Степан Томашівський

Драгоманов і Галичина

Індивідуальність Драгоманова була многосторонна, так само як і його діяльність, тому сучасникам його не цілком було ясно, в чому саме лежала головна цінність його. Ті що здобувалися на більшу або меншу об’єктивність в оцінці його дільности і заслуг, переважно схилялися до признавання йому більшого або меншого місця на науковім полі – в дослідах над історією, літературою, етнографією, культурою і т. ин., а вже найменше добачували в ньому політика. Що більше, отсей саме політичний характер Драгоманова найбільше бував і буває виставлений на вістря “критицизму”, що останніми роками перейшов у безцеремонне осуджування його. В дійсности, як багато прояв у нас, річ мається якраз противно. Не зменшуючи ні в чому дійсних заслуг Драгоманова як ученого, об’єктивна, в історичній перспективі проведена оцінка його діяльности мусить довести до висновку, що історичне значіння Драгоманова лежить передусім і головно в його політичних думках. І не лише історичне. Ще й сьогодні, українське громадянство у національно-політичному самовихованню не може нічого розумнішого почати, як пізнати краще політичні думки Драгоманова.

Правда, сам він мало був свідомий того свого значіння. Він навіть – у своїй незвичайній скромности і благороднім недовір’ю до власних сил – говорив про свою буцімто органічну нездібність, а за сим і неохоту до політичної діяльности. Та він помилявся, живши в ненормальних політичних обставинах, де “політикою” називано головно доктринерські спори й агітацію в конспіраційних гуртках молоді. До сього він дійсно, як політик-реаліст, відчував глибоку відразу, натомість правдиве політичне життя народу приковувало його увагу дуже сильно, найбільше з усіх прояв громадського життя, і – з волі обставин – зробило з нього політичного письменника дуже високої якости, в кожнім разі найбільшого між українцями. Його великий політичний дар видко не лише в його чисто політичних писаннях а й у всіх инших, історичних, літературних, фольклорних, з одним тільки виїмком – соціологічних, себто там, де індуктивна емпірична метода не уживається (на такому безпуттю опинився був Драгоманов в перші роки своєї женевської еміґрації, пишучи свої теоретичні статті у “Громаді”). Сим способом, він оставив по собі велику спадщину у національно-політичних думках, яка ще чекає свого історика-аналітика. На сей раз, ми спинимося тільки на одному вибраному питанню української політики, так само актуальному в часах Драгоманова, як і сьогодні – на проблемі галицькій, або, як останніми часами не без оправдання поширюється її, на проблемі українського Заходу.

До Драгоманова австро-угорська Русь була для України й всеї Росії поняттям дуже неясним, а в кожнім разі далеким. Тому не буде прибільшення, коли назвемо його відкривцем сеї потрійної (галицько-буковинсько-угорської) Руси, в тому розумінню, що він перший поставив сі західні окраїни перед очима своїх ближчих і дальших земляків в тій національно-політичній постаті, в якій вони дійсно були, без романтики і без неуцтва. І навпаки, знання України й Росії серед австрійських Русинів почалося тільки від Драгоманова і через Драгоманова. Що більше, дивлячися зі становища загальноукраїнської національної ідеї, треба признати, що він не лише відкрив сю Русь, – він і здобув її, принаймні галицьку й буковинську частини, для тої ідеї. Без нього, сі землі були б або закріпили “єдинство всього руського світа”, або витворили окрему національну індивідуальність. Тому-то чудно читати новіші закиди з боку галичан проти Драгоманова, що він нібито затемнював їхню національну свідомість... І з другого боку. Мабуть не помилимося, коли скажемо, що на еволюцію Драгоманова від общеруськости до українства рішаючий вплив мала Галичина, як також і те, що вона в найтяжчих часах реакції охоронила його від зневіри в будущину української справи. Бо Драгоманов був переконаний в тому, що українська національна ідея могла бути вирішена тільки через неросійську частину українського племени, зокрема через галичан. “Галичина безпремінно виведе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходів, бо се тепер Авгієва стайня, з котрої передусього треба вивезти маси багна, що душить усі свіжі парості”, – писав він під кінець 80-их років, і в сих словах його міститься ціла характеристика його відношення до Галичини: високе цінування її об’єктивної стійности в розвитку української національної ідеї, поруч критицизму (різкого, як звичайно у Драгоманова) до суб’єктивного стану країни.

