Микола Рябчук

Зона відчуження

Пригадується, покійний професор Данило Струк із Торонто полюбляв жартувати, що Київ нагадує йому місто під окупацією: влада говорить тут однією мовою, пише нею вивіски й оголошення і навіть викладає нею у школах, а населення тим часом розмовляє іншою. Насправді, звичайно, в Києві не все так однозначно – і з владою, і з населенням. І взагалі, мова навряд чи є вирішальним чинником справді наявного й очевидного відчуження населення від влади. Відчуження це з року в рік підтверджують соціологи на підставі опитувань громадської думки: лише кілька відсотків населення виявляють цілковиту довіру до тих або тих державних інституцій (до уряду, Президента, парламенту, війська, міліції, Служби безпеки, суду) і ще кільканадцять відсотків довіряють деяким інституціям частково.

Умовно кажучи, це суспільне відчуження має кілька вимірів – етнокультурний, політичний і, звісно, економічний. Мовно-культурне відчуження, яке дотепно підмітив професор Струк, полягає, вочевидь, у тому, що українська влада видається однаково “несвоєю”, себто чужою, і запеклим совєтофілам на півдні та сході країни, і переконаним українофілам на заході. Для одних вона “чужа”, бо намагається розмовляти мовою і спиратись на символи, які більшість русофілів глибоко зневажає або й ненавидить, вважаючи їх “националистическими”. Але і для інших вона теж “не своя”, бо надто вже бутафорською є її опереткова українськість і надто вже очевидною – її глибинна “совковість” (себто совєтськість, від слова “совок” – “совєтскій чєловєк”).

На політичному рівні ця “совковість” має особливо трагічні наслідки. За десять років українська влада так і не змогла себе по-справжньому леґітимізувати в очах громадян, себто переконати їх, що вона, власне, і є тією армією державних службовців, яких ми, громадяни, наймаємо за свої гроші для задоволення наших спільних, громадських потреб, і яких можемо, ба мусимо кожні чотири-п’ять років або й раніше проганяти геть за погану працю. Я часто спілкуюся з так званими “простими людьми”, котрі звично нарікають на владу і на важке життя, а проте коли я намагаюся їх підвести до думки, що вони самі в цьому винні, бо самі собі таку владу вибирають, більшість відказує: “Та хто їх там вибирає! Вони самі себе вибирають!..”

Це, власне, і є характерний вияв відчуження людей від влади: вони й досі сприймають її у звичний совєтський спосіб – не як вибрану, делеговану самими громадянами, а як узурповану групою ґанґстерів – партією більшовиків, наприклад, чи, по-сучасному, номенклатурою, чи, ще більш по-сучасному, олігархами. Можна, звісно, докоряти населенню, що воно саме винне, бо не використовує ефективно тих куцих засобів формальної демократії, зокрема нібито вільних виборів, що їх регулярно влаштовує в Україні правляча група на догоду т. зв. “міжнародному демократичному співтовариству”. Але правда і те, що демократизм виборів визначається не лише процедурою голосування, а й компетентністю виборця, його поінформованістю. І саме на цьому, інформаційному, полі авторитарний режим здобуває головну перемогу над своїми політичними супротивниками і над негромадянським суспільством. Досить поглянути, кого з ранку до вечора рекламують на всіх телевізійних каналах, а кого до них не підпускають і близько, щоб збагнути, хто є улюбленцями режиму, а хто є для нього реальною загрозою – не комуністи, між іншим, маніпульовані владою, і не кишенькові рухівці, а соціалісти Мороза та “Батьківщина” Юлії Тимошенко. Населення, безумовно, відчуває, що його якось дурять, а проте, як у грі в наперсток, ніяк не може збагнути – яким чином.

І нарешті, економічне відчуження, про яке знає кожен, хто намагався займатися власним бізнесом, або й просто на власному досвіді чи досвіді близьких пересвідчувався, що в Україні економічне становище людини визначають не її фахові якості, не наполеглива праця, не впровадження нових ідей і технологій, а – передусім – зв’язки з владою, “кінці”, “криша”. Саме тому українська економіка є навіть не ранньокапіталістичною, а феодальною: правдивий добробут тут здобувається не працею в полі чи на заводі, чи в проектному інституті, а – інтригами при “дворі”. Бо саме там і тільки там можна швидко розбагатіти, пропхавши відповідний закон, отримавши пільгову позику, урвавши імпортно-експортну ліцензію чи прокрутивши ще якусь юридично сумнівну й не зовсім моральну, проте надзвичайно прибуткову аферу. Невипадково, між іншим, практично ніхто з українських олігархів не поспішає ділитися з простим людом повчальним досвідом своєї кар’єри ні прозаїчним походженням своїх грошей. Це, вочевидь, довго буде ще “комерційною таємницею”.

І все ж я не став би називати сьогоднішню українську владу “окупаційною”, оскільки така емоційна метафора радше затемнює, ніж прояснює суть проблеми. За більшістю своїх ознак постсовєтський режим в Україні є типовою (нео)колоніальною владою, яка паразитує на контрольованій нею раптово унезалежненій території. Родова ознака всіх цих режимів – що в Африці, що в Азії, що в Латинській Америці – компрадорство. Усі вони наживаються на експорті сировини та напівфабрикатів і всі намагаються залишити гроші в закордонних банках замість інвестувати їх у себе в країні. Вони не облаштовують курортів у Криму чи Карпатах, бо їздять відпочивати на Мальорку та в Канни. Вони не інвестують у школи й університети, бо їхні діти вже давно живуть і навчаються за кордоном. Вони не дбають про медицину, бо лікуються у Швейцарії або в “цековській” лікарні при Адміністрації Президента. Вони не прагнуть виробляти якісні й дешеві авта, бо купують собі за кордоном найдорожчі. Вони навіть добрих доріг в Україні не потребують, бо подорожують за межі Києва, як правило, літаком, а тому й облаштовують лише Київ та дорогу до Борисполя.

Це їхня держава, і вони розпоряджаються нею, як хочуть і як уміють. Зрештою, кожна держава – це лише певний адміністративний і репресивний апарат. Він може належати всій нації, а може – лише групі людей. В Україні нації поки що нема, бо нема громадян. А є лише держава, яка закономірно належить “їм”, а не “нам”.

Мене не дивує, що населення не любить “їхньої” держави, не довіряє їй і називає зневажливо “ця країна” або “эта страна”. Ця держава того заслуговує. А от чи заслуговує наше населення саме такої держави – побачимо на наступних виборах. Богу дякувати, вони ще проводяться.