Крістофер Даазе

Тероризм – поняття, теорії та стратегії протидії. Результати та проблеми соціально-наукових досліджень

1. Вступ: Соціологія та тероризм

Навряд чи існує якесь інше поняття у політиці, яке викликає стільки суперечок, як поняття “тероризму”. Навряд чи існує так мало достовірних знань щодо будь-якого іншого політичного феномену, як це є у випадку тероризму. Причина не лише у “природі явища”, тобто у різноманітних формах тероризму, його видозмінності та таємницях, якими він оточений. Почасти і “структура дослідження” породжує ситуацію, коли неможливо дійти згоди щодо поняття та дефініцій тероризму. Терористичні студії є центральною темою політичних та етнічних розбіжностей, які є перепоною для комплексного вивчення даного явища.

Вже у самому терміні “тероризм” звучить моральний осуд. Називаючи якусь політичну дію “тероризмом”, ми не лише характеризуємо її як нелегальну з точки зору права, але і як нелеґітимну з точки зору політики. Діючі особи, яких називають “терористами” не лише отримують тавро злочинців, під сумнів ставиться також правомірність їхніх політичних намірів. Тому уряди використовують термін “тероризм” для оголошення незаконною озброєної боротьби політичних опозиційних груп, а групи опору для виправдання своєї визвольної боротьби намагаються довести, що держави застосовують “стратегії терору”. Як це констатував Рональд Рейґан стосовно нікараґуанських Контрас, у політичних дебатах “терорист з легкістю перетворюється на борця за свободу”.

У такій ситуації завданням науки є забезпечити понятійну ясність та уможливити раціональний дискурс. Проте терористичні студії також є частиною дебатів, політичний та науковий дискурс неможливо відокремити один від одного: з самого початку дослідженням тероризму займались не лише академічні інституції у вузькому розумінні цього слова. Велику участь у дискусії брали також напівофіційні та приватні інституції, інформаційні агентства та масмедіа, публіцисти та журналісти. Тому не можна говорити про ерistemic community (гносеологічне об’єднання), наукове співтовариство тих, хто займається феноменом тероризму і в чиїх колах утверджується концептуалізація та випадкові переконання за науковими стандартами. Йдеться швидше про invisible college (невидима корпорація) – неформальну сітку впливових інституцій та особистостей, які формують політичний аспект терористичного дискурсу.

Мета даної праці – розглянути наслідки та проблеми соціально-наукового дослідження тероризму, без об’ємного зображення Цілого, а шляхом аналізу найважливіших дебатів та суперечок, виявляючи їхні досягнення та обмеженість, та базові позиції для подальших студій.

Розвиток цієї відносно молодої спеціальної галузі соціально-наукових студій можна розділити на певні фази, які ілюструються на основі об’єму публікацій з одного боку та центральних дебатів з іншого. Проте всі фази вивчали три центральні проблеми, а саме: а) що взагалі розуміють під “тероризмом”; б) які його причини; в) які існують заходи протидії. На основі цих трьох питань ми спробуємо розглянути терористичні студії не в історичному аспекті, а в аспекті вирішення проблеми тероризму.

2. Дефініції тероризму

Велика частина тeрористичних студій останніх 40 років присвячена питанню дефініції. Проте ці зусилля не дозволяють нам сьогодні говорити про існування загальнообов’язкової концепції тероризму. Навпаки: з’являються все нові та нові дефініції. У 80 роках Алекс Шмід уклав список із 109 визначень тероризму, щоб синтезувати на цій базі загальноприйнятне визначення. Проте більшість дослідників дистанціювалися від цього визначення, і число дефініцій продовжувало зростати. Складається враження, що прискорення дискусії про дефініції тероризму веде не до ясности поняття, а до ще більшої плутанини.

Тому такі провідні дослідники тероризму, як Волтер Лакер лаконічно констатують, що “загальна дефініція тероризму не існує і не буде знайдена у найближчому майбутньому. Проте абсурдно стверджувати, що без неї неможливо досліджувати тероризм”.

Однак, навіть Лакер не може обійтися хоча б без одної, хай навіть імпліцитної дефініції предмету вивчення. В одній із пізніших праць він називає тероризмом “нелеґітимне застосування насильства щодо невинних людей задля досягнення політичних цілей”. В одній з його останніх публікацій читаємо: “Існує безліч дефініцій тероризму, але його з певністю можна охарактеризувати як застосування насильства групою людей, які діють з певною політичною або релігійною метою зазвичай проти якогось уряду, інколи проти іншої етнічної групи, класу, релігії чи політичного руху”. Він продовжує: “Кожна спроба специфічно висловитися приречена на поразку, бо тероризм існує у різноманітних формах. З іншого боку не варто ототожнювати кожну форму насильства з тероризмом”.

