Міхаіл Рємізов

Війна, мова і неврастенія

Факти ніколи не “бувають красномовними”. Думати інакше означало б впадати в наївність філософуючого чиновника або в лукавство мітотехнолога, котрий зробив доволі для того, щоб сама німота речей заговорила зручною для нього мовою.

Узяти навіть такі “красномовні факти”, як повідомлення про бойові втрати: у різних світах, різних ситуаціях, різних серцях повідомлення про полеглих будуть означати різне. У них може звучати обіцянка прямого транзиту до коранічного сьомого неба чи ваґнерівський політ до навіки далекої скандинавської Вальгалли; а може – може і те, що почує в них наша втомлена постхристиянська культура.

Факти ніколи не бувають красномовними. Можливість говорити за них складає предмет певної постійної прихованої війни, війни мов. Надходячи в розпорядження її переможців, факти можуть уселяти гордість, заподіювати біль чи убивати наповал.

Факти втрат у Чечні наше суспільство переживає травматично. І здається, справа не обмежується поточним дискомфортом. Рясно всотувані інформаційні випари осідають на дні “колективної душі” свинцевим осадом. Це нагромадження травматичного переживання уявляється настільки ж закономірним, як ненормальним. Було б найвищою мірою недостатньо віднести його на рахунок особливої співчутливости чи того психічного навантаження, яким сповнена близькість – нехай навіть деградована, інформаційна близькість – смерти. Навантаження ніколи не надмірне саме по собі – а лише щодо тих опор, які покликані його витримувати. У нашому випадку – це завдання структур сенсової леґітимації того, що відбувається. Інакше кажучи, надлишок травматичного ефекту визначається недоліком сенсової компенсації, символічною слабістю задіяної мови.

Здавалося б, яка вже тут “слабкість”, коли Путін, ще будучи всього лиш новим прем’єром, упевнено порушував формат офіціозного мовлення, викоханого вагомою невиразністю Черномирдіна чи дипломатичною коректністю Прімакова. Не повторюючи крутих пасажів, які набили оскому, визнаємо: сила мови, сила тексту має незначний стосунок до різкости виразів. Енергія, живлена “красним слівцем”, швидкоплинніша, ніж афект; глибокою і довговічною є енергія сенсу.

Дух війни в текстурі ладу

На хвилі вторгнення у Дагестан і вибухів у Москві удалося сполучити воєдино правовий мотив конституційного ладу із соціальним мотивом особистої безпеки громадян. Сплести їх на рівні масової психології (адже в підручниках з політології та державного права усе пов’язано гладко із самого початку). Контрапунктичним виразом єдности цих мотивів стала ключова інформаційна стратагема другої чеченської кампанії: “антитерористична операція”. (Адже тероризм опосередковує загрозу державному ладові життями конкретних громадян.) Спершу леґітимізаційний і мотиваційний ефект цієї значеннєвої фігури був, здається, цілком достатнім. Однак час, кров, тривожні очікування та інформаційна напруга роздули соціально-психологічне навантаження до краю. Звичайно, не взагалі “до краю”, а до тієї межі, коли вона стала перевищувати резистентність значеннєвих опор офіційної мови, її леґітимуючої сили.

Час, який визрів у певність, що “це надовго”, незабаром похитнув той дух “оперативности”, яким віяло від слів “антитерористична операція”, що асоціативно воскрешали у пам’яті якісь кадри блискавичних вторгнень “спецназу” у захоплені будинки, автобуси і літаки.

Кров, перетворена на офіційну і, гірше того, неофіційну новинну статистику, від певного часу стала зашкалювати за той поріг соціально прийнятної жертви, який настільки ж неявно, як і виразно стосується поліцейської операції – боротьбі, яка триває під прапорами законности та безпеки. Вести під їх покровом війну, пов’язану із великими ставками і втратами, правду кажучи, майже настільки ж дивно, як вести вмирати на барикадах під блакитними прапорами Федерації незалежних профспілок.

