Міхель Лібіґ

Стратегічний контекст сучасного іррегулярного ведення воєн

Спершу я коротко охарактеризую тло моїх досліджень запитання про сучасну малу війну, чи “нерегулярне ведення війни”. Як редактор агентства “Новини EIR” і учасник розробки політичних досліджень на замовлення Шиллерівського інституту від середини 70-х років я мусив знову і знову займатися темою “Тероризм”. Література про тероризм надзвичайно велика, але для розуміння того, що являє собою сучасний тероризм, вона дає мало чи зовсім нічого не дає. Потрібно без оманливої зарозумілости сказати, що в “дослідженні тероризму” переважає насамперед “ґрунтовна поверховість”, заборони на міркування і звичайна дезінформація. При цьому “ґрунтовна поверховість” відіграє виняткову роль, тобто тероризм розглядається як автохтонний феномен, як “річ у собі”, аналізується й інтерпретується з криміналістичною скрупульозністю. Однак, на жаль, тероризм неможливо усвідомити методами криміналістики, а отже, з ним неможливо і боротися за допомогою цих методів.

Чим більше я займався сучасним тероризмом, тим краще я усвідомлював, що йдеться насамперед про запитання, чи потрібно розуміти тероризм як автохтонний “соціологічний феномен”, чи як певну форму нерегулярного ведення війни. Останнє означає, що варто поставити запитання: які політичні сили при об’єктивному розгляді фактично осягають хосен від результатів терористичних акцій? Якщо тероризм як форма нерегулярної війни являє собою “продовження політики іншими засобами”, то чиїм політичним інтересам фактично служать розглянуті терористичні акти?

Працюючи над відповіддю на це запитання, я мав приємність особисто познайомитися з багатьма діячами, що володіють воістину глибоким знанням цього матеріалу, і мав з ними багаторазові тривалі бесіди. Це:

– Бригадний генерал проф. д-р Фрідріх А.Фрайґер фон дер Гейдте, автор фундаментальної праці “Сучасна мала війна”;

– Бригадний генерал Пауль-Альберт Шерер, колишній шеф Німецької військової контррозвідки (МАД);

– сер Давид Стерлінґ, засновник Британської “Спеціальної військово-повітряної служби” (САС);

– Ліндон Ларуш, який більше двох десятиліть без огляду на жодні табу аналізував політико-стратегічні основи сучасного тероризму і якого я міг би назвати моїм духовним учителем.

Тероризм не є “соціологічним феноменом”

Уявлення, наче поява тероризму пояснюється тим, що “введені в оману”, переважно молоді люди, які потрапили під вплив “химерних радикальних ідеологій”, встали на шлях “кримінального насильства”, щоб чинити “безглузду сліпу руйнівну роботу”, – це уявлення цілком помилкове. Але як часто ми чули ці заяложені фрази від західних політиків і “експертів з тероризму”, коли мова йшла про німецьку “Червону армію” (RAF), італійські “Червоні бригади”, французьку “Пряму дію”, іспанську “ЕТА”, “ІRА” у Великій Британії чи про інші терористичні групи.

Уже проста постановка запитання “Qui bono” стосовно терористичних актів сама по собі свідчить про терористичних виконавців і пропаговану ними “Справу”. Один лиш об’єктивний розгляд політичного результату і політичної вигоди від терористичних актів змушує оперувати в розрахунках, окрім виконавців і цілей нападу, ще й “зацікавленими третіми особами” (поняття фон дер Гейдте). Виконавці терористичних актів і пропагована ними “Справа” існують, зрозуміло, у середовищі соціально-економічних, національних, етнічних і ідеологічних конфліктів. Але це аж ніяк не означає, що ці в широкому сенсі соціологічні фактори середовища фактично “породжують” сучасний тероризм. Фактичні “причини” сучасного тероризму перебувають поза соціально-економічними й ідеологічними умовами середовища, в якому виникає тероризм. Суспільні конфлікти і радикальні ідеології, що виростають з них, не “роблять” тероризму. Негативні умови середовища можуть створити передумови для тероризму, але вони “органічно” не породжують тероризм.

“Соціологічні фактори обумовлюють тероризм, але сам він не являє собою соціологічного явища”, – вірно зауважує фон дер Гейдте, коли, цитуючи Карла Шмітта, стверджує: “Як тільки виникає можливість”, “нерегулярні борці завжди приходять на допомогу регулярним владоможцям”. За потенційними терористами необхідно стежити, їх треба добирати і вербувати. Їх потрібно навчати терористичному ремеслу. Для цього необхідні фахівці з розвідки і контррозвідки, військові фахівці та логістичні передумови, якими диспонують лише держави.

Починаючи щонайпізніше від 1990 р., це твердження більше не є всього лиш гіпотезою, яка обґрунтовується побічними доказами, але може навіть вважатися доведеним у сенсі можливости бути використаними у суді. В міру того, як дані про діяльність східнонімецького Міністерства державної безпеки, принаймні частково, стають надбанням гласности, то з’ясовується, в якому обсязі існували зв’язки між МДБ і терористичними організаціями, зокрема, фракціями “Червоної армії” в Західній Німеччині. Навіть якщо найважливіші секретні дані Міністерства державної безпеки знищувалися чи передавалися в Москву, або ж продавалися західним службам, то решта документів, які стали надбанням гласности, показують, що з боку Міністерства держбезпеки існувала не тільки широка логістична підтримка терористичних груп, але й саме Міністерство брало участь у терористичних акціях, керуючи ними, чи контролюючи їх. Це твердження стосується, природно, також і інших служб колишніх комуністичних держав.

Але після 1991 р., тобто після розвалу Совєцького Союзу, міжнародний тероризм не припинив свого існування, а навпаки! Зараз відверто постало запитання про залишки комуністичного бастіону на Кубі, у Північній Кореї і Сербії, чи про певний розкиданий в усьому світі “блукаючий потенціал” колишніх комуністичних служб, які усе ще діють як спонсори міжнародного тероризму. Не пізніше, ніж у 1991 р., виникла невідкладна вимога освітити в залежності від його значимости некомуністичне тло триваючих і навіть наростаючих акцій міжнародного тероризму. Більше неможливо ухилятися від запитання: чи існує тероризм, породжений Заходом?

Форми сучасної малої війни

Відповідь на це запитання недвозначна. Так. І з’ясовується, що ця позитивна відповідь не обмежується періодом часу після 1989 р. Щоб виразити це точніше, необхідний концептуальний та історичний підхід. Насамперед необхідно з’ясувати, про що йдеться вище, де сказано, що сучасний тероризм є формою нерегулярного ведення війни.

Фон дер Гейдте характеризує сучасну нерегулярну малу війну взагалі як “тотальну, таку, що охоплює усю державу й народ, яка провадиться усіма доступними засобами тривалий час; тривалий насильницький конфлікт, спочатку невеликої інтенсивности, але схильний до поступового наростання. У цьому зіткненні перемагає та з ворогуючих сторін, якій у процесі боротьби вдається психологічно і просторово ізолювати супротивника і морально настільки його виснажити, що він приймає усі висунуті умови!”

