|
|
|
Роберт Лукабо, Г.Едвард Фукуа, Джозеф П.Кенджемі, Казімір КовальскіТероризм: психологічні і політичні аспектиХоча холодна війна закінчилася, її місце посіла інша, неоголошена війна – тероризм. У цій статті розглядаються різні види тероризму; мотивація, що приводить людину на шлях тероризму; терористичні акції; тероризм, що підтримується державою; сучасне становище країн у цій неоголошеній війні. Історичний огляд Початок ХХ століття поклав край західному колоніалізмові. Британська Імперія поступово розпадалася, дедалі більше втрачаючи свої колонії. Однак Британія зберігала значний вплив у Африці і продовжувала окупацію Палестини. Франція також ще панувала в Алжирі, який і надалі продовжувала вважати складовою частиною метрополії. Після закінчення Другої Світової війни розпочалася боротьба за незалежність. Національний рух набирав силу в усьому світі. Ізраїль і Алжир не були виключеннями. Парадоксально, але першими терористами на Близькому Сході стали євреї, які боролися з англійцями за державотворення на Святій Землі. На усьому Близькому Сході Англія та Франція сприймалися як колоніальні агресори; США, що були їх союзниками в Другій Світовій війні, сприймалися не краще. Зовнішньополітична експансія США на Близькому Сході була значною мірою результатом Холодної війни, яка почалася майже одразу після закінчення Другої Світової війни. Совєцький Союз ширив свій вплив на країни Східної Европи і намагався включити до числа своїх сателітів Грецію і Туреччину. Промова Черчилла у Фултоні, утворення НАТО, залізна завіса означили для країн “капіталістичного світу” необхідність опору імперській експансії СССР. Холодна війна надовго визначила основні напрямки зовнішньої політики США. Розігрування комуністичної карти У згаданий період Менагем Беґін і Абрам Штерн створили власні (терористичні) організації для боротьби проти англійських колонізаторів у Палестині. Ними були вчинені численні терористичні акти проти англійців. Однак американці залишалися байдужими, відмовляючись засуджувати дії тих, кого вони називали “борцями за волю”. При цьому підтримувати терористів офіційно США не могли, тому що Англія була їхньою союзницею. Кілька років по тому подібна ситуація склалася в Алжирі, де для боротьби з французькими колонізаторами був організований Фронт національного визволення. І знову США постали перед дилемою: чи підтримувати своїх союзників, чи “борців за волю”? Проблему чітко окреслив молодий сенатор від Массачузетса Д.Ф.Кеннеді: як США можуть виконувати зобов’язання перед своїми союзниками, водночас підтримуючи “прагнення людини бути вільною?” – запитував він, виступаючи з промовою 2 липня 1957 року (Кumаmоtа, 1991). Так, Ізраїль і Алжир перетворилися на серйозну зовнішньополітичну проблему Сполучених Штатів. Водночас СССР отримав змогу називати західні держави “імперіалістичними” і став підтримувати визвольні рухи в реґіоні. Розуміючи небезпеку того, що визвольно-терористичні рухи почнуть спиратися на підтримку СССР, і США не могли відмовити їм у своєму заступництві. Палестинські терористи (євреї в 1947-48 рр.) і Фронт національного визволення в Алжирі зуміли відмінно розіграти “комуністичну карту” у стосунках зі США (Кumаmоtа, 1991). Співпрацюючи із СССР, вони одержували необхідну їм підтримку Сполучених Штатів і діяли, відповідно, проти Англії та Франції. Близьких Схід був одним із фронтів Холодної війни, де США протистояли експансії СССР. А успіх будь-якої терористичної організації безпосередньо залежить від політичної підтримки сильної держави чи організації. Майбутнє Ізраїлю й Алжиру значною мірою було детерміноване світовою громадською думкою. Терористів сприймали як “борців за волю”, і вони одержували підтримку США й інших країн. Зі свого боку Совєцькому Союзові вдалося переконати мусульманських лідерів реґіону в тому, що Америка є частиною західної колоніальної системи, яка панувала над їхніми країнами упродовж довгих років. До того ж, мусульмани не поділяють західного переконання, буцім економічний прогрес може поліпшити життя людей. Частина фундаменталістів вірить у те, що США є породження нечистої сили, яке повинно бути знищене. Проте їхня головна мета – Ізраїль, він мусить зникнути з політичної карти світу. Іншою метою, закріпленою, до речі, в останній конституції Ірану, є створення єдиної теократичної держави Ісламу, що об’єднає всіх мусульман (Bodansky, 1993). Багаті на