Богдан Волошин

Бурачковицькі хроніки

Переднє слово

Так сталося, що мені першому випало розповісти тобі, шановний Читачу, про Бурачковичі і його народ. Знайти це галицьке містечко на радянській мані неможливо. Лиш на австрійській Бурачковичі позначені маленьким хрестиком, правда, не як населений пункт, а як місце, де в 1914 році австрійці при форсуванні річки Стиранки втопили три вгодованих першерони зі збруєю та вершниками. Тож маю за обов’язок, шановний Читачу, перш ніж ти зануришся у пригоди бурачківчан, розповісти про самі Бурачковичі докладніше.

Як стверджує втрачений львівсько-паризький літопис, створений славетним уродженцем Бурачкович Ієронімом Петровичем Папроцьким, що за Карла Великого емігрував до Парижа на знак протесту проти занепаду Римської імперії від варварів, славне містечко Бурачковичі було засноване чудового літнього ранку, в п’ятницю, ще до того, як любитель фруктів Адась був вигнаний з раю разом із безпутною утриманкою Євою.

Завклубом Бурачкович Влодко Фарнега твердить, що містечко на лівому березі заснували переселенці-динозаври, вигнані льодовиком з тундри до Галичини. На підтвердження своїх слів кривий Фарнега завжди демонструє велику, мабуть, гомілкову кістку динозавра, знайдену Мерлюньом на старому цвинтарі.

Таким чином, Бурачковичі заснувались дуже давно і знаходяться десь між Львовом і Збручем. Населення тут нелічене, бо відсутність Бурачкович на радянських мапах звільняла бурачківчан від переписів і податків. Але війт містечка і мер пан Роман Задупський, який трагічно пропав при встановленні пам’ятника Шевченку, якось надвечір подумав, що було б добре, якби бурачковицький народ числом перевищував Відень. Отже, будемо вважати, що бурачківчан трохи менше за віденців.

Корисних копалин під Бурачковичами дуже багато. Є тут золото, чимало платини, нафти, алмазів, кілька втоплених танків у мочарах за Стиранкою. Але всі копалини знаходяться дуже глибоко, десь аж біля магми. Бурачківчани провадять натуральне господарство і мають в носі європейський розподіл праці. Славні Бурачковичі самогонкою, шкварками і здичавілими псами. Тут добрі полювання та риболовля, задля яких Франц-Йосиф дотягнув до сусідньої Лопушни вузькоколійку.

Близькість містечка до різних європейських кордонів зумовила регулярне перебування бурачківчан підрізними владами: угорців, румунів, поляків, росіян, монголів, татарів, австрійців та римських легіонерів. А одного разу Бурачковичі загарбали сікхи, що служили в англійському експедиційному корпусі, який заблудився на Цейлоні і весь осів в Бурачковичах. Через це бурачківчани зовнішньо мають риси майже всіх народів світу (крім аборигенів з Нової Ґвінеї та чорношкірих зулусів), але твердо тримаються за своє споконвічне скіфо-сарматське українське коріння.

Ось так було б написано про славні Бурачковичі в підручнику з економічної географії України, якби цей підручник написав бурачківчанин. Такого не знайшлося, то, шановний Читачу, мусиш вірити мені на слово. І бурачківчанам, які говорять до тебе зі сторінок цієї книги.

Автор

Воздвиження

Як легко дихати в Бурачковичах влітку! Усюди страшно зелено. Багатюща рослинність на теренах Бурачківщини аж піниться, так випродуковує кожним листочком доброякісний кисень, а його вже на повні груди вдихають стражденні бурачківчани, які надвечір’ям гуртуються на лавах при дорозі.

Але сьогодні не вечір, а муркотний сонячний ранок, який передує спекотливому дню і бурачківчани, у своїй свідомій масі, пораються: на городі, коло худібки, на полі, а дехто навіть коло жінки. І лиш один Сенько не мав коло чого поратись – дорогою, що в’юнилась від Лопушни до Бурачкович, він наближався до тиховодої Стиранки, через яку був перекинутий гулкий дерев’яний міст.