Фон дер Гейдте називає сучасну малу війну “війною з розмитими контурами”, якій “бракує того, що приносить із собою “нормальна”, чи “велика”, війна”. Спектр форм сучасної, нерегулярної, чи малої, війни є насправді різношерстим і різноманітним, однак у ньому можна виокремити три основні форми:

1. Тепер уже “класична” сучасна партизанська війна чи “національно-визвольна війна”, як, наприклад, у В’єтнамі, Алжирі чи Афґаністані, а також партизанська боротьба в Совєцькому Союзі в роки Другої Світової війни. У англо-американських середовищах цей тип малої війни називають також “конфліктом малої інтенсивности”.

2. Сучасна мала війна, яка виявляється у постаті тероризму під час терористичних акцій меншин, які вдаються до насильства.

3. Нерегулярні приховані бойові дії спеціальних військових формувань (спеціальні сили, загони спецпризначення, “Брандербурзька дивізія” тощо) напередодні, на початковому етапі чи задля супроводу регулярних воєнних операцій.

У дійсності ці три основні форми сучасної малої війни існують не в “чистому” вигляді, а перехрещуються і затушовуються навзаєм залежно від конкретних соціально-економічних, політичних, ідеологічних і військових умов. “Класична” партизанська війна відрізняється “стосовною автаркією”, але й ця форма малої війни значною мірою залежить від політичної та матеріальної підтримки її “зацікавленими третіми особами”. Це стосується також і двох інших форм малої війни, навіть іще більшою мірою. Терористичні елементи грають важливу, хоча й підлеглу роль і у партизанській війні, і при потаємній боротьбі воєнізованих спеціальних формувань.

Три ознаки тероризму

Однак сучасний тероризм має кілька специфічних основних характеристик, які відрізняють його від інших основних форм малої війни. У тероризмі домінують майже винятково тактики, терористичні “самі по собі”, які перебувають поза усіма нормами військового права. Свідомо, цілеспрямовано і систематично застосовується сила проти тих, хто не бере участи у війні. В стані миру цивільних осіб з числа тих, які не беруть безпосередньої участи в конфлікті, убивають чи завдають їм уражень не в рамках застосування сили проти суперника, – самі означені цивільні стають головним об’єктом застосування сили. Відповідно, характерною тактикою тероризму є нальоти авіації, бомбові удари по загальнодоступних місцях і транспортних засобах, убивство службовців, суддів чи керівників підприємств, і це поза актами саботажу проти виробничих елементів та інфраструктури.

Друга ознака тероризму полягає в його непрямому дестабілізуючому впливі. Це в кінцевому підсумку виявляється важливішим, аніж прямий вплив терористичних силових актів проти людей чи устаткування. Китайська приказка “Убити одного і залякати сотні” дуже точно характеризує цей вплив. Сучасний тероризм найтіснішим чином пов’язаний із сучасними засобами інформації. Засоби інформації істотно підсилюють непрямий вплив терористичних акцій. Без засобів масової інформації не було б сучасного тероризму. Сучасний тероризм не знає ніяких меж у просторовому сенсі, а має лише політико-психологічні межі. Засоби інформації створюють тероризмові “віртуальний простір”, у якому можна домогтися реальних політико-психологічних впливів. Терористичні політичні замахи на діячів економіки вселяють непевність не лише в їхнє найближче і далеке оточення. Завдяки засобам масової інформації можна викликати непевність “господарників цільових груп” у національному чи навіть міжнародному масштабі. Водночас терористичний замах на “представників системи” може викликати в суспільній свідомості сумнів у стабільності громадського життя. Цей політико-психологічний дестабілізуючий ефект змушує політичне керівництво якось реагувати. Дуже часто така реакція буває надмірною, або навпаки, схожа на покірне потурання.

Третя ознака тероризму виглядає парадоксальною, але переконливо доводить, що тероризм не є автохтонним “соціологічним феноменом” виконавців і пропагованої ними “Справи”. Відповідно до внутрішнього характеру тероризму, а саме, – його кривавої жорстокости поза всякими правовими нормами, тероризм ніколи не може стати справді “популярним”. Навпаки, при відсутності впливу держави і засобів інформації населення переважно спонтанно і наполегливо відкидає терористичні замахи і їхніх терористичних ініціаторів. Окрім того, терористичні замахи майже завжди дискредитують пропаговану їхніми призвідниками “Справу”. За своєю сутністю тероризм зовсім не досягає мети як засіб здобуття політичної підтримки певної частини населення, а тим більше більшости населення.

Безумовно, палестинський тероризм завдав непоправної шкоди справі палестинців, тоді як певні кола ізраїльського керівництва осягнули від нього величезну політичну, а також військову користь. Аналогічно терористичні акції ІRА істотно зашкодили ірландцям у Північній Ірландії, тоді як британське керівництво політично дуже виграло від них. Якщо в такий спосіб тероризм неминуче дискредитує терористичних діячів і пропаговану ними “Справу”, то постає запитання: кому корисний тероризм? Сучасний тероризм виходить поза “автаркічні” рамки категорії “громадянської війни”, у якій численні політичні сили насильно борються за досягнення влади усередині держави, але при цьому розраховують на підтримку якомога більшої кількости населення. Сучасний тероризм, таким чином, не приносить “користи” ані терористам, ані пропагованій ними “Справі”, але терор може дестабілізувати і послабити державу й економіку. Державна, економічна і культурна еліта може бути залякана, а її дієздатність може бути істотно заморожена. Знову виникає думка про “зацікавлені треті особи”, які, перебуваючи “ззовні”, домагаються дестабілізації й ослаблення держави тероризмом.

Якщо тероризм є формою малої війни, то, відповідно до визначення Клаузевіца, тероризм повинен бути “продовженням політики іншими засобами”. Однак тероризм являє собою не насильницьке “продовження” пропагованої терористами політичної “Справи”, а “служить” політичним цілям чи державним інтересам “зацікавлених третіх осіб”. У цьому сенсі цілком доречно використовувати поняття тероризму і “сурогатних воєнних дій” як синоніми. Тероризм є непрямим потенційно високоефективним способом дестабілізації й ослаблення ворожої держави, не переходячи порогу відкритої ворожости.

Правильність визначення Клаузевіца, що війна у всіх її проявах (включаючи малу війну і тероризм) – це “продовження політики”, не викликає сумніву. Але “політика” тут стосується не до пропагованої терористами “Справи”, а до політичних інтересів і цілей влади, яка контролює, скеровує і здійснює тероризм. У цьому сенсі ми маємо справу з політикою як сукупністю політичних, економічних, соціальних і культурних функцій держави. Зміст політики держави визначається насамперед тим, чи відбувається економічний, соціальний і культурний розвиток, а чи регрес, чи відбувається кількісний і якісний ріст науково-технічного, соціального і культурного потенціалів держави та її економіки, чи навпаки?

