Міхаіл Рємізов

Homo oeconomicus загинув

Силу може подолати тільки інша сила, а не принцип, і перед лицем грошей ніякої іншої сили не існує.
Гроші будуть подолані та скасовані тільки кров’ю.
Освальд Шпенґлер

“Певний час Ябір Ібн Акшані був доглядачем мавзолею султана Мурата, і саме тоді один невідомий відвідувач записав дещо з його слів. “<...> У той момент, коли мені здавалося, що він уже заснув у своїй частині тіні, сторож підняв руку і показав на міль, яка залетіла у галерею мавзолею чи то з нашого одягу, чи то з розкладених усередині перських килимів. – Бачиш, – звернувся він до мене байдуже, – комаха зараз високо вгорі, під білою стелею галереї, і її видно тільки тому, що вона рухається. Дивлячись звідси, можна було б подумати, що це птах високо в небі, якщо вважати стелю небом. Міль цю стелю, напевне, так і сприймає, і тільки ми знаємо, що вона помиляється. А вона не знає і того, що ми це знаємо. Не знає вона і про наше існування. От і спробуй тепер установити з нею спілкування, спробуй. Чи можеш ти їй сказати що-небудь, байдуже що, але так, щоб вона тебе зрозуміла і щоб ти був упевнений, що вона тебе зрозуміла до кінця? – Не знаю, – відповів я, – а ти можеш? – Можу, – сказав старий спокійно, ляснувши руками, убив міль і показав на долоні її розплющені рештки. – Ти думаєш, вона не зрозуміла, що я сказав?”
(Милорад Павич, Хазарський словник).

Я гадаю, що вона зрозуміла... Смерть, виконана як ідеальний комунікативний акт, ніколи ще не досягала такої повноти, як минулого вівторка [11 вересня 2001. – Прим. перекл.].

Загальником усіх коментарів стала думка, що Америка не зможе залишитися такою, як колись. Це зрозуміло; але справжнє питання в тому, чи зможе вона залишитися – собою? Чи не здається вам, що, коли Буш говорить: “Основи Америки непорушні”, – він квапиться заявити словами те, що ще не встиг заявити своїм життям?

Зрозуміло, праві ті, хто повторює: “висаджені не тільки будинки, висаджені символи Америки”. Але що це значить: “висаджені символи”? Міць символічних порядків існування завжди полягала саме в тому, що їх неможливо взяти і підірвати. Висаджені пам’ятники залишаються в душі – і відновлюються; убиті лідери знаходять у загибелі досі недосяжну для них міць; спалені книги стріляють у скроню ініціаторам попелищ. Усупереч цьому, у вівторок висаджені не матеріальні носії символів, але власне символи. Разом зі скріпами Всесвітнього торгового центру впали скріпи того простору, який він уособлював.

Західна преса вже буяє обережними, але показовими формулюваннями: “капіталістичний демократичний світ, який потребує довіри й безпеки як основи для функціонування економіки, усвідомив свою вразливість”. З іншого боку, вистачає і реляцій іншого штибу, які заявляють про те, що “тероризм безсилий проти світової економіки” (Дєляґін). Зрозуміло, можна сперечатися, чи вистоять інститути світової економіки у випадку “серйозного повороту справ”, чи впадуть. Але можна вважати майже доконаним інший факт: епоха безроздільного ідеологічного панування грошей підходить до свого завершення. “Панування грошей” означає панування грошей як форми мислення. Ще тиждень тому ми могли говорити про міцність цього панування. Але “політика” узяла над “економікою” реванш, підірвавши для початку її світовий Олімп.

Власне, презумпцією усякого Олімпу є його недосяжність. Але мало сказати, що висаджено п’єдестал грошей, їхнє символічне узвишшя над сущим. Поставлені під питання самі основи ідеології розкріпаченої економіки, мислимої як causa sui. Істотною передумовою цього мислення є загальна віра в “нормальну ситуацію”, де дія базових правових норм прирівняна до дії фізичних законів, де людина вже не може відокремити себе від своїх технічних протезів, де розумний егоїзм підказує, що вигідніше торгувати, а не грабувати, де життя важливіше доблести і де про все можна “домовитися”...

Цю життєву формулу “людини економічної” я б, зі свого боку, назвав онтологічною безтурботністю. Найглибший вододіл, який пролягає між різними стилями світовідчування, визначається нашим ставленням до надзвичайної ситуації. Наш людський тип залежить від того, чи бачимо ми в ній дивовижне непорозуміння, щось-що-у-кожної-людини-сповна-розуму-не-вкладається-в-голові, чи ж – заповітну, примусову істину сущого.

Важко втриматися від спостереження: в епіцентрі загибелі homo oeconomicus перебував саме певний діаметрально протилежний людський тип, чия зневага до життя наштовхує на думку про мотивацію незрівнянно могутнішу, аніж економічна (у цьому сенсі редукція до все тієї ж боротьби за гроші, здається просто стилістично недоречною). Намагаючись намацати обриси цього лячного типу, преса заговорила про дивовижний альянс бездоганного технічного розрахунку з містичною енергією фанатизму.

Отже, запитання: “Чи зможе Америка залишитися собою?” – це питання про те, якою мірою онтологічна безтурботність homo oeconomicus є невід’ємної від її суті. Як би там не було, підірвати World Trade Center не як будинок, а як символ, виявилося можливо саме тому, що він був символом “дивного нового світу” homo oeconomicus, який американці вважали своїм. Ну а Пентагон, треба гадати, був висаджений попутно, заодно з цим світом: просто як його нічний сторож...

Можливо, ми не помилимося, назвавши те, що трапилося, катастрофою американської утопії, в якій є своєрідна дзеркальна симетрія з катастрофою утопії совєцької. Остання, будучи утопією мобілізаційного суспільства, де політика панує над економікою, а “надзвичайне” мислення над повсякденним, здулася тихо – під повільним, застійним натиском товарного фантазму. Якщо вірити в логіку доль, то крах американської утопії повинен із точністю до навпаки повторити долю своєї дзеркальної сестри. Концентрована, надпотужна експлозія знакового насильства.

Утім, було б невірно і, вже в кожному разі, непробачно наївно вважати, що “людина економічна” цілком далека від насильства і тому її можна легко здолати вибухом. Панування економічної свідомости логічно припускає марґінальність насильницьких відносин. Але реальне панування економіки (ergo, США), звичайно ж, має мало спільного з ідеєю ненасильницького світу. Радше, йдеться про презумпцію контрольованого, дозованого насильства. Про модель суспільства, яке нюшить насильство як напівлегальний наркотик – в обмежених дозах і суворо за рецептом міжнародних лікарів. Для того, щоб підірвати цей простір, доза непідзвітного насильства повинна бути максимальною – але ніхто не знає, яка саме вона повинна бути.

14 вересня 2001

Переклав А.П.

Джерело: Русский Журнал www.russ.ru/politics/20010914-rem.html