Ведений таким основним мотивом, він не лише присвятив найбільшу і найкращу частину своєї уваги й діяльности Галичині; з усіх наддніпрянців він найліпше знав її, розумів, а вже без найменшого сумніву більше всіх, а може й він сам тільки, любив її, – до особистої непопулярності (!) з сього приводу (“Михайло Галицький”). Стверджуючи се, не думаємо впевняти, що погляди Драгоманова на Галичину й її справи завсігди були вірні й справедливі. Ні, він особисто мало бував в Галичині, тому нераз, полягаючи на хибних вражіннях або невірних інформаціях, помилявся в оцінці обставин, подій і людей (прим. він недоціняв ролі церкви в Галичині й клав її поруч російської!); поодинокі неприємні досвіди, серед життєвих невдач і песимістичних настроїв, доводили його часом до неоправданого узагальнювання деяких явищ або до хибного пояснювання їх (таких помилок найбільше в “Австро-руських споминах”, чого й сам автор був свідомий), та все те не зменшає ні його любови до сеї країни, ні вартости багато з того, що він говорив був до неї або про неї.

III

Галичина, по переконанню Драгоманова, мусила вивести українську національну справу. В чому саме мала заключатися отся роля Підкарпаття? Драгоманов не уявляв собі будущого, вже т. ск. в люди виведеного, українця инакше як тільки в европейськім обличчу, а витворення такого типу уважав можливим тільки в Галичині, а ніколи в Росії, де pestis moscovitica (так він висловлювався) була убійча для наших земляків: “Подавання українцям політичних, соціальних і культурних ідей, вироблених у великоруських столицях, витворює перед моральними очима навіть найбільш освіченої частини української публіки цілий ряд міражів, то ніби-космополітичного, то ніби-національного характеру, серед котрих трудно орієнтуватися як теоретично, так і практично. Тільки зворот українців до прямих джерел европейської культури може покласти кінець такому ненормальному й для всіх шкідливому станови”. В сім процесі европеїзації України, галичане покликані історичною долею виконати окреме високе завдання для власного й всеї нації добра, бо “тільки в Галичині можуть природно вирости люди. котрі будуть і европейці, й українці, й потягнуть до себе й російських українців”.

І хто з теперішніх українців пам’ятає ще сі слова? Новочасний українець має навіть відвагу лаяти Драгоманова за “москвофільство” й за “затруювання українського духа московською гниллю”! Одночасно мало не серед усіх українців, найпаче ж серед галичан, пішло в моду згідно плювати на Галичину, як на таку що не лише не має вже жадного національно-історичного завдання супроти цілости, а ще – оскільки не має бути предметом політичних торгів – повинна чим боршій зректися останків своєрідности та стрімголов пірнути в заджумлених степах Подніпров’я... Що в таких обставинах ідеологія Драгоманова й саме ім’я його не тішаться особливою популярністю, – се аж надто зрозуміле. Та як же, у світлі сеї антидрагоманівської еволюції, мається справа з національно-історичною ролею українського Заходу?

Згори чуємо відповідь: Драгоманов помилився, сподіваючися, що Галичина виведе нашу національну справу; вона мовляв виведена на Сході, де й одинока ціль нашому Заходови... І хоч такий погляд у нас тепер незвичайно поширений, то проте він основне фальшивий, не тільки відносно будущого й сучасного, а й щодо минулого. Полишаючи на боці ролю Галичини й Волині в княжих часах, поминаючи значіння їх під історичною Польщею, не може бути жадного сумніву й у тому, що весь національний розвиток Наддніпрянщини, особливо за останнє 20-ліття, вся еволюція культурницького руху в політичний відбувалися в тісній залежності від ідейного й політичного життя Галичини. І сьогодні, чи не добре було б подумати над питанням: який вплив має український Захід на сучасне становище Наддніпрянщини й яку ролю в сучасному життю сеї останньої грають галичане? Бо історія, якщо й переривається, то повторяється. А щодо майбутнього, то хиба ніхто совісний не може впевняти, що роля сього Заходу вже на віки покінчена, або що призбираного тут морального капіталу стане на всі часи. І чи не буде більш оправданою теза, що галичане, марно розтративши стільки свого добра, якраз тепер опинилися перед труднішим, ніж коли-небудь історичним завданням?

