Жиль Ліповецки

Ера порожнечі

Злочини і суїцид: “круте насилля”

З виникненням суспільства, провідну роль у якому відіграє процес персоналізації, картина злочинности не залишилася незмінною. Якщо упродовж XVIII та XIX століть майнові злочини (пограбування квартир, крадіжки) і шахрайство (афери та ін.) у всіх західних країнах переважали над злочинами проти особи, то зростання особливо небезпечних злочинів набагато їх випередило. Спостерігаємо небачене досі явище: з 1963 до 1976 р. у Франції кількість hold-up збільшилась у 65 разів, з 1967 до 1976 р. кількість крадіжок із застосуванням зброї зросла у 5 разів, а кількість збройних пограбувань – у 20. Правда, починаючи з 1975 року цей вид злочинів, схоже, застряг на одному рівні, і, що стосується абсолютних цифр, то вони не надто вражають. Тим не менше, озброєні напади складають сьогодні найзначнішу категорію міських злочинів.

Якщо процес персоналізації пом’якшує звичаї більшости населення, то він робить жорстокішою злочинну поведінку декласованих елементів, стимулює дії громил, стимулює крайні види насилля. Унаслідок ізольованости індивіда і дестабілізації його становища, викликаного, зокрема, необхідністю задовольняти свої потреби, чого він, як правило, позбавлений, відбувається ескалація насилля, пов’язаного з добуванням грошей, причому це явище обмежене вузьким колом індивідів, у котрих особливо виявлена схильність до аґресії. У столиці Сполучених Штатів 7% злочинців, яких затримали упродовж чотирьох з половиною років, арештовували вчетверте; утім ці 7% можливо відповідальні за 24% усіх важких злочинів, скоєних за цей період.

За колишніх часів особливо небезпечні злочинці були пов’язані з окресленим прошарком населення, який займався рекетом, контрабандою зброї та наркотиків; тепер ми встали свідками профанації чи “депрофесіоналізації” злочинності, тобто появи нових видів насилля, і правопорушники, найчастіше невідомі поліційним службам, не мають ніякого відношення до “середовища”. Злочинність, мовби підхоплена коловоротом, розпорошується, втрачає свої чіткі контури, межі класів та поколінь: у 1975 р. у Франції серед 100 осіб, арештованих за небезпечні злочини, 18 осіб виявились шахтарями; 24% учасників озброєних нападів і крадіжок із застосуванням зброї були чоловіками до 20 років; у США 57% осіб, котрі скоювали важкі злочини, у 1979 році були молодші 25 років; одному з п’яти не виповнилось і вісімнадцяти. Молодіжна злочинність не надто збільшилась кількісно, але стала жорстокішою. Процес персоналізації, який сприяє культові молодости, утихомирює дорослих, але озлоблює наймолодших, які, відповідно до гіперіндивідуалистичної логіки, схильні дедалі раніше та все швидше утверджувати свою самостійність (чи то матеріальну, чи психологічну), іноді і за допомогою насилля.

Злочинний світ молодий, і насамперед включає в свою орбіту культурних марґіналів, расові меншини, імміґрантів та молодь із сімей імміґрантів. Система споживання надзвичайно радикально руйнує традиційні структури та особистості, чого не могла зробити расистська колоніальна система: віднині не стільки приниження характеризує портрет “колонізованого”, скільки систематична дезорганізація його самобутности, жорстока дезорієнтація його “я”, яку породило стимулювання потреб такого індивіда, котрий прагне до інтенсивного життя. Скрізь процес персоналізації руйнує особистість; якщо подивитися на неї з лицьового боку, то вона розбивається на лінії нарцисизму й умиротворення; якщо ж поглянути з тилу, то в ній проглядають риси громили та насильника. Ґедоністичне суспільство підсвідомо створює вибухову суміш, встигнувши пірнути у коловерть чести та насилля. Жорстокість молоді, позбавленої фарб життя чи культури, пояснюється плутаниною, котра панує у їхніх головах; вона виступає наслідком конфлікту між персоналізованою ізоляцією від середовища і традиційними межами, всередині яких вона знаходиться; між системою, яка базується на особистих бажаннях, достатку, терпимості, і повсякденною реальністю ґето, неробства, ворожої чи расистської байдужости. Логіка байдужости виконує іншими засобами багатовікову роботу винятку та ізоляції, але вже не посередництвом експлуатації чи відчуження за допомогою авторитарного накладання західних норм, а за допомогою криміналізації суспільства.

