Ярослав Грицак

Страсти по Львову

© Я.Грицак, 2002

Міт австрійського Львова

Історики легко найдуть в історії Львова ситуацію, схожу на сьогоднішню. Вони розкажуть Вам про те, яке важливе місце займав Львів у національній свідомості освічених поляків у часи, коли Польща була поділена між трьома імперіями (1772-1918 рр.). І про те, яку виняткову роль битва за Львів під час українсько-польської війни 1918-1919 р. відіграла у відбудові Польської держави.

Однак стосунки між міжвоєнним Львовом і міжвоєнною Польщею були, м’яко кажучи, не найкращими. Під новими урядами, котрі знаходилися у “російській” Варшаві, колишній австрійський Львів швидко провінціалізувався. Для протидії таким загрозливим тенденціям у місті постала Комісія захисту майбутнього Львова. Вона виробила цілий перелік заходів, серед яких поруч із цілком реалістичними фіґурував майже божевільний план перетворити Львів на великий річковий порт. Що з тих планів мало що вийшло, годі й розказувати. Підводячи підсумки розвитку міжвоєнного Львова, молодий польський історик Анджей Бонусяк пише, що “насправді місто нічого не виграло від виникнення незалежної польської держави, а, здається, навіть навпаки, втрати однозначно переважали над здобутками”. Історичні паралелі можуть бути оманливими.

Сучасна львівська влада, мріючи відродити минулу велич міста, покликується не на образ совєцького (1944-1991 рр.) Львова – хто хотів би бачити сучасний Львів забудованим хрущовками і багатоповерховими будинками у стилі совєцького “репресанту”?! Її ідеалом є ті часи, коли Львів був великим містом із сецесійними будинками і кав’ярнями, де можна було читати свіжу віденську пресу, і театрами, де гастролювали европейські знаменитості. Тобто, вона апелює до того ж міту – міту “австрійського Львова” – який був вихідним пунктом і для міжвоєнного польського міського уряду.

Але, коли говорять про міт австрійського Львова, то забувають, що він виник і функціонував за певних умов, котрих – на добре, чи на зле – уже ніколи не вдасться повторити. Кажучи коротко і просто, чарівність Львова полягала у відсталості і провінційності Галичини. Для перших австрійських службовців, котрі прибували сюди, Галичина була напів-Азією, австрійським Сибіром. Виїхавши за сотні миль від Відня чи Праги, австрійські бюрократи прагнули компенсувати своє “заслання” дрібними радощами життя, скажімо, закладаючи широкі бульвари, якими вони могли б гуляти неділями зі своїми родинами [1]. Театр, кав’ярні і віденська мода належать до того ж роду експорту, який робив місто “Віднем Сходу”.

З усіх міст колишньої Речі Посполитої Львів був наймодернішим, а можливо й єдиним справді модерним містом – якщо за критерій модерности прийняти ту суму цивілізаційних благ, котрими міг скористатися пересічний міщанин. Цей приклад є ілюстрацією до “модернізації через бюрократизацію”, коли основним аґентом цивілізаційних змін виступав не капіталіст і банкір, а бюрократ [2]. Львів був столицею Галичини, найбільшого краю Габсбурзької монархії – а отже, за означенням, найбільшим місце зосередження чиновництва.

Зрозуміло, що австрійський лад не був досконалим. Але він був набагато ліпшим за те, чого на своєму досвіді зазнали місцеві жителі до і після нього. Як незалежна Польща у 1919 р., так і незалежна Україна у 1991 р. скористалися з частки того австрійського спадку. Зрозуміло, у 1991 р. його у Львові було вже набагато менше, аніж у 1919 р. (досить вказати як на приклад успадкований від совєцької доби хронічний брак води у місті – хоча до 1939 р. вода була в достатку). Але театри і кав’ярні, як і звичка прогулюватися неділями центральним бульваром, залишилися. Однак бракувало і бракує найсуттєвішого – столичного статусу Львова.

В австрійському спадку українців, поляків і євреїв столичний статус Львова відбився ще й по-іншому – як столиці “П’ємонту” (в єврейському випадку: як “матері Ізраїлю”): їхньої малої батьківщини, з якої мало початися відродження великої і незалежної національної батьківщини. У творенні міту Львова як колиски польського, українського і єврейського націоналізмів австрійські бюрократи, як не дивно, зіграли свою роль. Для тих із них, хто першими прийшли до Львова, не лише руські чи єврейські міщани, але й польська шляхта були нічим більшим, аніж малокультурними варварами. Вони ставили перед собою велику цивілізаційну місію “перевиховати цих сарматських бестій [шляхтичів. – Я.Г.] у людей”.

Засобом долучення до “цивілізації” мала бути німецька мова і німецька культура. Для німецького мандрівника, котрий у 1830-х рр. заблукав до Львова, місто виглядало цілком як німецьке, на кшталт Маґдебурґа, Нюрнберґа чи Франкфурта-на-Майні. Його німецькість випливала не лише з середньовічного планування міста, але й з почуття безпеки, бездоганного порядку і, не в останню чергу, кав’ярень.

Поступова ґерманізація міста викликала спротив польського міщанства. На середину XIX ст. львівські освічені кола ще були поділені на “партію Шіллера” і “партію Міцкевича”, але в останню третину цього століття, після запровадження галицької автономії, “партія Міцкевича” таки перемогла, і вже останній мер Львова, назначений ще з Відня, заповів поховати себе у польському кунтуші – тобто у тому сарматському одязі, з якого так сміялися перші австрійські бюрократи.