Сенько зі свистом вдихав цілюще повітря. Він був схожий на маленького блискучого жука-бронзовика, блискучого від поту і сірого від пилюги. На сухорлявій фігурці чоловічка легко висіла лікарняна піжама, увінчана зів’ялим тірольським капелюшком із слідами павиного пір’я.

Сьогодні Сенько був щасливий – він нарешті вийшов за межі Лопушнянського кляштору, куди разом з радянською владою вселились душевнохворі. Тісне подвір’я лікарні, обмежене монастирськими мурами та фігурами святих, уже було затісне для неупокоєної душі Сенька. Не так навіть для душі, як для його подвижницької праці – Сенько все життя шукав в околицях Бурачкович нафту для держави. Взимку, восени, влітку і, навіть, весною він бродив теренами благословенної Бурачківщини, щокроку колючи землю довгим щупом із стального дроту. Власне за цю сподвижницьку працю й втрапив чоловік до психіатричного кляштору.

І тут Сенько не полишив свого заняття: сколов кожен сантиметр лікарняної землиці. А коли вся вона вже була подзьобана, чоловік став подумувати про божевілля. Але, на щастя, прийшов сьогоднішній день, день визволення!

З самого ранку головний лікар лічниці позбирав на подвір’ї хворих і персонал.

– Всьо! – ледве стримуючи сльози, мовив. – У держави вже нема грошей для вар’ятів. То виголошую мій указ, що персонал весь звільнений, а хворі оголошуються здоровими і розпускаються по домівках!

Якийсь час усі тримались за звичкою кляштора, але Сенько відразу рушив за браму. І ось уже дві години він зосереджено колов землю дорогою до Бурачкович.

Нарешті під чоловіком загудів міст. Сенько став на самій середині, подивився під ноги.

Між почорнілими опорами мосту плавно спливала соком Стиранка. Довгі коси водорослів коливались у сонячному мареві чистої води, ховаючи у пасмах срібні полиски риб та сині спини русалок.

– Тьфу, – плюнув у воду чоловік і радісно засміявся, коли слюна, долетівши до води, зробила веселкову дірочку у Стиранці, яка розтяглась під сонцем. Сенько усміхався річці, а річка усміхалася йому.

Роман Задупський прокинувся, наче народився. Він добре знав, що йому щось снилось, але що саме – не пам’ятав. Щось тривожне, ніби Марійка зліпила вареники, а вони всередині були начинені мушиними личинками.

Пан Роман бридливо пересмикнув заспаними плечима, на яких зимовим візерунком відбилась подушка.

– Марійка! Ти вареники робиш? – на всяк випадок голосно запитав кімнату Задупський.

– Га? – почулось з вулиці. Широколиця Марійка годувала курей і прослухала запитання чоловіка.

– Вареники робиш, чи ні? – пан Роман став на ґанку у повен ріст сімейних трусів і хижо позіхнув.

– Та, Ромцю, як ти так просиш... Зараз будуть.

– Що, вареники вдосвіта?! Здуріла баба чисто!

Пан Роман мав впасти у звичні нерви, і пані Марія вкотре вислухала б гостру лекцію з приводу її нензного походження з села Помонєта, де навіть базару не було, і що вона дітей немає, бо була згуляна, але Роман Задупський стримався. І не тому, що надто любив дружину (якщо й любив, то виключно християнською любов’ю), а з іншої, вагомішої причини – сьогодні Бурачковичі відкривали пам’ятник Шевченку.

Ідея встановлення фігури поету на центральному Базарному майдані Бурачкович народилась серед громадян цього вільного у всіх відношеннях містечка ще за Франца-Йосифа. Уже й гроші якісь були зібрані, в товаристві “Просвіта” покоїлась маленька фігурка Кобзаря, але... якийсь навіжений сербський студент застрілив у Сараєво принца Фердінанда, і Франц-Йосиф з Миколою II почали жертися. А дістали, як завжди – Бурачковичі. У містечка, яке весь час ставало то російським, то австрійським і, врешті, польським, уже не стало ні грошей, ні можливості увіковічити геніального поета. За радянських часів бурачківчанам замість Шевченка поставили гіпсового Сталіна, помальованого сріблянкою. Але і той згинув після XX з’їзду.

