Екбаль Агмад

Тероризм: у “них” і в “нас”

Екбаль Агмад був заслуженим професором у відставці кафедри міжнародних стосунків і проблем Близького Сходу в Гемпширському коледжі міста Амгерста (штат Массачузетс). Упродовж багатьох років він завідував редакцією щоквартальника “Race and Class” і був автором щотижневої колонки в найстаршій пакистанській газеті “Dawn” англійською мовою. Цю лекцію Агмад прочитав 12 жовтня 1998 року у Колорадському університеті – за кілька місяців до своєї передчасної смерти.

У 1930-40-х роках єврейське підпілля в Палестині називали “терористами”. Але у 1942-му році, під час Голокосту, у Західному світі до єврейського народу почала складатися певна ліберальна симпатія. У цей момент палестинських терористів, які були послідовниками сіонізму, станом на 1944-45 рік зненацька почали називати “борцями за волю”. Світлини принаймні двох прем’єр-міністрів Ізраїлю, у тому числі Менагема Беґіна, свого часу красувалися на плакатах з підписом: “Терористи: винагорода за упіймання”. Найбільша з відомих мені винагород, обіцяних за голову терориста Менагема Беґіна, складала 100 тисяч фунтів стерлінгів.

Пізніше, від 1969-го до 1990-го року, центральне місце в якості терористичної організації посідала Організація Визволення Палестини (ООП). Патріарх американської журналістики Вільям Сефайр (William Safire) з “Нью-Йорк Таймз” багаторазово називав Ясіра Арафата “вождем тероризму”. Тепер, 29 вересня 1998 року, мене дуже потішила світлина Ясіра Арафата, де він стоїть праворуч від Президента Клинтона, а ліворуч від Президента – прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу: Клинтон дивиться на Арафата, а Арафат виглядає достоту наче маленьке ласкаве мишеня. Усього за кілька років до цього він любив фотографуватися із загрозливим поглядом і з автоматом, що грізно метлявся на поясі. Ви, звичайно, пам’ятаєте ці фото, але зараз ви згадаєте й інші.

У 1985-му році Президент Роналд Рейґан приймав у себе в Білому Домі групу бородатих чолов’яг – я тоді писав про них у журналі “Нью-Йоркер”. Це були бородані в тюрбанах, страх люті зовні, і виглядали вони так, начебто потрапили сюди з іншого століття. Після цього прийому Рейґан розмовляв із пресою. Він вказав на них – я упевнений, деякі з вас пригадують цю мить – і заявив: “Ці люди є моральним еквівалентом батьків-засновників Америки!” Бородані були афґанськими моджагедами. У той час вони з автоматами в руках боролися проти Імперії Зла – і тому вони були моральним еквівалентом наших батьків-засновників.

У серпні 1998-го року інший американський Президент, Клинтон, наказав американській військово-морській базі в Тихому океані здійснити ракетні удари з метою знищити Усаму бін Ладіна і його людей в афґанських таборах. Мені б, однак, не хотілося бентежити вас нагадуванням про те, що пан Усама бін Ладін, по якому в Афґаністані було випущено 80 американських ракет на ураження, усього лиш кілька років тому був названий Рейґаном моральним еквівалентом Джорджа Вашинґтона і Томаса Джефферсона. Бін Ладін, напевно, обурився, що його так понизили з посади морального еквівалента наших батьків-засновників, і свій гнів він висловив різними способами. Нижче я повернуся до цієї теми в серйознішому плані.

Ви розумієте, навіщо я нагадав усі ці історії, – треба було показати вам, що питання тероризму доволі таки складне. Терористи міняються. Учорашній терорист – сьогоднішній герой, а герой учора стає терористом сьогодні. Це серйозне питання постійно мінливого світу образів, де нам треба “тримати ніс за вітром”, для того, щоб знати, що є тероризмом, а що – ні. Але набагато важливіше знати, що його породжує і як його зупинити.

Наступний момент нашої бесіди, який стосується тероризму, полягає в тому, що непослідовність власної позиції перешкоджає нам дати явищу визначення. Я вивчив принаймні двадцять офіційних документів щодо тероризму, і жоден з них не дає визначення цього терміну. Усі вони його пояснюють, виражають своє емоційне ставлення до нього і полемічно будять наші почуття, замість того, аби апелювати до розуму.

