Якоб Шіслер, Ґергард Преєр

Насильство як “фурія зникнення”

“Насильство – бабка-повитуха старого світу, вагітного новим”, – так звучить відома формула Карла Маркса. Сьогодні феномен насильства знову опинився у фокусі публічних дебатів. Але тепер, на відміну від Марксових часів, учасники дискусії не сподіваються, що “революційне насильство” сприятиме народженню нового, кращого суспільства. Громадськість радше уражена безпорадністю. У наші найкращі часи (так, принаймні, виглядає з точки зору Німеччини), з незрозумілих причин насильство з темних кутків нашого суспільства знову повертається на авансцену. Чому німці підпалюють помешкання та будинки іноземців, б’ють палками мешканців притулків, калічать поліцейських, які протистоять хуліганам, цькують пітбулями беззахисних?

Що таке, взагалі, насильство? Насамперед треба сказати, що існують близькі за значенням поняття, як от влада, примус, терор. Спільним для усіх цих понять є те, що певна група або й одна особа змушують іншу або кілька інших осіб до певної поведінки, отож ці другі не владні обирати пріоритети на власний розсуд. Основою цих стратегій є елемент примусу, а поняття “примус” виявляється братом-близнюком поняття насильства. Поняття “влада” найбільшою мірою близьке до поняття “терор”. Тому нижче ми до нього ще повернемося.

Усі ми із задоволенням дивимося фільми на кшталт “Хрещеного батька” Маріо П’юзо, в яких мафія безцеремонно використовує свою владу для досягнення власних цілей. Часто таким діям передують інші, які містять у собі елементи насильства, іноді навіть рафіновані, цікаві та подекуди симпатичні. Скажімо, одному режисерові пропонують співака, котрий йому не подобається. На брутальну відмову режисера, котрий ставиться до всіх з погордою, хрещений батько відповідає тим, що дорогому улюбленому режисеровому коневі відтинають голову, а відтак таємно підкидають її цьому впертюхові у ліжко. Розпачливий крик жертви, яка наштовхнулася на жахливу знахідку, глядачі не сприймають; тим не менше наступна думка виникає сама по собі, а саме – непогана ідея так принизити самовдоволеного медіамоґола. Глядачам теж подобається влада мафії, яка так елегантно нав’язує свої бажання іншим. Наступна дія, яка закінчує акцію і задовольняє мафію наразі стала крилатим висловом. Режисерові, котрий все ще не хотів поступитися, був прикладений до скроні револьвер для того, щоб він підписав договір про прийняття на роботу співака, тоді нібито Франка Синатру. На радше випадкове запитання адвоката (правозахисника) мафії, що вийшло з цієї справи, яку він повинен був ще й викласти режисерові, як ділова поважна людина, він отримав коротку відповідь: “Ми зробили йому пропозицію, від якої він не зміг відмовитися”. Це насилля, якщо когось примушують зробити так, що він не має більше ніякої можливости для відступу. Якби смерть коня ще раніше вказала на примус, то акція з револьвером створила б перехід до прямого насильства.

Але і ця подія не вказує ще в найжорстокіших формах на насильство. Що такого поганого в тому, щоб шантажувати когось, для того, щоб відкрити такому собі посередньому співакові шанс зробити кар’єру? Романи Маріо П’юзо несуть у собі всі з можливих м’яких (поблажливих) проблисків прощення мафії, бо там здійснюються вчинки, які зрештою допомогли прорватися добру. Ми бачимо, що існує щось на зразок соціального протиріччя щодо примусу та насильства.

Те, що як вияв насилля, таки справедливо найглибше збуджує і наповнює відразою наше суспільство, є феномен зґвалтування дітей, жінок, ув’язнених, жертв війни. Що такого відбувається і що в цих випадках іншого, аніж в погрозах револьвером, прикладеним до скроні режисерові, який повинен постави підпис? Режисер міг би пручатися ставити підпис; в світі кіно він би точно вижив, але в багатьох реальних ситуаціях звичайно ж, що ні. Тому краще було підписатися. Існує альтернатива вибору між приниженням і вбивством. А у згаданих вище випадках немає моменту вибору. Ґвалтівник б’є і фізично оволодіває жінкою, перш ніж вона буде зґвалтована, часто після цього її ще й вбивають. Те ж саме відбувається і в випадках, коли ґвалтують дітей, із жертвами громадянських війн чи слабшими у в’язницях.