Аж тепер бурачківчани дістали можливість сублімувати підсвідоме бажання мати поміж себе Кобзаря.

Першим на всенародному вічі мешканців Бурачкович, присвяченому цій темі, виступив війт, або мер містечка пан Роман Задупський.

– Нарешті наша мрія віковічна здійсниться! – кричав Задупський в лице людям. – Ви дивіться: у Львові Шевченко стоїть, у Києві є, навіть Лопушна бюст Кобзарю всадила! А ми що, манкурти?!

Сполошений нарід на майдані обурено закричав, що він ніякій не манкурт. Відразу було проголосовано за побудову пам’ятника.

Та перед люди вийшов сторож станції переливання крові Ладзьґо Микуличин.

– Я так собі думаю, що як ставити памнятник, то щоб був памнятник, а не грушка. Щоб його в ясну погоду зі Львова видко було!

– Правильно! – закричали всі, і тричі пролунало надривне “Слава!”

Але грошей у касі Бурачкович не було навіть на пам’ятник собаці Влодка Фарнеги, яка загинула в боях із лопушнянськими хортами. І тоді з’явилась на світ Божий чиясь анонімна пропозиція зробити фігуру надувною, бо на першій бригаді назбиралась ціла купа старих скатів від тракторів.

– То добре, що буде великий. Але треба так зробити, щоби його мона було возити по селах, де ще нема памнятників. Най люди мають на храмові свята де квіти покласти... – вставив свої п’ять копійок Ладзьґо, який завжди був в опозиції до будь-якої влади.

Відразу бурачковицька громада розділилась на два табори: війт з адміністрацією містечка були за надувного Шевченка, а місцеві маргінали на чолі з Ладзьґом Микуличиним виступали за дерев’яний пам’ятник на гужовій тязі. Ситуацію підігріла й та обставина, що партії підтримували різні конфесії. Між іншим, обидві християнські.

Минуло два місяці нелегкої праці над творами мистецтва. “Надувняки” (так називали війтову партію) швидше впорались з шедевром і лиш молили Бога, щоб у день відкриття не знявся вітер з Лопушни, бо тоді можуть не витримати канати, якими буде припнятий надувний Шевченко до землі.

А “деревняки”, яких очолював енергійний Ладзьґо, згуртованим товариством стругали на висілках триметрову фігуру Кобзаря, голосно плюючи в бік “надувняків”, коли хтось з них проходив повз силосну яму, де, наче на верфі, ріс собі поет.

– Най вони горять синім вогнем, ті твої вареники! – обірвав плин спогадів пан Роман, – нині таке свято, а ти все мені до каші наплюєш. Де моя сорочка?

Покірна Марійка з грудьми, що висіли, як дві медалі за відвагу, притьмом принесла війтову парадну сорочку, на якій живого місця не лишилось – вся була зашита вишиттям червоними і чорними нитками. Тільки під пахами жовтіли дві велетенські плями: коли війт хвилювався, то страшно прів. А якщо у цю хвилину ще й починав думати, то при ньому навіть у протигазі неможливо було встояти!

– Щоб рівно ополудні стояла за мною на трибуні і робила вітер, бо люди коло мене попадають! – востаннє кинув за плечі напрасований пан Задупський і вийшов на дорогу. А нею вже простував натовп з хоругвами, знаменами і співами. Ішли якраз свої, “надувняки”.

– Юзько Шопа де? – суворо запитав знаменоносця пан війт.

– Він з хлопаками вже на майдані! – бадьоро рапортував чоловік,– з самого раня помпуют, щоб на дванайціту пам’ятник стояв, як штик. Лиш би вітру не було...

З другого кінця Бурачкович, крутим схилом Козацького горба, попри хату повії Катерини, яка з жалю до мужчин нікому не могла відмовити, сунула процесія “деревняків”. Й вождь у парадній формі невідомої армії гордо сидів на передку і урочисто цьвохав по вгодованих задках коней. За ним височіла розмальована яскравими фарбами фігура дерев’яного Шевченка в правдивій смушевій шапці, з-під якої по плечах розвивалось кошлате волосся зі стружки.

– А я казав вам, пане Ладзьґо, що Шевченко був лисим, а ви йому тирси під шапку понапихали... – дорікав старому завклубом Влодко Фарнега.

