Герфрід Мюнклер

Тероризм як стратегія комунікації

Послання 11 вересня

Той факт, що стратегія тероризму розрахована не так на безпосередні фізичні наслідки застосування сили, заподіяну нею матеріальну шкоду чи значну кількість загиблих, крах систем життєзабезпечення тощо, а радше на досягнення психічного ефекту, спричиненого терактом, як от страху і жаху, але водночас підбадьорення й надії, був зауважений аналітиками застосування сили вже у 70-х роках [1].

Наприкінці 60-х та у 70-і роки сучасна стратегія тероризму як замінної чи попередньої форми трансформувалася у стратегію партизанської війни. Сучасний тероризм, як розрахована на тривалий час політико-мілітарна стратегія, налічує не більш, аніж якихось тридцять років. Він ще доволі довго оперував тією ж зброєю, що і його, здебільшого анархічні, попередники [2], а саме: пістолетом і бомбою; однак цей різновид тероризму засадничо відрізняється від інших поєднанням застосування зброї з дією засобів масової інформації. Це поєднання є вирішальною інновацією сучасного терористичного застосування сили. Без резонуючого ефекту громадської думки терористичні стратегії не змогли би функціонувати, відповідно, їхня інтенсивність посилюється у процесі медіа-революції, яка з локальних, у кращому разі реґіональних опіній дозволяє врешті-решт створити єдину світову громадську думку, яку ЗМІ обслуговуватимуть у реальному часі – вирішальними чинниками тут стали виникнення масової преси, поширення радіо, утвердження телебачення внаслідок використання ретрансляційних супутників. Без приваблення уваги світової громадської думки терористичні акти 11 вересня 2001 року, незважаючи на страшні руйнування та значну кількість жертв, не мали б того відлуння, яке породили. Ледве чи спроможна якась інша стратегія так добре й успішно використовувати так званий “чинник CNN”, як тероризм.

Загалом, тероризм можна визначити як стратегію, яка при наявності незначних власних ресурсів здатна насильницькими методами вирішити конфлікт навіть із значно переважаючими силами, завдяки двом особливостям, які відрізняють її від інших форм збройного вирішення конфлікту, а саме:

– по-перше, цілковите ігнорування всіх правил ведення війни, починаючи від означення учасників бойових дій, аби можна було розмежувати їх із тими, хто не бере участі у війні, аж до використання цивільного населення ворога як захисного щита та заручників власного командування;

– по-друге, нещадне використання цивільних ресурсів атакованого противника для власної військової мети.

Максимальний ефект

До цивільних ресурсів атакованого противника, які використовують як мілітарний засіб проти нього, належать переважно транспортні та комунікаційні системи: починаючи від поштових перевезень, в які можна закладати вибухівку чи щось подібне (скажімо, порошок із збудником сибірської виразки), через системи сполучення (причому перевага надається авіаперельотам), і закінчуючи потоками інформаційних даних, насичених комп’ютерними вірусами, щоб заблокувати або знищити комплексну інформаційну інфраструктуру сучасних суспільств. До цих цивільних ресурсів належить також мережа передачі новин та розважальні програми, за допомогою яких навіть невеликі акції набувають неадекватно широкого резонансу.

Щоб досягнути цієї мети, терористичні акції необхідно спланувати так, аби вони комунікаційно-стратегічно сягали максимального ефекту. Прикладом цього є захоплення палестинцями в заручники ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені, відтак – викрадення літака TWA-847 і 17-денне утримання в заручниках кількох американських пасажирів у Бейруті у червні 1985 року (це необхідно особливо підкреслити, оскільки раніше ще ніколи так інтенсивно не велися репортажі про теракт [3]), зрештою, комбінований теракт 11 вересня 2001 року, останній – не тільки через найбільшу кількість жертв, а й тому, що замах було вчинено супроти центрів і символів ґлобального американського панування: Пентагону, як командного центру і головного мозку американського військового апарату, та Світового торговельного центру, як одного з найважливіших пультів управління капіталістичною економікою. Крім того, Пентагон був символом американської недоторканости, а вежі-близнюки Світового торговельного центру символізували панування американського капіталу.

Отож, саме це було (і є) першим посланням 11 вересня: картина веж-близнюків, які спочатку горять, а відтак падають, є антисимволом американського панування, чи навіть театрально інсценізованим розвінчанням цього панування. Вони показують вразливість та ранимість США не тільки на периферії її впливу, про що свідчать бомбові удари по казармах морського флоту в Бейруті та по посольствах США в Найробі та Дар-ес-Саламі, а й у центрах її міці: у Нью-Йорку та Вашинґтоні. Ніщо не змогло б так проникно та незабутньо закарбувати це послання в свідомості світової громадськости, як картини 11 вересня та наступних днів, коли без пауз повторювані аматорські зйомки польоту літаків крізь вежі Світового Центру поступово змінювалися картинами руїн, з яких все-ще клубився дим на Ground Zero.