Отож, насилля є соціальним або міжлюдським вчинком, в якому один, не питаючи і не залишаючи вибору іншому, тілесно чи духовно ушкоджує або вбиває його.

Основа соціального складу злочину

Такі дії виводять нас з себе. Чому, власне? Насилля – це не тільки, як думав Маркс, оновлений революційний феномен, яким за певних обставин можна і насолоджуватися. Від самого початку насилля є основою складу соціального злочину. Воно виділяється саме через абсолютність, безформність. Нагоду для цього можна знайти в нашій біологічно-психічній сутності, в історичних ситуаціях, таких як війна, завоювання, крадіжка. Проблемою, яку ми всі маємо з насиллям, є те, що для всіх нас, членів західного культурного суспільства, є природнім, що дозволеним є лише “законне насилля”, як класично сформулював Макс Вебер, і ми формуємо наше розуміння лише від цього його узаконення. Особливо після часів імперіалізму, націоналізму і колоніалізму процес моралізації віддалив нас настільки далеко від феноменів прямого насильства, що ми лише погоджуємося брати до уваги як здійснення застосування насильства, наприклад, дії поліції проти порушників закону. Все частіше цей спосіб бачення виявляється оманливим. Насилля існувало в усі часи, навіть в 50-ті і 60-ті роки, коли нормальні громадяни ще мали і практикували вірність закону як ідеалу. Тоді формувалося таке бачення світу наче ми знаходимося на підйомі, який неможливо зупинити і який одного дня приведе нас до світлих висот, де пануватимуть лише соціально-державні форми дій, життя без страху, злиднів і насилля. Хотілося б шкодувати про це, але жорстоко помиляєтеся! Деколи можна подумати, що біологічна і соціальна природа помстилася підступним способом великому і до сьогодні обтяжливому проектові сучасного. Правильним є те бачення, що насильство ніколи насправді не зникало.

Але сучасність таки добилася важливого, але, можливо, швидкоплинного досягнення фікції і реальности правової держави. Ми звикли до того, що наше життя повинно йти згідно до правових державних норм. Як в соціальній, так і в громадянській поведінці ми принаймні дуже точно знаємо, що дозволено, а що заборонено. Зловживання власністю, застосування фізичної сили і політичне насилля не дозволені й викликають у нас обурення. Проти перших існує цивільний і кримінальний кодекс, а проти останнього – заборона демонстрацій та поліція.

Умовний захист

Але і в рамках правового врегулювання виникає феномен насилля. Тільки в певних періодах (як в імперії чи в 50-их до 1965 року) правова держава успішно поставила соціальне, політичне і громадянське насилля в його рамки. Відтоді зміна цінностей та ліквідація державних кордонів в Европі призвела до того, що громадянин лише умовно був захищений в правовій державі. З одного боку громадяни прив’язані до фікції правових врегулювань, хоча правова держава має напоготові лише цинізм для так званого мікрокриміналітету. В суперечці про паркани з дротяної сітки позивач виступає сутягою, а з іншого боку бажання озброїтися збільшується і в звичайних громадян. В цьому відношенні не зовсім випадковим є те, що попит на азіатські бойові мистецтва має кон’юнктуру. Звичайно ж, сьогодні виникає все більше випадків, в яких з цим далеко не зайдеш. До курйозів належить і те, що німецький день соціології 2000 був присвячений темі “Добре суспільство”. В 50-ті роки німецькі будинки не мали потреби в сигналізаціях. Сьогодні усе більше будинків вмонтовують такі системи безпеки. Кримінальне насилля, яке постійно збільшується, має багато причин. Деякі з них пов’язані з соціально-педагогічною впливовою юрисдикцією, в якій питання злочину закладено в мотивації злочинця.

