|
|
|
Ростислав ЧопикПричинки до флори і фауни Франкового Львова“Ніч. Довкола тихо, мертво. Там в долині місто спить у осінній млі холодній; тільки глухо десь кипить у далекім середмістю спізнених фіакрів рух. У тиші при лампі звільна розвиває крила дух...” [1] Це – одна з поетичних медитацій Івана Франка на тему власного творчого процесу, котрий, як бачимо, зачинається за участю Львова. З инших творів додаймо биття годинника на Ратуші, гомін вуличної юрби, акорди “банди”, що долинають з міського “городу” – і будемо мати акустично-візуальне тло, на якім виоформлювалось Франкове “quae scripsi, scripsi” (написав те, що написав), – тих “яких 70 томів” (за підрахунками внучки Зені). Франко і Львів – мов Франко й білий світ. Втім, пам’ятаючи надто непрості колізії цихвзаємин, не одразу і виважиш, що (?) – завдяки, а чи всупереч, визначало їх більшою мірою. Мабуть, все ж завдяки. Завдяки тому, що всупереч. Причинок 1 (“фауна”) Перші Франкові враження від Львова неймовірно гнітючі. Його рецепцію “фауни”, в середовищі якої опинився в 70-их роках позаминулого віку, майже вичерпно охоплює метафора “Галапагос” (за Ч. Дарвіном і К. Воннегутом). Архіпелаг “черепашачих островів”, ізольованих від материка 1000-кілометровим океанічним прошарком; часопросторовий казус, де спинилася еволюція, законсервувавши на одній з ранніх стадій огром “закаменілостей”, “заскорупілостей”, “задеревілостей”, герметично закатаних покришкою власного панциря. Винятковий, аж гротесковий консерватизм – чільна ціха більшости субкультур, із якими зіткнувся на сухім узбережжі “Галапагосу”. Без огляду на партійні та національні відмінності у чисельниках, на взаємну ворожість, витворюють спільний знаменник своєрідної раси, що колективним зусиллям заховує від посягань европейського поступу оцей заповідник середньовічної цноти. Особливо показові тут москвофіли, котрі на той час усе ще складали головний масив “галицько-руської” інтелігенції – “Ботокуди” (однойменна поема), “Рутенці” (сатиричний прозовий цикл), ексклюзивні продукти “Сморгонської академії” (заголовок памфлету) – “обителі печерних медвідей”. “Дивну пустоту мислі, пустоту бесіди і пустоту діла”, штучність, “бібульність”, а тому яловість цього середовища ранній Франко фіксує крізь окуляр “експериментальної” методи (серед иншого – вплив Е. Золя), акцентуючи згубну дію мертвої води львівського середовища на занурених туди живих, потенційно багатих “інгредієнтів”. Ось, приміром, “Русалка Дністровая” – “се якесь неясне, а сильне чуття дитини, котра рветься на волю силою вродженого потягу [...]. Се ніжне чуття, мов запах лугів напровесні...” [2] – занурювання в “Галапагос”... – “правдива трагікомедія”, коли руками своїх же кревняків-земляків (москвофілів, “твердих” русинів) ту русалку потоплено (австрійський цензор Копитар “умив руки”). Ще одне “діло рук галицької інтелігенції” (тут уже й українофільської, народовської) – “оскоплення” Ю. Федьковича. 1872 року прибув до Львова, де йому мали створити максимально комфортні умови для праці. – Занурювання... – Ефект соловія у клітці: “За кілька літ з давнього Федьковича [“таланту свіжого та саморідного”] остався тільки мізерний наслідувач Шевченка, нічим не оригінальний, окрім бесіди, остався ще мізерніший драматик, пародіюючий Шекспіра та засновуючий драми на фантастичних, гарячкових споминах з “Вічного Жида” Ежена Сю...” [3]. Звісно, можна й не поділяти цієї діагностики (творчу кризу Федьковича викликав не лише львівський брук, а й фаталізм його гуцульської вдачі, що спричинив безпліддя пера та подальші заняття астрологією і в рідному Сторонці). Однак Франків категоризм тут цікавий як зайве потвердження типології явища – його власних рахунків з контекстом, в якому жив і з яким не уживався. Ні в іпостасі “якогось галицького феномена” (за М. Павликом), ані – “проскрибованого”, дисидента, ізгоя. Втім, причинки політичні й біографічні, з огляду на їхню