Очевидно, хто думає, що сучасний стан нашої національної справи на Сході являється здісненням історичного ідеалу нашого народу та що одиноким завданням нашого Заходу полишилося – негайно й без застережень поділитися сим здійсненим ідеалом, для того вище сказана теза непридатна, так само як непридатний (крім “Заздрих богів”) весь Драгоманов. Для земляків сеї породи, скільки б їх у сю пору й не було, вона й не писана; вона призначена тільки для тих, що національно-політичний й соціально-культурний ідеал уявляють собі в цілком иншій постаті, так як уявляв собі його Драгоманов, себто в европейській. Для тих – історична роля Галичини й Володимири ще не покінчена; для тих – сі землі не мають попасти в національно-політичний пасивізм, а ще менше стати знаряддям у руїнницьких руках большевизму; для тих – український П’ємонт усе ще на Заході. Й у писаннях Драгоманова вони знайдуть многоцінний компас для своєї діяльности.

Перше й головне домагання, що його Драгоманов ставив до галичан, було, щоб вони стали европейцями, не перестаючи бути українцями. Европейцями – очевидно – в розумінню людей західноевропейської освіти, західноевропейської культури, західноевропейського життєвого світогляду, вільного від східноевропейської зарази. Кажемо виразно: щоб галичане стали европейцями, бо вони ними за часів Драгоманова не були, як і тепер вони ними перестають бути. А щоб стати европейцем, задля сього “треба в Европі бувати, знати щонайменше дві-три світові мови, слідити за розвитком европейської думки й науки, приноровлювати здобутки їх до реальних потреб свого народу, а понад усе – робити практичну політику тільки по досвідним зразкам політичного життя західного світа, а не по абстрактним синтетичним концепціям і не сідаючи на “коня високої політики”. Ось кілька виписок з Драгоманова про Галичину, в різних моментах її історії, без окремих коментарів.

“Політика гр. Бейста і міністерства Ґіскри піддала слов’янським проводирям, а зокрема русинам, думку обернутися за піддержкою до московських діячів і була причиною, що сі останні дали австрійським слов’янам, зокрема галичанам, обіцянки, виконання яких далеко переходило їх компетенцію... В гарячій статті Дідицький поясняв усі невдачі галичан з 1848 почавши тим, що вони мовляв не мали тоді смілости признати себе частиною великого руського народу, єдиного від Карпат до Амура... Чекаючи прилучення Галичини до Росії, літерати сеї партії не бажали збільшувати кількість місцевої літератури... Не знаємо, чого тут було більше: незнання, нелогічности чи умисного морочення публіки?

Головна біда, а се з пункту погляду інтересів українського народу в Галичині, в тому, що наслідком т. ск. еміґраційного настрою умів галицьких патріотів політичне становище українського питання в Галичині сильно погіршилося. Та не поліпшилося й становище самих патріотів, окрім хіба особистого становища тих, що перебралися на посади в Росію. Поперед усього, в сих звертаннях очей галицьких патріотів на Росію завсігди була свого роду дволичність або принаймні не було щирости і послідовности. А в політичній і національній боротьбі обертання за підмогою поза кордонами даної держави тільки тоді приносить користь, коли воно доконується відкрито і консеквентно, і коли, очевидно, за границею є сила дійсно здібна й готова дати тріумф елементові, який звертається до неї за підмогою й надіями... Суть боротьби за українську народність в Галичині повинна бути ведена на внутрішнім полі, внутрішніми засобами, в умовах австрійського політичного ладу, а не заграничного, і тому цілком не слід зривати з Австрією. Чи не було практичніше зовсім не кричати про поміч зверху, коли на неї мала надія, тільки займатися своїм ділом, – ділом підйому моральної й матеріальної сили свого народу?

Галицькі політики все ще не переконалися в тому, що найголовніша річ у них – се праця не на верхах, а внизу, се елементарна освіта народу. Ще менше вони здібні зректися дрібничкового самолюбства.