Хоча в 1975 р. іноземці складали лише 8% населення Франції, вони були відповідальними за 26% крадіжок із застосуванням насилля, 23% випадків завдання побоїв та ран, 20% зґвалтувань, 26% усіх засуджених за зберігання зброї. У 1980 р. в Марселі 32% випадків завдання важких побоїв та ран і 50% всіх крадіжок із застосуванням насилля випало на долю молодих іноземців, головним чином вихідців із країн Маґрібу. Якщо відзначити, що молоді люди, які народилися у сім’ях імміґрантів, але вважаються французами, у цих зведеннях не фігурують, будучи, очевидно, внесеними у французьку кримінальну статистику, можна собі уявити, наскільки велика частка участі імміґрантів та їхніх дітей в актах насилля. Така тенденція незрозуміла ні для поліції, ні для органів правосуддя, тих, хто підозрює, арештовує і засуджує “іноземців” частіше всього як автохтонів. У Сполучених Штатах, де загальний рівень злочинности високий (кожні 27 секунд відбувається акт насилля), негри також складають більшу частину учасників важких злочинів, виступаючи як їх винуватцями, так і жертвами. Більшою мірою в акти насилля втягнені індивіди одного кольору шкіри: жертвами нападу негрів частіше стають негри, аніж білі, і навпаки. Тепер серед чорного населення вбивства є головною причиною смертности як у чоловіків, так і у жінок від 24 до 34 років, водночас, як серед білого населення цього віку основною причиною смертности є дорожні пригоди. Ризик стати жертвою вбивці у негрів у шість разів більший, ніж у білих: якщо враховувати тільки чоловіків, то в 1978 р. кількість насильницьких смертей на 100 000 населення досягла 78,1 у негрів і 12,2 – у білих. Майже половина затриманих убивць були неграми. Ось доказ a contrario процесу цивілізації: насильство все більшою мірою дісталося марґінальним групам, меншості. При цьому не слід вбачати у цій “кольоровій злочинності” ні одвічно притаманного їм способу життя, ні форми протесту; це точка кульмінації постмодерністської дестабілізації та дезінтеґрації, сходження до вершин екстремізму та цинізму, які зумовлені розмиванням принципів, обмежень та самоконтролю; це жорстока демонстрація хисткого порядку.

Виродження бандитизму – ось що ми спостерігаємо у самій “якості” злочину. На відміну від професійних злочинців, які старанно готують свою операцію, оцінюючи можливі вигоди та ризик, забезпечуючи собі алібі, кримінальники нової хвилі ідуть на “справу” почасти експромтом, не знаючи ні місця, ні яка готівка, ні системи сигналізації, вигадуючи надзвичайно небезпечну справу заради нікчемної здобичі. Протягом одного дня вони здійснюють 5-6 збройних пограбувань, кожного разу вдовольняючись сміховинними сумами; саме ця невідповідність між ризиком і прибутком, між незначним результатом і крайністю засобів характеризують цю “круту” злочинність, позбавлену планів, честолюбних помислів та уяви. Процес персоналізації, який посилює відповідальність індивідів, по суті, сприяє ненормальному, нестійкому, байдужому ставленню до принципу реальности, наче відповідно до переважаючого нарцисизму та його наслідком, реальністю, перетвореною в нереальну виставу, у вітрину, за якою немає нічого, посередництвом логіки споживання. Будучи наслідком зневіри у великих соціальних цілях і змісті теперішнього, неонарцисизм характеризує хитку особистість – без підвалин, без волі, слабкість і збудженість якої є її головними характеристиками. На цій підставі “крута” злочинність людей, котрі зневірились, не мають ні планів, ні внутрішнього змісту, притаманна епосі без майбутнього, де цінується принцип: “усе і в цю ж мить”, що суперечить байдужій системі нарцисів; вона виступає її ж жорстоким відображенням: та ж байдужість, та ж десубстанціалізація; те, що здобувається за рахунок індивідуалізму, втрачається за рахунок “ремесла”, честолюбства, але також холоднокровности і самоконтролю. У той час як молоді американські мафіозі ламаються і без значного опору порушують “закон мовчанки”, ми бачимо появу під впливом транквілізаторів мішанини, котра складається з молодих нероб. Тут, як і в інших місцях, десубстанціалізація супроводжується хандрою і нестабільністю. Сучасне насильство не має ніякого відношення до світу жорстокости, його відмінною рисою є швидше нервозність, причому не тільки у шпани, але і у злочинців із числа обивателів дешевих муніципальних квартир, яких доводять до шаленства винуватці шумних скандалів, а також із середовища самої поліції, судячи з чисельних справ, які викликають тривогу громадськости, що мали місце останнім часом.