Тим часом, як в офіційних текстах про Чечню ще з 94-го року переважає поліцейська семантика правопорядку, військово-тактична і соціально-психологічна реальність бойових дій залишається реальністю війни. У традиції Клаузевица і Карла Шмітта, пробним каменем цієї реальности можна б назвати певне повсякденне і доленосне розмежування своїх і чужих, яке сягає напруги смертельної й аж ніяк не особистої ворожнечі. Якими б не були міцними корпоративні емоції стражів правопорядку, їхня боротьба зі злочинністю не створює ані форм стійкого розмежування, ані патосу колективної долі. У чеченській кампанії дійсність цього соціально-психологічного досвіду війни, навпаки, видається незаперечною. Незалежно від того, що з даного приводу могла б вичитати вдумлива голова в Основах конституційного ладу, російські солдати настільки малою мірою воюють “проти власних громадян”, як “солдати Ічкерії” – проти власного уряду. Йдеться, повторюся, не про нормативну оцінку, а про соціально-психологічну реальність війни, про саму її “субстанцію”.

Ця рушійна енергія війни, енергія розмежування “свого” і “чужого” перед лицем смерти, у будь-якій культурі є колосальним сенсотворчим ресурсом. Іншими словами, компенсація і леґітимація жертв і страждань, будь-яких травматичних ефектів війни до певної міри черпається із самої дійсности воєнного стану. Залучення цього внутрішнього психологічного ресурсу війни в масштабах усього суспільства досягається символізацією її базової емоційної дійсности (досвід переживання “ворога”, досвід “буття-в-ризику”) і, зрозуміло, оголошенням війни як такої. Втілюючись у символічний текст, вольова дійсність війни хоча б почасти стає надбанням усього суспільства і культури. Ви гадаєте, що люди війни потребують донорської, реабілітаційної допомоги нашого суспільства? Схоже, навпаки: ін’єкції їхньої волі рятують народ від того, щоб стати колективним невротиком, колективним невдахою, колективним дисидентом.

У нашій ситуації дійсна енергія війни часом залишається без’язикою, не впізнаючи себе у всюдисущій мові поліцейських істин (“порядок повинен бути відновлений”, “призвідники повинні бути покарані”, “злодій повинен сидіти у в’язниці”); а сама війна фігурує в зниженому статусі антитерористичних заходів чи (у пізнішій, “партизанській” фазі) великої перевірки паспортного режиму. У цьому розриві між сильною фактичністю і слабкою мовою і гніздиться надлишок “травматичної свідомости”.

Схоже, що й сама влада усвідомлює цю колізію. Недарма в тижні ґрозненського штурму, найважчі у військово-тактичному та соціально-психологічному відношенні, коли здавалася, наче доля кампанії на межі зламу, і кожні нові “Итоги” йшли в інформаційний наступ дедалі рішучіше, – недарма в ці дні люди влади і близькі до них журналісти знаходили притулок у сильніших, аніж поліцейсько-правове, семантичних полях. Візьмемо, скажімо, безумовно знакову промову Путіна на похороні генерала Малофєєва. Промови на похоронах – своєрідна ідеально-типова ситуація розгортання мови компенсації. Уявіть, як ніяково і бездарно звучали б слова про боротьбу за “конституційну законність”, “загибель при виконанні”, “бандитську кулю” чи взагалі про “територіальну цілісність Російської Федерації”. І навпаки, багато разів і з притиском ужите слово “русский” (під прикриттям пом’якшуючих штампів: “російська армія”, “російський солдат”, “прості російські люди”) звучало, хоча й на межі “політичної коректности” і за межею офіціозної ідеології РФ, зате в унісон із трагічним катарсисом військового похорону. Тим часом помітьте: поліцейський рівно тією ж мірою, що й бандит, “не має національности”.

Верховенство права

Подібні відхилення від магістралі соціальних і поліцейсько-правових мотивів, мають радше епізодичний, ситуативно обумовлений характер. Ця обмеженість символічного маневру має, звичайно, серйозні передумови. Адже бойові дії на території “суб’єкта федерації” проти певної частини його населення і без участи суверенного інтервента не можуть вважатися війною. Ворожа частина населення не може вважатися ворогом, оскільки не може бути винесена за рамки правового поля Російської Федерації. Не може – на підставі конституційного постулату про неможливість позбавлення громадянства. Усі ці неможливості, звичайно ж, відносні, і порогом їхньої дієвости є, зазвичай, не сама пружність речей, але щось у нас, а саме, “оптика”, концептуальна оптика “правової держави”.