Політика розвитку не потребує ніякого “продовження іншими – насильницькими – засобами” для досягнення поставлених цілей. Сферами діяльности держави є політика, економіка, соціальне забезпечення і культура, де поставлені цілі досягаються без відкритого чи прихованого застосування насильства. Розвиток, якщо розглядати його як мету держави, і обумовлена цією метою “загальна стратегія” держави може, так би мовити, задовольнятися сам по собі, тому що він ґрунтується на усвідомленні того, що власні інтереси держави полягають не в дарвінівській боротьбі за власне панування шляхом послаблення інших держав. Стратегія розвитку базується на переконанні в існуванні об’єктивної спільности інтересів між державами: оптимальний розвиток власної держави потребує розвитку інших держав, а їхній розвиток, у свою чергу, потребує розвитку нашої власної держави. Той, кому це уявляється у “рожевих тонах”, враховує тільки історію. “Етапи розквіту” в історії завжди характеризувалися змаганням за оптимальний соціально-економічний розвиток різних держав. Прикладом з недавньої історії може служити воістину феноменальне економічне відродження Західної Европи після Другої Світової війни і перебудова взаємин нещодавніх союзників у війні та їхнього “заклятого ворога” Німеччини, Франції та Сполучених Штатів у 50-60-і роки. Однак зі сказаного не можна робити помилкового висновку, що економічно і культурно розвинутій національній державі не потрібно мати напоготові військові сили і сили застрашування.

Від цих мілітарних приготувань не можна відмовлятися, позаяк саме “політика нерозвитку”, економічного, соціального і культурного занепаду неминуче породжує “продовження іншими засобами”, тобто приховану чи відверту війну. Політика нерозвитку повинна неминуче означати, що власна стосовна “потуга” досягається тільки за рахунок дестабілізації, послаблення та у кінцевому підсумку руйнування інших держав. Замість конструктивної конкуренції розвинених національних держав і їхніх національних економік виникає відверта чи прихована боротьба, прагнення якнайшвидше послабити інші держави, аніж перебороти власну слабість, породжену відсутністю розвитку. Це становище “негативно обумовленої стосовної сили” притаманне для олігархічних імперій на противагу орієнтованим на розвиток республіканським національним державам.

Американський політолог професор Адда Б.Бозман у своїй доповіді “Гідра кривавої бойні – міжнародні зв’язки тероризму й інших операцій малої інтенсивности” вказує на те, що Візантійське царство досягнуло процвітання за рахунок комплексу дипломатичних прийомів, “активних заходів” служби інформації, психо-політичних операцій і нерегулярних воєнних дій, включно з державним тероризмом. При цьому Візантія розробила “величезний арсенал стратегічних принципів і прийомів” “деморалізації, ослаблення й обходу” потенційного ворога. Візантія віддавала перевагу непрямій військово-політичній боротьбі, аніж прямому використанню своїх істотно послаблених збройних сил. У розпливчастій зоні між війною і миром нерегулярні політико-військові операції були основою її успішної зовнішньої політики. Ця “візантійська модель” дозволила Візантії продовжувати існувати сторіччями, незважаючи на дедалі більше економічне виснаження і явний занепад. Ця політика продовжувалася пізніше – знову упродовж сторіч – “республікою” Венеція.

Сьогодні, на межі століть, Велика Британія з “її неформальною імперією” відіграє подібну роль у Співдружності. Велика Британія являє собою олігархічну “Венецію нового часу”, в якій основою політики є стратегічна передумова “негативно обумовленої стосовної сили”. Це має надзвичайно важливе значення при розгляді сучасного тероризму. Але спершу ми повинні зробити невеликий екскурс в історію і стратегію, щоб не дати спрощеної картини того, як виглядають керівництво і напрямок головних ударів тероризму 90-х років.

Що таке “британська система”?

У Західній та Східній Европі, а також і в Сполучених Штатах найчастіше випускають з уваги, що поруч із давно обговорюваною історико-культурною відмінністю поміж Західною і Центральною Европою, з одного боку, і затаврованою православною культурною матрицею Східною і Південною Европою і Росією, з іншого боку, у колі европейсько-американської цивілізації існує друга, не менш фундаментальна історико-культурна лінія поділу. І сам Захід неоднорідний у культурно-історичному плані. Починаючи від XVII століття в Англії консолідувалася політико-культурна система, в якій панувала чисельно невелика олігархія. Британська олігархія – як раніше Венеція – є, головним чином, торговою і фінансовою олігархією. Панівне становище в торгівлі і фінансах забезпечувало і забезпечує британській системі високий ступінь гнучкости та пристосовности. Від другої половини XVII сторіччя британська олігархія утримує неперервну наступність панування. Форми використання цього панування постійно адаптуються до обстановки, але в самому пануванні ніщо чи мало що міняється.

Від XI сторіччя Британські острови більше не завойовувала ніяка іноземна держава. Від XVII століття в сфері британської зовнішньої політики і служб розвідки існує практично неперервна спадкоємність. Від покоління до покоління провідні родини знаті посідали формальні та неформальні ключові позиції у Великій Британії. Варто це зіставити з умовами, які існували в континентальній Західно-Центральній Европі, де за дуже короткі періоди часу чергувалися війни, окупації, громадянські війни і революції. Більшість із цих потрясінь відбувалися в континентальній Европі з більш-менш широкою зміною еліт. Це часто означало внутрішньо- і зовнішньополітичне послаблення, але водночас послаблювало міцність позицій і сталість класових структур і викликало постійне духовно-політичне відновлення і звільнення творчого потенціалу. Сьогодні, наприкінці ХХ сторіччя, Велика Британія, як і раніше, залишається міцно організованим олігархічним класовим суспільством, що докорінно відрізняється від соціальних і політичних відносин у Західно-Центральній Европі.

Аналогічна вирішальна відмінність існує також і між Сполученими Штатами Америки та Великою Британією. Політична система США є прямою протилежністю системі британської олігархії. Основне значення проголошення незалежности в 1776 р. і Конституції 1787 р. більшість знавців міжнародної політики вже не вважають найчіткішим політико-конституційним виразом основних принципів Відродження. Те, що американська конституція не тільки гарантує індивідуальну волю, але й містить пункт про певне соціально-економічне спільне благо, залишається майже невідомим.

До найбільших мітів ХХ століття належить нібито існуюча англо-американська духовна спорідненість і висновувані звідси ґеополітичні особливі стосунки між Сполученими Штатами і Сполученим Королівством. Політична система США докорінно відрізняється від британської системи класового суспільства. Орієнтована на виробництво американська система економічної організації, яка зробила США найсильнішою промисловою і військовою державою світу, принаймні до 60-х років ХХ сторіччя була діаметрально протилежна економічному лібералізму Великої Британії.

