Переднє слово

Випускаючи число журналу, присвячене проблематиці міста, зосереджуючись саме на нашому місті, ми не можемо не усвідомлювати, що у цьому задумі, окрім гідного шани міського патріотизму, затаїлася і змія тяжкої поразки. Ми довго підходили до урбаністичної теми, аж поки врешті не опинилися у віртуальному кільці проблем, обнесених кількасотлітніми львівськими мурами.

Попередні числа журналу стосувалися проблематики розширення Европи і місця України у цьому процесі. Попри всі наші сподівання та посильні потуги, держава з назвою Україна все віддаляється від можливого, на нашу думку, европейського майбутнього (Журнали “Ї” №13 “Нова Европа”, №18 “Україна. Росія. Білорусь. Три проекти”, №19 “Глобалізація, Европейський Союз та Україна”, №20 “Україна, ЕС, кордон, 2000+?”). Об’єднана Европа просвітників на наших очах перетворилася у Европейський Союз дрібних крамарів. Згідно з актуальним рішенням Еврокомісії, проголошувана Вольтером свобода тимчасом має зупинитися на річках Сян та Буг.

Аналіз ситуації в самій Україні – особливо її розвитку, також вказував радше на сумні, ніж втішні результати (Журнали “Ї” №22 “10 років “Проекту Україна”, №21 “Громадянське суспільство. Україна 2001”). У країні не тільки постав, утвердився і почав успішно стагнувати олігархічний режим, але й закралися і сформувалися великі сумніви щодо того, чого ж прагне, чи чого може досягти уявлювана (за Бенедиктом Андерсеном) українська нація (Журнал “Ї” №26 “Топос поразки”). Значна частина суспільства зрозуміла безпомічність своїх спроб змінити бодай щось на краще. Багато хто відчув свою повну відчуженість від давно приватизованої держави з назвою Україна. Це і ветерани УПА, які не за таку державу проливали кров, це і дисиденти совєтської доби, які не за таку незалежність сиділи по таборах, це і ті молоді, і не тільки молоді, люди, що покидають її тисячами.

Люди почали відступати із загальнодержавної публічної сфери у регіональну, із суспільної – у приватну. Якщо ми в Україні є погорджуваною та безсилою меншістю, то відступім за Збруч, окопаймося в Галичині (Журнал “Ї” №23 “Федеративна республіка Україна”) – відродім Koenigreich Galicien und Lodomerien; якщо ми у Києві не можемо ні нащо вплинути, то спробуймо хоча б у Львові, Станіславові (“Наш Станіславів”, Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2002). Це безсумнівний відступ, шлях поразки. Зрештою, так трапляється – військо деколи довго і майже безнадійно відступає. Чи повернеться – хтозна. Виглядає на те, що на відступ приречені саме ті, для кого Україна не просто визискувана територія, а й майбутнє їхніх дітей.

Це регрес ще й тому, що містечкова, міська, регіональна ідентичність та патріотизм є пролегоменами ідентичности та патріотизму національного (знову у сенсі “уявлюваної спільноти” Бенедикта Андерсена ). З львівської, станіславівської та дрогобицької громад свого часу постала галицька спільнота. З галицької, волинської, слобожанської ідентичностей мала б народитися та розвинутися українська єдність. Однак, попри всі статистично-позитивістські реляції, я переконаний – ми відступаємо. Чи наступаємо. Але це вже з позицій тих, хто згідний з повторною постсовєтською совєтизацією та русифікацією в незалежній Україні. У цьому сенсі ми, без сумніву, єднаємось.

Отож, мусимо знову починати спочатку – з будинку, з вулиці, з Міста. Чи можуть хоча б вони стати нашими прихистками у час негоди? Чи насправді вони є нашою домівкою? Чи ставимося ми до них, як до нашої домівки?

У наших руках є Місто, успадкований від багатьох поколінь наших і не наших предків величезний архітектурний комплекс – складна машина для життя. Опанувати її, належно нею користатись, не об’єднавшись у громаду – неможливо.

Можна, звичайно, продовжувати гвалтувати це місто, так, як це робилося впродовж усього совєтського періоду. Що, зрештою, робиться і до сьогодні. Лють, з якою ми у ньому живемо тому свідоцтвом. У відповідь місто помирає. Просто закінчується фізичний ресурс поавстрійських водогінних труб і ренесансових будинків, від сирітства втомлюється і здиблюється божевільними брижами бруківка. Ми будуємо за спиною Адама Міцкевича гігантичний, обкладений туалетною плиткою мегаліт і відтепер на всіх фото поет буде вічним швейцаром при “Укрсоцбанку”. Може, у цьому наша остання помста решті не розвіяній вітром історії, тепер вже майже віртуальній польській людности нашого міста? Може, це і є конгеніальне втілення відчаю тих нещасних, що, загнані у безвихідь державою з назвою Україна (як тут не згадати славного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха), відчайдушно не бачать ні краси, ні багатства цього, як колись, так і тепер поліхромного, як колись, так і тепер мозаїчного, різномовного і багатонаціонального міста. Що не відчувають його, хоча неначе в ньому і живуть. Не бачать його давно невидимих, однак ще й як реальних кварталів. Його підземних (Богдан Ігор Антонич) та горішніх (Бруно Шульц) страт/рівнів.

Місто постає, розгортається перед нами завжди як палімпсест – не потрібно й зусиль, – дощі змивають фасади і проявляються давні кольори, написи на тепер вже чужинецьких, ба навіть чудернацьких для нас мовах. Гортання фоліантів наповнює його давно забутим гомоном, ледь вгадуваними у нашій теперішній мові інтонаціями. У якихось забутих Протоколах дивними пагонами вибухає і його русинськість. Навіть своєю смертю Місто свідчить про колишню розмаїтість – під будинками, що падають, відкриваються то готичні пивниці німецького Lemberg’а, то жидівського схрону – останнього прихистку нещасних – часів останньої війни. Місто відтворює свої старі карнавальні традиції у спотвореній формі бу-ба-бістських вивихів, що цілком відповідають бенкету під час чуми.

Інколи Місто віддзеркалюється у чужинецьких очах – куртуазних (Джакомо Казанова де Фаруссі) чи втомлено-солдатських (Гюнтер Айх). Однак і їхнє бачення нашого Міста додає каменів у його підмурівок. Вони теж є його будівничими.

Місто є не тільки красивою чи потворною грудою каміння, спільнотою громадян чи "насєлєнієм", але й тією невидимою, віртуальною підбудовою та надбудовою, Мітом Міста, що єднає камінь і людей – тих, хто живе у ньому, і тих, кого давно у ньому немає. Ця симфонічна єдність (Франц Ксавер Вольфганг Моцарт) і творить, на наш погляд, Місто. Місто, що його мусимо щоденно мурувати як з профанної, шорсткої будівельної, так і з невидимої цегли. Бо це найближчий (як не хочеться, щоб він був останнім) редут.

Тарас Возняк