Наведу лише один, але дуже показовий приклад. 25 жовтня 1984 року Джордж Шульц, у той час Державний секретар Сполучених Штатів, виступив у синагозі на Парк Авеню в Нью-Йорку з довгою промовою з приводу тероризму. У Бюлетені Держдепартаменту, який складається із семи сторінок щільного тексту із записом його промови, немає жодного визначення тероризму. Єдине, що можна з неї витягти, звучить так (визначення номер один): “Тероризм – це сучасне варварство, яке ми називаємо тероризмом”. Визначення номер два “додає” ясности: “Тероризм – це форма політичного насильства”. Ви не здивовані? Отже: це форма політичного насильства – так сказав Джордж Шульц. Визначення номер три: “Тероризм – це загроза західній цивілізації”. Номер чотири: “Тероризм – це загроза західним моральним цінностям”.

Ви зауважили, що ці фрази не кажуть вам ні про що, а тільки лиш будять у вас певні емоції? І це абсолютно типово. Тероризму не дається ніякого визначення, оскільки визначення зобов’язують до аналізу, розуміння й охоплення проблеми, а також вимагають певної послідовности в підході до цього питання. Непослідовність – друга характеристика офіційної літератури щодо тероризму.

Третя характеристика полягає в тому, що відсутність визначення не перешкоджає чиновникам робити ґлобальні висновки: ми, мовляв, не можемо дати визначення тероризму, але ясно, що це загроза моральним цінностям Західної цивілізації. Це також загроза і всьому людству. Загроза ладові. Виходить, ми зобов’язані викорінити тероризм в усьому світі. Ціль наша повинна бути ґлобальною. Нам потрібен могутній розмах, щоб вразити її. Тому антитерористична стратегія теж повинна бути ґлобальною. З тієї ж промови Джорджа Шульца: “Немає ніякого сумніву в тому, що ми можемо застосовувати силу там і тоді, де і коли вона необхідна, для того щоб протидіяти тероризму”. Географічного обмеження немає. У 1998-му році одного й того ж дня ракети вразили Афґаністан і Судан. Ці країни знаходяться одна від одної на відстані 3700 кілометрів, і на них скидає ракети країна, розташована від них майже за 13 тисяч кілометрів. Ціль дійсно ґлобальна.

Характеристика четверта. Відсутність визначення не перешкоджає владі бути ґлобалістами. Але їхні вимоги не тільки ґлобальні – вони ще й претендують на усезнання: ми всевідаючі, у нас є засоби знати це. Ми знаємо, де терористи, – виходить, ми знаємо, що бомбити. Шульц говорить: “Ми уміємо відрізняти терористів від борців за волю, і якщо роззирнутися, то знайти таку відмінність не буде надто складно”. От тільки Усама бін Ладін не знає, що сьогодні він союзник, а завтра – ворог. Це збиває Усаму бін Ладіна з пантелику... (Я повернуся до цієї історії наприкінці моєї лекції. Це справжня історія.)

Характеристика п’ята. Офіційний підхід ретельно уникає причинної обумовлености. Причини того, чому хтось стає терористом, не розглядаються. Причина? Яка причина? Ми що, повинні дивитися на цих людей і їм співчувати? Навіщо шукати причини? Немає ніяких причин! Ось приклад. 18 грудня 1985 року газета “Нью-Йорк Таймз” повідомила про те, що міністр закордонних справ Югославії (ви ж пам’ятаєте ті часи, коли ще була на світі така країна Югославія?) запитав Держсекретаря США про причину палестинського тероризму. Держсекретар Джордж Шульц – я цитую “Нью-Йорк Таймз” – “трохи почервонів. Він сперся ліктями на стіл і сказав запрошеному міністрові закордонних справ: “Тут немає ніякого зв’язку ні з якою причиною. Крапка!”