Тільки по довгих іспитаннях русини доглянули накінець [...], що опори для патріотичної діяльности треба шукати під ногами, у власнім краю. Й ось ся ясна свідомість свого політичного безсилля й безплодности їзди на коні високої політики протягом 23 літ спонукала кількох із впливовіших українських депутатів договоритися з поляками про умови згідної політики... Деякі наші органи, не познайомивши нашої публіки з самою суттю сих умов, кинули тінь на сю спробу згоди українців з поляками тільки задля сього одного, що се – “згода з поляками”, зараз мовляв “польська інтрига”... Неначе б українцям нічого й робити як тільки спорити з поляками, до того платонічно, без усякої користи для себе, як було досі, та неначе б галичане живуть поперед усього не для самих себе, а для такого чи иншого систему прийнятого в Росії відносно Польщі?

Коли б українці радикально вилічилися від пристрасти їздити на коні високої політики, вони мусили б, зокрема в переговорах з чужими, безумовно зрікатися усяких симпатій і захоплень політичним синтезом, та обмежитися політичним аналізом, себто заявою практичних домагань від польської власти, полишаючи собі і своєму народові спосіб використання тих уступок, як се вони будуть уважати корисним. А тимчасом, безплодна їзда на коні теорії і фраз політичних зараз же починається в Галичині й у нас (в Наддніпрянщині), як тільки підіймається яке-небудь життєве питання в Галичині, як нпр. питання про згоду з поляками на умовах уступок українцям шкіл, гімназій і катедр в університеті.

З усіх галицьких партій самі тільки радикали являються справжньою політичною партією... Галицький радикальний рух цікавий вже тим, що в ньому видимо явне пробудження політичної свідомости самих галицько-руських мас, котрим обставини день за днем розбивають надії на яку-небудь зверхню поміч і спонукують їх покладати надії тільки на самих себе.

Чернишевскій (“Современник” 1861, у статті про львівське “Слово”) зробив одну незвичайно вірну увагу, а се про “наївність помилки, що самого патріотичного почування, без політичної освіти і політичного такту достаточно, щоб стати корисними для народу провідниками” (“Нет, этого мало, как мало любви к человеку, чтобы лечить его. И любишь, да погубишь его своим лекарством, если не знаешь медицины”). Сі слова треба-б вирізати на стіні мабуть чи не всім політико-соціальним партіям – польським, в.-руським і українським, не тільки ранішим, а й сучасним.

Хто не читає на 2-3 европейських мовах, і хто не бував у західній Европі, той не може бути самостоячим громадським діячем.

Для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія.

В Галичині – можна сказати – стало обов’язковим не знати історії України.

Ніде я себе не чув так одрізаним од інтелектуального світа як у Львові, не кажучи вже про другі міста Австрійської Руси; ніде не бачив меншої ваги, котра давалась читанню для загального образування.

В Галичині до лінивства мозку прилучаються ще явні хвороби, через котрі звичайно переходять освічені галичане. Сі хороби: поверховна балаканина й партійність, при котрій людина й сама знає, що говорить нісенітницю, та вдоволяється тим, що так, мовляв, треба для справи, котру ми тепер боронимо.

Нераз я думав над причиною такої нетвердости галичан в своїх думках. Мені здається, що одна з причин – дуже поверхова попівсько-адвокатська школа, котру вони проходять. В усіх писаннях галичан видно, що вони не люблять доходити до сирого м’яса фактів, не вміють виводити з тих фактів ширших виводів, – а так, усе скачуть по верхам, фразують для тенденції, для партії, для сьогоднішнього дня, – і не диво, коли потім скачуть од партії до партії, од прапора до прапора. Одна надія на будучі покоління, котрі приготовляться позитивною наукою за поміччю европейських літератур.

Викладаючи певну систему політичних думок про галицькі й українські справи, виведену нами з наочних студій, котрі всилюємось піддержувати всякими можливими для нас способами, ми нераз кликали наших противників оспорити її також систематичною критикою. І що ж? Напр. з 1889 – не кажемо вже про раніші часі – ми получили чимало лайок, навіть клевет, чимало фраз на дешеву тему: д[октор] Др[агоманов] вже [давно] не був у Росії, не знає справ у Галичині і т.д., перекручувань наших слів, і ні одної систематичної критики наших думок і навіть ні одної фактичної поправки нашої помилки!

Я б бажав, щоб думки мої поповнено, поправлено з другого погляду новими дослідами, новими примірами. Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть виключати мене з української сім’ї.

Коли я з чим полемізую, так се з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та з крутійством, котрі хотять узяти монополію українолюбства. Се такі прояви, котрі справді мусять бути викорінені ножем полеміки з нашого поля.