Важливим тут є зафіксувати, які признаки ідеально відрізняють правову поведінку від одного лише застосування насильства. Це, в першу чергу, наче договірний характер цих дій. Я віддаю моє право на висловлювання претензій і переношу їх на громадянську і державну юрисдикцію. Коли мій паркан з колючого дроту буде пошкоджено сусідським кущем сніжноягідника, то я не йду до сусіда і даю йому ляпаса або вириваю кущ, але пробую словами переконати мого сусіду, або подаю цивільно-правовий позов. Після наших фіктивних думок про право я дізнаюся про справедливість. Історично це тривало дуже довго, поки і організаційно стало можливим цивілізоване спілкування між членами соціальних систем: для цього потрібна було раціональна держава, якою керують службовці і судді. Певною мірою сюди належить висловлювання: “Вічна пильність – це ціна свободи”.

Договірний характер правової держави можна звести до його соціальних структурних форм обміну. Класики соціології Еміль Дюркгайм та Марсель Маус бачили в розподілі роботи і обміні важливі структурні форми сучасного суспільства: я – тобі, ти – мені (Do ut des), як казали римляни. Це з точки зору сьогоднішньої соціології досить близька, але дещо одностороння точка зору. Але точного в цьому чимало, оскільки сучасне громадянське суспільство лише тоді віднайде спокій та саморозуміння, коли можна буде відсторонитися від аристократично-войовничого “взяти” (тобто насильницького пограбування). Упродовж XVI-XVII століття дворянство втратило владу. Це сталося через центрально-державний абсолютизм (самодержавство), який забезпечував внутрішній спокій і почав обслуговувати світовий ринок. Як ultima ratio і сьогодні національні держави мають монополію військового насилля, але і вона значно відсторонюється народним правом, внутрішньою суспільною упорядкованістю і парламентаризацією. Це, звичайно ж, випадкова обставина, але знову ж таки підкреслюється, що досьогодні демократії не воювали між собою.

Насилля ігнорує обмін

Перш за все треба відрізняти насилля від обміну. Коли я щось хочу отримати, то я мушу бути в стані купити це або запропонувати відповідну компенсацію. Як один з випадків обміну можна розглядати любов. На перший погляд, вона не має нічого спільного з обміном. Хто любить, той не пов’язує кохання з компенсацією. Принаймні, так формується ідеал. Але ж не хочеться безумно втрачати голову, не розраховуючи на взаємність.

Насилля ігнорує обмін і взаємність у коханні. Насилля – це односторонній акт, який не бере до уваги фізичну і психічну цілісність свого візаві. Але воно часто виходить за межі виконавця, воно може мати свої власні закінчення і наслідки. Воно є викликом, який стосується не лише тих, хто потерпів від насилля, але і соціального суспільства, яке власне веде себе саме так, через це насильство. Відомі випадки, в яких ненависть грає вагому роль. Колишній партнер хоче побоями та зґвалтуваннями втримати жінку, яка більше його не любить, тобто віддає перевагу іншому мужчині.

Обмін базується на добрій волі. Ніхто не зобов’язаний обмінювати чи любити, можна не робити цього. Деколи обмін може бути зроблений через маленькі примусові заходи, але цей соціально звичний процес затемнює лише основну свободу вибору згоди в обмінному процесі.

Різниця є і в тому, чи американські нафтові магнати купують кувейтські акції на нафту, чи самі купують нафту за долари, чи Саддам Гусейн нападає на Кувейт. Не можна сказати, що сучасні економічні порядки справедливі, але економічну нерівність в еру ґлобалізації не можна ліквідувати за допомогою революційного насилля. В Іраку або в Ніґерії це може в будь-якому випадку бути спрямованим проти власного політичного стану. Застосування насилля все більше зникає між і всередині демократичних країн, оскільки вони стали незалежними. Але Африка, Близький Схід, можливо, Індія, Афґаністан і Пакистан, приблизно як і колишня Югославія, крокуватимуть ще через нескінченні орґії насильства громадянських війн. Питання лише, чи насильство там може бути приборканим.