Яким би привабливим не виглядав прагматизм Лакера, його власні попередні висновки на основі незрефлектованої дефініції приховують певні проблеми. Крім того, дратує самовпевненість, з якою Лакер дозволяє собі критикувати “хибні” або “непридатні” дефініції тероризму без чітких критеріїв. Його власна дефініція залишає стільки простору, що кожен сам вирішує, що він називає тероризмом; таким чином тероризмом може бути будь-що і цим поняттям можна легко маніпулювати у політичному контексті. Цілком очевидно, що на такій базі неможливі ні систематизація даних, ні створення кумулятивної теорії.

Звичайно існує альтернатива, яку пропонує Алекс Шмідт, а саме “шукати тверде понятійне ядро тероризму, яке відрізняє його від звичайного насильства”. Але ця альтернатива також не позбавлена проблем. Вона базується на уявленні про те, що дійсність можна делікатно розкласти на дискретні чисті поняття, які можна без труднощів відокремити один від одного, і що нагромадження ознак (характеристик) тероризму веде до вироблення всеохопного поняття тероризму. Однак, як показує результат, цим шляхом неможливо досягти чіткої дефініції тероризму, яка б не викликала суперечок. У скороченому та опрацьованому виданні 1998 читаємо: “Тероризм це – повторюваний метод насильницької поведінки, що породжує страх, його застосовують напівтаємні, індивідуальні, групові або державні дійові особи, з кримінальних, політичних причин або з причини неприйняття, причому – на противагу до атентату – безпосередні цілі насильства не є його основними цілями. Безпосередні людські жертви насильства вибираються в загальному випадково (випадкові цілі) або цільово з певного числа цілей (репрезентативні або символічні цілі) і служать передачею певного повідомлення. Комунікативні процеси між терористами (організаціями), жертвами (які знаходяться під загрозою) і справжніми цілями використовуються для маніпуляції справжніми цілями (публікою), яка стає таким чином ціллю терору, від якої або чогось вимагають або хочуть привернути її увагу в залежності від того, що має бути досягнуто – залякування, примус чи пропаганда.

Читаючи цю дефініцію Лакера, хочеться спершу погодитися з тим, що десятиліття дебатів були марними любовними стражданнями, які не принесли жодного поступу. Бо, насправді, цією дефініцією не лише складно і незручно оперувати, вона знаходиться у протиріччі до окремих ознак.

Проте головна проблема цієї дефініції лежить в іншій площині. Вона полягає в уявленні, що феномену “тероризм” у всіх його проявах притаманна певна властивість, і що цю властивість можна охарактеризувати однією з ознак дефініції або комбінацією різноманітних ознак. Ця позиція відповідає традиційній логіці понять та вимогам позитивістської понятійної конструкції, проте веде до проблеми розмежування, яка стоїть у центрі дискусії про тероризм: Чи тероризмом є лише насильство недержавних груп, чи також терор державних організацій? Чи є тероризм формою війни або феноменом sui generis? Чи тероризм є матеріальним, а чи в першу чергу символічним насильством?

Треба врахувати, що термінологія Алекса Шмідта чітко тематизує ці запитання. Хоча результат його дефініційної синтези є проблематичним, їй, очевидно, треба надати перевагу перед імпліцитною дефініцією Лакера. Лакер применшує політичне забарвлення цього поняття і вирішує питання авторитарно: тероризм – це насильство не-державної групи, і форма цього насильства є нелеґітимною. Ми покажемо, що обидві ознаки дефініції є спірними.

Тероризм: насильство знизу чи зверху?

Одна з головних та найтриваліших суперечок щодо поняття тероризму точиться навколо питання, чи розуміти тероризм насамперед як державні репресії, чи як недержавну революцію. Очевидно, що це принципове рішення, бо в обох випадках “тероризмом” називають не просто цілком відмінні феномени, але і непрямо також визначають різні причини політичного насильства.

Якщо звернутися до історії поняття, то прихильники дефініції тероризму як владного панування держави, мають добрі арґументи. Бо в часи Французької Революції “терор” означав “безпосереднє застосування насильства під захистом та в інтересах держави”. У цьому сенсі Едвард Герман виступає за те, щоб розуміти під тероризмом, у першу чергу, державні репресії. Особливо на прикладі корумпованих режимів у Латинській Америці можна показати, що жахлива державна влада потребує більше жертв і приносить більше нещасть, аніж всі інші політичні насильницькі дії. Також Міхаель Штоль підтверджує, що держави тероризують цивільне населення за допомогою своїх владних апаратів – включаючи парамілітарні угруповання та ескадрони смерти, щоб зміцнити свою панівну позицію.