Причини успіху польського націоналізму, серед іншого, полягали в його романтично-привабливому дусі і демократичній програмі. Навіть місцеві українці та євреї підпадали під його чари. Польський націоналізм відігравав для Східної Европи приблизно ту ж роль, що французький – для Західної: він націоналізував інші народи, даючи їм для наслідування готові ідеологічні формули і політичні форми. Не випадково й український, і єврейський національні гімни починаються із схожого рядка “Ще не вмерла Україна” / “Ще на вмерла наша надія” – що є нічим іншим, як перелицюванням польського “Jeszcze Polska nie zginela”.

У першій половині XX ст. Львів мав усі шанси стати східноевропейським Сараєвом. Путівник по Львову початку XX століття не лише старанно вираховує усі львівські кав’ярні, але кожен раз додає, у котрій з них п’є каву окремо польська, українська і єврейська публіка.

Єжи Грицюк у своїй недавній книжці “Поляки у Львові 1939-1944. Щоденне життя” подає багато прикладів взаємної етнічної ворожости, котра виводилася своїм корінням ще з передвоєнного життя. Під час першої совєцької окупації (1939-1941 рр.) українці і поляки взаємно підозрювали й оскаржували один одного у співпраці з більшовиками з метою винищення свого “національного ворога”. Вони, однак, годилися, що найбільше у совєцькій колаборації винні євреї. Настрої ж євреїв передає “єврейська молитва” з перших місяців 1941 р.: “1) щоби ті [совєти] собі пішли, 2) щоби він [Гітлер] не прийшов, 3) щоби ми тут залишилися; 4) щоби ті [поляки] не повернулися!!!” Справа доходила до того, що у перші дні німецької окупації (липень 1941 р.) під крамницями формувалася не одна, а одразу декілька черг, відповідно до віровизнання і національности – що змусило міську владу спеціальним розпорядженням заборонити подібну практику.

Міт втраченого центральноевропейського Львова

Відверту і неприкрашену картину міжетнічних стосунків у галицькому П’ємонті подають опубліковані нещодавно нотатки професора класичної філології Львівського університету Ришарда Ґансінця та спогади молодої членкині Організації Українських Націоналістів Нати Ленко (Наталії Леонтович-Башук). Ці книги були опубліковані нещодавно, лише після смерті їх авторів, і становлять наче симетричні тексти. Ґансінєц пише про щоденне життя у повоєнному Львові, Ната Ленко – на Закерзонні, українсько-польському пограниччі. Обидва тексти постали у 1944-1946 рр., тобто у той час, коли польський Львів мав стати частиною комуністичної України, а українське Закерзоння – частиною комуністичної Польщі. Тому вони схожі між собою передчуттям неминучої втрати своєї “малої батьківщини”.

Ришард Ґансінєц був, безумовно, людиною інтеліґентною, і – як пише його син Радосць у передмові до батькових нотаток – знаною зі своєї доброзичливости до студентів українців і євреїв. Тим цікавіше читати ті численні місця, котрі явно виказують “націоналістичні окуляри”, крізь які він споглядає на світ. Ось декілька ілюстрацій. Ришарда Ґансінця арештовують і відправляють у совєцьке ув’язнення. Серед товаришів по нещастю – поляк єврейського походження. Він ходить по камері і промовляє про себе: “О мій Ісусе коханий”. Ґансінєц пропонує, щоб замість цього він говорив коротко і просто: “Ай-вай”. Камера регоче. В арештованих українцях він бачить тільки “українське село, з цілим його брудом, хамством, вошами і злодійством”. Злодія, котрий у камері спробував вкрасти тютюн, професор “пізнав по запаху: був то українець”. Потім виявилося, що за всією справою професорського тютюну стояв поляк – але про його запахи у щоденнику нема ні слова: видно, свої не пахнуть.

Найбільше ж дістається “москалям”. Вони ще менш цивілізовані, аніж місцеві українці. Вони не витрачають грошей ані на квартиру, ані на меблі, ані на білизну й одяг, а тільки на їжу і передусім на питво. Неділя без пиятики у них не вважається за неділю. Вони тримають у квартирах свиней, кіз, корів і качок, і їх не обходить сморід і гній, зогнила підлога і знищені стелі. Особливо Ґансінєц не любить росіянок. Для професора вони є вершком несмаку. Всі “москальки” носять червоні беретки. Чому червоні? “А щоб воші теж мали свій червоний куток”. Полячок можна впізнати на вулиці за усім: за спокоєм, за ходою, навіть коли вони вдягнуті бідно. “Москальки” ж, пише професор, не ходять, а марширують, і рухають задком то вправо, то вліво.

Щоденник Ґансінця подає лише поодинокі приклади, коли почуття симпатії і солідарности прориваються через етнічні кордони. На католицьке Різдво, 25 грудня 1946 р., котре, за совєцьким звичаєм, було оголошене робочим днем, українські студенти виголосили в аудиторії святкові привітання професорові латинською мовою, а потім заспівали три колядки: латинською, польською й українською. Щоденник цитує “правило ленінґрадських професорів”: “Не думай, а якщо думаєш, то не говори і не пиши, а якщо написав, то відмовляйся”. Це дозволяє припускати, що між польським і ленінґрадськими професорами, котрих на хвилі совєцької антисемітської кампанії вислали на заслання до Львова, теж встановився певний ступінь довіри – інакше звідки би взявся би такий запис?