До початку повітряних атак у Афґаністані боротьба між стратегами терору та США велась в основному як війна образів, у якій США спочатку повільно, але поступово змогли встановити рівновагу з терористичними атаками. Це були постійно повторювані картини параду флоту, які сигналізували, що буде жорстокий воєнний контрудар, але для цього необхідно ще декілька днів. До цього приєднувалися картини патріотичної рішучости населення Нью-Йорка, які демонстрували, що послання терористів не викликали у постраждалих очікуваного результату.

Ці обидва, адресовані світовій громадськості послання-відповіді – демонстрація сильної воєнної машини, яка буде застосована в найближчому майбутньому та патріотична рішучість американського цивільного населення, яке не стане на коліна перед вимогами терористів, а візьме на себе вантаж та небезпеки довготривалої війни проти міжнародного тероризму, доповнилася агресивною риторикою війни Джорджа Буша, функція якої, на противагу до безпосереднього враження, полягала в тому, щоб дати Америці час для ідентифікації агресорів, локалізації їх у якійсь формі та, зрештою, для розроблення стратегії придатної для їхнього переборення та повалення [4].

“Третій, якого необхідно зацікавити”

Дотепер говорилося тільки про одну сторону послання терористичного акту 11 вересня: послання скеровувалося на атаковану сторону та повинне було викликати в неї страх та переляк. Однак, як правило, терористичні акти містять послання, адресовані не тільки атакованим, вони звертаються до тих, кого в стратегії тероризму можна назвати “третіми, кого необхідно зацікавити”. При цьому, відповідно до політично-ідеологічної орієнтації терористичних груп, мова може йти про етнічні або релігійні меншини якоїсь країни, для якої необхідно вибороти особливі права або навіть політичну незалежність. Мова може йти і про соціально обділені та політично марґіналізовані прошарки та класи. Терористичні угруповання беруть на себе сприяння їхній політичній емансипації; далі мова може йти про групи, над якими нависла загроза через суспільні та політичні зміни у їхньому дотепер привілейованому становищі. Третіми, яких необхідно зацікавити, можуть бути великі групи релігійно-культурного типу, як от ісламський світ під час актів 11 вересня.

Послання терористичних актів саме по собі гласить, що опір не тільки можливий, а й може бути успішним. Часто згадувану у недавніх дослідженнях диференціацію між етнічно-націоналістичним, соціально-революційним та релігійним тероризмом можна розвинути як і на відповідному визначенні ворога, так і на зацікавленому підлеглому третьому. Послання терористичних актів змінюється передусім з огляду на третіх, яких необхідно зацікавити.

Більше, ніж відповідне визначення ворога, визначення третього, якого необхідно зацікавити, виконує функцію керування вибором можливих цілей та збільшенням чи обмеженням кількості жертв терактів та замахів. Багато десятиліть більшість дослідників тероризму схиляється до думки, що створений ЗМІ підсилювальний ефект терактів разом із необхідністю сформулювати щонайточніше та щонайоднозначніше послання, яке адресоване третім, яких необхідно зацікавити, подбає про те, що терористи не вживатимуть зброї масового знищення, особливо біологічних та хемічних отруйних речовин, оскільки при цьому можуть загинути або уражатися особи, які відносяться до третього, який підпорядкований як зацікавлений.

Релігійно мотивований тероризм

Але це припущення було, очевидно, правильним для етнічно-націоналістичного та соціально-революційного тероризму, при якому третій, якого необхідно зацікавити, повинен бути найточніше окреслений, а терористичні акти повинні плануватися та проводитися як точні послання. Незначною мірою це саме стосується релігійного тероризму. Значному розширенню визначення ворога, яке не підлягає позиційним обмеженням, відповідає неясний образ третього, якого необхідно зацікавити, наслідком чого є те, що акти терористичних груп з релігійно-культурною мотивацією ще задовго до акту 11 вересня мали більшу кількість жертв, ніж акти етнічно-націоналістично та соціально-революційно орієнтованих груп. [5]

Релігійно мотивованим був терористичний акт в метро Токіо з використанням отруйного газу, коли вперше була застосована зброя масового знищення. Відповідальність за перший терористичний акт у Світовому торговому центрі у 1993 році, коли через вибух бомби у підземному гаражі повинні були зруйнуватися обидві вежі, лежить на релігійно-культурно орієнтованій групі [6]. Поєднання релігійної мотивації з терористичною стратегією привело до значного прискорення ескалаційної спіралі та до драматичного збільшення кількости жертв [7]. Це можна пояснити тим, що терористам з релігійною мотивацією не потрібен третій зацікавлений, оскільки вони для обґрунтування своїх дій використовують поняття апокаліпсису та міленіуму.