Злочини скоюють через будь-які дрібниці. Звичайно ж, і в давнину траплялися огидні злочини заради грошової здобичі. Ще наприкінці XIX століття був відомий такий вид злочинности, як “шлагбаум”: на буржуа, котрий заблукав, на гуляку, пристойно одягненого, нападали і скидали його в рів. Але ці злочини мали те спільне, що раніше їхніми співучасниками була ніч, протизаконність і потайність. Сьогодні такий зв’язок починає руйнуватися; “круті” злочинці працюють серед білого дня в самому центрі міста, не турбуючись про те, щоб їх не впізнали, не звертаючи уваги ні на місце, ні на час, ніби стараючись брати участь у порнографії сучасної епохи, якій притаманна надзвичайна безсоромність. В атмосфері загальної дестабілізації правопорушники втрачають всіляке почуття реальности; розуміння небезпеки і розсудливість відходять на задній план, злочини вульгаризуються, проте методи злочинців стають жорстокішими.

Поняття насилля відноситься не тільки до кримінального світу. Менш видовищною, менш сенсаційною його стороною є суїцид – явище, якщо хочете, нижчого порядку, але зумовлене тією ж логікою. Безсумнівно, для постмодерністського періоду зростання самогубств нехарактерне, але відомо, що упродовж усього XIX століття кількість суїцидів у Европі неухильно збільшувалася. З 1826 до 1899 р. у Франції вона зросла у п’ять разів: 5,6 до 23 на 100 000 населення. Напередодні Першої Світової війни ця кількість склала вже 26,2. Як справедливо показав Дюркгайм, там, де розпад особистости досяг більшого масштабу, кількість суїцидів значно зросла. Самогубство, котре являє собою у первісному чи варварському суспільстві акт соціальної інтеґрації, який, по суті, приписувався суспільним кодексом честі, в індивідуалістичному суспільстві став “егоїстичним” вчинком, що, на думку Дюркгайма, – відверта патологія, правда, неминуча і зумовлена не стільки характером сучасного суспільства, скільки конкретними умовами, в яких воно виникло.

Крива самогубств могла б, на перший погляд, підтвердити “оптимізм” Дюркгайма, оскільки їх високий рівень у 1926-1930 роках знизився до 19,2 і навіть до 15,4 в 1960-і роки. Спираючись на ці цифри, можна було б навіть стверджувати, що сучасне суспільство “спокійне” і врівноважене. Однак відомо, що це не так. У Франції, при рівні 20 суїцидів, починаючи з 1977 р., знову спостерігається їх значний ріст, кількість їх майже досягла рівня початку століття чи міжвоєнного періоду. Окрім такого погіршення обстановки, можливо, прогнозованої відносно смертности за рахунок самогубств, відзначимо кількість замахів на самогубство, котрі не призвели до смерті, яка змушує припустити суїцидогенний характер нашого суспільства. Відзначаючи зменшення випадків добровільного відходу з життя, слід водночас відзначити значне зростання спроб самогубств, причому у всіх розвинених країнах. Підраховано, що із кожних 5-9 спроб одна призводить до смерті: у Швеції щорічно закінчують життя самогубством близько 2000 осіб, але спробу суїциду чинять 20 000; у Сполучених Штатах здійснюють самогубство 25 000 осіб, але безуспішно прагнуть зробити це 200 000 тисяч. У Франції в 1980 р. трапилося 10 500 суїцидів, але спроб звести рахунки з життям, очевидно, було близько 100 000. Судячи з усього, у XIX столітті кількість замахів на своє життя не могла зрівнятися з тією, яка здійснюється у наші дні. Передусім тому, що способи самогубства, відомі тоді, були “ефективніші”: петля, утоплення, вогнепальна зброя до 1960 року були трьома найрозповсюдженішими методами. По-друге, тому, що рівень медицини був недостатньо високим, щоб врятувати тих, хто чинив замах на своє життя і, нарешті, тому, що значну частину самовбивць складали люди похилого віку, тобто найрішучіше налаштовані на те, щоб звести рахунки з життям. Враховуючи безпрецедентний розмах замахів на самогубство, і, не дивлячись на зменшення кількості суїцидів, епідемія самогубств аж ніяк не закінчилася: у постмодерністському суспільстві, підкреслюючи індивідуалізм, видозмінюючи його сенс в силу логіки нарцисизму, посилилась тенденція до самознищення, хоч змінилась його інтенсивність. Ера нарцисів більшою мірою сприяє суїцидам, ніж ера авторитарна. Аж ніяк не виступаючи неодмінною умовою виникнення індивідуалістичного суспільства, тенденція до збільшення кількости самогубств у кінцевому рахунку являє собою його побічне явище.