Хай перше вивчиться та публіка слухати без слини і піни на роті думки, може хибні, та котрі йдуть од серця і котрих виріб щось коштує авторові; хай вивчиться терпіти хоч заголовки праць того, хто їй не подобається.

На заклик до чесної дискусії справи, ми вміємо тільки мовчати або кричати: зрада!

При сих звичаях, при таких відносинах, не диво, що галицько-руський нарід не далеко зайшов в політиці, маючи таких політиків керманичами і представниками.

Я об’єктивно признаю себе побитим по всім правилам стратегії як чоловік, котрий не розважив добре сил – ні своїх, ні ваших. Тільки-ж на прощання все-таки, також об’єктивно, признаю, що теоретично я правий у своїх думках про потребу поставити український рух на ґрунт европейський, ідейно і географічно, – і що тільки на цьому ґрунті українська справа може вигоріти взагалі і почасти пережити теперішню реакцію”.

“П’ятдесят літ, добродію, і все на тому самому місці!” – хочеться кликнути із звісним московським ізвожчиком, яким Драгоманов так часто докоряв земляків. З малими змінами, можна б добре прикласти наведені вгорі цитати й до наших днів.

Сі думки показують нам Драгоманова як політичного реаліста й аналітика, противника як усякого доктринерства, так усякого блефу в політиці. Він справедливо був переконаний, що природний і доцільно підпомаганий поступ народної маси в культурі, господарстві й політиці мусить автоматично й неминучо зближати до себе всі землі, залюднені українським племенем, виробляти почуття єдности й спільних інтересів та вкінці довести до можливо повної реалізації їх. Тому-то він противник усяких високопарних і максимальних заяв у політичних виступах, – заяв, що більше приносять шкоди, ніж пожитку; тому-то він однаково осуджує зайві декларації галицьких народовців про приналежність їх до стільки-то міліонового українського народу, як і блазенства москвофілів про Русь від Попраду по Камчатку. Для нього, сі “лінгвіністично-археологічні” проблеми, як він називав сі декларації, будуть вирішені самим практичним життям, і очевидно в дусі української ідеї, й українці можуть прислужитися їй не декламаціями, не заявами, не “орієнтаціями”, а тільки невпинним творенням політичних, культурних і господарських вартостей на місцях, твердо йдучи до витиченої практичної цілі, не провокуючи непотрібно національних противників, не цураючися навіть компромісів із ними, щоб тільки ті компроміси були щодо кількости (квантитативні), не щодо якости (квалітативні).

Як ніхто з українців, Драгоманов докладно слідив за політичним життям західної Европи, зокрема студіював історію її політичних форм і установ, тому-то його погляди на методи й цілі політичного життя випливають не тільки з теоретичного раціоналізму, з почуття й зрозуміння реальних потреб власного народу, а й беруться з неперебраної скарбниці історичного й політичного досвіду вище розвитих народів. Зокрема, Драгоманов високо ставив і цінив форми й методи англійського політичного життя, яке вважав з усіх найвищим і для нас зразковим. Відси то нехіть його до всякого доктринерства, політичного чи соціального, до всякого максималізму; відси і нахил до користування досвідом, до конструктивного будування знизу вгору, взагалі до політичного реалізму. Self-government – то зразок, який він усе й всюди поручав своїм землякам: здобування й удержання можливо найбільшого обсягу самоврядування в громадах, округах, територіях. Найбільшим лихом для українського народу вважав він централістичний устрій держав, між які сей нарід був поділений, а не те, чи ті держави монархічні або республіканські, аристократичні або демократичні, племінно ближчі або дальші. Тому-то першим і найголовнішим завданням практичної політики було, на його погляд, змагання до децентралізації даної держави, до постепенного обмеження центральної влади й перенесення її атрибутів на органи місцеві, свої або такі що розмірно легко своїми станути можуть і мусять, – взагалі, до творення й розбудовування своєї національної державности знизу. Тому-то він остро критикує централістичні симпатії галицьких русинів, вказує на суперечність між їхнім домаганням поділу Галичини й сервілізмом супроти Відня, та ще в 60-их рр. справедливо передсказав, що становище галичан у Відні тільки тоді стане сильніше, коли воно буде сильніше в самім краю, а не навпаки. Тому-то він не принципіальний противник угоди з галицькими поляками, щоб тільки вона була політично розумна, хоч і скромна (він прим. щиро привітав угодову спробу Лаврівського, а немилосердно бичував “нову еру” Барвінського). Так само мав він свою окрему, для галичан цілком непідхлібну думку про будування політичних планів і чинів не на власних силах і для власної користи, а на надіях на чужу протекцію.