Британська світова імперія, яка існувала від середини XVII сторіччя до середини ХХ століття, хоча формально і припинила своє існування, але непрямий духовно-політичний вплив Лондона зберігся майже у всіх колишніх колоніях і поширюється далеко поза їх межі. Явна утрата військової та промислової сили британською олігархією нерівнозначна втраті сили і впливу в галузі міжнародних фінансів, торгівлі, виробництва і збуту сировини та енергії. Британський вплив у міжнародній дипломатії дуже значний і далеко не адекватний британському економічному впливу чи кількості населення.

Самі експерти з питань міжнародної політики асоціюють служби розвідки переважно тільки зі шпигунством, хоча порівняно з дією агентів впливу на політику і культуру воно відходить на другий план. Британська олігархія на міжнародній арені завжди мистецьки домагалася максимального результату за допомогою агентів впливу. І сьогодні в панівній в усьому світі науковій теорії, засобах інформації та у міжнародній культурній сфері британський вплив, як і колись, є домінуючим. Як прямому спадкоємцю Венеції, британській олігархії донині вдається у своїх інтересах маніпулювати державами з набагато більшим військовим і економічним потенціалом і численнішим населенням. Її зовнішньополітична методика “Розділяй і пануй”, метод балансування сил і її ґеополітика дають уявлення про спосіб дії британської олігархії.

Усе це наочно показує, які основні стратегічні фактори в міжнародному плані повинні обов’язково враховуватися при розгляді фактичних стратегічних конфліктів, починаючи з 1989 р. Потрібно усвідомлювати, що не існує Заходу. Росія, Західно-Центральна Европа і США стоять перед великим історичним завданням – подолати існуюче з епохи Відродження протиставлення Схід – Захід. Видатні генії нового часу усвідомлювали це завдання і намагалися його вирішити. Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц разом із царем Петром Першим узявся відкрити шлях в Азію засобами наукового й економічного розвитку Росії. Він розумів необхідність і взаємну вигоду від додаткового розвитку Европи, евроазіатської Росії та Китаю для здавна густо заселеного краю цієї землі. Від кінця XIХ століття ця фундаментальна думка була знову підхоплена провідними російськими, німецькими і французькими діячами. Кожний із них своїм відмінним від інших шляхом приходив до того ж висновку: і американський президент Франклін Делано Рузвелт, і генерал Шарль де Ґолль.

Поступово тільки зараз з’ясовуються історичні факти, які показують, що Рузвелт міркував про створення нового світового порядку для післявоєнного часу, спрямованого на альянс із метою економічного розвитку Евразії. Рузвелт прагнув до альянсу між США, Росією, Китаєм і постколоніальною Західною Европою. Тільки тепер з’ясовується, що нібито тісні англо-американські особливі стосунки між Рузвелтом і Вінстоном Черчиллем є мітом. Рузвелт вбачав у колоніальній Британській імперії головну проблему післявоєнного устрою. Рузвелт вбачав у тоталітарній комуністичній системі влади Йосипа Сталіна перехідну фазу російського історичного розвитку, а не систему, здатну на тривале існування.

У Холодній війні, яка розпочалася після смерті Рузвелта і базувалася на перспективі взаємного ядерного знищення, Европа й увесь світ брали участь із небувалим раніше радикалізмом. Конфлікт між Сходом і Заходом у Холодній війні майже цілком нашаровувався на історико-культурні межі на Заході. Для Лондона Холодна війна означала до певної міри найкращий можливий стан. Між заклятими ворогами часів Холодної війни – Вашинґтоном і Москвою – перебував Лондон і, можливо, зовсім непомітні треті особи, які пожинали найбільше користі від протистояння. США перебували у виснажливому протиборстві з Росією і розраховували в ньому на підтримку британського союзника, що давало Лондону величезні можливості впливу в США і величезний міжнародний торговий простір. Водночас Лондон вів подвійну гру в Москві і з Москвою, що була спрямована насамперед проти США, але також і проти ФРН і Франції. Донині про цю британо-совєцьку таємну дипломатію, яка існувала під час Холодної війни, було дуже мало відомо.

Вкрай важливим епізодом цієї британської подвійної гри є кампанія проти Стратегічної оборонної ініціативи США, спрямованої на захист ядерними наступальними ракетами, що була офіційно оголошена 23 березня 1983 р. чинним тоді президентом Роналдом Рейґаном, а концептуальним батьком якої був Ліндон Ларуш. Між совєцьким керівництвом, очолюваним Юрієм Андроповим, і урядом Тетчер була укладена угода про координовану міжнародну компанію проти “зоряних воєн”, за якою обидві сторони застосовували увесь спектр дезінформації, політичного впливу, “активних заходів” і тероризму. Британська олігархія негайно втямила, що СОІ позбавила би ґрунту стратегічний режим загрози взаємного ядерного застрашування і гонки атомного озброєння, які лежали в основі Холодної війни. У той сам час технології лазерної зброї в рамках програми СОІ означали початок шляху в Третю промислову революцію з величезним впливом на розвиток світової економіки. Як не парадоксально, але стратегія СОІ давала вихід із конфлікту Схід – Захід. Сьогодні необхідно наочно показати, наскільки завзято під час конфлікту Схід – Захід вкорінювалася у свідомість, а ще більше у підсвідомість людей на Сході і на Заході думка про реальні можливості взаємного ядерного знищення. Наскільки реальним був цей постійний страх знищення, виявилося в ядерній конфронтації в жовтні 1962 р. під час так званої Кубинської кризи.

Відмова совєцького керівництва від американської пропозиції спільної розробки системи протиракетної оборони, що базується на “нових фізичних принципах”, стала вирішальним фактором, який призвів до наступного розпаду Совєцького Союзу. Таким чином, совєцька економіка втратила шанс “якісного і загально економічно діючого інноваційного поштовху”. Подальше гігантське озброєння ядерною і звичайною зброєю означало нестерпне надмірне навантаження на совєцьку економіку. Ці “лінійні” програми озброєння не сприяли підвищенню продуктивности всієї економіки. Як зараз стало відомо, у совєцькому керівництві були впливові сили, які усвідомлювали історичний шанс, пов’язаний із програмою СОІ, але вони залишалися в меншості. Шанс був упущений, і між 1989 р. і 1991 р. Совєцький Союз розпався.

Британська стратегія після 1989 р.

Після того, як у 1989 р. розпалася совєцька імперія в Східній Европі й у 1991 р. припинив своє існування Совєцький Союз, британське керівництво постало перед новою дилемою. Члени британського істеблішменту в приватних бесідах називали це нове становище “ґеополітичним кошмаром”. Основна концепція британської ґеополітики, як вона була сформульована сером Галфордом Маккіндером на початку XХ століття, зовсім проста і має мало спільного, чи взагалі нічого спільного із політичною географією: потрібно перешкодити політичному співробітництву і загальному економічному, насамперед інфраструктурному розвитку провідних держав Евразії. Провідні держави континентальної Европи та Евразії варто утримувати в стані постійного взаємного конфлікту аж до війни. Ця основна ґеополітична ідея пронизує британську політику упродовж усього ХХ сторіччя.