нафту країни Близького Сходу, хоча й володіють значним економічним впливом, дуже слабкі у військовому відношенні. Двадцять п’ять років тому Ізраїль здолав одразу три сусідні арабські країни і легко переміг їх за шість днів. А зовсім нещодавно іракські війська були розгромлені США за 100 годин. Позаяк арабські країни не володіють серйозною військовою силою, вони вдаються до іншої тактики – тероризму. Тероризм Як було відзначено вище, перший терористичний рух на Близькому Сході організували євреї в Палестині. Сьогодні, навпаки, Ізраїль є одним з головних об’єктів терористичних актів; іншим об’єктом стали США. Основне питання, яке постає у зв’язку з проблемою тероризму, можна сформулювати так: що відрізняє борця за волю чи революціонера від терориста? Окреслена думка щодо цього на даний момент не сформована. Інше важливе запитання, яке у 1948 році не поставало, – як здійснюються терористичні операції? Існує безліч різновидів тероризму, і він може мати безліч проявів. Це уподібнює його до вірусів: відомо безліч вірусів, і вони можуть послужити причиною появи як бородавок, так і СНІДу. Віруси, до того ж, схильні до мутацій, і тут також багато в чому виправдана аналогія з терористами. Для того, щоб дати визначення тероризму, необхідно сформувати уявлення про терористичні організації та зрозуміти, чим вони відрізняються від інших подібних структур (Gibb, 1989). Рухаючись у цьому напрямку, потрібно розмежувати різні види тероризму: економічний тероризм, пов’язаний із конкурентною боротьбою корпорацій; тероризм уряду проти частини свого народу (наприклад, у нацистській Німеччині, СССР, ПАР); тероризм народу проти свого уряду (Африканський Національний Конгрес у ПАР, Ірландська Республіканська Армія); етнічний тероризм, який поширився, приміром, у Боснії; тероризм однієї держави проти іншої. Останній різновид тероризму буде предметом подальшого розгляду. Його специфіка в тому, що ціла країна за допомогою терористичної війни із сильнішою державою намагається домогтися своїх політичних цілей. Фронт національного визволення в Алжирі та єврейські терористи у Палестині були борцями за волю своєї батьківщини. Сучасні терористи – це навчені воєнізовані групи, що мають військові бази й одержують підтримку від націй і урядів. Свого ворога потрібно знати. На Близькому Сході найбільша терористична загроза походить сьогодні від релігійних фанатиків із середовища мусульман-шиїтів. Багато років світ був свідком боротьби арабів проти сіоністської держави в Палестині, з арабським тероризмом постійно зіштовхувалися євреї, що приїхали сюди для створення Ізраїлю. Зараз араби остаточно об’єдналися, створивши терористичну систему, яка користується державною підтримкою і діє в ім’я Джигаду – Священної Війни. Їхня мета – створення нової ісламської держави, яка об’єднає усіх мусульман. Релігія є головним чинником консолідації арабського світу. І хоча в мусульманстві, як і в християнстві, існує чимало різних течій, найбільшою та найсерйознішою з них є об’єднання мусульман-шиїтів, які зосереджені в Іраці, Лівії, Сирії, Пакистані, Єгипті та Саудівській Аравії. Шиїти найбільше з-поміж інших мусульман прагнуть Священної Війни і багато зробили для її проголошення. Крім ісламу важливим фактором консолідації арабських країн виступає “спільний ворог”, що з’явився в 1948 році, коли Англія і США через ООН домоглися створення держави Ізраїль. Відтоді араби чинили все, щоб витиснути євреїв з їхньої території. Великобританія і Франція історично сприймалися в цьому реґіоні як колонізатори і віддавна приваблювали увагу терористів. Оскільки США активно підтримували національний суверенітет Ізраїлю, арабські держави включили і їх у список своїх головних ворогів. Боротися звичайними методами проти неспівмірно могутніших у військовому сенсі Сполучених Штатів, Англії та Франції арабські держави не могли. Історія повторюється. Свого часу американці також вдавалися до тактики партизанської боротьби і, поступаючись сильнішій Англії, виграли Війну за Незалежність. Пізніше американська армія сама зіштовхнулася з подібним опором у джунглях В’єтнаму і виявилася неспроможною. Незважаючи на низку здобутих військових перемог, американцям довелося піти з В’єтнаму, причому партизанська війна стала, можливо, однієї з найважливіших причин, яка змусила генерала Дуґласа Макартура заявити, що США ніколи більше не братимуть участи у воєнних діях у