Та перейдім від часів Драгоманова до наших днів. Як уже зазначено вгорі, сучасні галичане відвернулися всеціло від свого колишнього відкривця й учителя, вони стали “істинними” українцями, кращими від нього, й йдуть шляхами, цілком протилежними до тих, які він вказував. Наперед, вони виреклися національно-історичної назви своєї країни й промостили дорогу назві Wschodnia Malopolska. Дальше вони заявляють, що вони не европейці й ними не хотять бути; вони – “евразіати” й тільки того бажають, щоб земля Ростиславичів і Мстиславичів, Романа й Данила – сих типових европейців – негайно поділила долю батьківщини й спадщини Джинґіс-хана, Батия й Золотої Орди. Щоб культурна поволока християнства й Заходу була як найшвидше стерта з них і щоб pestis moscovitica була єдиним кормом їхнім душам. Одним словом, вони не мають уже жадних завдань по сім боці культурної межі, по боці европейськім, ні супроти самих себе, ні супроти замежних земляків і їхніх нащадків. А як колись ся межа упаде, й Европі буде суджено здобувати Схід наново, перебудовувати його й ріжними способами насаджувати свою культуру, то галичане не хотять мати нічого спільного з тим новим наступом на Схід і згори зрікаються участи й ролі в нім у користь поляків, німців, румунів, турків і ще кого там... У них тільки один ідеал: перемога Азії над Европою; й вони волять згинути з першою, ніж перемогти з другою.

Згідно з сим принципом, галичане відкидають усі політичні методи, поручувані колись Драгомановим. Так ось, вони назавсігди зостали централістами. Очевидно, Відня не стало, та є його сурогат – Варшава. Прилучені до Польщі, вони й чути не хотять про децентралізацію її, про автономію українських земель, про власне законодавство, власну адміністрацію, шкільну владу, краєву оборону тощо. Коли переможні держави Антанти задумали дати й гарантувати українським територіям доволі широку автономію й самоуправу, то українці ще більше обурилися на такий план, ніж самі поляки, та вжили всіх можливих заходів, на терені дипломатичнім і краєвім, щоб згідно з поляками не допустити до такого нещастя й щоб урятувати централістичну неподільність Польщі. І вони добилися свого. Ся непохитність пішла так далеко, що віковий ідеал предків – відлучення польської частини Галичини від української – кинено в кут історичних пережитків, а землякам, під загрозою анатеми за зраду, заборонено уживати слова “автономія”. Політичний вплив сеї органічної ненависти до self-government перенісся навіть за Карпати, де нашим землякам була запоручена брр! автономія. І чому все те? Бо галичанам так опротивіла Европа й так їм спішно до “Евразії”, що не хотять гаяти часу жадною автономією (коли вже хто з них мусить бути послом-законодавцем, то вже волить робити закони в Варшаві, а не у Львові); до того, з “Евразії” прийшов наказ: нам ваша автономія невигідна, бо тоді ви готові сумніватися в тому, що одинокий лік на всі національні болі – в комунізмі!

Уявіть собі, шановні читачі, французів, що були б противні автономії своїх канадійських земляків. Уявіть собі італійців, що поборювали б ідею автономії корсиканців. Уявіть собі німців, що називали б національною зрадою домагання автономії для південного Тиролю, для Альзації, німецької Чехії, Мемеля. Уявіть собі мадяра, що уважав би нещастям автономію Семигороду, хоч би він мав тільки 24 години оставати при Румунії. Уявіть собі... що з завтрашнього ранку сонце сходитиме по західнім боці неба, а заходитиме по східнім, що птиці стали гніздитися на дні моря, а риби плавати у хмарах, і т. ин. Уявіть собі все те, не сумніваючися одночасно у нормальности ваших змислів! Та досить парадоксів. Ми певні, що й у польських українців візьме раз верх здоровий політичний розум. Нещастя тільки те, що дотеперішній нерозум зробив їхнє завдання страшенно тяжким.

Опубліковано із незначними правописними змінами за першодруком у львівському двотижневику: Політика. – 1925. – 10-25.12. – С. 78-84.