– Під час англо-французької “сердечної згоди” (entente cordiale) і маніпуляцій як Росією, так і Німеччиною, британському керівництву вдалося розколоти Европу на два ворожих блоки, й у такий спосіб нейтралізувати сили Росії, Німеччини і Франції, які прагнули до економічного співробітництва в Евразії. У той сам час Лондону вдалося допомогти здобути перемогу проанглійським силам у Сполучених Штатах, особливо при президентах Теодорі Рузвелті і Вудро Вілсоні. Результатом цієї ґеополітичної стратегії стала велика катастрофа ХХ століття – Перша Світова війна.

– Між 1918 і 1945 р. континентальна Европа була розбита Версальською системою на три частини: держави-переможниці Першої Світової війни, переможені держави (насамперед Німеччина) і тепер уже комуністична Росія. Відтак у 20-х і на початку 30-х років, коли намітилися певні приготування до економічного співробітництва між Німеччиною, Совєцькою Росією і деякими французькими колами, британська політика знову повернулася в старому напрямку: розпалювати непрямо і потай конфлікт між Росією і Німеччиною. За британською політикою “умиротворення” 30-х років стояла прихована мета – домогтися, щоб нацистська Німеччина і сталінська Совєцька Росія розтерзали одна одну, що й відбулося в період між 1941 і 1945 р.

– Смерть президента Франкліна Д.Рузвелта призвела до того, що його наївний послідовник Гаррі Трумен відмовився від планів стратегічного співробітництва між США, Росією, Китаєм і Західною Европою і замість цього повернув на новий курс “залізної завіси” і “Холодної війни” Вінстона Черчилла. Сталінська тверда неоімперська реакція закріпила новий розкол континентальної Европи й Евразії. В результаті чинної від 1949 р. загрози “взаємного гарантованого ядерного знищення” біполярність Схід – Захід набула загалом нової та радикальної якости, що зберігалася до 1989 р.

Але в 1989 р. з’явився новий історичний шанс політичного співробітництва й економічного розвитку в континентальній Европі та Евразії. Ліндон Ларуш розробив концепцію “загальноевропейського економічного будівництва від Атлантики до Уралу” з використанням промислового потенціалу виробничого трикутника: Париж, Берлін, Відень. Зосередившись здебільшого на великих проектах розвитку інфраструктури і високих технологій Третьої промислової революції, східноевропейський економічний простір треба було широко модернізувати. Цей економіко-стратегічний пакет у період між 1989 і 1992 р. переріс у концепцію моста між евразійськими країнами, тобто в програму економічного й інфраструктурного розвитку всієї Евразії.

У політичних і економічних урядових колах континентальної Европи було ще кілька діячів, які міркували аналогічно з Ларушем. Найчіткіші уявлення щодо цього були в голови правління Німецького банку Альфреда Ґерргаузена. Він зажадав, аби щодо Східної Европи проводилася така ж економічна політика, яка проводилася щодо відродження Німеччини, Франції та Італії в 50-х і на початку 60-х років. Ґерргаузен, що був також близьким радником федерального канцлера Гельмута Коля з питань економічної політики, докладно розробив економічну політику радикальних неоліберальних шокових “реформ” для колишніх комуністичних держав.

Ґерргаузен був убитий бомбою 30 листопада 1989 р., кинутою невідомими терористами через три тижні після падіння берлінської стіни. Ґерргаузен став першою жертвою британської ґеополітики після 1989 р., тому що його постановка цілей знову була спрямована на спільний економічний розвиток країн континентальної Европи та евразійських країн.

Економічна розруха Східної Европи

Прийнята влітку 1989 р. політика урядів Марґарет Тетчер і Джорджа Буша мала спільне ґеополітичне тло: у Східній Европі і на території Совєцького Союзу наполягати на послідовному проведенні політики радикальних “реформ”, спрямованих на створення ринкової економіки, – “шокова терапія” Міжнародного валютного фонду. Ми занадто б заглибилися в деталі, якби стали пояснювати, чому значна частина совєцької номенклатури була вже готова прийняти ці деструктивні завдання Буша і Тетчер. Відтоді Схід Европи і насамперед Росія, а також інші країни-спадкоємиці Совєцького Союзу потерпають від безпрецедентного в історії процесу економічного занепаду з деіндустріалізацією, масовим безробіттям, паралічем інфраструктури і культурного відриву від рідного коріння.

Саме цей стан соціально-економічної розрухи і політичного послаблення Росії є однією з основних стратегічних цілей британської ґеополітики з 1989 р. Її можна було проводити тільки тому, що при президенті Джорджеві Буші у 1989-1993 р. уряд США суворо дотримувався ґеополітичних указівок британського істеблішменту. Як ми покажемо нижче, проанглійськи налаштований Буш, ще будучи віце-президентом у 1981-1988 р., залишався головним “сполучним каналом” із Лондоном, чия політична лінія, у кінцевому підсумку, завжди визначалося позиціями британської еліти, а не довгостроковими інтересами Сполучених Штатів.

Від моменту вступу на посаду Билла Клинтона пануванню британських позицій в американській зовнішній політиці та політиці безпеки був покладений край. Цей факт, який, як ми побачимо, з 1993 р. має дуже велике значення і для проблеми нерегулярного ведення боротьби, на жаль, часто ігнорують чи враховують недостатньо. І це має фатальні наслідки для розвитку фактичного міжнародного становища.

Напрямок головного удару проти Німеччини

Крім організації в Росії соціально-економічної руїни і виснаження країни, напрямком другого головного удару британської ґеополітики стало ослаблення знову возз’єднаної Німеччини. При цьому Лондон міг розраховувати на надійну підтримку французького президента Франсуа Міттерана. Від 1989 р. при Міттерані та його спадкоємцеві Жакові Ширакові розвивалося дедалі яскравіше виражене відродження англо-французької “сердечної згоди”. Британський істеблішмент і деякі політичні класи в Парижі були з 1989 р. перелякані “кошмаром”, що Німеччина може скористатися історично обумовленим стимулом і встановити широкомасштабне економічне співробітництво з державами Східної Европи, насамперед із Росією, з метою відновлення і модернізації цього економічного простору. Такою ж була політика Німеччини перед Першою світовою війною, а відтак політика провідних німецьких промисловців і банкірів Ваймарської республіки перед приходом до влади Гітлера. Промова, яку збирався проголосити Ґерргаузен 4 грудня 1989 р. у Нью-Йорку, була вже написана ще до моменту його убивства. У ній він пропонував англо-франко-американське співробітництво для економічної модернізації Східної Европи і Совєцького Союзу.