Не викликає сумніву, що державна влада спричинилася до численних жертв і неміряних страждань. Також незаперечним є той факт, що насильство викликає насильство. Проте сумнівно, чи називати це “насильство зверху” “тероризмом”. Наприклад, Петер Вальдманн настоює на тому, “що тероризм є певною формою нападу на державу”. Ця позиція також має певні арґументи, підкріплені історією. Сьогодні під “тероризмом” розуміють в основному “насильство знизу”, що сигналізує зміну первісного значення з часів Французької Революції. Проте в загальному переважають прагматичні арґументи. Волтер Лакер погоджується, з тим, що державні репресії тягнуть за собою більше жертв, ніж недержавне насильство, але вбачає у державній владі довгострокову проблему, яка не залежить від феномену сучасного тероризму. Зрештою, поняття “державного тероризму” не допомагає зрозуміти феномен в цілому.

За розумінням тероризму як недержавного насильства стоїть, хоч і у непрямій формі, теорія його виникнення. ґрант Ворлдло виводить тероризм із антиколоніальної визвольної боротьби, яку пізніше перебрали на себе інші групи і яка була перенесена на інші конфлікти та реґіони. У цій концепції головний наголос робиться не на реакції проти деспотії, а на віднайденні нетрадиційних методів боротьби та їхнього виокремлення у тероризмі, який виступає загрозою для “ліберальної держави” та цілої міжнародної системи.

Якими б протилежними не виглядали описані тут позиції, їх можна легко поєднати понятійно. Бо очевидно, все говорить на користь того, щоб провести чітку лінію між тероризмом держав і тероризмом політичних груп, які не діють від імени визнаного державного уряду. Справді існує суттєва відмінність між структурою та умовами застосування державних терористичних груп та напівлегальних т.зв. антитерористичних одиниць (Сірі Вовки у Туреччині, ГАЛ в Іспанії, або Одиниця 101 в Ізраїлі) та структурою і стратегією недержавних терористичних організацій (РАФ, ЕТА, ПКК). Якщо йдеться про співвідношення обох форм насильства, необхідне чітке розмежування понять. Що ж тоді перешкоджає вибрати відносно загальну дефініцію тероризму у викладі Алекса Шмідта і впровадити простеньку типологію, яка розрізнятиме державний та недержавний тероризм? Тоді кожний науковець зможе на власний смак зосередитися на вивченні лише однієї форми тероризму. Проте буде уже неможливо, per definitionem применшувати терор державних органів або сприймати недержавний тероризм лише як реакцію на державне насильство. Таким чином, були б усунуті хоча б поняттєві бар’єри аналізу складної динаміки між державним та недержавним насильством. Той факт, що ще не вдалося досягнути такої прагматичної, рефлекторної ясности поняття свідчить про те, що проблеми дефініції тероризму – це не академічна суперечка про слова, а політична дискусія про переконання.

Тероризм: війна чи злочин?

Не менш складним аспектом дефініції є питання про те, чи розуміти тероризм як форму війни, чи як форму насильства sui generis. Тут також присутній прихований політичний контекст. Уявлення про тероризм як про форму війни ґрунтується на його історичному походженні від антиколоніальної визвольної війни. Для Роберта Табера “тероризм” – це ґерилья, перенесена у місто. Тому він не бачить можливости розрізняти бійців ґерильї та терористів, до того ж він вважає тероризм особливою найм’якішою формою війни, на який дивляться із благоговійним страхом як на політичне вбивство (хоча перетворити місто на попіл або облити село напалмом більше звірство), він гуманніший, бо селективний, на відміну від інших видів війни.

Річард Клаттербак також не використовує двох категорій, натомість він застосовує поняття “urban guerilla warfare” i “urban terrorism” як синоніми. Лише шляхом такого застосування понять, на думку Ендрю Сільке можливо охопити феномен Тероризму у всій його комплексності. Бо нехтування нормами міжнародного права, поширення терору та вбивства невинних людей не є винятком, а правилом сучасного ведення війни. “Тому можна зробити висновок, що справжня відмінність між тероризмом та іншими формами війни полягає у тому, що терористи не намагаються приховати своїх злочинів”.

Тому більшість дослідників тероризму представляє більш-менш обґрунтовану позицію, яка вбачає категоріальну відмінність між тероризмом та ґерильєю. Наприклад, Марта Креншо стверджує, що ми не зможемо дати чіткої дефініції тероризму, якщо не братимемо до уваги насильницьку дію, її мету та ймовірність політичного успіху. Ґерильєрос діють в рамках міжнародного права, атакують лише комбатантів і ведуть боротьбу з обґрунтованою перспективою успіху; тобто їхнє застосування насильства можна було б визнати леґітимним. Натоміть терористи зазнали б фіаско як мінімум на одному з цих тестів на леґітимність. Вони або порушили б міжнародне право, або вбивали б не-комбатантів, або вели б безперспективну боротьбу; як наслідок їхнє застосування насильства можна було б визнати нелеґітимним.