На підставі лише одного щоденника неможливо зробити будь-які узагальнення. З новішої наукової літератури ми знаємо, що були спроби нав’язати контакти між українським і польським антикомуністичним підпіллям. У самому Львові про це кружляли лише поголоски, і їх старанно нотує Ришард Ґансінєц. Але вони звучать для нього так само фантастично, як оповістка про чорта, котрий у лютому 1946 р. об’явився у місті на вул. Зеленій й оповідав, що за два тижні буде нова війна.

Спогади Нати Ленко теж подають образ вкрай “знаціоналізованого краю”, де вижити можна лише, коли знаєш “національні” правила. Найзагальніше з них: якщо хочеш вижити, то “у поляків треба проситися, з москалем сваритися, а з німцем нічого не поможе”. Діти під час домашніх обшуків мусять мовчати: вони не вміють по-польськи, а, отже, можуть видати українськість сім’ї.

Але у спогадах Нати Ленко є й інші фраґменти, коли людські почуття усе ж пробиваються через етнічні та політичні кордони. Польський солдат хоче забрати в української родини останню курку, однак відпускає свою здобич, коли дізнається, що голова родини був в’язнем Освєнціма. Поляки з сусідніх сіл постачають місцевих українців документами і метриками, видають їх за членів своєї сім’ї, щоб врятувати від виселення на Схід. На Різдво в одній хаті випадково зіткнулися віч-на-віч українські солдати з двох ворожих армій – УПА і Червоної армії. Совєцького офіцера запрошують до різдвяного столу. Зворушений неочікуваною гостинністю – різдвяні страви замість зашморга в лісі – він хоче хоч як-небудь віддячитися і вирішує подарувати повстанцям свою зброю. Ті ж не приймають подарунку: не годиться воякові віддавати зброю...

Львів виникає у цьому моторошному світі тільки раз: коли мати заспокоює свою маленьку дочку казкою про гарний світ. Про світ, де їздять трамваї, є шоколадки, і де нема страшних поляків. Де можна купатися в лазничці, зустрічати знайомих і не ховатися, не боятися облав і пострілів. А ввечері йти в кіно. За контурами цієї казки добре проглядають контури австрійського Львова, цивілізованого міста на нецивілізованих землях. Милістю Божою ані Наті Ленко, ані її дочці не вдалося повернутися до цього місто. Воно перестало існувати вже у 1944 р., поглинуте мороком совєцької цивілізації.

Ришард Ґансінєц зі зболеним серцем дивиться на красу цього шляхетного міста, “на той символ Польщі і польськости, котрий поволі тоне у варварстві степу”. Нотатки уриваються на тому моменті, коли професор сідає до вагону, щоб виїхати до Польщі і назавжди залишити Львів за собою. 11 років по тому, прямуючи на археологічні розкопки в Криму, до Львова приїхала його дружина, теж класичний філолог. Велике ж було її розчарування: вона пам’ятала Львів як прекрасне місто, а побачила місто провінційне, знищене і занедбане.

Львів східноевропейський, немітологізований

Новітню історію Львова можна найкоротше схарактеризувати короткою формулою: крах мультикультуральности. Уже за часів засновника Львова Данила (Романовича) Галицького і його сина Лева, імені котрого місто завдячує назву, воно було домом для русинів (українців), німців, поляків, угорців, вірменів, татарів, євреїв, таємничих “сарацинів” тощо. Після того, як вигасла династія Романовича і Львів підпав під польську корону, жодне місто у Речі Посполитій, а, можливо, й у всій Европі, не відзначалося такою етнічною і релігійною різноманітністю: тут жили водночас аж 5 етнічних груп – німці, поляки, українці, євреї і вірмени, – кожна з яких становила більш ніж 5% серед місцевого населення, і декілька конфесій: католики, православні, греко-католики, монофізити, юдеї.

На початку австрійського періоду з культурного ландшафту міста майже зникли вірмени, асимілювавшись у польську культуру. Польська асиміляція продовжувала залишатися стійкою тенденцією аж до початку Другої Світової війни. Але домінування польської культури, підкріплене політичним домінуванням, не могло знищити у принципі стійкого тричленного поділу львівського населення на поляків (50-55%), євреїв (30-35%) й українців (15-20%).

Після того, як Гітлер винищив євреїв, а Сталін виселив поляків, Львів став містом східнослов’янським, українсько-російським. У перше післявоєнне десятиліття різниця між часткою перших і других становила лише 10%. Лише масовий наплив до міста мешканців навколишніх українських сіл у 1960-1970-х, які до того ж вперто не хотіли переймати російсько-совєцьку культуру, докорінно переломив баланс на користь українців (79,1% у 1989 р.). Росіяни продовжували залишатися чисельною меншиною – 16,1% у 1989 р., тоді як присутність поляків і євреїв була доволі символічною – всього якихось 1,2-1,6%. Львів із колишнього центральноевропейського міста став містом типово східноевропейським – з тією хіба різницею, що ніде більше українська присутність у великих містах не вимальовувалась так сильно, як тут [3].

Образ цього східноевропейського Львова є центральним для книжки “Инцидент с классиком” колишнього львівського, а тепер московського письменника Ігоря Клеха: “у вкритій мохом ямі під горою (...) скам’янілістю лежало сіро-зелене, як річкова мідія, центральноевропейське місто (...) – хоча воно уже давно, років десь із сорок, перестало бути центральноевропейским, тому що географію у цій країні анулюють насамперед”.