“Антитіло в імунній системі”

Проблематика насильства стосується хуліганів та праворадикальних насильницьких злочинців. Дедалі частіше лунає припущення (при цьому йдеться лише про проблему нових країн) про соціально зруйнованих та непривілейованих. При роз’ясненні цього зруйнування (перетворення в декласований елемент) йдеться, власне, про застарілу соціально-наукову теорію XIX століття. Ми повинні виходити не лише із загального цивілізаційного розчарування, виникнення природного потягу, що спрямовані проти нашого пристойного соціального обходження, але наближати нас до розуміння цих процесів шляхом того, що ми пояснюємо насилля, як самовпевненість стабільности внутрішніх кордонів соціальних систем. Вони закликають своїх членів розширити ці внутрішні кордони та інвестувати в їхнє збереження. Так ми отримуємо розуміння еволюційної цінности, покарання і ізоляції. Насилля є частиною соціального ладу, тому що воно стає перевіркою для його правил. Воно є, так би мовити, антитілом в його імунній системі.

Нині ми живемо в ситуації, яку насамперед можна характеризувати тим, що великі частини економіки, права, науки створюють для своїх членів щораз більше непевности. Наскільки просунулась ліквідація кордонів внутрішньої системи, стає відчутним на дотик через культурні самозображення. Ми є свідками того, що мораль і суспільство все більше йдуть в різні боки. “Ти мусиш бути свинею в цьому світі”, – співається у одному шляґері. Звісно, ми не повинні робити з цього висновок, що немає більше порядних людей. Але через ЗМІ підживлюються колективні фантазії, наслідком яких є манія величі і неповноцінність. Для цього є, знову ж таки, соціальні компенсації. В ритуалах, насамперед в галузі спорту, але також на дискотеках утворюються постійні товариства, які в запамороченні від своїх пісень, так би мовити, задовольняють такі потреби і компенсації власної неповноцінности. Хіба не артикулюється в цьому прагнення (бажання) соціальної тотожности, яка допускається і скеровується тільки в упорядкованому винятковому стані стадіону чи танцювального майданчика? Тенденції до індивідуалізації надають перевагу ексцентричному перед загальновизнаним прекрасним.

Якщо ми виходимо з того, що насилля і кара мають певну функцію для підтримання стабільности соціальних систем, то ми можемо краще зрозуміти мерехтливу схильність до проявів насилля. Скандалами, розривом спілкування, інфляцією розмов і виявом насилля соціальні системи самі собі створюють виклики. Вони шукають нових розв’язань проблем, розширюючи межі. В тій мірі, в якій це не вдається, виникає непозначене поле, в якому з’являється гоббсовий первинний стан. Яка користь з того, що політики закликають до повстання порядних? Такі циніки, як ми, виявляємо занадто багато розуміння щодо цивілізованих відхилень, щоби могти на них порядно реагувати. Той, кому в суспільстві ведеться добре і хто має простір для маневру, схильний до того, щоби не бути цілком поважним у ставленні до податкової держави, своїх орендарів, своїх дітей, своїх батьків і сусідів, бюро подорожей. Тобто, відхилятися від очікування обміну. Він користатиметься певною послугою, але сам намагатиметься ухилятися від прийнятого на себе зобов’язання. Було проведено опитування серед будівельних фірм: прийнято оплачувати будівельну ціну в три транші. При третьому транші після введення будівлі в експлуатацію нові власники затримують останню сплату. Можна було би в угоді обумовити покласти цей транш на інший рахунок, наприклад, у нотаріуса. Однак будівельна фірма, яка таке вимагає, не отримує замовлення; натомість архітектор вимагає за надання цього замовлення 100 000 марок хабаря готівкою на руки.