Характеристика шоста. Моральна відраза до тероризму, яку ми зобов’язані відчувати, вибіркова: ми почуваємо жах щодо тих терористичних груп, які зазнають офіційного осуду, однак ми аплодуємо таким же ж групам, які одержують офіційне схвалення. “Від цієї миті, – сказав одного разу Президент Рейґан, – я сам контрас”. Він саме так і сказав. Ми знаємо, що групи контрас у Нікарагуа називали як завгодно, але тільки не терористами (бо вони боролися з прокастрівським режимом). Та й не лише чиновники, але навіть засоби масової інформації теж враховують домінуючий погляд на тероризм.

Що для мене ще важливіше, то це те, що домінуючий підхід виключає з розгляду терор дружніх урядів. Саме такий підхід, в числі іншого, виправдує терор Піночета, який убив одного з моїх найближчих друзів Орландо Летельєра, а також виправдує терор Зії-уль-Гака, котрий убив безліч моїх друзів у Пакистані. Згідно з моїми приблизними підрахунками, співвідношення кількости жертв державного терору Зії-уль-Гака і Піночета чи жертв державного терору арґентино-бразилійсько-індонезійського зразка з кількістю жертв терору ООП і подібних їй груп складає – причому з запасом – сто тисяч на одну.

На жаль, історія визнає тільки силу і не дарує слабкости. Тому ми чуємо лише голос історично панівних груп. Наші часи – це часи безпрецедентних незареєстрованних голокостів. Европейці знищили великі цивілізації: майя, інки, астеки й інші американські індіанці були просто стерті з лиця землі. Ці голоси навіть сьогодні не чутні повною мірою – тільки тепер вони подекуди стиха лунають. Так, їхні голоси чутні, але тільки тоді, коли страждають ті, хто перебуває при владі; коли їхній опір дорого коштує владі; коли можна точно назвати ціну цього опору; коли убивають Кустера чи коли беруть в облогу Ґордон. Тоді ви довідаєтеся, що й індіанці, і араби боролися і вмирали.

Зрештою, ще одне моє міркування на цю тему. Політика США в період “холодної війни” субсидіювала будь-які терористичні режими без різниці. Сомоса, Батиста і всілякі подібні до них тирани були друзями Америки. Це ви знаєте. У цього минулого свої причини, але ні ви, ні я в цьому не винні. У Нікараґуа були контрас, в Афґаністані – моджагеди, у Сальвадорі – борці … і так далі, і так далі.

З іншого боку, на боці “борців з імперіалізмом” теж доброго катма: годі думати, що я прийшов сюди їх хвалити. Однак згадайте про співвідношення 1 до 100 000. Згадайте про нього і насамперед запитайте себе: “Що таке тероризм?” У першу чергу, ми, до дідька, повинні визначити цю проблему, дати їй адекватну назву й опис, крім “морального еквіваленту батьків-засновників” чи, навпаки, “виклику моральним підвалинам Західної цивілізації”. Я віддаю перевагу Університетському словникові Вебстера: “Терор – це сильний, нездоланний страх”. Терор розрахований на залякування, тероризм – це “використання застрашуючих методів управління чи опору урядові”. У цього простого визначення є одна позитивна риса – чесність. Воно концентрується на використанні змушеного, незаконно застосовуваного неконституційного, застрашуючого насильства. І це визначення правильне, тому що воно розглядає терор таким, яким він є, незалежно від того, хто його чинить, – уряди чи приватні особи.

Ви нічого не помітили в цьому визначенні? З нього вилучене мотивування. Ми не говоримо про те, справедлива причина чи ні. Ми говоримо про згоду і незгоду, законність і незаконність, конституційність і неконституційність. Чому ж ми виносимо за дужки мотиви терору? Тому що мотиви бувають різні, і, правду кажучи, вони взагалі не грають жодної ролі. У своїй роботі я розрізняю кілька видів тероризму. Один – це державний тероризм. Інший – релігійний тероризм: католики убивають протестантів, суніти убивають шиїтів, а шиїти – сунітів. Можна, якщо вам дуже хочеться, називати його Божою карою, релігійним терором, священною війною. Держава, церква, злочин. Усі види злочинности передбачають терор. Це патологія. У вас патологія. Ви хворі. Ви хочете уваги цілого світу. Вам треба убити Президента. Ви це зробите. Ви навіюєте на людей жах. Ви захоплюєте для цього автобус чи літак.