Тут не місце переповідати сюжети його оповідань. Як на мій дуже суб’єктивний смак, вони є варіаціями на одну тему: “страждання молодого Вертера”, котрий народився не там і не тоді. Тому, правдоподібно, він ніколи у своєму житті не поїде до Стокгольма забирати свою Нобелівську премію. А що Вертер народився у ХХ столітті, то він схожий на Кафку. Тому і сни у нього про сома з жіночими наманікюреними пальчиками, роздушений тарган кричить: “Будьте ви всі прокляті!”, а робітник моргу читає Бодлера, їсть павуків і кидає ножами у вертикально поставлені трупи.

Для моєї ж оповіді важливо те, що цей “львівський Кафка”, попри свою універсальну біль і ліберальний message, звучить націоналістично – так само як Ґансінєц, польський професор класичної філології. Клех не байдужий до українців, особливо до українських інтеліґентів. Вони – це вони, його антиподи, які прагнуть слави у провінційному Івано-Франківську, твори котрих включають у шкільну програму, бо так захотіли “їхні дружини” (прозорий натяк на відому львівську пару). Це у них Григорій Чубай, невизнаний і рано померлий львівський поет, вийняв з рук “Лесю Українку й Івана Франка і вклав Еліота і Езру Паунда”. Що, звичайно, – з точки зору Клеха – мало допомогло.

Характерним є його опис однієї події, свідком якої він став під час візиту до Львова у 1994 році [4]: “До Львова приїхали ізраїльтяни нагородити якимись відзнаками (“героїв всесвіту”, чи щось подібного) і надати матеріальну допомогу українцям, котрі переховували євреїв у роки війни. Церемонія відбувалася у будинку колишнього обкому. Сек’юріті обмацувала і продзвонювала всіх запрошених, боячись можливого теракту. Так ось, із майже сотні нагороджених, котрі пройшли повз мої очі, я не запам’ятав жодної хоча би стосовно інтеліґентної фізіономії. Всі ці люди, котрі підводили під розстріл власні сім’ї, були або від землі, або мешканцями бідних фабричних околиць, із руками і фігурами, деформованими фізичною працею”.

Клехові не те що не щастить з інтеліґентними українцями – він їх просто не бачить. Кого він бачить у сучасному Львові – це так званий “освічений клас” (на його думку, освічений дуже поверхнево), профашистськи налаштовані кола, малокваліфіковану новоукраїнську бюрократію. І масу взагалі неосвічених українців, вихідців із села, котрі роблять пост-совєцький Львів “найбільшим західноукраїнським селом”.

Книжка І.Клеха є ще одним артефактом малої (міжетнічної) “холодної війни”, котра проступила наверх після закінчення великої “холодної війни”. Обидві війни – між комуністами і некомуністами, між українцями й неукраїнцями – ніколи не згасали у повоєнному Львові. На культурній карті совєцького міста завжди можна було найти острівці з написами “стороннім вхід заборонено”. Схоже, що Ігор Клех так ніколи і не побував в одному з них, у світі старої української інтеліґенції. Її дрібношляхетсько-священицькі родоводи тягнуться ще від австрійських часів, а інтелектуальні – від Геґеля, якого Клех вчив напам’ять цілими сторінками, до Франка і Бруно Шульца, котрих він так не любить. Це вони, колишні випускники польських гімназій, творили “непровінційну Европу” [5], за якою він так тужить і якої впритул не бачить, мандруючи вулицями уже неіснуючого совєцького Львова.

Багатшу відтінками картину совєцького Львова подає Александра Матюхіна у книжці про щоденний побут Львова у 1944-1990 рр. Як і Клех, Матюхіна не належить до корінних львів’ян. Вона народилася у Ленінграді у 1955 р., але у Львові живе з раннього дитинства. Книжка постала на основі її інтерв’ю з представниками різних середовищ: корінними львів’янами, прибульцями з Росії і Східної України, а також вихідцями з навколишніх українських сіл і містечок. Але робота багата особистими ремінісценціями і спостереженнями, котрі виводяться з найближчого авторці російськомовного світу (тому, скажу зразу, хибує “недобачанням” старих українського, єврейського і польського середовищ).

Матюхіна подає багато прикладів “культурних воєн”, особливо запеклих між прийшлим російськомовним й україномовним середовищами. У російськомовних сім’ях дітей виховували у переконанні, що совєцька, ширше кажучи російська, культура перевищує досягнення інших народів; тому батьки старалися звільнити дітей від обов’язку навчання мови місцевого населення. Російські школи були елементом ізоляції своїх учнів від корінних українських мешканців і вартостей їхньої культури. Вихідців із села (“рогів” або “рогулів”) висміювали за їхні манери, мову і невміння вдягатися. “У середовищі [російської] інтеліґенції, – пише Матюхіна, – виразові (“рог” / “рогуль”) відповідав жест піднесення обидвох долонь над головою і кількаразового згинання вказівних пальців. Цим жестом обмінювалися, коли хтось голосно хлебтав за столом або безцеремонно виставляв ноги на середину кімнати, сидячи недбало у кріслі. Жест цей наче означав питання: “А хто ж то стелю рогами подряпав”?”

Українці ж культивували народні і релігійні традиції, яких майже поспіль були позбавлені прибульці. Ці традиції давали їм почуття переваги, котре інколи доходило аж до аґресії. Понад усе плекався культ української мови, котра стала своєрідним sacrum в українському середовищі.

Назагал же, міське населення було поділене на клани і родинні групи, які функціонували за принципом “ти мені – я тобі”. Тим не менше, Матюхіна показує, що між різними групами спостерігалися взаємні впливи. Росіяни перейняли деякі місцеві страви і традиції святкувати заборонені релігійні свята (як-от дарувати дітям подарунки на святого Миколая), українці – звичай справляти день народження замість іменин, провадити “сабантуї” з шашликами і горілкою тощо.