Південно-Східній Азії. Тепер США опинилися віч-на-віч з новим ворогом і новою тактикою воєнних операцій – тероризмом. Чи готові вони до боротьби, чи Америка приспана помилковим відчуттям безпеки? Чи будуть США провадити нову війну знову на чужій території чи на власній? Можливо, невміння справитися з міжнародним тероризмом приведе Америку до другого В’єтнаму (Bodansky, 1993). Через актуальність подібних проблем потрібно чітко визначитися, хто є ворогом, з’ясувати, які його плани й організація, що необхідно вчинити у випадку можливого конфлікту. Утворення у 1948 році Ізраїлю і пізніша поразка арабів у шестиденній війні призвели до того, що терористами стали вже не євреї, які боролися проти англійців, а араби, що виступили проти Ізраїлю і держав, які його підтримували. Хоча в тогочасних терористів була чітка мета, вони не були ще спеціально підготовані та добре навчені. Для того, щоб сформувалася справжня терористична організація, необхідні три умови: 1. Доступ до грошей, зброї і вибухових речовин; 2. Військові знання і можливість навчати своїх членів; 3. Надійні притулки в чужих державах, які підтримують терористів поза їхньою територією і використовують їх у своїх політичних і військових цілях. У 1972 році на конференції в Лівані, де головував Джордж Хаббаш, оформилося ліве крило міжнародного тероризму (Bodansky, 1993). В ній взяли участь члени багатьох терористичних організацій Европи і Третього Світу, а також представники совєцьких і арабських спецслужб. Хаббаш очолював ліве крило Народного Фронту Визволення Палестини – однієї з найнещадніших організацій сучасности. Він проповідував ідею, що убивство одного єврея в мирній обстановці ефективніше, аніж ліквідація сотні солдатів у бою – це приверне більше уваги. Цілі Хаббаша співпадали з цілями ісламських фундаменталістів, представлених у міжнародному тероризмі рухом Гезб Аллаг, хоча він належав до протилежного полюсу політичного спектру. У 1982 році, на Міжнародній конференції Світового Центру опору імперіалізмові, сіонізмові, расизмові, реакції та фашизмові була започаткована сучасна система державної підтримки тероризму. Посилення впливу радикальних шиїтських організацій почалося в Лівані в 1982 році, коли ізраїльська армія майже повністю знищила Організацію визволення Палестини, яка була досі головною силою в системі міжнародного тероризму. У той час було необхідно знайти новий стимул, здатний об’єднати мусульман Близького Сходу. І він був знайдений. Ісламський Джигад – це словосполучення коротко і влучно характеризує ідеї та цілі більшости арабських збройних формувань, згуртованих під прапором Священної Війни. Ця сила одержала значну фінансову, технічну і фахову підтримку, здатність серйозно впливати на світову політику. Незабаром після ізраїльського вторгнення до Лівану арабські формування об’єдналися навколо Ірану та Сирії для досягнення своїх міжнародних цілей. Фінансова підтримка, можливість проводити навчання, надійні бази послужили запорукою успіхів терористів. За кілька років до розгрому арабів у Лівані, невдовзі після Іранської революції, релігійний лідер ліванських шиїтів Шейх Фадлаллаг відвідав Тегеран. Тут його переконали сформувати із 500 послідовників фундаменталістську терористичну організацію, що надалі одержала назву Гезб Аллаг (Bodansky, 1993). Відтоді Гезб Аллаг стає наріжним каменем системи міжнародного тероризму. Ця підтримувана Іраном організація використовує новітні методи розвідки і отримує фінансування від багатьох арабських країн, які протистоять Заходові. Крім Гезб Аллаг існує безліч інших дрібніших організацій з різними назвами, і усі вони об’єднані спільною метою – знищення Ізраїлю та протистояння західному впливові в арабському світі. Ця Священна Війна консолідує всіх арабських терористів. І це дійсно війна. Перелічимо наступні факти. Сирійські спецслужби використовують підтримувані ними терористичні організації як пішаки у своїй політичній грі. Природно, Сирія заперечує існування будь-яких контактів із терористами. Арабські країни здатні сьогодні експортувати тероризм за океан без якихось істотних труднощів (Bodansky, 1993). Саме тому тероризм стає найпоширенішою формою ведення війни. Це дешево, відносно безпечно і безвідмовно. Це безпечно для країни, яка підтримує терористів, позаяк завжди є можливість заперечувати усяку причетність до терористичних актів. Це дешево, оскільки масштаб здійснюваних операцій