До моменту убивства Ґерргаузена, власне, було вже ясно, що возз’єднанню Німеччини навряд чи можна перешкодити. Тетчер, Буш і Міттеран подбали про те, щоб Німеччина не дотримувалася опрацьованої Ґерргаузеном і Ларушем стратегії спільного загальноевропейського і евразійського економічного розвитку. Німеччина повинна була взяти на себе зобов’язання брати участь в англо-американській політиці “шокової терапії” Міжнародного валютного фонду для Східної Европи і Совєцького Союзу з її вже тоді передбачуваними соціально-економічними наслідками.

Ця політика в дещо модифікованішій і послабленішій формі застосовувалася й у Східній Німеччині. Оскільки тодішній голова “відомства по управлінню державною власністю” у Східній Німеччині Детлев Роведдер хотів змінити цю політику, то він, як і раніше Ґерргаузен, був убитий у квітні 1991 р. невідомими терористами.

Політика Тетчер, Буша і Міттерана, спрямована проти Німеччини, супроводжувалася широкою “кампанією очорнювальної пропаганди”, центр якої, безумовно, знаходився в Лондоні. Сердиті слова про “четвертий райх” з’явилися знову в листопаді 1989 р. у “серйозних” британських газетах, особливо відрізнялися при цьому коментатори Лондонської Times Конор Крайз о’Браєн і лорд Ріс-Моґґ, а також Переґрін Вортсторн із Sunday Telegraph. Представник британської еліти Ніколас Рідлі прилюдно вибухнув антинімецькою тирадою. У приватних бесідах налаштовані тверезіше провідні діячі британської еліти говорили, що в цих антинімецьких пропагандистських випадах йдеться просто про “упакування” ґеополітичної цільової настанови. Усі ці промови про “небезпеку четвертого райху” Лондон і Париж використовували з метою, щоб спочатку заохотити, а потім виправдати криваву аґресивну війну Сербії проти Словенії, Хорватії і Боснії-Герцеґовини і, таким чином, водночас загнати впливові кола в Росії в просербську “панславістську” пастку, яка вже одного разу обернулося для Росії катастрофою в 1914 р.

У серпні 1996 р. Ларуш писав: “Вирішальними моментами є: смерть Ґерргаузена, британо-французьке підбурювання сербської аґресії та заохочуючі до злочину проти людства в балканській війні й у Східній Европі умови Міжнародного валютного фонду, які ще на 30% реально скоротили економічний потенціал Східної Европи і колишнього Совєцького Союзу, як це було в 1989 р. Ці факти ми по-винні використовувати як головні орієнтовні моменти, щоб показати фактичні закулісні сторони міжнародного тероризму, який почав розширюватися від моменту приходу до влади президента Клинтона”.

Лондон проти Клинтона

Фактично від 1993 р. Сполучені Штати та їхні політичні інтереси у всіх частинах землі стали мішенню міжнародного тероризму. З моменту вступу на посаду президента Клинтона в січні 1993 р. США й американські організації за кордоном захлиснули хвилі важких терористичних ударів:

– напад на World Trade Center у Нью-Йорку;

– вибух бомби в Оклагома-Ситі з 169 убитими;

– вибухи в Атланті під час Олімпійських ігор;

– кількаразові напади на військові об’єкти США в Саудівській Аравії;

– досі нез’ясована катастрофа літака TWA-800 біля Нью-Йорка;

– кількаразові потенційно надзвичайно небезпечні спроби замаху на самого Президента і на Білий дім.

На території Сполучених Штатів нічого подібного не траплялося, коли Совєцький Союз був головним стратегічним супротивником США. Усі терористичні акти на американській території відбувалися після 1993 р., після того як лондонська “маріонетка” Джордж Буш пішов з посади Президента, і на його місце був обраний Клинтон. Хоча Клинтон, типовий представник свого покоління, персонально і політично нерішучий, його академічним вчителем у Джорджтаунському університеті був Керролл Квіґлі, найвідоміший американський історик “патріотичної школи” у ХХ столітті.

Щоб зрозуміти нинішню загрозу тероризму в Сполучених Штатах, ми повинні сконцентрувати увагу на ґеополітичному роз’ясненні періоду 1989-1996 р. У зв’язку з цим необхідно вияснити, у чому полягає причина глибоко закоріненої в британській еліті ненависти до президента Клинтона. Але не можна забувати також, що у XIХ ст. велася не тільки відкрита війна проти США (1812-1814 р.), але й ставилася мета хоча б потай розколоти Сполучені Штати за допомогою проанглійськи налаштованих “конфедеративних” південних штатів. Після того, як президент Абрагам Лінколн розбив ці стратегічні плани британського керівництва, розгромивши у війні “конфедерацію” південних штатів, він був убитий у 1865 р. терористом Едвіном Вілкесом Бутом, за яким стояла керована англійцями терористична мережа. У 1901 р. терористами був убитий антибританськи налаштований президент Вільям Маккінлі, після якого цю посаду обійняв англофіл Теодор Рузвелт. У перші роки президентства Франкліна Д. Рузвелта британський істеблішмент ненавидів і його, потім Джона Ф. Кеннеді, якого теж убили. Те, що убивства Лінколна, Маккінлі й Кеннеді, котрі усі були налаштовані антианглійськи і патріотично, були “соціологічним феноменом” одного терористичного “злочинця”, звичайно ж помилково. Тому, хто стверджує, наче терористичні акти проти цих Президентів США – робота одного “злочинця”, безумовно, варто закинути крутійську “теорію змов”.

У середині 90-х р. тільки Сполучені Штати, Китай і до певної міри Японія залишилися суверенними національними державами на планеті. Велика Британія не є національною державою у властивому сенсі цього слова, а є, як згадувалося вище, класовим суспільством і фінансово-олігархічною державою з імперськими традиціями. Незважаючи на своє ядерне озброєння, Росія зараз не суверенна. Жодна нація Західної Европи не є насправді суверенною. Це стосується також і інших держав Европи, Азії, Південної та Центральної Америки. Жодна нація Африки, окрім Судану, Ніґерії та Південної Африки, не має навіть натяку на суверенітет. Усіма ними керують і опікуються неоімперіалістичні наднаціональні авторитети.

Таким чином, окрім Сполучених Штатів, жодна інша національна держава зараз не в змозі відстояти свій суверенітет проти відкрито неоімперіалістичних наднаціональних інститутів. До цих наднаціональних інститутів ми зараховуємо ООН, Міжнародний валютний фонд, Всесвітню торговельну організацію, Банк міжнародних розрахунків, Европейський комітет підтримки “Маастрихтських угод” і британську “Співдружність націй”. Без фактичного чи очікуваного втручання (на їхню користь) Сполучених Штатів – можливо, у комбінації з Китаєм – жодна нація на землі не має ані найменшого шансу відновити свій суверенітет у найближчі десятиліття. Саме тому позбавлення США і Китаю їхнього суверенітету є зараз головним стратегічним завданням британського істеблішменту і його союзників у англо-французькій “сердечній згоді”, як і усередині США, про що ще потрібно буде сказати.