– Стуль писка, матолку! Не може бути памнятник лисим. Наш Шевченко – молодий! А старого най “надувняки” роблят...

По тих словах навколишній нарід затягнув “Реве та стогне”.

III

Доки дві процесії мали зійтися на Базарному майдані, повернемось до шукача нафти.

Сенько, начудувавшись з власного обличчя, яке мінливо відбивалось у засидженій русалками Стиранці, таки увійшов до Бурачкович. І відразу натрапив на Марію Задупську.

– Сеньку! – зачудовано вигукнула жінка. – А я чула, що тебе до кляштору в Лопушні запровадили!

– Угу, – щось промичав чоловік. За час пошуків нафти для держави він майже розівчився говорити. Бо такої необхідності не мав.

– Слухай, Сеньку, – взяла під руку колишнього однокласника пані війтова, – в Бурачковичах нині свято, пам’ятник Шевченку відкривають. Аж два! То я тебе з собою возьму..

Жінка мала добре серце, яке не ствердло у співжитті з деспотичним Задупським, чий малий зріст, великі губи Жака Бреля і гачкуватий дзьоб Генріха IV постійно спричиняли ґвалти в хаті – пан Роман страждав комплексами неповноцінності. Усіма, які відомі Зиґмунду Фройду.

А пані Марія не мала ні комплексів, ні дітей, ні щастя. І, вдивляючись у зосереджене обличчя Сенька, який натхненно длубав скам’янілу дорогу, відчула глибокий жаль за змарнованими літами.

Коли обоє дістались Базарного майдану, там на повен голос вирували два мітинги: один біля велетенської гумової ляльки, що здалеку нагадувала помальовану на чорно ракету СС-20, а другий, трохи менший, біля великого воза, на платформі якого геть замаєний квітами та рушниками стояв з голубими очима Кобзар.

Сторож станції переливання крові на німо відкривав рота перед однодумцями. Він агресивно махав руками, сукав дулі у бік другого мітингу, крутив, як папуга, головою в фуражці, поцяцькованій різними кокардами, але намарно – партія пана Романа Задупського виписала зі Львова машину з гучномовцями. Голос останнього гримів над Бурачковичами, як рик немейського лева, що випадково зазирнув на свято.

– І ми нині відкриваєм цей величний пам’ятник нашому генію на віки віків, і ніякі ренегати не зможуть зіпсути нам празника шани і тріумфу на віки віків!

Пан Задупський просто купався у власному голосі. Йому здавалось, що він сам став як пам’ятник – високий і величний. Війт у запалі витягся на нитку, став навшпиньки. І не помітив, що почесна президія навколо нього почала відступати, відсовуючись все далі від пахучого начальника. Пан Роман відчув себе, як пес Шницель, коли йому нагло відмовила сука Барбі.

– Де ти лазиш, ґниро... – засичав до дружини, – махай, махай, бабо, бо ті вдома розірву!

Захекана Марія відпустила руку Сенька і почала активно робити вітер подолком навколо чоловіка. Ніхто й не помітив куди зник приблуда.

У той самий час цілком оглухлий Ладзьґо Микуличин пішов ва-банк. Він раптово зник в таємній комірчині, яка містилась у штанях розмальованого пам’ятника. У напівтемряві пан Ладзьґо роздивився:

навколо нього висіли різні шнурки з ручками, якісь важелі, корба з хробачковою передачею. Вождь “деревняків” перехрестився і засмикав, заграв руками на всій навколишній апаратурі, особливо налягаючи на корбу з хробачковою передачею.

Першими помітили щось недобре неприкаяні бурачковицькі діти.

– Мамо, мамо – Шевченко живий! – заплакала, заголосила вимащена бузиновим соком праправнучка служанки Пілсудського мала Євка. За нею галас здійняла решта нащадків бурачківчан. Дерев’яна фігура Шевченка справді справляла незабутнє враження. Пам’ятник піднімав і опускав руки, повертав голову в різні боки, наче вітаючи присутніх, і навіть тупав правою ногою. У лівій сидів Ладзьґо Микуличин. Хоч піт йому заливав очі, але він спромігся зазирнути в замасковану шпарину, щоб пересвідчитись – сюрприз подіяв, уся громада Бурачкович, відкривши щербаті роти, вдивлялась у рухому фігуру. Тоді сторож Микуличин кілька разів натис ногою на заповітний педал, який припас на сам кінець вистави. Слухняна дерев’яна постать, наче справді жива, закліпала голубими очима пророка, аж відлетіла одна вія, зроблена з кількох щіток до взуття.