хрестоматійність, наразі оминаю, а згадаю передчасно згаслу Марію Бартус – польську поетесу, смерть якої Франко списує на конто все тієї ж “галапагоської” “фауни”: “Холодом навіяні були похорони “найсимпатичнішої поетки польської”, як виражались шумно похоронні афіші. Важкі, болющі чуття будились в моїй душі на вид того похорону. Ось дівчина, обдарована без сумніву талантом поетичним, з живою і чуткою душею. Не знаходить в душі нікого, хто зумів би направити її думку і фантазію на відповідну дорогу, а зато попадає під вплив доживаючих свого віку прихильниць старого романтизму нижчого, містичного сорту і починає переспівувати на новий лад старі, давно пережиті і забуті пісні, робиться епігоном тої школи, котра здавалось, вимерла безпотомно [...]. Що ж вона винна, що для свого таланту не найшла підмоги, проводу, що доля казала їй уродитись у Львові, серед тої часті польської суспільності, котра [...] не маючи здорового, питомого кореня в окружаючім народі, мусить бути призраком, мусить годуватися мріями, фантазією та містикою?” [4] Є ще чимало прикладів, особливо з художніх творів. Наостанок наведу один з них. В оповіданні “Із записок недужого” (1880) йдеться про кохання молодого домашнього вчителя з ученицею – сестрою польських магнатів. Довідавшись про таку “ганьбу”, ті брати (“два пишні передпотопові мастодонти”, чий замок стережуть “камінні дракони, ящірки та костомахи”) виганяють закоханого і влаштовують йому повну обструкцію, аби втратив усе: роботу, житло, здоров’я. Оля з туги вмирає... Не потрібно особливої інтуїції, щоб упізнати за цим недавні колізії Франкових взаємин з Ольгою Рошкевич, ґвалтовно розірвані її батьком, і подальші митарства юнака. Але ж о. Михайло – “москвофіл”?! А ініціативу влаштувати Франкові громадський бойкот нарівні з поляками підтримували “народовці”?! Різні нації, різні культури, але “раса” – одна. Як одне “середовище” у приблизно однім же “моменті”. Львів часів сьомого-восьмого десятиліть ХІХ-го віку з точки зору позитивіста, представника культурно-історичної школи, далекий від образу грядки, на якій проростають таланти. – Каменистий архіпелаг, дивним чином порізнений з “рештою” світу; річ у собі, що, страждаючи від кисневого голоду, чомусь вперто блюде анемічно-безкровний статус; консервна банка, “острів пінгвінів”, “ботокудія” – Галапагос. Причинок 2 (“флора”) У малих і великих прозових творах Франка дуже багато львівської топонімійної конкретики. Дитинство “андрусів” Владка і Начка (“Лель і Полель”) минає на Вульці, біля Пелчинського ставу; у каварні на Вірменській кельнерує гетера Киценька (“Батьківщина”); у Львівській ратуші служить канцеляристом Калинович (“Герой поневолі”), котрому відтак перепадають “героїчні” пригоди межи барикад “бурливого” 1848 року. Ті ж вуличні бої на тих же вулицях (Галицькій, Краківській, площі Ринок) – у новелі “Гриць і панич”; на Бригідках (нині початок Городоцької) відбуває свій термін “Панталаха”, а оповідання “Різуни” побудоване у формі листа Маньки з Городецького до Касі з Янівського передмістя, і ще, і ще... Найбільш “львівським” же текстом Франка можна вважати роман “Для домашнього огнища” (1892). Тут і Стрільниця на Курковій (нині вул. Лисенка), і офіцерський касин на Фредра (нині Палац шахів), і будинок сейму (головний корпус університету), і Єзуїтський город (парк І. Франка), і пляц Мар’яцький (площа Міцкевича), і ще десятки вулиць і вуличок. Епіцентром подій – помешкання Ангаровичів, що знаходиться за напрочуд “чистоконкретною” адресою: Пекарська, 4. Це розмаїття топонімів потрібне не лише для локального колориту, але й для створення “ілюзії правдоподібности” – однієї з наріжних засад поетики “наукового реалізму”, яку сповідував прозаїк (твори-студії, твори-дослідження соціально-психологічних явищ). Втім, не тільки ілюзії. Принагідно читач дізнається про масу цікавих подробиць із життя тодішнього Львова. Іноді може здатись, що Франко поміняв