Лєшек Колаковскі

Неспокій нашого віку

Спостереження свідчать, що більшість дітей хотіла би бути дорослою, а більшість дорослих хотіла би повернутись у дитинство. Обидві ці спокуси зрозумілі і згідні з людською природою. Діти можуть собі уявляти, що дорослим усе можна, що ніхто їх безперервно не контролює і не командує ними. Натомість, дорослі не раз сумують за безтурботністю дитячого життя, коли – принаймні в межах европейської цивілізації – все дається до рук без зусиль, ми чуємося безпечно й захищено, не мусимо турбуватися про гроші, роботу, податки, загрозу війни, ані, зрештою, про дітей. І одні, і другі переоцінюють жадані блага; дорослі непорівнянно менш вільні, ніж можуть собі уявляти діти, а діти більше страждають і більше бояться небезпек, аніж можуть пізніше пригадати. Однак, якщо можна сказати, що обидва прагнення зрозумілі, то лише тому, що тут йдеться про блага, які ми цінуємо понад усе – свободу й безпеку, а вони нерідко перебувають у конфлікті між собою чи обмежуються навзаєм, отож не можна їх водночас осягнути цілком; через це ми западаємо у фрустрацію, оскільки нам не вдається залишатися дітьми й дорослими водночас.

Тоталітарні обіцянки

Однак у цьому випадку йдеться не про психічний дискомфорт, але про іншу проблему, а саме – про суспільну й політичну метафізику, якщо так можна сказати. Втіленням мрій про досконалу безпеку є тоталітарна система, і ці мрії можуть пояснити тоталітарну спокусу, спокусу повернення до дитинства, до цілковитого позбавлення свободи й відповідальности. Яким чином тоталітарна система насправді забезпечує свободу особи, годі й казати, ми знаємо про це з власного досвіду. Але обіцянка безпеки коштом свободи не була цілком нереальною за умови, що особа не захоче скористатися своєю здатністю вибору, що вона залишатиметься слухняною та спокійною у своєму інфантильному становищі. Тоталітарний лад може бути теократичним, комуністичним чи націоналістичним, але урухомлює його одна й та сама сила – ворожа людині, однак закорінена в людській par excellence потребі, потребі безпеки, яка включає також духовну безпеку, тобто ідеологічний примус; держава постачає обов’язковий ідеологічний харч – релігійний чи антирелігійний. Тим-то, коли тоталітарний лад наближається до досконалости, він заперечує свою обітницю, заперечує сам себе: особа, позбавлена права вибору, мусить без угаву засвідчувати свою абсолютну готовність підтримувати й зміцнювати умови свого поневолення, вона безперервно віддана на ласку влади, безсила перед її примхами. Отож, вона не може скористати з безпеки. Тоталітарна обіцянка безпеки, коли вона втілена у політичну машину, неминуче заперечує сама себе.

Але й протилежне прагнення, прагнення до свободи, також сповнене пасток. Свобода в сенсі політичної інституції, негативна свобода, тобто простір справ, у якому політична організація чи держава нічого нам не нав’язує, де наше життя полишене нашому виборові, доброму чи поганому, ця свобода здається нам найбільшим скарбом, без якого життя стає нестерпним. Свобода в такому значенні є, звичайно, відносною, її буває більше чи менше, причому, цілком нормальна річ, що ми хочемо мати її радше більше, аніж менше. Зростаючи необмежено, свобода також, зрештою, заперечує сама себе, позаяк абсолютна свобода або те, що називають цим поняттям, – відсутність будь-яких заборон і обмежень, себто досконала анархія, – негайно породжує своє заперечення; коли все дозволено, то дозволено також об’єднуватися задля встановлення рабства чи тиранії, і анархія неминуче породить рабство чи тиранію, бо в суспільстві завше знайдуться сили, які цього прагнуть, а анархізоване суспільство безборонне щодо них. Свобода може існувати лише в постаті обмеженої свободи.

Ці дві фундаментальні людські духовні потреби – свобода та безпека – можуть утвердитися, як і решта життєвих цілей, шляхом незручних компромісів, жодна з них не може втілитися досконало зосібна, а ще меншою мірою – обидві разом.

Однак мало ймовірно, щоби людство будь-коли перестало міркувати про те, як облаштувати колективне досконале співжиття, що, власне, і передбачає, між іншим, що ці дві потреби будуть нарешті задоволені. Нам не хочеться вірити, що такі одвічні прагнення могли б суперечити одне одному. Можна сподіватися, що громадське життя безперервно породжуватиме мрії про досконале суспільство, що цих мрій не вдасться викорінити. Однак вони настільки ж неможливі для втілення, наскільки і небезпечні. Щоби їх реалізувати, ми мусили б знищити все, що перешкоджає досконалості, все, що їй вороже. Через це неминуче постають різні ідеології, які ідентифікують ворогів досконалости, сіячів корупції та зла. Але після всіх спроб побудувати досконалі оселі для людства залишалися румовища й нещастя.