Хоча ця позиція близька до загальнопоширеного розуміння тероризму як “неприйнятного насильства”, підтримувати її досить складно. Хто вирішує, що є леґітимним? Чи не існує тут небезпека, що той, у чиїй владі дати визначення “леґітимности” має також право визначати, що таке “тероризм”? І чи таким чином не отримає будь-хто можливість в залежності від своїх політичних уподобань характеризувати явища то як виправдану визвольну боротьбу, то як гідний осуду тероризм недержавної групи? Як ми вже згадували у вступі, у Сполучених Штатах за уряду Рейґана було звичним характеризувати певні явища як терористичні з огляду на власні національні інтереси. Про це свідчать численні дефініції тероризму в офіційних документах того часу. Це дало можливість уряду відкрито застосовувати подвійний підхід у оцінці політичного насильства, ця політика завершилася провалом, прямим наслідком її був Іранґейт.

З іншого боку, леґітимність не є довільною категорією. Її можна конкретизувати та об’єктивізувати, спираючись на усталені правила та норми. У цьому сенсі Рут Лінн констатує: “У порівнянні із тероризмом традиційна війна має чіткі норми: існує нейтральна територія, яка визнається противниками, військові сили легше зідентифікувати, діє обмеження на певні види зброї, також існує усвідомлення, що застосування зброї проти цивільного населення є винятком або непорозумінням. Натомість тероризм прагне зруйнувати усталені норми. На відміну від бійців ґерильї, які не ламають законів війни і чітко знають, хто їхній ворог і нападають лише на нього, терористи стирають різницю між комбатантами та не-комбатантами, бо вони кажуть: “Війна – це війна”; і тому будь-яка спроба визначити етичні межі війни немає сенсу. Погоджуюсь: така ідеальна картина функціонує лише теоретично. Недаремно вважається, що міжнародне право (включно із Европейською Конвенцією 1977) лише в обмеженому обсязі регулює реальні ґерильї. Пол Віткінсон додає, що “на практиці неймовірно складно провести різницю між війною та терором. Але навіть цей факт не перетворює кожну ґерилью – яка вимушено ухиляється від правил війни – у тероризм”.

Якщо дотримуватися думки про відмінність між ґерильєю та тероризмом, необхідно враховувати небезпеку політичного зловживання поняттям леґітимности. Що б ми виграли, якщо б знехтували цією відмінністю? Чи став би детальнішим феномен недержавного насильства, або можливо відбувалося б змішування двох феноменів, тісно пов’язаних між собою, але разом з тим відокремлених? Чи дійсно не варто вбачати різниці у тому, чи об’єктом нападу є жінки і діти, чи військові об’єкти? Хіба не відповідає дійсності той факт, що існують певні правила війни, то навіть у випадку їхнього порушення вони все одно зменшують жах війни? Якщо відмовитися від різниці між тероризмом та ґерильєю, то втрачається можливість настоювати на пом’якшенні військового застосування сили. Таким чином була б санкціонована війна без правил, і були б втрачені уже завойовані терени гуманітарного міжнародного права. Тому твердження, що ґерилья завжди і неодмінно пов’язана із тероризмом викликає не лише сумніви емпіричного, а й політичного характеру.

Однак залишається фактом, що групи ґерильї час від часу вдаються до тероризму.

Тероризм та ґерилья – це різні речі; крім того, обидва поняття перебувають на різних абстрактних рівнях. Це означає, що діюча особа не є або бійцем ґерильї або терористом, і вона не втрачає статусу бійця ґерильї, застосовуючи терористичну стратегію. Великою мірою понятійна плутанина виникла через непорозуміння, згідно з яким мала війна і тероризм є або ідентичними, або непоєднуваними. Але це не так: тероризм – це метод ведення війни, певна система зброї, яку бійці ґерильї (рівно ж як і державні дійові особи) можуть застосовувати або від неї відмовитися.

Також і в питанні, чи можна визначити тероризм як форму війни, стає очевидним, що для специфічної постановки питання треба провести певну диференціацію, яку в окремих випадках дуже складно операціоналізувати та емпірично довести, але без неї важливі феномени навіть не попали б у поле зору.