Нарешті, останній різновид тероризму – це політичний терор групи осіб, – чи то індіанців, в’єтнамців, алжирців, палестинців, Баадер-Майнгофа чи Червоних Бригад. Політичний терор групи осіб. Опозиційний терор. Зважте на ці кілька видів терору. І згадайте ще про одне: іноді ці п’ять видів терору можуть зійтися в одній точці. Ви починаєте з протестного терору. Відтак протест стає для вас божевільною ідеєю-фікс. У вас настає стадія патології, і ви продовжуєте в божевільному захваті свою “священну боротьбу”.

Державний терор може набувати форму групового. Наприклад, усі ми знаємо про ескадрони смерті в Латинській Америці чи в Пакистані. Уряд наймає людей убивати своїх супротивників. Це робиться неофіційно. Ця “справа” приватизована. Відбувається конвергенція приватного і державного: або – політичний терорист, котрий божеволіє й у нього починається патологія; або – злочинець-безумець, який входить у політику.

У своїх секретних операціях в Афґаністані та у Центральній Америці ЦРУ використовувало торговців наркотиками. Наркотики і зброя часто йдуть пліч-о-пліч, а контрабанда часто супроводжує їх. З перелічених різновидів терору усі концентруються тільки на одному, найменш важливому з погляду людського життя і власності, – на груповому чи приватному терорі. У дійсності ж, найвищу ціну люди платять за державний терор. Друга ціна за величиною – це релігійний терор, незважаючи на те, що в ХХ-му столітті він, здавалося б, зійшов на пси. Якщо розглядати питання історично, то “зійшов на пси” ціною гігантських втрат. Третя – злочини окремих осіб. Четверта – патологія і божевілля людей несповна розуму.

Дослідження Браяна Дженкінса (корпорація РЕНД) упродовж 10-літнього періоду до 1988 року показали, що в 50 відсотках випадків терор застосовувався без будь-яких політичних цілей узагалі. Ніякої політики! Тільки злочин і патологія. Таким чином, увага завжди концентрується на одному якому-небудь терористі: ООП, Усама бін Ладін – кого б ви не взяли. Але навіщо вони це роблять? Що дає їм силу?

Я б хотів вам це пояснити. По-перше, необхідність бути почутими. Звичайно, хоча бувають виключення, чиняться спроби змусити почути про їхні образи. Але люди їх не чують. І тоді меншість діє. А більшість видивляється на них, як на римській арені на гладіаторів. Приміром, палестинців – супертерористів нашого часу – у 1948-му році виселили (для початку). Від 1948-го до 1968-го року вони зверталися в один суд за іншим в усьому світі. Вони стукали в будь-які двері. Їм сказали, що їх виселили, тому що якесь арабське радіо звеліло їм іти, – хоча це була неправда. Правду ніхто не хотів знати. Зрештою, вони буквально винайшли нову форму терору – захоплення літаків. У 1968-1975-му роках вони “витягли світ за вуха”. Так, вони “витягли” нас, кажучи: “Слухайте! Слухайте!” І ми слухали. Ми дотепер не віддали їм належного, але, принаймні, ми все це знаємо, і навіть ізраїльтяни визнають це.

Ви пам’ятаєте слова прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр, сказані нею в 1970-му році: “Палестинців немає. Вони не існують”. Тепер вони існують, у всій своїй красі! Вони обводять євреїв навколо пальця в Осло. У кожному разі, зараз там є люди, яких можна обвести навколо пальця. Ми не можемо тепер просто вигнати палестинців.