Ідея “верховенства права” означає щось більшого, аніж тривіальне “усі повинні дотримуватися закону”. Якщо запитувати по суті – над чим верховенствує право? – то відповіддю могло б стати: “право” верховенствує над “політикою”, претендуючи на те, щоб обхідним маневром визначати субстанцію держави. У повсякденному політичному словнику базове значення слова “політика” – лайливе. У цьому ключі розуміти сказане не продуктивно. Вся інтрига, сама претензійність “верховенства права” полягає, мабуть, у тому, що жодний правовий порядок не має основ у самому собі. Правий Жижек, повторюючи багаторазово сказане “реалістами”: “єдиною підставою влади Закону є акт його проголошення”. Йдеться, звичайно, про проголошення особливого роду – те, яке цілковито належить стихії історичної дії. Встановлення певного правового “ладу” відбувається зсередини певного соціального “хаосу” (лад завжди молодший від хаосу) – революції, війни, національно-визвольного руху, будь-якого іншого ексцесу етногенезу. Своїм утвердженням усякий правовий лад зобов’язаний досвідові “колективної волі” та “владного рішення”, якщо завгодно, досвідові реального суверенітету. Це і є переважно політичний досвід. Право, усяке конкретне право, як і право взагалі, у боргу в політики – у Цезаря, котрий переходить Рубікон, у юрби, яка взяла Бастилію, у Лєніна на броньовику, у перших декретів більшовиків і навіть у Єльцина на танку. Навіть тоді, коли влада Закону не походить із якоїсь межової, граничної історичної ситуації, скажімо, у випадку традиційного звичаю, – вона коріниться в харизматичному авторитеті спільноти і, здається, майже завжди зводиться до певної мітичної точки “проголошення” (не без залучення божественних сил, чи принаймні якихось батьків-засновників). Право завжди в боргу в політики. “Правова держава” є ідеологією абсолютизації правового ладу, добромисний виверт Закону, який ховає свою підвішеність у політичному акті проголошення. Лише ригорист, який нічого не відає про рятівничість ілюзій, міг би вважати це докором.

Цей основоположний “викрутас”, тим часом, відлунює в нашому питанні. “Фундаментальне невпізнавання” реальности, яке знаходиться по той бік правового ладу, в області його онтологічних умов іноді загрожує, на жаль, сліпотою до специфічної логіки надзвичайної політичної ситуації. Так, усякий організований збройний сепаратизм ставить під питання суверенітет, дійсне верховенство над собою, яке включає державне співтовариство. Він кидає виклик тій інстанції, чиїм авторитетом заснований даний правовий порядок. “Правова держава” описує цю надзвичайну ситуацію в термінах нормальної ситуації – адже логіка правового ладу є завжди лише логікою “нормальної ситуації”. Як наслідок, влада веде боротьбу від імені права в той час, коли зачеплене саме джерело будь-якого можливого права. Ситуація не прочитується по суті, виклик не приймається у всій його позаправовій серйозності.

Сам суверенітет “правовою державою” не сприймається всерйоз. Від реальности суверенного існування співтовариства ідеологія правової держави відшаровує певну настановну, постульовану, номінальну суверенність. В такій якості суверенітет уже цілком перетворюється на внутрішній елемент текстури правового ладу. Не тим, що проголошує, а тим, що уже проголошене. Не тим, що засновує право, а тим, на що може бути дане право (горезвісне право на самовизначення). У цій пасивності постулату суверенітет залишає світ політичного і впадає у певну заспокоєність гарантованого буття: позаяк, “що написано пером, не вирубаєш сокирою”. Насправді ж притомність реального суверенітету сувора. Усе живе, активне, “проголошуюче” може бути “вирубане сокирою” і щомиті поставлене під питання.