Хто під час своїх акцій не мусить зважати на те, що десь серед жертв знаходиться особа, яка належить до зацікавленого третього, може діяти набагато нещадніше. Терористи з релігійною мотивацією є власними замовниками того, що вони розглядають як тотальну війну. Тобто, вони самі від себе виводять свої завдання та не потребують інших груп для обґрунтування. Тому для релігійних терористів не важливі межі застосування сили, які повинні встановити собі нерелігійні терористи для того, щоб справити враження на своїх не зовсім переконаних прибічників, які їх обмежено підтримують. Відсутність прибічників призводить до майже необмеженого застосування сили проти практично безконечних категорій мети: тобто проти кожного, хто не належить до релігії чи релігійної секти терористів [8].

Відповідно до цього, послання, які випливають з актів релігійних терористів, чітко відрізняються від послань соціально-революційних та етнічно-національних терористів. Комунікація релігійно керованого тероризму інша, ніж недуховних терористичних груп. Перш за все виділяється те, що релігійний тероризм, байдуже з якого фундаменталізму він походить (ісламського, єврейського чи християнського), відмовляється від регулярно поширюваних у зв’язку з терактами зізнаннями, тобто не поширює заяв та пояснень, поєднаних з виправданнями та вимогами теракту, а покладається винятково на змістовність картин теракту. В комунікаційній стратегії релігійного тероризму образи звільнилися від тексту. Так, послання 11 вересня передавалося виключно образами та взагалі без тексту.

Наслідок – послання стає багатозначним; воно може означати будь-що та містить в собі декілька повідомлень. Але, яке з них найважливіше, залишається незрозумілим у картинах терактів, які не супроводжуються авторизованим терористами підтекстом. Ця незрозумілість не є помилкою у випадку релігійного тероризму, як це було б у випадку етнічно-націоналістичного та соціально-революційного тероризму, а основною складовою стратегії: атакованому загадують загадку та дозволяють здогадуватися, як можна політично задовольнити агресора.

Акти 11 вересня політично не однозначні. Йдеться про Палестинський конфлікт, зокрема, про недавні ускладнення? Йдеться про фізичну присутність декількох тисяч американців на землях Саудівської Аравії? Чи йдеться про принциповий конфлікт цінностей між західними формами життя та законами ісламу або свавільним трактуванням цих законів терористами?

Це виявилося проблемою не агресорів, а атакованих, та пояснювалося додатковим кодуванням, яке містилося в актах: свідома відмова камікадзе від шляхів порятунку та втечі, щоб самим уникнути інших підготованих катастроф. Незважаючи на те, що самогубство терористів під час терактів 11 вересня було передумовою для успішного проведення їхньої операції, воно містить ще і повідомлення для друга та ворога: незаперечну рішучість вести цю боротьбу як протиборство без можливости компромісу або примирення. Самогубство камікадзе, яке спостерігається часто в релігійному тероризмі, містить поряд з інструментальним сильний символічний компонент. І врешті-решт, самогубство камікадзе досягає “неперевершеного публічного ефекту” [9].

Більший результат у демократії

Певна річ, кидається в очі те, що терористична стратегія, описана тут у своїх основних рисах, спроможна в принципі розгортати свою дію тільки в демократіях, тоді, як у диктатурах та тоталітарних режимах, вона залишається порівняно неефективною та безрезультатною. В одному широкому дослідженні виникнення терористичних груп після 1945 року пов’язувалося з політичним порядком, проти якого вони виступали, при цьому виявилося, що терористичні групи виникають у демократіях у 3,5 разів частіше, ніж у авторитарних режимах [10]. Очевидно, для терористів принципи конструкції демократії та, як правило, пов’язані з ними соціальні структури, функціонально еквівалентні тому, чим для партизанів є болота і важко доступні гірські райони [11].