Десь у той час, твердить Матюхіна, твориться спільна для усіх груп специфічно львівська “міщанська культура”, з прогулянками центральними вулицями і відвідуванням кав’ярень (вона, здається, не бачить, що тут йдеться не стільки про народження нових, скільки про відродження старих традицій). Головними чинниками формування нової міщанської культури стали зразки, пропоновані кіно і телебаченням, взаємні культурні впливи серед сусідів, зв’язки місцевих українців із родичами у США та Канаді, і “міт Польщі” – найближчої сусідки за комуністичним бараком, котра внаслідок своєї відкритости на Захід і досягальности у Львові варшавських радіо- і телехвиль стала для львів’ян вікном в Европу.

Матюхіна висновує, що Львів після усіх політичних катаклізмів знову повертається до статусу центру специфічної й ориґінальної культури. Якщо перед 1939 роком культура Львова була ориґінальною синтезою передусім польської традиції, з домішками української, єврейської чи вірменської, то сучасна культура стала одноріднішою, українською культурою, котра репрезентує в Україні найбільш европеїзований варіант.

Львів постсовєцький. Між Палермо і Парижем, Вроцлавом і Донецьком

Такий висновок, здавалося би, давав підстави для оптимізму. Відомий британський публіцист Тімоті Ґартон Еш в одній із своїх недавніх статей писав, що “[у] 1990-их роках встановилося щось схоже на правило, що чим етнічно мішаніша пост-комуністична країна, тим ймовірніше вона обирає націоналістично-авторитарний, а не ліберально-демократичний шлях. Країни, які добилися найкращих результатів, є найодноріднішими в етнічному сенсі країнами: Польща, Чеська Республіка і Словенія [...]. Відродження центральноевропейської ідеї у 1980-х рр. включало у себе сакралізацію передвоєнної етнічно-культурної мішанини у цьому реґіоні: змішаних міст, скажімо Праги, Чернівців або Братислави, де люди звично розмовляли 3-4 мовами; чисельних меншин, особливо німецької та єврейської; мультикультурности avant la lettre. Але, як здається, одним із критеріїв політичної приналежности до Центральної Европи є власне не бути центральноевропейським у попередньому [мультикультурному] сенсі”.

Це правило, на перший погляд, спрацьовує у випадку Львова: у політичному сенсі місто власне тому так і схоже на центральноевропейське, бо воно перестало бути центральноевропейським у сенсі етнічно-культурному. Другий, третій і кожний наступний погляди породжують сумніви щодо такого оптимізму. Львів може виглядати центральноевропейським із перспективи Києва чи Донецька. З перспективи Відня, Будапешту чи Кракова Львів виглядає по-східноевропейському.

Щодо рівня громадської активности (за статистикою кількости громадських організацій на 10 000 населення) Львову нема рівних в усій Україні [6]. У порівнянні з усіма іншими українськими містами і реґіонами він – наче літак, запущений високо у небо, тоді коли решту мешканців України ледве вчаться ходити по землі. Але легко бути зіркою, коли місяць не світить. У порівнянні з сусідньою Польщею Львів ледве вибивається на середній рівень.

Серед усіх польських міст напрошується його аналогія з Вроцлавом: обидва міста після війни змінили свого “власника”, і більшість місцевого населення є переселенцями, а не корінними міщанами. Дальші порівняння виходять не на користь Львова. Нещодавнє дослідження поставило перед лідерами громадських організацій у Львові і Вроцлаві одне й те саме питання: що ви робите, коли у вас виникають проблеми? У Вроцлаві опитувані відповідали, що вони усіма доступними методами мобілізують саму громаду. Львівські лідери ж шукають розв’язки у “коридорах влади”.

Згадане дослідження проводилося у рамках шведсько-українсько-польського проекту, що ставив собі за мету перевірити теорію про залежність успіху чи невдачі пост-комуністичних реформ від історичного минулого. Ця теорія нещодавно знайшла своє вираження у книзі американського політолога Роберта Патнама “Творення демократії. Громадські традиції у сучасній Італії”. 20 років поспіль Патнам вивчав хід і вплив італійських реформ реґіонального самоуправління. Його найбільше цікавило питання, чому в одній і в тій же ж країні, за формально однакових умов реформи в одних місцевостях увінчувалися успіхом, тоді як в інших вони зазнавали фіаско? Чому у Північній Італії місцеві реґіональні уряди і за зовнішнім виглядом, і за поведінкою службовців нагадують модерні високотехнологічні фірми? І чому у Південній Італії проблемою є навіть знайти потрібний офіс, а якщо знайдеш, то радше за все застанеш там порожній стіл, позаяк у місцевих чиновників є звичай не сидіти більше 1-2 годин на роботі.

Патнам знаходить відповідь у різницях між соціальними капіталами – специфічними формами спілкування і взаємовідносин, котрі для політичної стабільности, ефективности правління, економічних реформ можливо навіть важливіші, аніж фізичний або людський капітал. В основі “доброякісного” соціального капіталу лежить анонімна довіра та бажання добровільної співпраці заради спільних інтересів. “Недоброякісний” соціальний капітал базується на стосунках у вузьких і закритих групах – родинах і кланах – де довіра ґрунтується на особистому знайомстві і вигоді.