Громадянство як зворотній бік суверенітету відтворює цю подвійність фактичного і номінального. Суверенітетові як фактичному статусові співтовариства, який вимагає постійного підтвердження, відповідає змістовний і зобов’язуючий статус громадянина, обумовлений досвідом приналежности до “своєї сторони”. Логіка верховенства права, навпаки, трактує про формальне громадянство. Громадянство – зворотній бік суверенітету. І якщо в правовій державі “ніхто не може бути позбавлений громадянства”, то це зворотній бік того, що записаний на папері суверенітет не може бути вирубаний сокирою. Іншими словами, для ідеології правової держави ні суверенітету, ні громадянства в змістовному сенсі не існує, вона не схильна розпізнавати їх у властивій їм глибині фактичности. Тому, коли “правова держава” зустрічається з великою ворожою групою людей, організованих на ґрунті неприйняття її суверенітету над собою чи, що те ж саме, своєї приналежности до неї, вона не до кінця розуміє, про що йдеться і продовжує вважати усіх цих людей “власними громадянами”. При цьому вона готова втихомирити їх, дивуючись рудиментам “нерозумного егоїзму”. І якщо ми, інші, почасти розуміємо, “про що йдеться”, то винятково завдяки тому, що ще носимо в собі певні ідеї, окрім ідеї верховенства права.

Концептуальна безпека

Маркування супротивника як терориста являє собою хитку можливість пройти по лезу бритви. З одного боку, це статус, що не виключає громадянської приналежности до суспільства, з іншого боку – образ несе чітко “виключаючі” конотації, відмежовуючи супротивника від інших членів громадянського суспільства, суспільства “усіх нормальних людей”. Зрозуміло, виключаюча енергія образу підкріплює можливість застосування особливо сильних заходів (але, повторимося, аж ніяк не здатність миритися з особливо сильними втратами). І разом з тим “антитерористична” мова протистояння залишається внутрішньо уразливою для гуманітарної критики й інших стратегій пацифістської деконструкції. Вистачить наголосити на “включному” аспекті понять “терорист” чи “бандит”, тобто на формальній включеності супротивника в правове співтовариство громадян, і вже – бойові втрати по обидва боки, особливо серед мирного населення, легко читаються як, скажімо, “перевищення повноважень при затримці”. Аналогічна внутрішня уразливість притаманна і “соціальній” стороні офіційного леґітимуючого тексту. Компенсація військових труднощів перспективами “налагодження нормального життя” нейтралізовувалася цілою армією медійних персонажів, низкою таких собі знедолених претендентів на майбутнє нормальне життя з числа біженців, чи ще гірше, затятих мешканців Ґрозного, не згодних, аби їх “так рятували”.

Природно, офіційна позиція має свої відповіді на “гуманітарний саботаж”, причому доволі вагомі (“доволі” – принаймні в перспективі 26 березня). Не будемо перелічувати їх, лише відзначимо: у порівнянні з першою чеченською кампанією, що стала інформаційно-сенсовою поразкою, в ідеологічному забезпеченні військової політики змінилося лише одне – подієве тло. За три роки незалежности (від серпня 96-го до серпня 99-го) до п’янкого повітря волі домішалися запахи розрухи і трупного гниття, до образу маленького гордого народу – риси середньовічної розбійної вольниці. Вторгнення в Дагестан позначило неможливість, закриваючи на все очі, відгородитися і залишити один одного в спокої. А разом із висадженими у Москві будинками похитнулася (поки тільки похитнулася) та перегородка, яка відокремлює політичну долю країни від життєвого світу “звичайних людей”. При тому, що “факти ніколи не бувають красномовними”, говорити за допомогою подій – звичайно ж, найдужча модуляція мови. Але ж, їй право, суспільство, що засвоює тривіальні політичні істини тільки за допомогою таких от комунікативних передозувань, – це суспільство (ні, не дебілів)... неврастеніків.

На хвилі цих подій влада одержала певну перевагу над супротивниками у інформаційній війні. Тим часом, у своїй логіці й у своїй мові вона не перейшла до символічного дискурсу сильнішого ладу і залишилася в межах принципової досяжности вже звичним стратегіям деконструкції: від стихійного пацифізму товариств солдатських матерів до гуманітарної заклопотаности “світового співтовариства”.

Ролан Барт називав “фігурою системности” ті ідеологічні ходи, що “замикають дискурсивну систему”, забезпечуючи її щільність, виганяючи з неї супротивника. “Загальне завдання таких фігур – включити іншого у свій дискурс як простий об’єкт, щоб тим вірніше виключити його зі співтовариства тих, котрі говорять сильною мовою”. Замикаюча “фігура системности” – мабуть, саме те, чого не вистачало мові влади для повноцінної “концептуальної безпеки” перед лицем “значеннєвих диверсій”. Ідеологічно геометрія цього “замикання” зрозуміла: перехід до логіки реального суверенітету і змістовного громадянства, що дозволяє трактувати ворога як ворога і діяти на війні, як на війні.