Спорідненість терористичного насильства

Розпочату тут дискусію щодо понять можна провадити далі. Можна надати перевагу вужчому розумінню тероризму; чи існує тероризм без фізичного насильства; чи комунікативна функція тероризму важливіша від його військової функції; чи йдеться скорше про символічне, ніж про явне насильство. Проте моя мета – це не завершення дискусії про всі аспекти формування поняття, а скорше фундаментальна проблема. Я вважаю, що не існує “твердого понятійного ядра тероризму”, і спроби вирішити раз і назавжди проблему дефініції приречені на поразку. Це не виправдовує, звичайно, теоретичної вразливости та понятійної недбалости. Можна констатувати певну спорідненість випадків політичного насильства, які називають “тероризмом”. Для Людвіґа Віттґенштайна ця подібність існує тоді, коли ряд випадків характеризується багатьма схожими ознаками, навіть якщо ця ознака не є “наскрізною”. Згідно з цією версією, випадки тероризму можуть бути спорідненими, навіть якщо вони не мають спільної ознаки, але поєднані лінією споріднених випадків. В такий спосіб навіть без чіткого розмежування понять можуть існувати правила їх застосування.

Цей підхід особливо прийнятний до розв’язання проблеми дефініції тероризму. Він не лише пояснює невдачі, але й пропонує альтернативу. Він в жодному разі не допускає байдужости, яку зустрічаємо у Лакера та інших дослідників. Навпаки, цей підхід вимагає постійної дискусії про тероризм і спроб порозумітися щодо конкретних проблемних сфер та робочих дефініцій. Навіть якщо робота над поняттям тероризму є Сізіфовою працею, альтернативи не існує. Як сказав Джек Гіббс, “залишити дефініцію імпліцитною – це шлях до обскурантизму”.

3. Теорії тероризму

Звичайно, робота не обмежується лише дефініцією. Часто видається, що дефініція поняття або встановлення типології є самоціллю. Проте вони відіграють значення лише в тій мірі, в якій їх можна використати для обговорення конкретних питань. Питання можна ставити на різних рівнях аналізу. Для пояснення феномену тероризму можна вивчати характеристики індивідуумів, динаміку соціальних груп або владні стосунки у міжнародній системі; можна аналізувати форми політичної ідентичности, культурні конфліктні зразки або функцію влади у соціальній системі. Матимемо плутанину великої кількости можливих теорій, які претендують на пояснення тероризму – тобто його причин та наслідків.

Але як і випадку із формуванням поняття, я не претендую на всеохопне представлення теорій тероризму, моя мета – формування засадничих питань та типових проблем формування теорії. У даному контексті мене особливо цікавлять два запитання: чи можна пояснити тероризм раціональними чи психологічними схильностями, і яку роль відіграє міжнародна підтримка тероризму зі сторони держав? Обидва ці запитання стосуються з одного боку теоретичних рецептів в рамках різних дисциплін, з іншого боку – політичних рішень в рамках ідеологічних дебатів.

Фундаментальне запитання терористичних студій: як пояснити тероризм – раціональними чи психологічними факторами.

При цьому психологічна версія передбачає наявність у терориста психологічних порушень. Наприклад, Джеррольд Пост вважає, що “психологія терористів не виказує значних патологій”. Однак, він вважає необхідним вивчати психологічні фактори, які приводять людей до здіснення терористичних актів, бо, зрештою, саме “пошук ідентичности” штовхає терориста проти істеблішменту. Застосовуючи насильство, терорист пробує поцілити не лише зовнішнього ворога, але і знищити внутрішнього ворога групи, щодо якого він має комплекс меншовартости.

На початку вісімдесятих років за дорученням міністра внутрішніх справ у Німеччині були проаналізовані численні життєписи терористів, в яких такі особистісні характеристики як агресивність, жадібність до подій та активність пов’язувалися із схильністю до тероризму. Пізніші студії намагалися довести, що “індивідуум, який стає політичним терористом, звичайно характеризується певними нарцистичними деформаціями особистости”. Насамперед жінки стали об’єктом дослідження того, якою мірою їхня стать народжує схильність тероризму. Луїзелла Де Катальдо Нойберґер та Тіціана Валентіні стверджують, подібно як Річард Пірлштайн, що причини жіночого тероризму – у травматичних переживаннях дитинства, особливо якщо вони мали тиранічного батька та слабку матір.

Проте більшість дослідників тероризму не вірить у вирішальний вплив особистісних факторів або характерну відмінність між терористами та терористками і відкидає “ауру патології”, якою оточений тероризм. Бо навіть якщо погодитися, що існує певна особиста предиспозиція, не можна пояснити, чому деякі із цих людей – і взагалі більшість – не стають терористами. З цього огляду площина соціальної групи видається важливішою за площину особистости. Навіть якщо тероризм інколи виглядає ірраціональним, його можна інтерпретувати як раціональну стратегічну поведінку: “Згідно з цим аналітичним підходом тероризм виявляється колективною раціональністю. Радикальна політична організація є центральною діючою особою терористичної драми. Група має колективні преференції або цінності і з низки альтернатив вибирає тероризм”.