Правий радикалізм

Щодо так званого “праворадикального насилля”, слід наголосити, що в Німеччині немає праворадикальних політичних організацій, діяльність яких би розповсюджувалася на всю Німеччину. Те, що протягом довшого часу нам видавалося, наче насилля походить тільки справа, зумовлюється двома помилками: по-перше, таким чином виводиться з поля зору насилля інших, а по-друге в поняття “правиця” запаковується занадто багато. Звісно, демократичні політики хочуть приглушити неприємну конкуренцію з правого боку, але, з іншого боку, таким чином в цьому суспільстві виникають багато феноменів (серед іншого, наприклад, політика щодо іноземців, яка вже 30 років ведеться неправильно), наслідком яких стає права ідеологія. 17-річних, які плюндрують єврейський цвинтар не потрібно кваліфікувати, як праворадикальних, а радше, як молодих вар’ятів, які мають в собі надлишок джунґлів, оскільки їм не було прищеплено належної міри цивілізації. Щоб бути праворадикальним потрібно, як і щодо інших політичних угрупувань, мати певну міру політичної ідеології. Поняття правиця потрібно зберегти для політично-ідеологічних угрупувань, не оголошуючи їх нелегальними, як це було у випадку із забороною NPD. Щоправда, заборона є однією з можливостей, але при цьому існує небезпека, що це призведе до нових не менш складних проблем, в тому числі і для правової держави. Проблема кожної тоталітарної політичної формації полягає в тому, що за обіцянками екзистенційного відродження слідує терор. Це ми сьогодні мали би знати. З іншого боку, позначення праворадикальний мало допомагає і для класифікації правопорушень злочинців з цього табору. Хто застосовує силу, той є незалежно від своєї політичної орієнтації об’єктом для юстиції.

Чи система правової держави у федеративній республіці буде в стані переконливо покарати насилля, і чи наше суспільство зуміє перейти до цивілізованішої, ніж сучасна соціалізації, яка дає можливість своїм членам обдумано диференціювати? Щодо цього є сумніви. Однак, є також свідчення вищої молодіжної культури. Але те, що навіюється молоді шляхом передач, на кшталт “Великого Брата”, як нешкідлива утопія (Fun Society), не може приховати враження, що ми все більше відмовляємося від соціального управління і політичних масштабів на користь вільного розвитку. При цьому постає запитання: що буде після утопії (Fun)? В пресі не бракує ритуалів моралізації, але об’єднання політичних журналістів ледь може обмежити спотворювання.

Чи нова мафія переймає гамбурзьке дно чи ні, здається не підпадає більше під повноваження правової держави. Питання лише в тому, чи існує достатньо інформації про дані кримінальні стосунки, щоби не бути неприємно здивованим в питанні. Відповідно, насилля не є більше тим, що належиться побороти. Наші справжні державні дії швидше націлені на те, щоб контролювати збільшення насилля і утримувати його в прийнятних для населення умовах. При цьому все більше погіршується безкрайність цих умов. Ми знаходимося в ситуації, в якій будуть встановлені межі.

Міжнародний тероризм

Внутрішньому політичному ставленню до насилля і нашій суспільній відповідальності за це відповідає дивним чином наше ставлення до міжнародного тероризму. Тероризм – це дія, в якій за допомогою цілеспрямованих насильницьких актів повинні бути задіяні та підірвані цілі суспільства або державні порядки. Від поодинокого відмовляються, при цьому потенційно думають про всіх. Терористичні акції увійшли певною мірою в пори міжнародної системи, як внутрішнє політичне насилля в “світовій спільноті”. Вони мітять на те, щоб протистояти ліберальному міжнародному ладу, передусім у США. З результату випливає, що вже 11 вересня тероризм досягнув досить багато, і він у подальшому матиме кон’юнктуру. І тут є багато місць, де його можна зустріти. Вони сягають від терпимости чи багатосторонніх розмов до спрямованих військових операцій чи ООН. Парадоксально, але ці заходи в міжнародному суспільстві доводять до оптимізації як до росту цивілізації, за допомогою правових політиків, так і до збільшення насилля.