зазвичай невеликий і немає потреби утримувати велику армію. При веденні такої війни кров залишається тільки на руках фанатиків, а не держав (Demon, 1985). Необхідність пов’язувати кожну терористичну групу, кожного окремого терориста з державою, що за ними стоїть і зацікавлена в їхніх діях, стає головною причиною, яка обумовлює потребу в утриманні сильних спецслужб, зокрема, ЦРУ. Ісламський закон Ісламські фундаменталісти мають систему цінностей, яка не допускає визнання держави Ізраїль на Близькому Сході. Стати терористом легше, коли закони ісламу підтримують твої переконання. Підстави для поширеного уявлення, наче Ізраїль не має права на існування, можна відшукати в мусульманській правовій системі, яка залишалася частиною ісламу упродовж століть (Bodansky, 1993). Коли євреї та християни перебували під мусульманським пануванням, їх називали Dhimmi і розглядали як громадян другого сорту, утискаючи їхні громадянські права та свободи. Євреї, особливо сіоністи, не варті існування, а держава, ними створена, тим більше (Saper, 1988). Якщо ти мусульманин, і релігійні лідери благословляють тероризм проти Ізраїлю і США, тобі легше стати терористом. Коли релігія закликає накласти головою в ім’я Аллага й обіцяє винагороду в майбутньому житті, участь у Священній Війні стає не просто обов’язком, а шляхетною метою. Саїд Ашмові, відставний єгипетський суддя, вивчив мусульманське право і прийшов, однак, до висновку, що Коран не дає підстав для переконань фундаменталістів. Він твердить: “войовнича доктрина – це не віра, а політична ідеологія”. Фундаменталісти гадають, що Джигад – це релігійний обов’язок навертати в іслам невірних. На думку Ашмові, це не так: Джигад припускає обов’язок кожного прагнути до самоочищення від невір’я, а на інших людей Коран учить дивитися як на рівних, незалежно від статі, релігії, мови чи інших відмінностей (Lafflin, 1988). Войовничі фундаменталісти, проте, постійно атакують людей, що сповідають іншу віру (Bordewich, 1995). Очевидно, вони невірно сприймають власне релігійне навчання, бо перебувають під впливом політичної пропаганди. Чому людина стає терористом? Психологічна мотивація Особи, які вступають до лав терористів, – це вихідці з різних соціальних прошарків і життєвих сфер (Post, 1987). Що рухає людиною, котра стає членом терористичної організації? Чого вона цим домагається? Існує, очевидно, певний набір особистісних рис, якими повинні володіти терористи. Є підстави гадати, що ці риси значною мірою подібні до тих, якими відзначаються прихильники релігійних культів. Серйозні зміни особистости, пов’язані з приналежністю людини до будь-якого культу і сприйняттям його нормативної системи, описує Конвей (Conway, 1978). Подібні зміни німецькі вчені (Баєркетль і ін.) знаходять у солдатів і кваліфікують як “стрибок”. Різкі зміни, “стрибки”, відбуваються і при вступі в терористичну організацію, оскільки людина відмовляється від приналежности до певної соціальної групи, пориває із суспільством і змушена вести підпільне існування (Conway, 1978). У терористичних організаціях зазвичай значний відсоток агресивних параноїдів. Їхні члени схильні до екстерналізації, до покладання відповідальности за невдачі на обставини і пошуку зовнішніх факторів для пояснення власної неадекватности. Це повністю узгоджується із висновками монографії Еріка Гоффера “Правовірний”, у якій показано, що для більшости релігійних культів характерний образ спільного ворога, якого можна звинуватити у всіх внутрішніх проблемах релігійної організації. Таким ворогом може бути Сатана, уряд, інші конфесії (Hoffer, 1951). В.Волкам вбачає тут неминучий життєвий феномен. Людина відчуває потребу зараховувати одних людей до своїх союзників, інших – до ворогів, і ця потреба – результат зусиль захистити почуття самоідентичности (Volkam, 1986). Не дивно, що ісламські терористи підтримують бойовий дух бійців, указуючи на загрозу з боку “Породження Сатани” – Сполучених Штатів. У зв’язку з цим Джон Мак розвиває поняття “егоїзму переслідувача жертви”. Це поняття позначає відсутність жалю переслідувача до своєї жертви, навіть якщо її страждання набагато перевищують той рівень страждань, яких зазнає сам переслідувач чи пов’язані із ним особи (Mack, 1979; Olson, 1988). В егоїзмі переслідувача, можливо, криється пояснення того, чому жахливі акти терористів можуть відбуватися настільки холоднокровно, навмисно і вирахувано (Miller, 1988). При всіх відмінностях терористичних угруповань, їх єднає сліпа відданість членів організації її завданням та ідеалам. Можна подумати, що ці цілі та ідеали спонукають людей до вступу в організацію. Але це, виявляється, зовсім не обов’язково. Цілі та ідеали служать раціональному поясненню приналежности до терористів. Дійсна причина – сильна потреба в активній участі, приналежності до групі і посиленні почуття самоідентичности. Зазвичай членами терористичних організацій стають вихідці з неповних родин, люди, які з тих чи інших причин зазнали труднощів у рамках існуючих суспільних структур, утратили чи взагалі не мали роботи. Почуття відчужености, що виникає в подібних ситуаціях, змушує людину приєднатися до групи, яка здається їй настільки ж антисоціальною, як і вона сама. Спільною рисою терористів є, таким чином, сильна потреба стати членом групи подібних осіб, що пов’язано з проблемами самоідентичности (Miller, 1988). Зрозуміло, терористом стають не відразу. Перш ніж стати терористом, людина проходить через апатію й інші форми соціальної дезадаптації (Miller, 1988). Спроба змоделювати процес становлення терориста здійснена Е.Шо (Olson, 1988). Визнаючи обмеженість і недоліки своєї моделі, автор проте чітко окреслює 4 фактори, які приводять людину до тероризму. Ними є: 1. Рання соціалізація; 2. Нарцистичні порушення; 3. Конфліктні ситуації, особливо конфронтація з поліцією; 4. Особисті зв’язки із членами терористичних організацій. Шо робить висновок, що терористами стають вихідці з груп ризику, які з дитинства зіштовхнулися із проблемою самооцінки. Ідентифікація з терористичною групою забезпечує таким людям соціальну роль, хоча й негативну. Порвати з групою для терориста майже неможливо – це рівнозначно психологічному самогубству. Уявлення терориста можна уподібнити до уявлень деяких жінок, які підтримують невдалий шлюб, усвідомлюючи, що це краще, ніж бути незаміжніми. Для терориста покинути організацію означає втратити самоідентичність. Терорист має настільки низьку самооцінку, що для нього відмовитися від наново знайденої самоідентифікації практично неможливо. Ці зовсім не авторитарні люди стають, таким чином, членами жорстко авторитарних груп. Включаючись у таку групу, вони знаходять захист від страху перед авторитаризмом. При цьому будь-який напад на групу сприймається ними як напад на себе особисто. Відповідно, будь-яка акція ззовні значно збільшує групову згуртованість. Про це варто пам’ятати, організовуючи боротьбу з терористичними організаціями В міру того, як терорист переймається ідеологією своєї організації, він засвоює абсолютистську риторику. Світ для нього розпадається на своїх і ворогів, чорне і біле, правильне і неправильне – ніяких відтінків, неясности, сумнівів. Подібна логіка спонукує терористів до завдавання ударів по суспільству і ворогові, хто б ним не вважався. Ворога визначають лідери організації. Вони окреслюють цілі, а також методи нападу, які варто використовувати. Аятола Хомейні називав ворога і вказував, як з ним боротися, у щотижневих проповідях, які він відродив у 1979 році. Коли його замінив Аятола Хаменеї, у США сподівалися на зміни. Однак аналіз п’ятничних проповідей засвідчив, що ніяких змін в ідеології не відбулося. Експорт тероризму в усьому світі продовжується (Taylor, Francis, 1989). Ісламські терористи уважно слухають проповіді іранського лідера, щоб знати, куди скеровувати свої дії. Що потрібно вчинити? Перш ніж приймати закони, скеровані проти тероризму, і удосконалювати законодавство, необхідно чітко дефініювати саме явище. Свого часу вважали, що терорист – це одне, а “борець за волю” – зовсім інше. Однак, будь-який терористичний рух має мету, і буває, що цілком шляхетну, терористи можуть діяти і в ім’я волі. Президент Трумен не міг засудити єврейського тероризму в Палестині. Президент Кеннеді не зважився виступити проти Фронту Національного визволення в Алжирі. Як можна засуджувати терористичні акти, коли світова громадська думка співчуває цілям терористів! Чи означає подібна ситуація, що неможливо прийти до згоди щодо етичних норм, вживаних при оцінці збройних конфліктів? Відповідь на це запитання повинна зрушити з мертвого пункту дотримання світових правових угод, які сьогодні не діють (Goertzel, 1988). Самі терористи не можуть досягти своїми акціями політичних цілей. Надія покладається на те, що дії терористів породять відгук громадськости, і тільки це може забезпечити досягнення політичної мети. Так, Ірландська Республіканська Армія не в змозі за допомогою чинених терористичних актів домогтися поставленої мети; однак ці дії можуть змусити Лондон піти на крайні заходи щодо Північної Ірландії, що, у свою чергу, породить опір усіх громадян країни. США повинні бути вкрай обережними у своїй реакції на терористичні акти, і це вимагає серйозної роботи щодо удосконалення американської правової системи (Conley, 1989), Як Д.