місцями сторінки художнього твору і шпальти “Kurjera lwowskiego”, де в той час працював. Наприклад: “Понад містом пройшла буря, коротка, напрасна, літня. Загриміло кілька разів, густий грубий дощ пролився протягом десяти мінут, а за півгодини знов вияснилось. Вулиці були скроплені, курява змита, оскілько на се позволяла Полтва з притоками” [5] (працюючи над повістю “Маніпулянтка”, звідки взято цей уривок, Франко мешкав по вулиці Зиблікевича (нині І. Франка). Дорогу до редакції “Kurjera lwowskiego”, що містилась на Хорущині (нині Чайковського), суттєво скорочувала вуличка Стежкова (тепер Саксаганського), на всю ширину якої “глибоким коритом пливла тоді не засклеплена ще львівська річка Полтва”. Тож Франко мав щоденну нагоду на всі груди вдихати її “пахощі” [6]. Або: “Служниці, носячи коновками воду, поналивали на тротуар води, через що тротуар, покритий верствою гладковтоптаного снігу, покрився зверху гладкою, як скло, ледовою корою. Таким робом на гладкій дорозі зробилася дуже небезпечна машина, звісна в механіці під назвою похилої площі, а в практиці називана львівським карколомом. Правда, у Львові обов’язує припис посипати такі карколоми піском, попелом або іншими подібними приладами, та всі такі приписи, досить старанно виконувані в середині міста, тратять свою обов’язкову міць тим повніше, чим далі йдемо від середини до границь міста, а на вулиці Пекарській виповнюють їх аж тоді, коли кілька або кільканадцять осіб поляже жертвою такої невинної підривки і коли між тими особами знайдеться якась горда і непокірна душа, що вдасться до поліції, або коли яка з тих жертв наскочить на таке поважне ушкодження, що зробиться скандал і галас на цілій вулиці і поліція не може не звернути на се уваги” [7]. “Імовірно, це вираз способу мислення раціонального складу людини, яка у всій своїй творчості дотримується принципу відповідності життєвій правді...” – зазначає львівська дослідниця Н.Тодчук і продовжує: “Традиція зображення простору міста в реалістичній літературі великою мірою відштовхується від фізіологічного нарису, який у 30-40 рр. позаминулого сторіччя знаходився на піку популярності у французьких (а в 40-50-ті в англійських та російських) читачів” [8]. У цитованій щойно монографії Н.Тодчук зустрічаємо й инші, надзвичайно цікаві, аспекти розгортання семантичного віяла. Львівські “локуси” твору (“Для домашнього огнища”) бачаться як “низки назв, завжди супровідні до домінантного процесу мислення персонажа”, що постають лише у співвідношенні до стану його душі, “як відображення реального світу в його свідомості”. Приміром, “капітан Ангарович, збентежений і пригнічений випадком у його домі (зіткнення Редліха з Юлією), порушенням ідилії зустрічі [із дружиною] та незрозумілими йому самому підозрами, несвідомо звертає свої кроки горі Пекарською вулицею, що закінчується Личаківським кладовищем. Рельєф вулиці відповідає тяглості й неспішності його думок, а сумна перспектива – настроєві “чорної меланхолії”. Іншого разу [...] (після виклику Редліха на поєдинок) капітан рухається зовсім інакше: це швидкий, нервовий хід-плутання звивистими вулицями із нерівним гористим рельєфом. Автор прямо співвідносить ритм внутрішнього простору персонажа (сум’яття у думках, прагнення якнайскоріше визначитись і неможливість це зробити) [...] із рельєфом шляху, що його обирає собі Ангарович” [9]. Направду, таки найбільш “львівський” текст І. Франка. Бо затягає, не випускає із лабіринту своїх “локусів” (не-львів’яни часто скаржаться на заплутану топографію нашого міста: бракує симетрій, паралелей-перпендикулярів, “ліній”, “стріт-авеню”... Натомість – химерна диктатура ландшафту: вулиці – серпентини узгір’їв, наземні дублікати підземної річки, валів і мурів, котрих вже давно нема)... Але ось капітан Ангарович із низин Пекарської завертає на Францисканську, поспішаючи до Куркової. Рельєф міста у цих околицях – “постійний підйом догори у напрямі