Патнамова арґументація завершується простим висновком: тип соціального капіталу панує у кожному суспільстві, залежить від норм поведінки, котрі склалися у минулому. Між минулим і майбутнім існує чіткий взаємозв’язок: за словами Патнама, “те, куди ти потрапиш, залежить від того, звідки ти вийшов”. Цей висновок може прозвучати песимістично для вчорашніх комуністичних країн Евразії, особливо для їхніх прозахідно налаштованих демократичних еліт. Російська імперія та Совєцький Союз були особливо відомими з живучости кланової системи, хабарів і “блату”. Кожна з постсовєцьких держав – за винятком хіба що балтійських – у цьому сенсі нагадує зменшену копію Совєцького Союзу. Це ставить питання про їхнє майбутнє. Там само, як Азербайджан не може за помахом чарівної палички перенестися у Балтію і стати “европейською державою”, так і Палермо – а не Париж чи Відень – є прообразом майбутнього для Москви.

Львів теж має свої обмеження. Якщо міряти соціальний капітал не за кількісними, а за якісними параметрами, то він виявляється значно ближчим до Донецька, ніж до Вроцлава. І у Львові, й у Донецьку більше половини населення не цікавляться політикою, й абсолютна більшість має дуже слабку довіру до засобів масової інформації, політиків, державних чиновників тощо. Демократизація і формування у Львові прозахідної громадянської культури набрало швидких темпів в часи Ґорбачова і у переддень української незалежности, у 1988-1991 рр. Але у незалежній Україні ці процеси загальмувалися. Політичні мітинґи більше не збирають багато людей, львів’яни не мають великої охоти брати участь у громадських організаціях і т.д. [7]. Інакше кажучи, недоброякісний соціальний капітал – небажання співпрацювати і брак довіри – наче недоброякісна пухлина шириться по усьому суспільному тілі й пожирає здорові клітини.

У постсовєцькому Львові спостерігається формування нових кланів, схожих на старі совєцькі. У свою чергу, вони зрощуються з кланами, котрі й не приховують свого совєцького походження. Історія львівської мерії може служити тому добрим прикладом. Її довголітній голова Василь Куйбіда був обраний за своє напівдисидентське минуле. У перші роки правління він втішався славою і симпатією – аж до тієї міри, що колишній львів’янин, а тепер московський режисер Роман Віктюк назвав його найкращим мером на всіх просторах СНД. Це за нього – і, значною мірою, завдяки його старанням, – ЮНЕСКО у 1998 р. надала історичному центру Львова статус світової культурної спадщини. Та від певного часу він занадився до Києва, і львів’яни уже могли побачити його під час футбольної трансляції на трибуні разом із президентом. А влітку минулого року його прізвище потрапило у список ста найвпливовіших і найбагатших осіб України – чого сам він, власник скромної двокімнатної квартири, не міг до ладу пояснити.

Львів’яни могли б йому це пробачити, як і звичку хизуватися на рекламних щитах з незмінним написом: “Наше місто – найкраще”. Якби... – якби Львів був дійсно найкращим містом, а багатство мера, уявне чи справжнє, відповідало багатству його мешканців. Енергозабезпеченням у місті й області завідують ті ж люди, котрі володіють київським “Динамо” – тому місто освічують вечорами так само погано, як погано грають столичні футболісти. Брак води у квартирах і маса жебраків у центрі міста складають враження південноафриканського міста, а корупція, про яку говорять усі, сягає південноамериканських висот. Місцева влада нахваляється, що у Львові зберігається половина історично-культурних пам’яток України. І це лякає – бо означає, що половина української культурної спадщини постійно перебуває під загрозою завалів і зникнення. Наш президент полюбляє говорити, що Львів – европейське лице України. Якщо це так, то на підставі вигляду сучасного Львова можна собі лише уявити, у якому стані перебувають інші, менш европейські частини українського тіла.

Постсовєцький Львів насправді є Львовом дуже совєцьким. Нехай не вводять Вас в оману його европейська архітектура і віденські кав’ярні, европейські звички й одяг його мешканців та їхня проевропейська орієнтація – це тільки у нашому слов’янському світі слово прирівнюється до діла, а зовнішність до сутности. Важливо, що діється у голові львів’ян.

У справі вбивства Білозора усіх обурило, що він був убитий росіянами. Мало хто обурився з приводу того, що покривання його вбивців було зорґанізоване за совєцькою схемою: міліцейський патруль відпустив одного з молодиків, коли виявив, що той був сином одного з місцевих міліцейських начальників.

Більшості львів’ян не подобається, що у кав’ярнях і магазинах звучить російська музика. Нікому не спаде на думку кинути гасло: “Бойкотуймо ці кав’ярні! Якщо ми платимо їм гроші, то ми маємо право замовляти у них свою музику”. “Свій до свого по своє” – старе чеське гасло, котре увійшло у кров і плоть міжвоєнних галичан як частина австрійського спадку – неможливе для реалізації у сучасному Львові. Бо в його повітрі бракує чогось того, що робить можливим довготривалу й сплановану акцію колективної солідарности. Вийти на похорон, побити шибки, пройтися з прапором містом, проголосувати за кандидата-демократа, зустріти папу – це зАпросто! І запрОсто. Набагато складніше добитися водопостачання чи припинити руйнування міста. Бо тут потрібна постійна організована дія – ті краплі води, котрі точать камінь не силою, а частотою падіння.