Залишаючись під одним ідеологічним дахом зі своїми критиками, влада однак не здобула їхньої прихильности. На правах невгамовного сумління, як звичайно, виступив Сєрґєй Ковальов: він стривожено говорив про “поліцейську державу”. Докір, до речі, цілком закономірний у світлі певного передозування поліцейської сили – не сили як такої, а саме поліцейськи мотивованої сили. Атмосфера “поліцейської держави” – побічні виділення духа війни, здушеного помилковою мовою правопорядку. Доля слів, як усяка справжня доля, іронічна: “поліцейська держава” є граничною модуляцією “правової держави”. Поміркуйте самі: “правовій державі” не залишається нічого іншого, як стати “поліцейською” перед лицем серйозного обороту справ. Необхідний для вирішення питань історичного буття рівень мобілізації дещо перевершує сонливу ритміку підтримання правопорядку (повсякденного захисту життя, власности та гідности “громадян”). Виникає помилковий ефект завищеної мобілізації, що приводить “правову державу” до її межових значень, одним із яких є “поліцейська держава”. Узагалі, інтимний зв’язок поліцейської сили із верховенством права явно недооцінений. Інакше думка про те, що “правова” і “поліцейська” держава – лише варіації однієї теми, які міняються одна з одною в залежності від обставин, не здавалася б несподіваною.

Для повсякденної політичної аналітики, обмеженої обріями електоральних перспектив, колізія духа війни із мовою влади і пов’язана із нею “травма суспільної свідомости” навряд чи надто значні, коли їм незабаром не призначено зіграти фатальних ролей у рейтинговій долі основного кандидата. Адже суспільство усе ж витримує інформаційний пресинг військової фактичности (у сенсі, не впадає в пораженство). Але саме тією мірою, якою переживає цю фактичність у структурах військово-політичного, а не поліцейсько-правового символізму. Тією мірою, якою думається про батьківщину, коли говорять “закон”, про ворога, коли говорять “злочинець”, про наших, коли говорять “федерали”, і, скажемо більше – про перемогу, коли говорять “безпека”. Слова першого ряду – суцільні міти, чи не так? Усе вірно: лише “ірраціональне” несе заряд соціальної енергії. І навпаки: чим вищий ступінь “раціональної” тематизації інтересу, тим нижчий його мобілізуючий потенціал. “Раціональної” – у лапках, тому що з раціональністю, яка нейтралізує основний ресурс великої політики (політики великого стилю) – колективну волю, – з такою раціональністю варто було б розібратися.

Пригадую, доктор Юнґ, уважний діагностик “цивілізованої людини”, пов’язав загальне “поклоніння Богині Розуму” із “психологічною нездатністю до потрібних політичних реакцій”. У світлі цієї нездатности не можна виключати, що політика великого стилю і справді “безповоротно відійшла”. Однак в іншому випадку її першим заходом, настільки ж відважним, як і пропащим, стане заколот проти “символічної убогости” культури, яка не витримує навантаження навіть обмежених мобілізацій. Актуальні символічні тексти не служать більше повноцінній реґенерації соціальної енергії та прирікають суспільство на невротичне існування між піками “підвищеної збудливости” і спадами “швидкої стомлюваности”.

Те, що цілком стерпне для міжнародних клубів історичних пенсіонерів, є чимось вкрай фатальним для суспільств неспокійної долі, які завмирають у низькому старті великого ривка, живучи в атмосфері диверсійної війни...

Хвороблива, подекуди до кривавих мозолей стерта, історична пам’ять нашої культури от-от одержить свіжий спогад. Розфасована в картинках телевізійних агентств, осколкових фразах ньюсмейкерів, війна відправляє один за одним свої ешелони в таке собі “учора”. Що ми прокричимо їм услід, те й запам’ятається. Війна: шанобливо назвати її по імені, значило б заручитися заступництвом могутнього божества, яке переробить кров і бруд у прапори і пам’ятники (а нам, зробленим із глини, тут дивуватися нічому). Будувати пам’ятники – спосіб зняття травми, жест компенсації. Пам’ятники потрібні живим. То що ж ми напишемо на них?