Ентузіазм і переляк

Де сьогодні наші сни про досконалість? Ми, звичайно, мріємо про наукову й технологічну могутність у рамках ліберального ладу, і наші мрії досі мають непогані підстави, принаймні так видається. У голові починає паморочитися, коли ми споглядаємо технологічні осягнення не лише останніх 100, але навіть останніх 20 років. Homo sapiens існував, як кажуть антропологи, вже принаймні сто тисяч років тому, але тільки зараз помирають останні з-поміж тих, хто народився, коли на світі ще не було автомобілів. Люди мого покоління пам’ятають людей, які народились у середині XIX століття, а ті відтак пам’ятали народжених наприкінці XVIII століття. Лише два стрибки, або перехід через одне знайомство, – і ми опиняємось у світі, в якому люди переміщувалися з тією самою швидкістю, що і їхні неолітичні предки.

Але згадані дві потреби, які часто конфліктують між собою, чи, іншими словами, дві душі, які ми в собі носимо, провокують суперечність наших постав і почуттів перед лицем нечуваного темпу технологічних змін – ентузіазм і переляк. Останнім часом це насамперед стосується біотехнології, яка невдовзі, як кажуть ті, хто на цьому розуміється, керуватиме самим перебігом еволюції людини. Та між нами небагато тих, хто насправді знає, про що йдеться у техніках генних маніпуляцій і про можливості їх застосування; у переважній більшості ми залишаємось іґнорантами, які так чи інак емоційно реаґують на підставі фантазій та статей у газетах, які також запозичують інформацію з других рук. Потреба безпеки породжує страх перед новинками, потреба свободи скерована на все, що нове. Ті самі дві душі – обидві потрібні нам, аби ми не загрузли у безнадійній стаґнації, якби нами керувала тільки потреба безпеки, ні не гинули в легковажних авантюрах, не думаючи про те, що може трапитись, а лише хтиво кидаючись на все, що нове, якби нас цілковито опанувала потреба свободи.

З одного боку, ми довідуємося про надзвичайні перспективи, які молекулярна генетика і так звана нанотехнологія відкривають перед медициною, і то не в якомусь неокресленому майбутньому, а впродовж кількох чи кільканадцяти років – а хто б міг засумніватись у цінності поступу медицини? З іншого боку, ми снуємо зловісні фантазії, не знаючи, наскільки ймовірне їх здійснення: скажімо, коли біотехнологія вдосконалиться, якісь диктатури з імперіалістичними намірами, як от Китай, масово вироблятимуть людей, споряджених низкою рис, необхідних для воєн, але без жодних моральних гальм, і такі диктатури виявляться непереможними і завоюють світ. Можливо, фантазуємо ми далі, ми зможемо продукувати геніїв, але не знаємо насправді, як виглядатиме світ, населений безліччю Моцартів і Айнштайнів, і чи буде він кращий, а чи гірший за наш (а якщо ми це зуміємо зробити, то чи не опинимося у ситуації, як у славетному анекдоті, коли Дж.Б. Шо почув від однієї пані, що вона хотіла б мати від нього дитину, яка б успадкувала від неї вроду, а від нього – розум; на що Шо відповів: – А що, коли все трапиться навпаки?). Дехто пророкує, що ми зможемо продовжити тривалість життя до 150 років і більше, та коли задуматися над тим, якою тоді стане щільність населення з усіма її наслідками, і як стосовно незначна популяція працюючих мала б утримувати мільярди пенсіонерів, наш ентузіазм слабшає.