Ф.Кеннеді зрозумів необхідність зміни зовнішньої політики наприкінці 50-х років, так і сьогодні необхідно переглянути підхід до боротьби з державно підтримуваним тероризмом і зробити цю боротьбу частиною національної зовнішньої політики (Conley, 1989). Отут важливе точне планування й акуратне виконання. Сьогодні відносини між державами регулюються міжнародним правом, родоначальником якого був Гуґо Ґроцій, котрий написав у 1625 році фундаментальну працю “Про право війни і миру”. Відтоді люди стали вести війни, дотримуючись певних усталених норм. Закони ведення воєнних дій на морі й на суходолі були прийняті на Гаазьких конференціях 1899 і 1907 років. Надалі під егідою Ліґи Націй (згодом ООН) також скликалися міжнародні конференції, метою яких було укласти дії воюючих країн у якісь правові рамки. Женевська конференція 1929 року заборонила застосування зброї, яка завдає надмірних страждань, і визначила права й обов’язки щодо військовополонених, поранених і хворих (Funk and Wargnalls New Encyclopedia, 1979). Недотримання багатьох із цих норм Німеччиною під час Другої Світової війни призвело до карного переслідування деяких її громадян, як військових, так і цивільних. Ціла низка правил поводження з військовополоненими була розроблена Червоним Хрестом й іншими благодійними організаціями. Оскільки терористи, як показує історія, не мають постійного громадянства в жодній країні і служать ідеї, вони зневажають норми міжнародного права, навіть найважливіші. У 1986 році ООН прийняла резолюцію, згідно з якою всі терористичні акти є злочином (Saper, 1988). Головний недолік цієї резолюції полягав у тому, що в ній не визначалося, що таке тероризм і терористичний акт. Сьогодні ООН є основним органом, який займається роз’ясненням і тлумаченням міжнародного права. Співробітництво націй щодо дотримання норм міжнародного права і посилення антитерористичних конвенцій не приносить, однак, відчутного результату, позаяк кількість країн, що співпрацюють, дивовижно мала. Деякі держави не застосовують норми міжнародних угод до організацій і осіб, які беруть участь у “війні за національне визволення”. Ще важливіше те, що жодна з антитерористичних конвенцій не стосується тактики і цілей терористичних актів, у тому числі і випадків навмисного знищення мирних громадян із застосуванням бомб та іншої зброї. Не всі країни мають спільну позицію щодо питання про визначення тероризму. Причому відсутність чіткого визначення тероризму стає найважливішою проблемою, яка перешкоджає розробці міжнародного антитерористичного законодавства. Не маючи твердого уявлення про тероризм, як можна прийти до згоди у формулюванні спрямованих проти нього законів! Між 1936 і 1981 роками було запропоновано більш, ніж 100 визначень тероризму (Goertzel, 1988; Myrphy, 1990). Спроби дати загальноприйняте визначення цьому явищу тривають. Однак ця робота мало хвилює ООН; її активність спрямована на підтримку чинних конвенцій, стримування і по змозі запобігання таким терористичним актам, як викрадення літаків, напади на міжнародні авіапорти, крадіжка і транспортування компонентів ядерної зброї. Необхідно продовжити роботу з прийняття антитерористичних угод. Одна з них повинна оголосити навмисне знищення мирного населення міжнародним злочином. Інша конвенція повинна встановити відповідальність за використання терористами зброї масового враження, ядерної, хемічної та біологічної. Після прийняття таких угод терористичні організації будуть поставлені на той сам рівень міжнародної відповідальности, що й країни, які визнали Женевську конвенцію 1929 року. Успішне укладення цих угод дозволить наполягати на видачі й осуді тих, хто вчинив терористичні акти. Відповідні пропозиції були спільно внесені в ООН Сполученими Штатами і Совєцьким Союзом. Відзначимо істотний недолік резолюції ООН 1986 року – вона не кваліфікувала як злочин підтримку терористів. Осуд країн, які