В очікування нового міту

Найбільше не можуть змиритися з сучасним станом Львова місцеві молоді інтелектуали. Їхні невдоволені голоси найчастіше можна прочитати на сторінках місцевої газети “Поступ” – газети дуже доброї, з напівдисидентським родоводом і всеукраїнською репутацією. Це невдоволення набирає конструктивної форми завдяки створеному нещодавно Інститутові розвитку міста. У минулому році Інститут представив альтернативну концепцію міського розвитку Львова. В її основу покладена ідея відродження метропольного статусу Львова. Найсильнішими сторонами цієї концепції є добре розуміння того, що саме становить ознаку модерности міста (місто як місце найповнішої реалізації особистости та задоволення її потреб) та чітко визначення ролі т.зв. постіндустріальних цінностей (плекання освіти як основи сучасної економіки) у розвитку міста. Гірша справа, однак, з арґументацією цих тез. Тут раціональні арґументи поступаються старим і новим мітам. Йдеться про метрополійність Львова впродовж усієї історії – хоча місто було метрополією лише час від часу, внаслідок переплетіння сприятливих обставин. Пишеться про “толерантне співіснування” різних етнічних груп – хоча насправді, Львів є велемовним прикладом краху ідеї мультикультуральности у цій частині Европи. А далі концепція подає декілька сторінок заходів, виконання яких мало б ощасливити місто і його жителів. Ці плани не є такими фантастичними, як пропозиції міжвоєнної влади збудувати у Львові річковий порт. Але від них відгонить духом старих совєцьких п’ятирічних планів, коли за великою кількістю запланованих заходів стояла мовчазна згода влади і суспільства, що ніхто серйозно їх не те що виконувати, але навіть трактувати не буде.

Ще більше у цих пропозиціях вгадується передвиборча програма. І за Інститутом розвитку міста, і за газетою “Поступ” стоїть особа молодого й амбітного місцевого олігарха Андрія Садового, котрий на початку 2002 року заявив про свій намір кандидувати на посаду львівського мера. Кілька років він вів “холодну війну” з Василем Куйбідою, вміло і грамотно використовуючи невдоволення “сердитих” львівських інтелектуалів для нагромадження свого передвиборчого капіталу. Лишається, однак, питання, чи, примірявши тогу і китчасту шапку львівського мера, він не піде шляхом свого попередника. Бо у цій державі платою за успіх є безумовна лояльність до київської влади. А не нам розказувати, що ця лояльність означає на ділі... [Стаття написана до виборів 31 березня, на яких переміг третій претендент на посаду міського голови Львова, Любомир Буняк. – Прим. ред.]

Є, правда, спосіб уникнути київської залежности. Це – проголошення галицької автономії. Про цю ідею у приватних розмовах було чути уже давно. Але говорили про неї хіба що пошепки, як про заборонений плід, що і солодкий, і небезпечний. Щоправда, ще перед українською незалежністю, її пробував озвучити В’ячеслав Чорновіл, коли став головою Львівської обласної ради. Та цю ідею швидко зацитькали, бо що станеться з Україною, коли за прикладом Галичини, захоче автономії Донбас? Тепер же галичани мають досить і Донбасу, і Дніпропетровська, і Києва з їхньою совєцько-російсько-евразійською культурою. Та й із самого Києва їм кажуть україномовні патріоти: “Від’єднуйтеся, поки ще все не пропало”.

Ідея автономної Галичини або навіть усієї Західної України як останнього притулку справжньої україномовної і европейськи орієнтованої України стає тим нагальнішою, чим сильнішою, із закриттям західних кордонів, є загроза опинитися сам-на-сам з евроазійський простором, куди їздити без візи українцям можна буде аж до Воркути і Владивостока. А в окремо взятій галицькій Україні Львів стане справжньою метрополією за визначенням, бо ні одне інше західноукраїнське місто не годиться на цю роль. Що, як кажуть математики, і треба було довести.

Тому і ведуться у сучасному Львові суперечки, чи не варто повернути латинку в українську мову? Або як вшановувати засновника міста Данила Галицького – як українського, чи як галицького короля? У тому ж самому “Поступі” можна бачити карикатури, котрі сміються з бажання старших галицьких патріотів бачити Україну соборною – мовляв: що, дочекалися? Або дотепні малюнки львівського художника Володимира Костирка про примітивних українців-“рогулів” зі Сходу і рафінованих українців-панів і панянок зі Заходу. На одному з його образів Галичина у постаті одягнутої в лицарські лаштунки дівчини кидає своїм невидимим ворогам виклик: “На коліна, хами!”; на іншому закуті в лати воїни “СС Галичини” сидять як лицарі круглого столу, а на столі перед ними лежать ґранати – не ті, що їдять, а ті, котрі вибухають.

Це все – на рівні нового мітотворення. На рівні ж політичних програм Андрій Садовий запропонував провести референдум у місті на право надання Львову статусу метрополії. Трохи раніше Орест Друль, співробітник Інституту розвитку міста й автор хіба найцікавіших публікацій, котрі виходять з цього середовища, помістив у львівському журналі “Ї” статтю з економічними, політичними і культурними арґументами про можливість й доконечність галицької автономії.

Ці погляди можна сприймати або не сприймати. Але з ними даремно було б сперечатися. Бо роль мітів та ідеологій не в тому, щоб давати справжню чи викривлену картину світу. Їх треба оцінювати не за правдивістю, а за ефективністю, тобто наскільки вдало вони леґітимізують інтереси та дії окремих суспільних груп. Варто нагадати, як у цьому ж Львові у 1895 р. з середовища таких самих молодих і сердитих українських інтелектуалів вийшла книжка “Україна ірредента” Юліана Бачинського – книжка, котра вперше в історії української політичної думки арґументувала можливість й доконечність української політичної самостійности. Дарма, що арґументація були хибною і натягнутою, бо спиралася на марксистські арґументи. Дуже скоро вона стала “керівництвом до дії”, поки не стала реальністю на політичній карті світу.