Підправляймо Бога

Іґнорантська ворожість до біотехніки буває часом дивовижною. Усі ми чуємо галасливу пропаганду проти “генетично модифікованих” продуктів і вимоги “органічних” харчів, хоча, відколи існує землеробство, люди намагалися селекціонувати певні рослини, які заповідали кращі плоди, а відтак вдавалися до різних щепів, тобто генетично модифікованих рослин, з яких поставали нові різновиди продуктів; вони також займалися селекцією та схрещуванням рас тварин. Нам кажуть: “Не можна підправляти Господа Бога!”. Але все, що люди чинили, вийшовши поза межі збирацько-мисливської цивілізації, було підправлянням Господа Бога, і не лише вирощування рослин, але й уся медицина та уся техніка. Деякі Отці Церкви й сучасні теологи, зрештою, пояснювали нам, що таке підправляння Господа Бога згідне з Його задумом, позаяк Він прагне заохотити нас до творчих зусиль, а не годувати у стаґнаційному неробстві, коли б усе подавали нам на тарілочці. Коли б уже давно не відбулася т.зв. зелена революція, мільйони людей в Індії та інших країнах повмирали б з голоду. Протести проти генетично модифікованих продуктів є ірраціональними. Подібно виглядають і протести проти атомних електростанцій: експерти доводять, що атомні реактори як джерело електричної енергії – незважаючи на катастрофу в Чорнобилі – значно безпечніші з екологічного погляду, ніж традиційні електростанції, засновані на спалюванні вугілля чи нафти. Арґументи добрі, та демонстрації проти атомних електростанцій не припиняються. Протестуючі іґноранти кажуть приблизно таке: “Ви, владоможці, мусите дати нам стільки електричної енергії, скільки ми захочемо, але без атомних реакторів, без шкоди для довкілля і без псування милого краєвиду. Мусите щось вигадати, а що – це ваш клопіт”. Подібні демонстрації такі самі мудрі, як і демонстрації гомосексуалістів у Сан-Франциско на ранніх хвилях паніки від поширення СНІДу; демонстранти обурювалися, що американський уряд іще не знайшов ліків від цієї хвороби.

Усі ці реакції, якими вони не були б ірраціональними, немудрими, нечутливими до арґументів, засновані, однак, на нездоланних схильностях людського розуму. Справді, новинка часто вражає: перші залізниці не раз породжували паніку. Іноді опір новинкам легко пояснити: легендарні луддити мали своєрідну рацію – машини, які прийшли на зміну ручній праці, справді призводили до втрати роботи, і якби якийсь тогочасний Гаєк спробував їм пояснити, що у стратегічній перспективі ці зміни принесуть їм благо – або їхнім нащадкам – важко було б дивуватися, коли б вони не прислухалися до цих пояснень. Страх перед таким незвичайним витвором людської винахідливости, як атомна зброя, залишатиметься справді ірраціональним, навіть якщо нас переконають спершу, що в руках американської демократії вона служить знаряддям миру, а відтак через взаємний параліч і страх власне цей винахід призведе до того, що нова світова війна стане неможливою (пригадую собі кільканадцятирічної давности малюнок у “New Yorker”: юнак у печерну добу заходить до сусідської печери і, тріумфально демонструючи свій новий винахід – лук, – вигукує: “Після цього винаходу війни назавжди зникнуть з життя людства”). Ми залишаємось у своїй переважній більшості іґнорантами, в чому не було б лиха, якби ми мали авторитетів, на яких спокійно можна було б покладатися; тим часом навіть найкомпетентніші не погоджуються, скажімо, щодо того, чи справді люди є головними винуватцями загрозливих змін клімату, і що можна тут вдіяти; хоча немає певности, не дивно, що так багато людей схильні вірити у зловісні пророцтва.

Мале – гарне, велике – ефективне

Останнім часом також ширяться демонстрації проти т.зв. ґлобалізації, переважно поєднані з нападками на капіталізм; ніхто не знає, чого прагнуть ці демонстранти, і вони самі не можуть цього сказати. Ліквідація ґлобальної мережі комунікації та інформації, а також усіх її наслідків неможлива, для цього би знадобилася хіба що якась апокаліптична катастрофа. Демонстранти гадають, що боронять убогі частини світу від заможніших, але аж ніяк не очевидно, що ґлобалізація призводить до більшої відсталости і злиднів убогих територій; навпаки – кажуть її захисники – знищення бар’єрів і протекціоністських мит відповідає інтересам убогих країн, бо полегшує їм експорт. Я не такий компетентний, аби мати в цих справах недвозначну думку, однак мені не доводилося чути, щоби вороги ґлобалізації запропонували інші арґументи, окрім банальностей і розбитих вікон. Погодьмося, ґлобалізація нищить культурне розмаїття світу, яке ми високо цінуємо, несе стандартизацію всього, містить вимогу зробити все стандартним; ми можемо і далі повторювати приповідку: “те, що мале – гарне”; правильно та, на жаль, усе, що велике – ефективне. Не відомо, також, задля чого ми мали б засудити капіталізм і чим його замінити. Капіталізм – це ринок, а щоб ліквідувати ринок, необхідна тоталітарна диктатура з усіма її наслідками. Гасло ворогів капіталізму, можливо, мало б звучати так: “Ми прагнемо визволення, тобто утисків і злиднів!”. Звичайно, ринок не керується співчуттям, екологічними арґументами, розквітом культури, але й не претендує на це; з усією певністю ринок сам по собі не лише не вирішує усіх найважливіших проблем людства, але й має руйнівні аспекти; отож, він вимагає нагляду, та його ліквідація була б набагато більшим лихом, аніж усі його негативні аспекти загалом, і призвела б до погіршення стану справ з усіма згаданими позаринковими чинниками.