Потреба бути почутими украй важлива. Цей мотив наявний. Суміш гніву і безпорадности породжує мрію про відплату, примушуючи їх кидатися на усіх з п’ястуками. В історичному плані досвід насильства з боку сильнішого перетворює жертв у терористів. Діти, яких б’ють їхні батьки, виростають зі схильністю до насильства і самі потім б’ють своїх дітей. Те ж саме відбувається з націями і народами. Коли їх б’ють, вони відповідають тим же ж. Державний терор дуже часто вигодовує терор колективний. Чи можете ви пригадати, щоб євреї коли-небудь були терористами? Єврейський терор був узагалі невідомий, окрім як під час Голокосту і після нього. Більшість досліджень показують, що основу найжахливіших терористичних груп у Ізраїлі чи в Палестині – банд Штерна і Ірґуна – складали еміґранти із найантисемітськіших країн Східної Европи і Німеччини. Точнісінько так само молоді шиїти в Лівані чи палестинці з таборів біженців – це люди, яких увесь час били. І вони стають дуже схильними до насильства. Атмосфера насильства пронизує усяке ґето зсередини. Вони стають схильними до зовнішнього насильства, коли з’являється ясна, добре помітна зовнішня мета, ворог, про якого кожен може сказати: “Це він зробив зі мною таке!” І тоді вони завдають удару у відповідь. Приклад – це негарна річ, приклад заразливий.

Широкого розголосу набуло захоплення літака компанії “TWA” у Бейруті. Після цього захоплення були спроби захоплення літаків у дев’яти різних аеропортах Америки: групи, що складаються з людей з патологічним мисленням, беруть приклад з інших, собі подібних. Коли ж у терор втягнуті уряди, вони дають дуже серйозні приклади для наслідування. Якщо вони підтримують терор, то тим самим вони теж подають приклад майбутнім терористам.

Для жертовного тероризму центральним моментом є відсутність революційної ідеології. Революціонери не чинять необдуманих терактів. Ті з вас, хто знайомий з революційною теорією, обізнані про суперечки, чвари, сварки і боротьбу усередині революційних груп у Европі, – наприклад, про битви між марксистами й анархістами. Однак марксисти завжди наполягали на тому, що революційний терор, якщо його взагалі запускати в дію, повинен бути соціологічним і психологічно вибірковим. Не захоплюйте літаків. Не беріть заручників. Не убивайте дітей, заради Бога! Чи пригадуєте ви, що під час великих революцій – китайської, в’єтнамської, алжирської, кубинської – не було нічого подібного до захоплення літаків? Так, це був тероризм, але він був найвищою мірою вибірковим, з колосальною соціологічною базою. Хоч це й було сумно, однак такому тероризмові був наданий найвищою мірою обмежений, організований і вибірковий характер.

Останнє моє питання: “Ці умови існували тривалий час. Але чому ж тоді так процвітає груповий політичний тероризм?” Чому саме зараз його так багато і він так помітний? Відповіддю є сучасна технологія. Скажімо, у вас є причина для протесту. Ви можете заявити про неї по радіо і по телебаченню. Але навряд чи вам дадуть це зробити, а якщо й дадуть, то не зауважать. Однак журналісти будуть достоту кишіти навколо, якщо ви захопите літак зі 150 американськими заручниками. Тоді усі довідаються про ваш протест. Або так: у нас є сучасна зброя, що уражає мету за тисячі миль. А ваші супротивники не можуть вразити вас. У вас є сучасні засоби зв’язку і комунікації. Коли ви поєднуєте причину, засіб примусу і засіб комунікації, виходить терористична політика. Так, нова форма політики (терористичної) стає можливою. На цей виклик правителі різних країн відповідають традиційними методами. Традиційним методом є збройне придушення терористичних груп чи то ракетами, чи якоюсь іншою зброєю. Й ізраїльтяни, й американці дуже пишаються цим. Французи теж незабаром будуть дуже пишатися. Тепер цим дуже пишаються пакистанці. Пакистанці кажуть: “Наші командос – найкращі”.