Терористичний напад проти Сполучених Штатів Америки, що стався 11 вересня і який шокував нас усіх, струсонув світову спільноту. В основі терористичних нападів часто лежить моральне оправдання. Геґель на початку XIX століття мав перед очима ще Французьку Революцію і описав літературно захоплююче і аналітично влучно феномен моралі і тероризму. В його “Феноменології духу” (“Phaenomenologie des Geistes”) він назвав положення речей, як “доброчесність і світовий лад (weltlauf)”. Доброчесність хоче нарешті змінити зіпсований лад у світі, і замість цього прокласти шлях собі самій. Доброчесність докладає зусиль, не маючи жодного успіху. А світовий лад є таким, яким він є. І тоді доброчесність не може по-іншому, і вона стає радикальнішою – вона хапається за терористичні методи, щоб налаштувати людей. Дотепер кожен доброчесний терор терпів невдачу.

В Російській Революції 1917 року більшовики через слабкість позицій вдалися до терору. Вони обґрунтували це історико-філософськи: соціалізм мусить відійти від старих сил, такі як Троцький належать до “купи сміття історії”. Історія довго чекала, а тоді відійшла і від російського комунізму. Сучасні традиційні форми тероризму, як в Іспанії (ETA), Ірландії (IRA) або в Палестині використовують в своє оправдання такі цінності, як автономія або простір (країна) і суверенітет.

Гіпотетично новий тероризм у США виник з релігійних факторів. Тут треба сказати про справедливість, яку комусь забрали. Іракський президент Саддам Гусейн сказав, що з американськими ковбоями поводяться справедливіше. В сьогоднішньому комерціалізованому світі справедливість більше не може бути досягнута прямим насиллям. Значно більше треба намагатися (як вже наголошувалося) добитися своїх власних торгових термінів (terms of trade). Сучасні правила обміну є різноманітними і мають в більшості випадків винагороду за правильну поведінку. Терористичними актами не можна добитися винагороди. І ейфоричне почуття ненависти не триває у винуватців надто довго. Тепер розпочата затяжна війна для багатьох терористів стане причиною власної руйнації (як згадується вище). В часи холодної війни США завжди рахувалися і з тим, що одного дня вони наразяться на ракетну повітряну небезпеку. Европейський досвід бомбардувань був чужим для американців. Вони очікували і багато очікують від протиракетних систем, які як величезна баня собору відокремлять землю від неба. Але сучасний досвід бомбардувань США показав, що бомби падають не над банею собору, а під нею, з власного повітряного простору, який, як вони думали, захищений.

З катастрофи будуть зроблені висновки. Терористичне насилля допоможе американцям пізнати себе краще, як систему і встановити різного роду кордони. Але не лише Америка, але і решта світу вийде зміненою з цього терору. Тому можна припустити, що терор може змінити світ, але не за його уявленнями.

Відмові від громадянських і державних цінностей в 80-90-их роках відповідає зростання соціального насилля, і не лише оптичне звільнення від принижених здібностей і прагнень. В цьому ми зауважили, що комплексність соціальної системи розширилася в неплановий і некерований спосіб. Але, як це пов’язано з нашим поясненням насилля як антитіла в імунній системі суспільного тіла? Якщо соціальна система більше не може досліджувати свої внутрішні кордони, то вона розпадається. Тоді на сцену соціальних подій виходить насилля або апатія як фурія зникнення, як Геґель інтерпретував вчення якобінців часів Французької революції. “Сцена”, яка швидко матиме все менше і менше глядачів. Але що може перервати кругообіг насилля і помсти? Це може закінчитися лише, якщо воно буде перерване відділенням від насилля, “святим насиллям”, як це назвав Рене Жирар. Це і є нарешті актуальність Т.Гоббса, з якою ми постійно стикаємося. Застосування насильства в його різних виявах дає привід для нашого спільної ідентичности. Воно ставить нам запитання: “Ким ми хочемо бути?” І тут ми не можемо постійно уникати відповіді. Ми стоїмо лише на початку “гарного нового світу” після громадянської епохи, що закінчилася вже в 1918 році. В загальному ми не знаємо, яка організація системи економіки розвинеться в майбутньому і чи виживе конституційна держава. Це ми повинні залишити соціальній еволюції.

Переклала Галина Томків