Ця теорія, заснована на rational-choice (раціональному виборі), має велику перевагу, бо пояснює на перший погляд божевільні вчинки (наприклад, напад-самогубство), не посилаючись на недоведені припущення. Бо те, що на індивідуальному рівні видається нераціональним (самогубство), на рівні колективному (як політична дія) може бути цілком раціональним і тому служити мотивацією для індивідуальних терористів. Таким чином, можна реконструювати не лише політичну калькуляцію терористичної групи і раціонально пояснити вибір стратегії, але і зрозуміти готовність жертвувати своїм власним життям.

Недолік раціональної версії тероризму звичайно полягає у тому, що насамперед треба пояснити преференції та цінності терористичних груп. Rational-choice передбачає наявність діючих акторів та стійких преференцій, він не може пояснити їхнє походження та зміну. Такий самий недолік спостерігаємо і у психологічній версії, яка також базується на стійкій диспозиції дійових осіб і тому виключає будь-які зміни.

Наприклад, Джерольд Пост вважає, що терористи не можуть бути зацікавлені в успіху своєї акції, бо вони таким чином підірвали б екзистенційний фундамент своєї групи, свою справжню мету: “Цей факт відповідає кібернетичній ситуації рівноваги у групі. Група повинна бути успішною у своїх терористичних актах та риториці виправдання, щоб приваблювати нових членів і забезпечувати власне існування, але вона не може бути аж настільки успішною, щоб сама себе виключити із бізнесу”. Але як тоді пояснити відхід від тероризму, який є дуже складним, але можливим?

Щоб відповісти на це запитання, треба вийти із глухого кута, в який нас завела “академічна суперечка”, чи терористичне насильство пояснюється інструментально і тому раціонально, чи самоціллю і тому лише психологічно.

Розглянемо для прикладу фазу виникнення революційних рухів. На цій стадії військові та політичні цілі є абсолютними і тому ідентичними; також не має різниці між військовим та політичним керівництвом, військові акції символічні, нескоординовані; їм бракує інструментального характеру. Ранні акції АЛН в Алжирі, ПЛО у 60 та ПКК у 70 відзначалися децентралізованим та дифузним застосуванням політичного насильства, відповідно акції єврейської Іргун і групи Штерн можна назвати “терористичними” на противагу до Гагани. Лише в процесі конфлікту з’являється необхідність стратегічного застосування насильства, тобто військове насильство перетворюється на інструмент. Це момент, коли політичний розрахунок переважає над військовою активністю і починається диференціація між військовою та політичною сферами. Насильство монополізується і корінним чином міняється корпоративна та соціальна ідентичність, а також пріоритети діючої особи.

Чи розуміти тероризм як ізольовані явища, чи як мережу?

Подібний ефект на пояснення тероризму, як рішення на користь психологічної чи раціональної точки зору, має альтернативу: чи розглядати його як локально ізольований феномен, чи як міжнародну мережу. І в цьому питанні також присутній політичний інтерес.

Не варто недооцінювати значення т.зв. “теорії змови тероризму”. Вперше вона була сформульована під кінець ХІХ ст., коли говорили про “світову змову анархістів”, досягла розквіту в період Холодної війни і на початку вісімдесятих стала спільним надбанням терористичних досліджень. Вже у своїх ранніх творах Волтер Лакер пише про зв’язки терористів із Совєцьким Союзом, Кубою та іншими комуністичними державами. Ймовірно, це було справді так, адже не існувало чіткої межі між формами політичного насильства, і сам Хрущов у 1961 році задекларував підтримку повстанських рухів у Третьому Світі.

В кінці сімдесятих було опубліковано цілу низку книг, предметом яких були “communist connection” (комуністичні зв’язки), їхні автори намагалися довести, що Совєцький Союз за допомогою розгалуженої сітки симпатиків та агентів підтримує міжнародний тероризм, щоб дестабілізувати “вільний світ”. Проривом стала книга Клер Стерлінґ The Terror Network, 1980, (терористична мережа). Вона пише: “Основне завдання російської стратегії – забезпечення терористичної мережі товарами та послугами, які необхідні для того, щоб підірвати західні індустріалізовані демократії. Однак ця теорія не відповідає соціально-науковим стандартам. Вона не пропонує ні дефініцій, ні емпіричної очевидности, свій матеріал вона черпає з драматизованих газетних повідомлень; а там, де потрібні арґументи на підтримку, вона цитує недоступні громадськості таємні службові документи”. Незважаючи на це, “теза Стерлінґ” вчинила фурор і потягла за собою численні публікації на тему державного тероризму совєцьких клієнтів і антизаходів з боку заходу.