Щиро кажучи, усі ці “командос” не спрацюють. Центральна проблема нашої епохи – це політична свідомість, орієнтована на минуле, яка входить у конфлікт із сучасністю, що дає нову реальність. Інакше кажучи: які будуть мої рекомендації Америці? Перша: уникати крайнощів і подвійних стандартів. Якщо ви збираєтеся застосовувати подвійні стандарти, то й у відповідь одержите подвійні стандарти також. Тому не треба їх застосовувати. Не треба заплющувати очей на ізраїльський, пакистанський, нікараґуанський, сальвадорський терор – з одного боку, а потім скаржитися на афґанський чи палестинський терор – з іншого. Так не вийде. Спробуйте бути безсторонніми. Наддержава не може сприяти терору в одному місці, а потім щиро сподіватися на те, що де-небудь в іншому місці терору не буде. Так не вийде в нашому тісному світі. Не заплющуйте очей на терор своїх союзників – засуджуйте його. Боріться з ним. Карайте терористів. Будь ласка, ретельно уникайте секретних операцій і воєнних дій малої інтенсивности. Усе це тільки підгодовує насильство, тероризм і наркобізнес. Я зробив фільм про секретні операції, який називається “Dealing with the Demon”, і він став дуже популярним у Европі. Я показав, що скрізь, де б не відбувалися секретні операції, центральною проблемою завжди була наркоторгівля. Тому що секретні операції в Афґаністані, у Нікараґуа, у Центральній Америці та у В’єтнамі були вкрай сприятливими для наркобізнесу. Уникайте секретних операцій. Відмовтеся від них. Вони вам не допоможуть. Будь ласка, сконцентруйтеся на причинах тероризму і допоможіть їх “знешкодити”. Спробуйте подивитися на причини і вирішити проблеми. Не зациклюйтесь на силових рішеннях: тероризм – це політична проблема. Шукайте політичні рішення – нехай працює дипломатія. Візьміть, приміром, останню атаку на бін Ладіна. Ви ж не знали, що атакували! Ви говорили, що знали, але насправді – не знали. Ви намагалися убити Каддафі, а убили його чотирирічну дочку. Бідна дівчинка нікому нічого не зробила, зате Каддафі досі живий-здоровий. Ви намагалися убити Саддама Гуссейна, а убили Лейлу бен Аттар, видатну художницю і ні в чому не винну жінку. Ви намагалися убити бін Ладіна і його людей, а убили 25 безневинних людей, – зате і бін Ладін, і всі його люди залишилися неушкодженими. Ви хотіли знищити хемічний завод у Судані. Тепер ви визнали, що розбомбили ні в чому не винну фабрику, яка давала Суданові половину всієї його медичної продукції, – зате хемічний завод як стояв, так і стоїть. Упродовж десяти років діяло технологічне ембарго, накладене американським урядом на Пакистан, позаяк Пакистан (по-дурному) створив ракетно-ядерну зброю [ембарго зняте у вересні 2001 року. – Ред.]. Чотири ваші ракети упали на Пакистан. Від однієї з них вийшли невеликі ушкодження, дві інші були цілком знищені, а четверта не спрацювала, залишилася ціла-неушкоджена. Отже, ні від однієї американської ракети Пакистан не зазнав ніякої істотної шкоди. Як ви гадаєте, що на це сказав пакистанський чиновник в інтерв’ю газеті “Вашинґтон Пост”? Він сказав, що це подарунок Аллага. [Сміх у залі.] Ми хотіли одержати американську технологію? Ми її одержали, і тепер наші експерти досліджують ракету, що не вибухнула, дуже ретельно. Вона потрапила не в ті руки. Тому не потрібно цього робити.

Шукайте політичних рішень, а не військово-силових. Вони створюють більше проблем, аніж вирішують. Будь ласка, допоможіть зміцнити і підсилити дію міжнародного права. У Римі існував карний суд над терористами: чому американці не пішли туди відразу, щоб одержати ордер на арешт Усами бін Ладіна, якщо в них були якісь докази? Спершу отримайте ордер, а потім вже ганяйтеся за ним – хоч по цілому світі! Залучіть ООН. Залучіть Міжнародний Суд. Однобічність ставить нас – не їх – у найдурніше становище!

Питання і відповіді

Мені нагадали про мої обіцянки розповісти трохи докладніше про бін Ладіна, афґанського саудівця. Ситуація з ним приблизно така ж, як із шейхом Абдулом Рахманом, котрий був звинувачений і засуджений за підготовку вибуху в нью-йоркському Центрі міжнародної торгівлі в 1993-м році. Журнал “Нью-Йоркер” опублікував про нього великий матеріал. З іншого боку, ситуація з бін Ладіном приблизно та ж, як і з пакистанським белуджем Аймалем Кансі, котрий був звинувачений в убивстві двох агентів ЦРУ. Тепер я спробую дуже стисло розповісти ось про що. Слово “джигад”, яке зазвичай переводять як “священна війна”, має дещо інший сенс. “Джигад” – це арабське дієслово, яке означає “боротися”. Це може бути боротьба насильницька чи ненасильницька, і в неї існують дві форми: “малий джигад” і “великий джигад”. “Малий джигад” передбачає насильство; “великий джигад” стосується боротьби із самим собою, самовдосконалення. Такі ці поняття.