фінансують, готують і захищають терористів, повинен передбачатися антитерористичними угодами. Оскільки визначення тероризму і досягнення щодо цього загальної згоди країн членів ООН є значною проблемою, можливо, було б доцільно визначити нові етичні норми ведення війни в сучасну епоху значного поширення тероризму. Чимало революцій і війн не оголошені і ведуться силами найманців. Через це воєнні дії дедалі сутужніше регулювати міжнародним правом. Завдання було б набагато простішим, коли б війни велися суверенними державами і були формально оголошені. Подібні правові норми повинні застосовуватися до сучасних воєн. Терористи повинні нести відповідальність за свої вчинки. Чимало діянь, наприклад убивство дітей, можуть визнаватися злочинними й аморальними, однак, якщо суспільство вважає цілі злочинців шляхетними, воно може пробачити все, що завгодно. Таким чином, постають два запитання: Коли ведення війни і здійснення революції можна вважати виправданими? Якими нормами повинні керуватися учасники конфлікту, якщо він уже вибухнув? Якщо використовувати латинські терміни, можна сказати необхідні jus ad bellum (закони оголошення війни) і jus in bello (закони ведення війни). Правове регулювання в цих питаннях так само необхідне, як моральна стриманість на всіх стадіях конфлікту. Пропаганда Ісламські фундаменталісти переконали увесь світ у тому, що борються проти утисків. Їхня пропаганда чітко спрямована на здійснення їхніх цілей. Вони ясно дали зрозуміти, що використовують будь-які засоби для досягнення перемоги. Релігійні лідери ісламу і політичні керівники Ірану, Сирії та Лівії говорять про те, що вони перебувають у стані війни з Ізраїлем, США, Великою Британією й іншими колишніми колоніальними державами, наприклад, із Францією. Так, вони виправдують свої акції підтримки міжнародного тероризму. Однак, якщо ісламські держави перебувають у стані війни, вони повинні підкорятися нормам, які регулюють поведінку воюючих сторін; і чинність цих норм повинна поширюватися не тільки на регулярні армії, але й на терористичні організації й усе, що з ними пов’язане. Терористи повинні нести відповідальність за свої дії. Під час будь-якого збройного конфлікту повинно зберігатися розмежування між убивством на полі бою і знищенням мирних громадян і військовополонених. Такий поділ важливий як при веденні традиційної війни, так і при революційних вибухах. Байдужість до засобів досягнення мети притаманна багатьом збройним рухам, зокрема й тому, який організував Аятола проти США, мусить поступитися місцем етичним нормам, які регулюватимуть боротьбу таких рухів. При цьому етичні стандарти повинні бути якомога ближчими до норм міжнародного права. Якщо правові норми неадекватні сучасній обстановці і незастосовні до “борців за волю”, світове співтовариство повинно їх переглянути. Якщо країна не може дотримуватися норм, які регулюють збройні конфлікти, вона все одно повинна нести відповідальність і бути готовою до неминучої відплати за аморальні дії. Як можна підсилити дієвість норм міжнародного права? Країни, що приєдналися до конвенцій ООН, поєднують зусилля в переслідуванні злочинців і зобов’язуються до їхньої взаємної видачі. Країни, що не приєдналися, не взяли на себе подібних зобов’язань. Як переконати їх приєднатися до угод? Принцип, що міститься у старому прислів’ї “сильний завжди правий”, не схвалюється сучасною мораллю. Він, однак, відбиває реальне становище в міжнародних відносинах. Якби Німеччина перемогла в Другій Світовій війні, не відбулося б Нюрнберзького процесу, і військові злочинці не відповідали б за порушення Женевської конвенції 1929 року. Якби Японія перемогла у війні проти Сполучених Штатів, американці несли б відповідальність за використання ядерної зброї в Гіросімі. Лаври дістаються переможцю. Нація повинна підтримувати своє існування, виживати. Хоча країна неофіційно підтримує терористів, готує їх, дає притулок, будь-яка акція, розпочата проти неї, буде розглядатися як агресія і викличе справедливу самооборону. Тому США не можуть знайти належних методів для боротьби з тероризмом. Ймовірно США і найсильніші европейські країни повинні докласти зусиль і об’єднатися в боротьбі з терористичною загрозою. Не існує простих рішень Вирішення проблеми тероризму не просте і не однозначне. Терористи і їхні дії повинні бути “прив’язані” до закону. Це повинно бути зроблено в контексті як національного, так