Надіслати відгук

Віталій ПОНОМАРЬОВ

ПІД МОСТОМ МІРАБО ПОЛТВА ТЕЧЕ

Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 29/2003.

ГЕНІЙ МІСЦЯ. ЛЕОПОЛІС. ЛЬВІВ. LEMBERG. LWOW. Серпень 2003

Якщо Львів вартий відправи, то серпневе, 29-е – «Львівське», – число журналу «Ї» справді гідне Львова.

Коли читати 29-й номер «Ї» у Києві, Львів видається звідси надзвичайно файним, одночасно затишним і столичним, правдивим західним містом. Таке людяне, тепле, домашнє «Львівське» число майже несподівано опинилося між тематично і стилістично жорсткими номерами «Ї» – 28-м («Волинь 1943. Боротьба за землю») та 30-м («Маніпуляція свідомістю»). Мабуть, тому «Львівський» номер сам став вмістилищем Genius Loci, мало не останнім притулком Духа Міста і Місця. Це число – своєрідний бортовий журнал Міста-Корабля, судновий квиток Вітрильника на Полтві, вишуканий Щоденник Спокусника (не тільки Джованні-Джакомо Казанови де Фаруссі, а і Серена К’єркеґора). Цей номер – Дорожня Карта для прогулянок улюбленою столицею Галичини, навіки зафіксований спо­гад поета Філіпа Каллімаха Буонакорсі про кохану львівську дівчину – «от таку собі розсміяну ясноволосу Фаньолю з-під зеленої вивіски». Це оречевлена ностальґія за Карнавалом і гарячі польові нотатки з полювання на левів. 

Творцям журналу цього разу пощастило перевершити навіть Барто­ломея Зіморовича з його «Потрійним Львовом», умістивши до номеру Місто значно більш багатолике – сказати б, восьмикратне. Тут історія Львова тягнеться від короля Данила через ченця-домініканця Мартіна Ґруневеґа і аж до катастрофи довгого ХХ століття з його нашаруваннями російської, совєтської, нацистської і знов совєтської окупацій. Цей сумної пам’яті Leopolis soveticus, Львов, що на нього сьогодні Григорій Комський зачаровано, наче через рожеве скло вітража, дивиться з Гайдельберґа, на очах читача змінюється нинішнім постсовковим містом, в якому, мовляв, і леви втратили свій лев’ячий дух та поступилися місцем описаним Іриною Магдиш триногим потворам.

29-е число «Ї» повниться відлунням деяких спільних львівсько-київських інтелек­ту­альних сюжетів останнього десятиріччя. Тут заново прочитується автентична історія, відтво­рю­ється розкішна традиція, віднаходиться омріяна ідентичність, відновлюється звична багатокультурність, розбудовується багате на можливості пограниччя. Тут давно вже настала Доба після постмодерну і триває завзята Центральносхідна ревізія. На цих сторінках, у повній відповідності з Бенедиктом Андерсоном та Миколою Рябчуком, уявлена спільнота поволі усвідомлює себе нацією. І якщо комусь заманеться вибудувати усі західну систему цінностей, усю «європейськість» з одного лише пошанування людини, її особистості та створеного нею Міста, із засадничого мало не обожнення приватності – кращої субстанції за «Ї» йому/їй не знайти. 

Проте наддніпрянцю у 29-ому числі «Ї» трохи бракує східного виміру Львівського світу, оцієї орієнтальної екзотики, що буяє в ньому, немов червневі суцвіття гліцинії у Стрийському парку. Киянину тут відчутно не вистачає козацького табору під мурами Святого Юра, шляху Петра Могили від Львівського Успенського братства до братства Богоявленського на Київському Подолі, тієї розумової лінії, яка веде від Львівської братської школи до Києво-Могилянської академії.

Відтак, задля втримання балансу і оприявнення повноти буття, «Львів­сь­ке» число «Ї» потребує свого двійника, ментального віддзеркалення, свого Іншого – власне, «Київського» но­меру. Там вірші Юрія Андруховича будуть врівноважені есеями Оксани За­бужко. Там розмірковування Карла Шльогеля збалансують монологи Вадима Скуратівського.

А Ґруневеґ – він і в Києві Ґруневеґ.