Причина, чому я згадую про це, міститься в ісламській історії: для досягнення будь-яких практичних цілей “джигад” за останні чотириста років зник як міжнародний феномен. Він ожив раптово після американської допомоги в 1980-х. Коли Совєцький Союз напав на Афґаністан, Зія-уль-Гак, військовий диктатор сусіднього з Афґаністаном Пакистану, побачив у цьому зручний привід і оголосив “джигад” проти безбожного комунізму. США побачили в цьому посланий самим Усевишнім привід мобілізувати мільярд мусульман проти того, що Рейґан назвав “Імперією Зла”. І почалися грошові вливання. Агенти ЦРУ стали їздити по усьому мусульманському світі, вербуючи людей на великий “джигад”. Бін Ладін був одним з перших таких новобранців. Він бо не лише араб за національністю, він ще й громадянин Саудівської Аравії.

Але він не тільки громадянин цієї країни, він ще і мультимільйонер, котрий жадає вкласти в цю справу свої гроші. Бін Ладін усюди їздив і теж вербував людей на “джигад” проти комунізму. Перший раз я зустрівся з ним у 1986-му році. Мені його порекомендував один американський чиновник, причому я не певен, чи був він агентом спецслужб. Я говорив з цією людиною і питав у нього: “Хто тут ці араби, що були б у цьому дуже зацікавлені?” Говорячи “тут”, я мав на увазі Пакистан і Афґаністан. Він відповів: “Вам обов’язково треба зустрітися з Усамою”. І я пішов до Усами – багатія, котрий вербував новобранців із Алжиру, Судану, Єгипту, достоту так, як це робив шейх Абдул Рахман. Ця людина була союзником США. Тільки потім вона перестала ним бути.

У 1990-му році США вводять свої війська в Саудівську Аравію. Ця країна – святе місце для всіх мусульман: там знаходяться Мекка і Медина, і там раніше ніколи не було іноземних військ. У 1990-му році, під час війни в Перській затоці, американці прийшли, щоб допомогти Саудівській Аравії перемогти Саддама Гуссейна. Усама бін Ладін мовчав. Саддам був переможений, але американські війська залишилися на землі Кааби (священне ісламське місце в Мецці, головна святиня ісламу з Чорним каменем). Іноземні війська на землі батьківщини ісламу! Усама писав листа за листом, запитуючи: “Для чого ви тут? Ідіть! Ви прийшли допомогти, але ви залишилися”. Зрештою, він почав “джигад” проти окупантів. Його місія полягала в тому, щоб домогтися виводу американських військ із Саудівської Аравії. Раніше його місія полягала в тому, щоб домогтися виводу совєцьких військ з Афґаністану. Тепер ви розумієте, що я хотів донести до вас, коли говорив про секретні операції?

Інший момент, який стосується бін Ладіна. Люди Усами – це люди, що живуть племінним укладом. Це справжні племена! І навіть якщо така людина мультимільйонер, це не міняє суті справи: він усе одно член племені, і його моральний кодекс відповідає кодексу члена племені. Кодекс цей складається, по суті, із двох слів: вірність і помста. Ти мій друг: ти тримаєш своє слово – і я тобі вірний. Ти порушуєш своє слово – і я стаю на стежку помсти. З точки зору Усами, Америка порушила дане нею слово: вірний друг вчинив зраду. Той, кому ти клявся у вірності власною кров’ю, зрадив тебе! І тоді вони накинуться на вас. Вони зроблять навіть набагато більше. Підростають афґанські “курчата” – саме в цьому джерело війни, яка триває сьогодні в Афґаністані. От тому я й кажу: припиніть секретні операції. Вони оплачуються такою ціною, яку американці ніколи не зможуть полічити, і про яку люди на кшталт Кіссінджера не мають поняття. Їхнє минуле не припускає наявности такого знання.

[Оплески]

Переклав А.П.