і міжнародного права. США повинні бути готові відповісти тим, хто уможливлює терористичне насильство – країнам, які підтримують терористів і надають їм притулок. Якщо один із трьох чинників, на підставі яких існують терористичні організації (гроші, зброя і притулки), буде ліквідований, стане можливо дестабілізувати систему, у якій вони існують. Це повинно бути зроблено в рамках міжнародного права, за згодою широкого кола впливових держав, чи під егідою ООН. Діяти іншим чином означало би стати подібно до терористів на шлях беззаконня, і це було б справжнім варварством. Незважаючи на те, що терористи схильні до невмотивованої жорстокости, справжніми злочинцями є лідери держав, які використовують їхні послуги у своїх зовнішньополітичних цілях. Зауважимо наступні факти. Хоча війна в Кореї закінчилася більш, ніж сорок років тому, американські війська досі перебувають у цій країні через загрозу з боку Китаю. Війна у В’єтнамі була програна багато в чому через те, що американці не атакували північнов’єтнамської столиці, побоюючись втягнення у конфлікт СССР. Однак у боротьбі з тероризмом США можуть не боятися безпосереднього зіткнення з Іраном, Сирією, Лівією, Суданом і будь-якою іншою країною, яка підтримує акти терору проти мирних громадян. Якщо США не можуть вплинути на світове співтовариство і знайти консенсус із впливовими державами, вони повинні прийняти власні резолюції проти терору. Серйозність терористичної загрози не може іґноруватися ні США, ні іншими країнами. Рішуче прагнення ужити необхідних заходів, хоча вони й суперечать загальноприйнятому погляду на безпеку державних кордонів, може бути реалізоване в рамках нових міжнародних законів і з новим поглядом на їхню дієвість і застосовність. Переклав А.П. Література Bodansky, Y. (1993). Target America: Terrorism in the U.S. today. New York, NY: S.P.I. Books/Shapolsky Publishers, Inc. Bordewich, F. M. (1995). A Holy war heads our way. Reader’s Digest, 7680. Conway, R, & Siegelman, J. (1978). Snapping: America’s epidemic of sudden personality change. New York: J. B. Lippincott Company. Denton, J. (June 25, 1985). International terrorismThe nuclear dimension. Speech delivered to the Nuclear Control Institute Conference on Nuclear Terrorism at the Sheraton Carlton Hotel, Washington, D.C. Also published in Terrorism: An International Journal, 9(2), pp. 5160. Funk&Wagnalls, Inc. (1979). International law. Funk and Wagnalls New Encyclopedia, 13 Gibbs, J.P. (1989). Conceptualization of terrorism. American Sociological Review, 54, 329240 Goertzel, T. (1988). The ethics of terrorism and revolution. Terrorism: An International Journal, 11, 112. Hoffer, E. (1981). The true believer: Kumamota, R. (1991). Diplomacy from below: International terrorism and American foreign relations 19451962. Terrorism:An International Journal, 14,3148. Laffin, J. (1988). Holy war: Islam fights. London: Grafton Books. Miller, R. (1988). The literature of terrorism. Terrorism: An International Journal, 11,6387. Murphy, J. F. (Copyright 1990 Taylor and Francis). The need for international cooperation in combating terrorism. Terrorism: Olson, P. A. (1988, Summer). The terrorist and the terrorized: Some Psychoanalytic considerations. The Journal of Psychohistory, 76(1), 53,54. Pluchinsky, D. A. (1991). Middle Eastern Terrorism in Europe: Trends and prospects. Terrorism: An International Journal, 14, 6776. Revell, O.B. (1991). Structure of counterterrorism planning and operations in the United States, Federal Bureau of Investigation, Washington, D.C. Terrorism: An International Journal, Saper, B. (1988). On learning terrorism. Terrorism: An International Journal, 11, 1327. Taylor, J., & Francis, B. (1989). Iran’s Islamic fundamentalism and terrorism: A view from the pulpit. Terrorism: An International Journal, 12,401416. U.S. Department of State. (1990). Patterns of global terrorism: 1990. Terrorism: An International Journal, 14, 253278. U.S. Department of Justice, FBI. (1990). Terrorism in the United States 1990. Washington, DC: Terrorist Research and Analytical Center, Counterterrorism Section, Criminal Investigative Division. Volkam, V. D. (1985). The need to have enemies and allies: A developmental approach. Political Psychology, 6(2), 219247. Wege, C.A. (1991). The Abu Nidal Organization. Terrorism: An International Journal, 14, 5966. Джерело: |
 ч
|
 |
|