руху до Високого Замку” – “змінює його хід думок до протилежного, підіймає із занепаду духу і відчаю до відновлення віри й любові...” [10] – Ця траєкторія руху Франкового духу у Львові найбільш характерна. Excelsior – догори, до найвищих, панівних над місцевістю пунктів. Так, свій перший великий твір “Петрії і Добощуки” завершував сценою присяги молоді на Високому Замку: “Вийшли на вершину Замкової гори [...], відітхнули свобідно чистим воздухом [...] Мало нас, то правда, – але чи для того і нам пропадати, як пропадают многії? Ні, панове! Під нами розвалини сумної нашої минувшості! Над нами ясне небо – образ ліпшої, яснішої будучності! А круг нас той “пречудний нещасний край” – поле нашого ділання! На тім місці, панове, нині присягніт...” [11] У “сучаснім романі” “Лель і Полель” не оминув нагоди помилуватись розкішним видивом панорами десь, напевне, із Цитаделі: “Ось хлопці вже й вийшли на вершину гори – і внизу, під їхніми ногами увесь Львів півмісяцем розсипався по долині; невеликий левик на міській ратуші блищить і палає в останніх променях заходячого сонця; бернардинський годинник видзвонює сьому; десь біля св. Миколая муляри, б’ючи у дошку, оповіщають фаєрабенд; напівпрозорий блакитнуватий туман стелеться понад містом і зливається вдалині з темною зеленню густого ліска на Високому замку” [12]. Окрім Цитаделі й Високого Замку, наді Львовом панує іще одна висота. “На Святоюрській горі” – поема, де “Хмельницький” пояснює переможеним засадничі правила співіснування у “спільному” домі. Один із маршрутів капітана Ангаровича теж, до речі, вивершувавсь на Святоюрській горі, а в оповіданні “Гриць і панич”, пошукуючи тактику захоплення контролю над Львовом, генерал Бем міркує уголос: “Поставлю дві гармати на Високім замку, а дві на платформі коло церкви св[ятого] Юра, і маємо весь Львів у руках” [13]. *** Франко не став урбаністом. Тобто митцем, котрий спеціально, цілеспрямовано, “тематично” опановує “genius loci”; котрий “завойовує” місто як простір, необхідний для самореалізації. Дух здебільша польського Львова його часів, ясна річ, не був українським, а шукати у ньому привиди з княжих часів означало б хіба уподібнення до москвофілів. Франків Львів – то не тема, а тільки причинки до теми. Із моря його безберегої спадщини їх слід вимивати, маючи на увазі не лише “свято место” в тематичнім числі “Ї”, але й “дивнії перли” потенціалу, що лишивсь недореалізованим. Вже й тих кілька повищих цитат достатньо, аби відчути, що їх пише “львівська дитина” (перифраза від І. Франка). Адже кожному, хто пожив, чи тим більше прожив у Львові, гадаю, добре знайомі і “фірмовий” консерватизм його “фауни” (то герметично-задушливий, то, без сумніву, рятівний, а то просто “старий і добрий”); і “de profundis – excelsior” львівської “флори”, коли від тісняви проблем, що юрмляться по заплутаних вуличках середмістя, знаходиш розраду в чистім ковтку повітря на Високому Замку. Там так багато обрію! І той обрій такий розмаїтий, так насичений формами й змістами чарівних перспектив! Там є “точка”, з якої “речі і істоти видно всебічно” (за Є. Маланюком). Це добре місце. Франко все життя шукав такі точки. Бо й поезію бачив як “згущену, сконцентровану, скристалізовану дійсність”; і в прозі хотів зображати людину “во весь рост”, з усіма pro- і contra- – “стереоскопічно”; і в науці та перекладацтві засягав од “Найдавнішого київського літопису” до “останніх десятиліть ХІХ віку”, від Рігведи й Атгаргваведи до Ґьоте й Золя; й у філософії повсякчас намацував рівнодійну “скомплікованого паралелограму сил”; і загалом – був “цілим чоловіком”, організуючи в єдність природне і рукотворне. І ще. Саме у Львові реалізувалась ідея того “в багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури періоду”, котрий нині звемо Франківським [14]… Втім, про це вже писало багато розумних людей. 1 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 3. – С. 44. |
 ч
|
 |
|