Демократії мають чітко вищу комунікативну інтенсивність, яка є фундаментальною передумовою для того, щоб стратегія тероризму могла розвивати свою дію. Там, де відсутня така комунікативна інтенсивність, багато актів не стали б загальновідомими, і там, де таке обнародування придушується урядовими заходами, як це є у диктатурах, терористи не мають вирішальної зброї для ведення боротьби. Інакше кажучи: там, де висока інтенсивність комунікації, необхідно рахуватися із відповідно вищою вірогідністю терористичних актів. Експерти притримуються думки, що обставина, за якої американські громадяни за останні 30 років набагато частіше, ніж громадяни інших країн, ставали жертвами терористичних актів, пов’язана з “незрівняними шансами гласности та самопредставлення для терористів”, якщо вони завдаватимуть ударів американським громадянам, і це стане потім сенсаційною новиною в американській, трансльованій на цілий світ, службі новин [12].

Типова для демократій комунікативна інтенсивність, завдяки якій можна досягнути психічних ефектів терактів, привертає погляд до цілої інфраструктури сучасних суспільств, яка пропонує стратегії тероризму цілий ряд привабливих та порівняно легко доступних цілей. Вони сягають від транспортних до комунікаційних систем; чим тісніші та інтенсивніші внутрішні та зовнішні стосунки між суспільствами, чим швидше протікають обміни, тим вразливішими є суспільства для терористичних актів.

Крім того суспільства, в яких аграрний сектор відіграє незначну роль, посилено виявляють властивості, які в загальному можна назвати як “постгероїчні”. Героїчний жест, який характерний терористичним групам взагалі, а особливо тим, в чиїх лавах є велика кількість самогубців, виділяється тут особливо різко.

Незважаючи на те, що люди, які зважилися пожертвувати своїм життям, мають розвинене особливе почуття зневаги до життєвих форм постгероїчного суспільства, у стратегів терористичної акції відіграє роль сподівання, що таке суспільство проявить виражену ментальність відступу та капітуляції і готове відкупитися від загрози своєму життю грішми та політичними поступками. Успішні спроби звільнити полонених власного угрупування завдяки захопленню заручників і погрозами страти підтвердили це основне припущення терористичних лицедіїв. В авторитарних чи тоталітарних режимах, де життя окремої людини не посідає такого важливого значення та громадськість не можна використати як інструмент драматизації, такі тактики ніколи не змогли б досягнути такого результату.

Так кожен терористичний акт, здійснений проти демократії, містить стереотипне послання; воно гласить, що потерпілих та їхню форму життя щонайсильніше зневажають. Ця зневага особливо різко виражена у терактах 11 вересня. Тому її можна зрозуміти як наступ на західну демократичну форму життя у її цілісності, навіть якщо щодо цього не має письмового зізнання.

Переклала Уляна Левчишин

1] Давід Фромкін. Стратегія тероризму. У: Манфред Функе (видавець), Тероризм. Дослідження стратегії та структури революційної політики сили//Бонн. – 1977 – (серія Федерального центру політичної освіти. Т.123). С.83-99. Пор. Мюнклер. Партизанська війна і тероризм. У: Нова політична література. – 1980. – №3. – С.299-326..

[2] Докладно про це Walter Laqueur. Тероризм// Кronberg. – 1977. – C.22-77.

[3] Bruce Hoffman. Тероризм – неоголошена війна. Нові загрози політичної сили//Франкфурт/М. – 1999. – С.174.

[4] Численними европейськими спостерігачами та коментаторами риторика війни американського Президента була хибно витлумачена, оскільки вони інтерпретували її, беручи до уваги інтенцію, а не функцію виграшу часу для створення так званої антитерористичної коаліції. Це не означає, що Джордж Буш сам мав намір створити такі функціональні ефекти; вони були точно заплановані в сценаріях штабів і радників, з яких розвинулася політика світової боротьби з міжнародним тероризмом.

[5] Петер Вальдманн, Тероризм. Провокація сили//Мюнхен. – 1998. – С.23.

[6] Pус Бакер. Передвісник біди. Людина, яка здійснила перший замах на Світовий торговий центр; у “Франкфуртер альгемайне цайтунт”. – 11.11.2001. – С.8.

[7] Пор. Laqueur. Ґлобальна загроза. Нові небезпеки тероризму//Берлін. – 1988. – С.315.

[8] Гоффман. Там само. Див.[3]. С.122.

[9] Вальдманн Там само. Див.[5]. С.108.

[10] W.Lee Eubank & Leonard Weinberg. Does Democracy Encourage Terrorism? У: Terrorism and Political Violence. Bd.6. №4. – 1994. – С.417-443.

[11] “Партизанська війна може обходитися без репортажів у пресі, але для міського тероризму гласність – життєво необхідна; що менша терористична група, тим вища її публіцистична залежність”. Laqueur. Там само.

[12] Гоффман. Там само. Див.[3]. С.122.