Не знати, чи і за стільки років галицьким автономістам вдасться побачити реалізацію своєї ідеї. Одне лише можна сказати певно: якби вона зреалізувалася у найближчому майбутньому, то навряд чи вони були б з того дуже раді. Бо радше за все вони опинилися би не в “европейській” Галичині, а в зменшеній моделі постсовєцької України, чи, перепрошую, Совєцького Союзу. З тією різницею, що на вулицях Львова розмовляли б українською. Але цими ж вулицями бігали б відряджені з Коломиї чи Самбора чиновники, щоб через знайомих і родичів потрапити в “коридори влади” і залагодити там свої справи. Так само як тепер бігають львів’яни Києвом, а десятки років тому – Москвою. І, напевно, у якісь провінційній молодіжній “поступовій” газеті появилася б карикатура на галицьких автономістів – мовляв: що, дочекалися?

Епілог

Страсти по Львову є страстями по мітах, які ніколи не збуваються. Один з найтривкіших серед них – міт націоналізму. Обговорення національного питання тут відбувалося і відбувається з інтенсивністю, котру рідко можна де надибати в Україні, а може навіть у всій Східній Европі. Кожен, хто живе у Львові чи приїжджає до нього, рано чи пізно починає дивитися на місто і світ через “національні” окуляри. Тому і відіграє це місто таке велике значення у національних, а краще сказати, знаціоналізованих, історіях українців, поляків, євреїв, а віднедавна ще й росіян. Ці історії завжди формувалися під впливом страху, що “нам” весь час хтось загрожує. Тому головною функцією такого міту є забезпечити захист “нашої” загроженої ідентичности та ображеної національної гордости. І рецепт пропонується дуже простий: треба усунути “чужих” і зробити місто “нашим”.

Історію Львова можна переповісти як перемогу кожного з цих націоналізмів, котрий постановив зробити місто “своїм”. Останнім у цій черзі виявився український націоналізм. Але і його перемога не до кінця переконлива. Тут і далі говорять про те, що українська культура у Львові загрожена, її треба негайно рятувати, і т.д., і т.п. Щоб не перетворити цю перемогу у ще одну, чергову поразку, треба таки зняти “національні окуляри”. І побачити, що у світі, якому ми живемо, поділ на “чужих” і “своїх” є надто спрощеним, а навіть згубним. Особливо, коли засобами такого поділу виступає мова, колір береток, інтеліґентна фізіономія тощо. Бо, насправді, у кожному з “наших” сидить хоча б крапля “чужого”, і “чужі” переймають звички “своїх”.

Скажи мені, хто Твій ворог, і я скажу Тобі, хто Ти такий. Ці слова добре підходять до пояснення, що власне діється у Львові і зі Львовом. Міжвоєнний і воєнний український націоналізм був добрим учнем свого головного ворога – націоналізму польського, звідси стільки спільних рис у кожного з них. Повоєнне українське суспільство було вихованком совєцької системи. Воно не дало себе асимілювати в російськомовну совєцьку культуру, але його соціальний капітал неминуче складався під впливом совєцьких традицій. Тому привид Палермо загрожує не лише Москві. Він завис і над нашим містом. Львів був і залишається найбільш українізованим і европеїзованим містом – але на карті великого “совєцького” континенту, котрий тягнеться від Брайтон-Біч до Владивостока.

Побачити це можна лише тоді, коли час від часу покидаєш цей континент, а потім повертаєшся до нього. Кількість осіб з України, котрі постійно курсують між тим і тим світом, обраховується уже на мільйони. Є надія, що їм таки не вдасться “совєтизувати” Америку й Европу – а, навпаки, що вони привезуть разом із тяжко заробленими грошима ще й інший, соціальний капітал, так потрібний для позитивних змін вдома. І може тоді, нарешті, здійсниться міт про гарний світ, де справно їздять трамваї, і де постійно є вода в лазничці, а у ввечері можна йти спокійно у кіно. Міт про цивілізоване місто на цивілізованих землях.

---

1 Подібна тенденція у містобудівництві спостерігається в усій Центральній Европі. Але у Львові вона почалася дуже рано, у 1772-1805 – раніше, аніж у Відні (після 1857 р.) чи Празі (після 1870 р.). Ця різниця у часі видає поспішність, з якою нова бюрократія хотіла компенсувати конечність свого перебування у Львові (див. статті Миколи Бевзи, Кшиштофа Павловського й Ольґерда Цернера у збірнику “Архітектура Галичини XIX – XX ст.” (Львів, 1996)).

2 Про цей тип модернізації див. праці австрійського історика Вальтрауд Гайндль.

3 Детальну статистику повоєнних змін див. у роботах Віктора Сусака.

4 Цей опис є фраґментом есеї “t0 карта Галичини (Листи з Ясенева)”, котра не увійшла до згаданої збірки, і котру я прочитав у Інтернеті на мережевій сторінці журналу www.russ.ru.

5 Про цю “Европу непровінційну” свідчать спогади львів’ян Лариси Крушельницької та покійного Романа Липки в однойменній книжці (польською мовою) про цивілізаційні зміни східних земель колишньої Речі Посполитої у 1772-1999 р.

6 Див. статистику за березень 2000 року: Counterpart data on Ukrainian NGOs (2000): http://www.viaduk.net/cp/cpart.nsf.

7 Див. статтю Мартіна Оберґа, котра стала однією з першою публікацій у рамках спільного шведсько-українсько-польського проекту.