Та ми не повинні, напевно, так легко полишати цю проблему. Це правда, що гігантські світові конгломерати, фінансові, торгові та промислові центри витворили новий різновид суверенітету і руйнують суверенність національних держав. На це немає ліків, хоча ми й почуваємося безсилими супроти гігантів та їхніх маніпуляцій. Капіталізм та економічний лібералізм упродовж півтора століття зазнавав нападів з боку низки соціалістичних рухів та робітничих спілок. Ці рухи не ліквідували капіталізму, але призвели до значного пом’якшення його соціальних наслідків. Злидні та усі нещастя Африки й Латинської Америки, напевно, не будуть вилікувані банальним галасом проти капіталізму й ґлобалізації, однак їхні клопоти залишаться великими й драматичними проблемами нашого світу, і немає підстав вважати, що сама лиш експансія вільної торгівлі порадить собі з ними.

Кінця краю не видно

Але не ці проблеми є моєю темою, а питання неминучого конфлікту між страхом перед новинками і потребою нового. У світі споживання, яке дедалі сильніше роздувається, кожного безперестанку бомбардують захопливими новинками на ринку. Йдеться про те, щоби я собі сказав: “І як це можливо, що я прожив стільки років, не маючи нічного годинника, який показує час на стелі, аби, коли я розплющу очі, то міг би побачити, котра година, не завдаючи собі клопоту із вмиканням лампи”. “Чи можна повірити, що ми жили так убого, що не мали магнітофона, який можна собі повісити на шию і слухати музику, стоячи під душем?” Сама по собі новинка мусить бути привабливою та викликати захоплення, і часто такою нам здається. З іншого боку, в нас криється інстинктивний страх перед новинками. Ми нічого не знаємо про майбутнє; досить повторити розумний арґумент Карла Поппера: наше життя значною мірою залежить від плодів науки; отож, якби ми знали всі прийдешні осягнення науки, вони б уже стали минулим, ми б мусили мати їх готовими. Отож, ми не можемо майже нічого раціонально пророкувати, коли йдеться про справи людські, а найменше – про “кінець історії”. Ми можемо собі уявити сценарії випадкових, але можливих подій, які призведуть до світової війни, і жодні історичні закономірності такої війни не виключають. Ми також маємо сценарії процесів, які можуть призвести до самознищення людства, і їх також не варто виключати. Страх перед новим міцно вкорінений в еволюції живих створінь, а ми лише незначне відгалуження еволюційного процесу. Адаптивні здатності нашого ґатунку надзвичайні, та аж ніяк не безмежні.

З таких міркувань, варто визнати, не з’являється нічого окресленого, крім самої лише потреб2и духу недовіри, який мусить супроводжувати нас, коли ми приглядаємося до стількох незрозумілих для нас, більшости, змін у світі науки, техніки та їхніх соціальних наслідків. Деякі людські спільноти, як і давні протестантські громади, мали за мету заощадження і працьовитість, але зараз ми перебуваємо у фазі непогамованої зажерливости; може, нам вистачить мудрости усвідомити, що це хвороба, ліків від якої ми не знаємо; якщо цієї мудрости не вистачить, хвороба може стати смертельною.

Зворотним боком нашої зажерливости є нігілізм, причому не цілком зрозуміло, що є причиною, а що наслідком, хоч усі погоджуються, що вони навзаєм зміцнюють одне одного. Нігілізм є природним продуктом сцієнтичного раціоналізму, себто такої ідеології, згідно з якою природничі науки монопольно посідають усі стандарти, безапеляційно визначають, що слушне, а що – ні, що правильне, а що – ні. Коли увесь простір наших духовних чинностей затиснутий у такі лещата, то ми помічаємо, що саме поняття істини в традиційному сенсі, тобто істини як відповідности дійсності, є даремним і оманливим, вистачить лише правил, за якими щось надається або не надається до тимчасового сприйняття. Ба більше, непотрібною стає сама ідея дійсности, якої ми начебто сягаємо завдяки пізнавальним зусиллям, завдяки науці. Немає уже довіри до слова. A fortiori [тим більше – лат.] розпадається ідея сенсу, що її колись давали нам релігія й метафізика: сенсу існування, сенсу світу, сенсу страждання – все це викидають до смітника забобонів, бо воно ніяк не піддається посутній реконструкції у категоріях хемії чи фізики. І чи не було б влучно сказати, що згаданий сциєнтичний раціоналізм є доктриною, зарезервованою для вчених чи академічної спільноти, але в популярній версії, різними каналами перетікає до мільйонів, котрі нічого ні про науку, ні про метафізику не знають.

