутсайдером України та Центрально-Східної Европи, її національна самобутність, статична й непродуктивна, буде пропорційною єдино ступеневі відсталости... Інший закон допускає перебіг процесу відродження лише в громадянському суспільстві - уже сформованому або, принаймні, такому, що прагне ним стати. На жаль, цей закон теж діє не на нашу користь.

На СНДівському просторі й почасти за його межами утвердився імідж галичанина як затятого націоналіста. Дійсно, наші краяни завжди голосують за “національну” владу, люблять помітингувати у вишиванках, ба навіть, чого гріха таїти, зрідка пописують на парканах “Смерть москалям!..” Однак який-небудь раціонально мислячий европеєць неабияк здивується, дізнавшись, що в цій “націоналістичній” Галичині можна спокійно прожити десятки років, успішно займатися бізнесом, спортом, робити кар’єру в силових відомствах і т.п., не вивчивши й десятка українських слів. Що “найкрутіші націоналісти” легко зрікаються своїх “переконань” заради грошей чи посад, а посполиті галичани у розмовах без опору переходять на російську. Що “розслабляються” вони виключно з російською попсою, віддають перевагу російськомовним ЗМІ (часто не ліпшого ґатунку), засмічують свою мову русизмами й т.п. “Ні, - скаже він, - це не націоналісти, а звичайні собі асимілянти. Хіба що манера русифікації в них своєрідна - з національними прапорами в руках і повстанськими гімнами на вустах”. Ця дивна манера неабияк дратує ортодоксальних “батюшек” Московського патріархату та компартійних “товарищей с Донбасса”. Проте поступові їхньої справи істотно не перешкоджає.

На що ж могла б зіпертися “галицька ідея”? На економічну меншовартість чи вигаданий націоналізм? І чи має вона відтак хоч якісь перспективи?

На диво, ми спромоглися змарнувати ще не всі наші шанси! Адже відновлення господарки після кризової руйнації тільки-но почалося. До того ж економічне зростання наразі йде “неправильно”. Набирають обертів переважно старі індустріальні гіганти, виробники вугілля, металу, цементу та іншої традиційної української продукції. Такий поступ не має стратегічної перспективи й уже невдовзі його лідерів спіткають значні труднощі. Між тим малий бізнес тупцює на місці, високі технології занедбано, не розвиваються туризм, транскордонне співробітництво... Галичани отже мають ще достатній простір для виявлення своїх лідерських інтенцій.

Не цілком безнадійно стоять справи й з галицьким “п’ємонтизмом”. Згадаймо, що українські нація, мова, культура, історична спадщина формувалися переважно в північно-західному секторі сучасної території держави. Згодом економічний та демографічний епіцентр змістився в південно-східному напрямку. (Про масштаби зміщення свідчить хоча б те, що з 6 найбільших міст сучасної України 5 є “новобудовами” XVII-XX ст., а близько 2/3 загальнонаціонального ВВП продукують нині на території, що за часів Хмельниччини не була українською ні адміністративно, ані етнічно. (Давні українські землі, зокрема Захід і Північ лишилися відтак на узбіччі розвитку й розбудови.

За своїми величиною й потенціалом Львів є останнім із тих міст України, що можуть претендувати на реґіональне лідерство. Зате ареал такого лідерства є найобширнішим! Цей компактний, більший за цілу Прибалтику ареал охоплює 10 областей, тут мешкає майже кожний третій українець, а Місто Лева не має конкурентів як природний економічний, політичний, освітньо-інтелектуальний центр тяжіння. Тут майже повсюдно звучить українська мова, хоча й нераз понівечена та занедбана. Мета спільного відродження може й мусить об’єднати нас із волинянами, подолянами, буковинцями... Так, приміром, аграрно-провінційна Фландрія у 60-70-ті рр. почала обганяти у своєму розвитку індустріальну Валлонію, підносячи в такий спосіб статус фламандської мови й культури в Бельгійській державі.

Високою й гідною метою є “розширення” та прискорений поступ Галичини, ідейна й економічна консолідація навколо неї відроджуваного Заходу, порятунок якомога ширшого українського терену від русифікаторської заглади, яка, можливо, деінде на Сході вже стада незворотною. Свого часу наші краяни надмірно опікувалися віртуальною “українізацією” Криму й Донбасу, мало дбаючи про стан справ на Волині, Поліссі, Закарпатті. Мо’, варто поміняти пріоритети й, за явним браком добрив та насіння, сіяти спершу там, де може вродити?

Здебільшого кожний “негатив” має й зворотний бік. Так, аутсайдерство Галичини завадило розбудові на наших теренах потужних олігархічних кланів, протегованих найвищою владою й спроможних диктувати місцевій громаді свої сценарії розвитку. Дієвими чинниками блокування реформ і поступу тут є передовсім “синьо-жовта” бюрократія та “червоний” директорат суто реґіонального “радіусу дії”. Опір цих чинників спроможна подолати організована політична сила, що володіє владними повноваженнями й має чітку концепцію перетворень.

Формально така сила нібито існує - маю на увазі національно-демократичні партії та їхні фракції у місцевих радах. Однак біда галицького політикуму в тому, що він - плоть від плоті свого народу, того народу, який свої мітингові прагнення стало заперечує власною щоденною поведінкою. Того народу, в якому між “низами” й “верхами” - не відмінність, а прірва (хоча “верхи” його й вийшли майже виключно з “низів”). Того народу, який не звик до громадянської солідарности й чиї представники, сівши у владні фотелі, хутко перестають розуміти посполитих земляків.

...Національно-демократичні партії у Галичині майже не намагалися втілювати в життя скільки-небудь серйозні програми, проекти, концепції. Верхівка цих партій розглядає “національне свідомий” Захід не як полігон для обкатки реформаторських ідей та їх пропаганди перед цілою Україною, а єдино як плацдарм для штурму київських владних висот. Відтак і не ставить перед своїми представництвами на місцях інших практичних задач, крім збирання голосів та виборювання мандатів. Практична влада залишається в руках самовідтворюваного чиновницького апарату, який безболісно перетравлює в своєму лоні “патріотичне” поповнення. Благо для правдивого галіціанера блиск влади легко затьмарює принадність будь-яких ідей та засад.

Реальна проблематика “галицького проекту” зводиться, таким чином, до проблеми формування й консолідації в “евразійському” соціумі европейськи налаштованої меншости, наділеної політичною волею та озброєної чіткою програмою дій. На всеукраїнському рівні цю проблему розв’язати наразі не вдалося, але... Велика Україна продовжує молитися ідолам. Галичани натомість нагадують нині дикунське плем’я, що під впливом місіонерів понищило старих ідолів і почало ревно відвідувати церкву, при тому продовжуючи споживати людятину й практикувати полігамію то кровозмісництво. Перед такими, зазвичай, є дві можливости: або зректися канібалізму й розпусти, або ж... з’їсти місіонерів і влаштувати коло Образу Божого поганську оргію.