Не можна оминути мовчанкою той факт, що по інший політичний бік також існувала теорія терористичної змови. У книзі Ноама Хомского та Едварда Германа Washington Connection and Third World Fascism читаємо дзеркально відображене до тези Стерлінґ: “Військові хунти у Латинській Америці та Азії – це наші хунти. Багатьох з них ми прямо привели до влади або вони скористалися з нашого прямого втручання, інші повстали завдяки нашій непрямій підтримці, шляхом отримання від США військової освіти та оснащення”. Хоча ця та подібні праці і є якіснішими з точки зору науки, не в останню чергу завдяки кращому доступу до інформації, в американській дискусії про тероризм вони підпорядковуються політичним інтересам.

Теорія без інформацій?

Я згадую тут цей бік терористичних студій так детально, бо не йдеться про гротеск минулих епох. Більше того, сьогоднішня дискусія ведеться в подібний спосіб, подібними арґументами та методами. І можна багато почерпнути із емпіричної резистентности цих теорій для сьогоднішніх дебатів. Ще до того, як історія спростувала тезу про совєцьку терористичну мережу (коли після закінчення Холодної Війни кількість та інтенсивність терористичних нападів не зменшилася, і фактор Совєцького Союзу виявився незначним), емпіричні студії мали докази її нереальности. Ці студії не заперечували, що деякі держави надавали фінансову та організаційну підтримку терористичним рухам; але заперечували, що можна говорити про загальнопоширене державне сприяння тероризму. У своїй книзі про фінансування терористичних організацій у 1986 Джеймс Адамс довів, що фінансова підтримка з боку держав була звичною, але в загальному незначною, тому її вплив на підтримувані нею організації та їхні рішення був несуттєвим. Терористичні організації фінансуються в першу чергу не з державного джерела, а через хитромудрі економічні інфраструктури: у випадку ПЛО за допомогою своєрідного “фінансового відділу”, samed, який працює як підприємство і утримує в робочому стані організацію; або як у випадку ІРА – завдяки системі організованої злочинности, яка забезпечувала організацію готівкою. Хибне сприйняття тероризму як активности, яка підтримується та використовується державами, як це арґументує Адамс, спонукало західні держави, насамперед США до хибної політики. Бомбардування потенційних держав-спонсорів позбавлене сенсу; якщо хочеш побороти тероризм, треба паралізувати системи фінансування відповідних організацій.

Справді дивовижно, наскільки неушкодженою пережила теза Стерлінґ кінець Холодної Війни. Тільки сьогодні вже не Совєцький Союз є павуком у павутині, а Бін Ладін або “ісламський фундаменталізм”. Добре зауважено: не можна заперечити, що є держави, які користають із тероризму, або що є люди, які використовуючи свою фінансову владу, інсценізують терористичні акти.

4. Стратегії боротьби із тероризмом

З того часу, як існує тероризм, існує також антитероризм, однаково, чи взяти за вихідний пункт арґументації державний, чи недержавний тероризм. Хочемо звернути увагу на реакцію держав на недержавний тероризм. Цей аспект соціально-наукових терористичних студій порівняно мало вивчений. Є достатньо підстав шукати причин невдачі міжнародної антитерористичної кооперації, відмінної від антитерористичної політики держав.

Антитероризм та соціальні норми

Якщо поглянути на державну реакцію на внутрішні заворушення, повстання та тероризм, то побачимо широку палітру заходів, які застосовуються. Чим обґрунтована ця варіантність? Найпростіше припустити, що ця відмінність виводиться із відмінности вимог або різних політичних інтересів. Проте навіть там, де рамки соціальних вимог є схожими, використовуються цілком різні політичні заходи антидії, як показав Петер Катценштайн на прикладі Німеччини та Японії. Незважаючи на структурну подібність, як результат схожої ситуації після Другої Світової війни, Німеччина та Японія реагували на тероризм 70 років у різний спосіб. Німеччина модернізувала та збільшила внутрішній поліцейський апарат і поставила на міжнародну кооперацію. В той сам час Японія поставила на традиційні методи неформального соціального контролю, але в міжнародній співпраці залишалася на дистанції. На думку Катценштайна цю відмінність неможливо пояснити ні внутрішньополітичними, ні міжнародними факторами.