У цьому полягає стратегічне підґрунтя ненависти лондонської еліти до Президента Клинтона та її наполегливого прагнення дестабілізувати адміністрацію Клинтона, у тому числі терористичними засобами. У цьому причина постійних і не завжди прихованих британських втручань у американську внутрішню політику. Тому-то газети і журнали контрольованого англійцями газетного концерну Голлінґера і Мердока завжди у перших лавах, якщо йдеться про гучний “скандал” проти Клинтона чи його людей.

Перелік стратегічних зіткнень адміністрації Клинтона з ґеополітичними інтересами Лондона за минулі роки дуже значний:

– Уряд Клинтона хотів покласти край кривавому хаосу в Північній Ірландії. Велика Британія відповіла лютою обструкцією. “ІRА”, в яку проникли британські секретні служби і яка контролюється ними, інспірувала терористичні акти, щоб зупинити процес примирення в Північній Ірландії.

– Уряд Клинтона вже з початку виборчої кампанії 1992 р. прагнув до справедливого миру на Балканах. Англо-французька “сердечна згода” за допомогою генерального секретаря ООН Бутроса Галі знову і знову саботувала американські зусилля для встановлення миру. Міністр торгівлі США і близька довірена особа Клинтона Рон Браун загинули в дивній авіакатастрофі в колишній Югославії.

– Адміністрація Клинтона прагне до миру на Близькому Сході. Сирійський диктатор Гафез Асад, тісно пов’язаний з Парижем і Лондоном, саботує процес встановлення миру. Керовані з Нью-Йорка і Лондона єврейські терористичні групи убили прем’єр-міністра Іцхака Рабина, що поряд із “ісламістськими” терористичними акціями уможливило обрання уряду Нетаньягу-Шарона.

– Уряд Клинтона прагне до конструктивного співробітництва з Китаєм і підтримує мирне рішення проблем між Пекіном і Тайванем. Британська стратегія націлена на дестабілізацію Китаю аж до розпаду Китаю і створення “буферних держав” у Тибеті й у Синьцзяні.

– Уряд Клинтона хотів би разом із Німеччиною встановити конструктивні політичні й економічні стосунки з Росією, які дійсно заслуговували б цієї назви. Прихована британська і французька обструкція та саботаж з боку “апарату Буша” усередині США – “Міжнародний республіканський інститут” (МРІ) – звели нанівець усі позитивні передумови.

– Уряд Клинтона не брав участи в інспірованій англійцями кампанії “за права людини” для дестабілізації Ніґерії та Судану.

– Уряд Клинтона почав рішучі заходи проти міжнародної торгівлі наркотиками і, що ще важливіше, проти відмивання наркогрошей, що викликало серйозне занепокоєння в Лондоні й у контрольованих англійцями “офшорних” фінансових зонах.

Це тільки деякі з важливих подій довгого списку, які можна було б продовжувати і далі. Але цей перелік повинен ясно показати, чому потрібно говорити про глибоке стратегічне протиріччя між британським істеблішментом і нинішнім керівництвом США. Випадкові висловлювання американських чи англійських дипломатів, у яких проглядають суперечності, нічого не змінюють у цьому реально існуючому стратегічному протистоянні. І в контексті цього стратегічного протистояння потрібно розглядати хвилю терористичних актів у США чи спрямованих проти американських установ за кордоном.

Відкіля з’явився тероризм 90-х років

Концепція тероризму як стратегічної зброї у прихованій війні між державами не нова. Історія знає багато прикладів тероризму, який був керований державами, як інструменту прихованої боротьби між ними. У XIX столітті особливо відзначився у цьому лорд Палмерстон, міністр закордонних справ і прем’єр-міністр Великої Британії, який використовував міжнародну “революційну” мережу, що групувалася навколо “молодої Европи” Джузеппе Мацціні, а також операції Давида Уркварта на Балканах і на Кавказі для дестабілізації великих держав континентальної Европи, причому тут важливу роль відігравали терористичні акти, зокрема, у Росії.

Нову якість і значення тероризм і застосовувані ним методи нерегулярного ведення війни набувають під час холодної війни. Те, що ми сьогодні називаємо сучасним тероризмом, виникло в епоху “взаємно гарантованого ядерного знищення” у період від 1949 до 1989 р. Приховане ведення війни, включно з використанням терористичних форм боротьби, між наддержавами в очікуванні звичайної чи навіть атомної війни було до кінця 1989 р. основою військово-політичних стратегій як НАТО, так і Варшавського пакту. У рамках патової ситуації атомних і неатомних військових потенціалів нерегулярне ведення війни набуло стратегічного пріоритету, оскільки воно було прихованим, непрямим, гнучким і не занадто дорогим.

Совєцьке керівництво підтримувало – потай і непрямо – практично всі терористичні угруповання на міжнародній арені і насамперед у Західній Европі й у країнах третього світу. Так можна було без побоювання ескалації дестабілізувати і послабити країни НАТО. При цьому справа часто доходила до дивної ситуації, коли чимало терористичних груп підтримувалися і керувалися як комуністичними, так і західними секретними службами. Це рідше робилося безпосередньо Совєцьким Союзом, а, головним чином, непрямо службами країн-сателітів Варшавського пакту чи “державами третього світу”.

Насамперед Сирія при диктаторі Гафезі Асаді стала справжньою “розрахунковою палатою” для міжнародного тероризму в поєднанні з торгівлею наркотиками і зброєю. При цьому однакову роль грали і грають совєцький, французький, англо-американський та ізраїльський впливи. Спонсоровані Сирією терористи несуть відповідальність за один із найкривавіших терористичних злочинів: спричинену вибухом бомби катастрофу літака Панам 103 над Локкербі в грудні 1988 р. Якою мірою Сирія була втягнута в міжнародний тероризм з’ясувалося, як це не парадоксально, під час війни у Перській затоці в 1991 р. Узагалі, під час війни в затоці очікувалася драматична ескалація міжнародного тероризму, але постала певна суперечність. Хоча у 80-і роки англо-американські спецслужби офіційно оголосили Сирію “державним спонсором” тероризму, Сирія стала членом коаліції у війні в затоці. Сирійські секретні служби використовували свій контроль над численними терористичними організаціями для паралізації терористичних операцій під час війни в затоці. Дивний спокій на терористичному фронті під час війни в затоці показав, як глибоко і безпосередньо Сирія й інші воєнні “союзники” по війні в затоці контролюють міжнародний тероризм.