Якщо розрив між кількістю замахів і фактичною кількістю самогубств зростає, то це пояснюється успіхами медицини в лікуванні гострих отруєнь, а також тим, що основним засобом, до якого вдаються ті, хто чинить замах на своє життя, є лікарські препарати та отрута. Якщо розглядати загальну кількість актів суїциду (включаючи замахи на суїцид), то з’ясовується, що отруєння ліками і газом тепер стоять на першому місці серед методів, які використовують: їх застосовують близько 4/5 усіх суїцидантів. Суїцид ніби сплачує данину слабкому державному устрою: стаючи все менш кривавим і болісним, суїцид, як і міжособистісні стосунки, пом’якшується; насилля, спрямоване на самого себе, продовжує існувати, лише методи відходу з життя втрачають свою ефективність.

Якщо кількість замахів буде збільшуватися і надалі, то “контингент” самогубць помолодшає; із суїцидами відбувається те ж, що і з небезпечною злочинністю, де “найкрутіші” злочинці – це молодь. У процесі персоналізації формується тип особистости, який все менше здатний дивитися в очі дійсності. Таким людям притаманна особлива незахищеність і вразливість. Такі особистості, особливо в молодості, не мають моральної та соціальної опори. Молодь раніше певним чином захищена від згубного впливу індивідуалізму завдяки її стабільному, авторитарному вихованню та оточенню, сьогодні повною мірою відчуває на собі руйнівний вплив нарцисизму. Зневірена, втративша цілісність і впевненість у собі молодь, яка страждає від надмірної опіки та почуття самотности, стає кандидатом у самогубці. В Америці молоді люди віком від 15 до 24 років закінчують життя самогубством у два рази частіше, ніж це було 10 років тому, і в три – ніж 20 років тому. Кількість суїцидів зменшується серед представників того віку, який раніше був найнебезпечнішим; але вона не перестає зростати серед молодших: у США самогубства вже стоять на другому місці після автомобільних аварій серед причин смертности у молоді. Можливо, ми є свідками лише початку цього процесу, судячи з жахливого розмаху, якого набули суїциди в Японії. Нечуваний факт: найбільша кількість смертей припадає на дітей від 5 до 14 років; почавшись із цифри 56 осіб у 1965 р., у 1975 р. вона досягла 100, а в 1980 р. – 265 осіб.

З появою барбітуратів і зростанням замахів на самогубство, що не вдалися, суїцид ніби стає масовим явищем – звичайним і таким, що набив оскому, як-от депресія чи втома. Сьогоднішній суїцид супроводжується невпевненістю: бажання жити і бажання померти більше не суперечать одне одному, а змінюються від однієї крайности до іншої майже миттєво. Таким чином, деякі з тих, хто чинить замах на самогубство, поглинають вміст своєї аптечки, щоб негайно ж звернутися за медичною допомогою; суїцид втрачає свій фатальний характер, перестає бути невідворотною реальністю. Потенційні самогубці, які втратили індивідуальну та соціальну опору, можуть піддатися спокусі і відважитися на необдуманий вчинок під впливом ситуації, котра склалася, чи відмовитися від нього. Це послаблене бажання самознищення – не що інше, як один із аспектів неонарцисизму, розпад особистости. Коли нарцисизм має вирішальне значення, суїцид відбувається швидше внаслідок депресивної спонтанности, душевного зриву, ніж як рішучий та відчайдушний крок. Таким чином, як не парадоксально, суїцид може звершитися навіть тоді, коли його жертва не бажає смерти. Це нагадує злочини серед сусідів, які вбивають не стільки через бажання вбити, скільки для того, щоб звільнитися від людини, котра набридла. Індивід постмодерністського періоду може спробувати вбити себе, не бажаючи помирати, як це робить шпана, котра розлючено палить невідомо куди. Трапляється, що дехто прагне звести рахунки з життям через дріб’язкове зауваження; люди вбивають себе з такою ж легкістю, з якою купують квиток у кіно. Крок відчаю під впливом атмосфери байдужости, зумовленої процесом персоналізації.

Переклала Надія Гербовка