Туга за варварством

У всьому цьому немає нічого нового, ясна річ, це банальні справи. Багато десятиліть тому загрозливі мутації нашої культури спостерігали різні мислячі люди, в тому числі Мартін Гайдеґґер і Карл Ясперс, кожен крізь призму властивих йому ідіом; Гайдеґґер говорив про “забуття буття”, Seinsvergessenheit. Можна навіть сказати, що такий сенс має аналіз розваги, divertissement, у Паскаля. Різні його спостереження залишаються актуальними; про науку ми всі знаємо, що вона робить наше життя легшим і ефективнішим; від проблем, які турбували людство впродовж століть і далі турбують декого з нас, легко відвернути увагу, а розваги, всюдисущі та доступні кожному, переповнюють і надалі велетенські простори життя. Але часто дається взнаки прихований під шкірою розпач, який треба заглушити. Для цього придадуться наркотики, масове вживання кількагодинних піґулок щастя, власне, і служить цьому; це спроба втечі від життя, в якому ми не знаходимо сенсу.

Цей розпач посилює прихований незрозумілий статус, непевна реальність того, що зветься особовістю, або “я”. Ми маємо, щоправда, хартію прав людини, де, здавалося б, кодифіковано і віддано під захист закону одвічну вартість людської особи. Однак не зовсім зрозуміло, чому я чи будь-хто інший мав би вірити у цю хартію індивідуальних прав як в істину. Адже це лиш арбітральна конвенція різних держав, від якої можна відмовитись, вона тимчасова, як усі державні конвенції, і немає підстав гадати, що вона говорить нам про щось, що існує насправді, незалежно від цих конвенцій, що людська істота і справді є носієм цих прав, і вони не є тільки наслідком довільного рішення політиків.

Ці сумніви зміцнює популяризація науки. Журналісти щодня повторюють нам славетну назву славетної книги Річарда Докінза “Самозакоханий ген”. Звідси мало б означати, що кожна з нас, людських істот, є лише тимчасовим упакуванням для кількадесятьох тисяч генів, інтерес яких полягає лише у тому, аби їхні поєднання дедалі множилися. З цього погляду абсурдною видається віра, наче кожна людська істота є якимсь унікальним витвором, цінністю сама в собі чи взагалі безмежною цінністю. І генетика, і нейрофізіологія схиляють нас, іґнорантів до підозри, що все наше духовне життя без решти окреслене чимось, що не є нами; гени, носієм яких я є, не є мною, мною не є також мозкова тканина, яку я ношу в моїй голові. Те, що мало би бути мною, розпливається у гаданих хемічних детермінізмах, і хоча загальний детермінізм неможливо довести в позитивному сенсі, популяризація науки стверджує його істинність так рішуче, що важко їй заперечити.

Усі ці культурні зміни, отож, не є аж такими виразно новими у щойно започаткованому тисячолітті, вони є продовженням і посиленням дуже старих людських турбот. Попри надзвичайні технічні зміни, свідками яких ми стали, ми й досі не маємо підстав стверджувати, що трапилося щось, що змінило б природу людини. Сам факт, що ми можемо з розумінням, емпатією, захопленням читати античних мислителів, скарби ведичної мудрости, Старий Заповіт і Новий Заповіт, середньовічних теологів, сам лиш цей факт свідчить про те, що автори перелічених творів є такими самими, як і ми, вони нам сучасні, або ми сучасні їм. Натомість можна сказати, що наш неспокій, наша непевність, наше почуття позбавлености спадку значно болючіші. Надзвичайно побільшився також розрив між нечисленною спільнотою, насправді компетентною в математично-фізичних і хемічних науках, і нами, рештою іґнорантської маси. Ця компетенція поширюється дедалі більше, і дедалі меншає поле, на якому можна здобути справжню компетенцію, не лише в математиці чи фізиці, але навіть у філософії, де є чимало навзаєм невитлумачуваних мов. Отож, хоча нам і мило користуватися благами сучасної цивілізації, підсвідомо ми сумуємо за зрозумілою простотою давнього життя, тобто за варварством. Виглядає мало ймовірним, що варварство зможе повернутися, та цілковито виключити таку річ неможливо.

Переклав Андрюс Вишняускас

http://wyborcza.gazeta.pl/info/artykul.jsp?xx=679909&dzial=010109