Бурачківчани були вражені спорудою, яку спромоглися зробити “деревняки”. Вони просто не знали, що сказати. Тож діти відразу полізли на воза, де стояв пам’ятник, щоб усе помацати рученьками, жінки пополотніли і подекуди повтрачали свідомість, а чоловіки помалу гуртувались у передчутті серйозної, а головне, цілком заслуженої випивки.

Напевне, на цьому усе б і завершилось – гору взяли микуличинці і, хоч-не-хоч, але старому Ладзьґові довелось би залишити сторожування та кожуха і перебрати на себе обов’язки мера Бурачкович, разом з мантією та ланцюгом на груди. Принаймні, усі присутні на Базарному майдані у цьому не сумнівались. Крім однієї людини.

Сенько не брав собі до голови пам’ятникові змагання, а втішаючись сонцем та ладною погодою, продовжував дзьобати щупом землю на майдані. Дзьобав-дзьобав і продзьобав гумовий черевик надувного поета.

Крізь отвір із свистом вирвалось повітря, а що потужний струмінь його збільшувався, то й зросла реактивна тяга у фігури.

– Тримайте, шнурки тримайте! – закричав Роман Задупський на весь бурачковицький дистрикт. – Тримайте, бо зараз пам’ятник зірве!

Нарід спочатку неохоче, а потім веселіше рушив до канатів, якими Шевченко був припнятий до землі. Сам війт грудьми кинувся затуляти дірку на черевику поета.

Запізно. Фігурою сильно шарпнуло, і вона зі свистом вознеслась в небо, прихопивши із собою мало не все доросле населення Бурачкович, яке міцно трималось за канати.

Господи, як у цю хвилю сміявся Ладзьґо Микуличин! Жовті сльози бризкали з його підсліпуватих очей. Щоб трохи вгамувати енергію тріумфу, яка не давала йому вповні насолодитись перемогою над ворогами, Ладзьґо раз по раз тиснув на педал, а Шевченко слухняно лупав голубими очима.

Та за якусь хвилю, здивовані різким набором висоти, бурачківчани, як сливки, рясно повалили з-за хмар. Тоді на майдані знявся такий лемент, що коні, які перевозили дерев’яний пам’ятник, зхарапудились і понесли! Вони мчали через лани, левади, по моріжку і збіжжю, через балки і перелази, дорогами і плаями, аж поки не влетіли зі всього маху під міст через Стиранку.

Лиш тоді бурачківчани спромоглися вирятувати із черева фігури обмотаного шнурками управління Ладзьґа Микуличина. Дерев’яна ж постать так міцно вклинилась у міст, що відтоді зробилася його опорою. А Шевченко став звичайним атлантом, який тримав кожного, хто минав міст через Стиранку.

Тримав він і Сенька, який, не знайшовши нафти в Бурачковичах, рушив далі у світи. Уже не сам – наче згадавши молодість, за ним легко дріботіла Марія Задупська, однокласниця. Вона не зрадила війтові, ні. Просто він не з’являвся в Бурачковичах з того самого дня, як пропав за небокраєм разом з пам’ятником. Кажуть, бачили його в Кракові на базарі, торгував ґумаками.

А Марію поманила щупом легковажна муза мандрів. І вже ні вона, ні її визволитель Сенько не довідаються, що через кілька днів після описуваних подій, громада Бурачкович таки поставила пам’ятник на Базарному майдані. З глини. Джорджу Вашингтону на коні.

Минув місяць, і в Бурачковичах з присілками уже ніхто не пам’ятав, кому він стоїть. А ще через два – молодята в день весілля покладали квіти до п’єдесталу, на якому цвяхом хтось видряпав: “Ґенію України – народ Бурачкович”. Вашингтон не ображався.