Незважаючи на передбачувані докази здійснення сирійськими службами вибуху Панам 103, уряди Тетчер і Буша оголосили в 1990 р., що відповідальність за вибух несе Лівія. Як винагороду за сирійську участь у війні в затоці ця неправда голоситься ще і сьогодні. Крім того, Гафез Асад володіє достатнім компрометуючим матеріалом, який свідчить про участь британських, французьких, ізраїльських і американських спецслужб у терористичних операціях. Хоча Сирія грала і відіграє неприховану ключову роль у міжнародному тероризмі, вона є не “ісламістсько-фундаменталістською” державою, а світською арабською поліцейською державою, диктаторськи керованою Асадом. Це повинно було б змусити задуматися всіх тих, хто твердить, що сучасний тероризм є формою прояву “ісламського фундаменталізму”. У пропагандистських воланнях Семюелала Гантінґтона чи Бернарда Льюїса “ісламістсько-фундаменталістський” тероризм є вістрям списа загального поняття “ісламського фундаменталізму”, скерованого на “цивілізацію Заходу”. Уявні “центри здійснення” “ісламістсько-фундаменталістського” тероризму були швидко розкриті в Ірані, у Судані й у Лівії. В Ірані триває жорстока боротьба за владу, і супротивники режиму зазнають лютих переслідувань також і за кордоном, але широко розповсюджене у світі твердження, буцім Тегеран є “світовим центром” “ісламістсько-фундаменталістського” тероризму, позбавлені будь-яких підстав. Те ж саме можна сказати і про твердження, наче керівництво Судану відіграє провідну роль у діяльності “ісламістського” тероризму.

Теза про те, що тероризм 90-х років є головним чином “соціологічним феноменом”, який виріс із “ісламістського фундаменталізму”, служить зручним засобом затушовування справжніх коренів нинішнього тероризму. Ці корені лежать в афґанській війні. У 80-і роки війна в Афґаністані була найяскравішим прикладом нерегулярної сурогатної війни між НАТО і Совєцьким Союзом. Мені й сьогодні незрозуміле совєцьке рішення про окупацію Афґаністану, і я вважаю, що опір окупації був безсумнівно законним. Проте, американське і британське керівництво вбачали в афґанській війні важіль для дестабілізації Совєцького Союзу в його власному центральноазіатському терені радикальними ісламістськими силами. Тоді широко вживалося ключове поняття “м’якого підчерев’я” Совєцького Союзу на його ісламістських територіях у Середній Азії, де утворився значний потенціал нерегулярного ведення війни проти совєцького панування.

Моджагеди, створені та озброєні під британським і американським керівництвом у 80-і роки в Афґаністані, між іншим, відомі під назвою “ісламістських афґанців”, утворять тепер хребет для організації і втілення міжнародного тероризму. Ці афґанці – приблизно 30 000 осіб – були завербовані в багатьох ісламських країнах, а також у США й Англії. Їхнє навчання й озброєння широко фінансувалися англо-американськими службами за рахунок наркогрошей.

Навіть “контрас” у Нікараґуа переважно фінансувалися наркобізнесом, причому ті ж літаки доставляли контрас зброю та устаткування зі США, а на зворотному шляху везли до США кокаїн. Політичну відповідальність і адміністративний контроль над цими брудними операціями, включаючи комплекс “Іран-контрас”, ніс тодішній віце-президент Джордж Буш, якому Роналд Рейґан на початку 1981 р. передав верховний контроль над усіма секретними спеціальними операціями США. За Буша було засновано багато особливих організацій спецслужб із приватним статусом, які на жаргоні секретних служб США називалися “астероїдами”.

Ці спецорганізації секретних служб займали провідне становище у величезних поставках зброї Іранові та Іракові під час восьмирічної війни між цими двома державами. При цьому між секретними службами зі сфери НАТО і зі сфери Варшавського пакту існувала просто неймовірна зіграність. У цьому бізнесі зі зброєю секретних служб як в Афґаністані, так і в Нікараґуа, у гру були постійно включені наркоділки й операції з відмивання грошей. Тому не варто дивуватися, що секретні служби США купували в комуністичних Східній Німеччині, Польщі й Угорщині зброю та боєприпаси для “антикомуністичних” контрас.

Після того, як директор ЦРУ Білл Кейсі став практично непрацездатним, Джордж Буш зробився необмеженим шефом діючої в усьому світі мережі “астероїдів”, що працювала в найтіснішому співробітництві з британськими та ізраїльськими спецслужбами. Необхідно зрозуміти душевний стан “астероїдів”, таких як, наприклад, старший лейтенант Олівер Норт і йому подібні: жорстокі, психічно неврівноважені циніки без яких-небудь моральних підвалин, вони, однак, підкорялися твердій дисципліні операцій секретних служб. Ніяка брехня їм не чужа, ніяка поведінка не вважається неприйнятною. Група “астероїдів” часто не могла бути упевненою, на кого, власне, вона працює; часто їм це було байдуже. Із цього середовища британських секретних служб і англо-американських “астероїдів” вербувалися неформальні “старші офіцери” терористів 90-х років.

Війна в Афґаністані, яка триває і сьогодні, після виводу совєцькіх військ, має для міжнародного тероризму величезне значення. Після закінчення совєцьких воєнних дій в Афґаністані моджагеди залишилися безробітними, а на батьківщині, де їх вербували, їх здебільшого не вітали з розкритими обіймами. Афґанці зайнялися міжнародною торгівлею наркотиками і зброєю, інші організовували злочинні акції. Зараз ці афґанці є резервуаром, відкіля можна в будь-який момент черпати добре організованих терористичних солдатів. Афґанці творять зараз ядро так званого “ісламістського тероризму” в арабських країнах, у Европі й у США.

Наша головна теза полягає в тому, що ключ від тероризму 90-х років знаходиться в Лондоні. Безперечно, тепер Лондон є координаційним центром нового номінально “ісламістського” терористичного інтернаціоналу. Тут концентруються організаторські, пропагандистські та логістичні керівні центри практично всіх “ісламістсько-фундаменталістських” угруповань. Це стосується і палестинського “Гамасу”, і алжирської “ГІА”, і аналогічних угруповань у Єгипті, Саудівській Аравії, Пакистані та інших арабських чи ісламських країнах. Цей факт добре відомий і арабським правителям, котрі останнім часом дедалі наполегливіше і голосніше протестують проти цього. Встановлено також, що майже усі провідні західні засоби масової інформації повідомляють про те, що існують афґанці, котрі упродовж останніх трьох років здійснили дуже серйозні терористичні акції “ісламістських” терористичних груп.

Для нашого викладу тут важливе не детальне дослідження терористичних “піхотинців” та їхніх “сержантів”, а відповідь на запитання, які політичні інтереси і з якою політичною цільовою настановою переслідує в даний час блукаючий “псевдорелігійно-фундаменталістський”, “етнічний” чи “наркотерористичний” потенціал терористів? Ларуш пише з цього приводу: “Як звір, терорист залежить від властивої йому “екосистеми”. Кожен, хто знається на таємних операціях, знає як відшукати терористів у їхній особливій “екосистемі”. При цьому найголовніше тут – сконцентруватися на цьому запитанні, визначити місце, відкіля терорист, як “зародок”, з’явився, а зовсім не “політично правильно” судити про те, щоб обмежитися лише вистежуванням “зародка”.

Ми сподіваємося, що окреслили стратегічні рамки для відповіді на це запитання.

Переклав А.П.