Порівняння Катценштайна базується на детальних емпіричних дослідженнях, що, як вже було сказано, не є само собою зрозумілим у терористичних студіях. Його теоретичний підхід міг би допомогти і в інших випадках, коли йдеться про пояснення розбіжностей у антитерористичних стратегіях. У галузі міжнародної політики таку чітку різницю можна простежити між США та ЕС. Хоча у новій НАТОвській концепції йдеться про тероризм як міжнародну загрозу, і на саміті у Бірмінґемі було заявлено: “США, ЕС та його члени є стратегічними союзниками у боротьбі проти тероризму. Вони працюють разом для покращення міжнародної кооперації та координованости дій, для боротьби із тероризмом”. Проте, незважаючи на цю декларативну гармонію, насправді у реальній політиці є відмінності, а під час голосування доходить до конфліктів. Навіть якщо антитерористична політика США не є однорідною – Джонатан Вайт справді називає непостійність єдиною константою американської стратегії – можна сказати, що американська та европейська політика діаметрально протилежні. Очевидно американці та европейці по-різному сприймають цей феномен. США розглядають тероризм насамперед як проблему нетрадиційного ведення війни за підтримки держави і відповідають на нього традиційними ударами по Судану або Афґаністану, европейці надають перевагу трактуванню тероризму, як недержавного феномену і передбачають боротьбу із ним в рамках правових та поліцейських заходів. Тому американці неодноразово закидають европейцям, що вони застосовують у боротьбі із тероризмом занадто “м’яку лінію”.

Пояснення цієї відмінности у сприйнятті можна знайти також у соціальних нормах та цінностях. В американській концепції політики держава має цінність сама по собі і незалежно від своєї леґітимности має захисну функцію. Натомість у европейській традиції більше підкреслюється зв’язок між державою та суспільством, і правомірність першої залежить від згоди другого. Крім того, в американській культурі немає глибоко закоріненого визнання міжнародних норм, тоді як у Европі поширене уявлення про міжнародне суспільство як громаду з певними нормами.

5. Закінчення: суспільна наука та Новий тероризм

Ми знову опинилися на початку наших роздумів, бо виявляється, що проблема антистратегій великою мірою є проблемою дефініції тероризму. В залежності від концепції феномену певні стратегії залишаються, певні відхиляються. Крім того, з’ясувалося, що неможливе чітке розмежування дискурсу на академічний, політичний, громадський та субверсивний, як пропонує Алекс Шмідт. Зрештою кожна дефініція, кожна робота вносить свій вклад у політичне сприйняття тероризму.

Після закінчення Холодної Війни ведеться дискусія про “новий тероризм”. Цей новий тероризм, як стверджують. відрізняється від старого своїми цілями, методами та формами організації.

Захід звик до старого тероризму з його політичними революційними цілями, національним визволенням та сецесією (Лакер). А в той час виник новий тероризм, який хоче трансформувати світ. Він уже не переслідує модерністичних ідеалів, і його не можна осягнути у категоріях лівий-правий, він “постмодерністичний” і націлений на Апокаліпсис. На це вказують в останні роки не лише напади секти АУМ в Японії, але і теракти праворадикалів у США, які очевидно зазнали впливу християнського фундаменталізму. Зрештою ісламський фундаменталізм також зараховують до цих нових форм – Гезболла у Лівані, Гамаз та Джигад в Ізраїлі, інші радикальні ісламські групи в Єгипті та Алжирі. Чи можна звести цілі цих груп до спільного знаменника, і чи не є назва “новий тероризм” просто сумарною категорією? Наразі термін “новий тероризм” наштовхує на думку, що в усіх описаних феноменах йдеться про різні види одного і того самого феномену.

Найбільшу дискусію викликає запитання, чи зможуть нові терористи отримати зброю масового знищення. Газова атака у Токійському метро 1995 року свідчить не лише про наміри, але і про можливість такого терористичного масштабного нападу. При цьому часто забувають про різницю між хемічною, біологічною та атомною зброєю, хоча їх виготовлення та зберігання потребує різних умов. Небезпеку нуклеарного тероризму обговорюють вже понад 25 років, і, наприклад, Браян Дженкінс оцінює її як гіпотетичну, але нереалістичну. І, хоча терористичні організації дуже рідко вдавалися до застосування такої зброї, не можна забувати про неї.

Старий тероризм реалізували організації, які було легко зідентифікувати, РАФ, РБ, ІРА, ЕТА. Новий тероризм не має організаційної структури. Він одночасно атомістичний та міжнародний; з одного боку терористи діють дедалі незалежніше від авторитарних структур, з іншого боку, зростає міжнародна мережа. Складно отримати незалежну інформацію на користь тези транснаціонального тероризму. Рапорти таємних служб, на які покликається більша частина літератури, є дуже неоднозначними, і їх також не можна назвати незалежним джерелом. На думку Марти Креншо “відсутність емпіричного підтвердження багатьох положень про новий тероризм, особливо щодо ймовірности застосування зброї масового знищення, викликає нові запитання”. Проте це тема для подальших студій. Важливо підкреслити, що проблеми формування поняття та теорії, які проявляються у дискусії про новий тероризм, лежать не лише у впертості предмету, але і у специфічних умовах дебатів. Завданням соціально-наукового дослідження є дотримання наукових стандартів і створення умов для раціонального дискурсу.

Переклала Софія Онуфрів