Ірина Магдиш

Що робити з рештою Львова, або тринога потвора байдужости

Магістрат має завше страшні клопоти з одним Днем, який має бути святом уродин міста. Щоб його такого зробити, щоби бразилійський карнавал, порівняно з нашим, став схожим хіба на сільські танці? Можна засліпити блиском жовтої корони на Ратуші (як золоту коронку на гнилий зуб), можна вчепити на неї ж, як пірсінг, ще якусь дивовижу – і диво станеться. І ми житимемо у королівському місті, і з радістю будемо мружитися від блиску дешевої біжутерії, аби не бачити, що прикрашає вона купу сміття, яка насипана з нашої не-любови та байдужости до Міста.

Ми власними руками збудували і продовжуємо споруджувати барельєфи і пам’ятники на гробівці Genius Loci, Духу міста. Їх уже набагато більше, аніж будь-яких инших, старих і нових, потворних і не зовсім. Ми відспівуємо його попсою у кожній маршрутці, пишемо некрологи графіті на сецесійних кам’яницях, наносимо табірне татуювання на шляхетне кам’яне тіло, нарощуємо чиряки засклених балконів на довершену архітектуру старих будівель. Виносимо бруд власної душі на вулиці, щоб потім ходячи ними, замкнути коло і ставати споживачами власного гноїська.

Поруч з Ратушею уже кілька років стоїть зоологічне “диво” – триногий пес з почту богині Діани. Триногий не тому, що у Стародавній Греції була така порода, а тому, що зараз є така порода міщан, яким конче у новорічну ніч хочеться вилізти саме на кам’яну богиню (вона ж бо, нещасна у своїй нерухомости, не може опиратися ґвалту, зате супутниці героя, “богині” строкатих лотків, верещатимуть від захвату). Для підтримки створеного іміджу можна ще хвацьки жбурнути пляшку з-під пива і відбити передню лапу Діаниному псу. Так і сидить те нещасне триноге сотворіння не один рік. На своїх, колись ще чотирьох, воно перебуло не одну війну і не одну владу, а у сучасному, замалим не коронованому Львові, втратило лапу. Може влаштуємо День міста і йому? Небагато треба – усього якесь відерко гіпсу і дві руки когось Небайдужого. Діана зрадіє, пес замахає вдячно хвостом. А тоді можна і коронувати, і флюгери вивішувати. Ці речі завжди дуже високо, карк скрутиш, заки побачиш, а попри ощасливленого пса і його божественну господиню ходитимемо щодня.

Може влаштуємо Санітарний день міста і знайдемо тих кількох недоумків (а їх справді небагато, судячи з однотипності мальовидел, і вичислити їх не так уже й складно) і примусимо помалювати чи почистити від графіті хоча б центральну частину міста? Для цього також небагато треба – лише бажання Небайдужого, бодай одного.

Криза середнього віку для людини характерна болючим питанням “Що робити з рештою свого життя?” Що нам робити з рештками цього Міста? Залишити його красиво вмирати навряд чи вийде. По-перше, це вже репліка у світовій культурі, патент давно належить Венеції, а по-друге – красиво вмирати у нас не виходить, занадто багато брудних атрибутів ми привносимо у процес.

Инший шлях набагато складніший – творити нову філософію Міста, вчитися і пробувати мислити як урбаністи, а не як кочівники, що споживши одну територію, переходять на иншу. Налаштувати оптику свого бачення так, щоб дивитися на кожен камінь, кожну браму, кожен вітраж як на своє, приватне середовище, що формує тебе, вивчати самотужки непросту дисципліну гігієни душі й тіла, а заразом і міста, як їх вмістилища. Крок за кроком, починаючи з першого питання “Що нам робити з рештою цього міста, у якому хочемо прожити решту свого життя ?”

Нотатки колишнього київарбайтера

З поміж кількох видів вимушеної трудової міграції, серед яких помаранчева іспанська, дитячо-інвалідна італійська, будівельна чеська і бордельна світова, київська виглядає найбільш інтелектуальною і найменш ризиковою у сенсі мафіозного полону з вилученням закордонного паспорта. Не йтиметься тут про будівельників з Галичини, які за заповітом регіонального Каменяра лупали сю скалу на Майдані Незалежності, на столичному вокзалі, на пент-хаузах Печерського чи Мінського районів. Виїжджаючи з якогось Борислава чи Самбора, вони залишають там жінок і дітей, почасти ощасливлених, що віднині рідше бачитимуть не зовсім тверезого (від безнадії) татка, і частіше матимуть якусь копійку. Зрештою, ця категорія київарбайтерів мало що додає до духу столиці (окрім чергових потвор у камені, але то не їх вина), і не особливо збіднює атмосферу залишених містечок. Оселяючись у будівельних гетто цілими бригадами, вони живуть у Києві за власними заробітчанськими законами, не асимілюючись до столичного трибу буднів. Та й повертаються вони частіше, бо перспективи у Києві для них немає, “кар’єрний” ріст обмежується кількістю поверхів чергового дива “Київміськбуду”.

Значно тривожнішою є тенденція до інтелектуальної трудової міграції. За останні десятиліття Київ перетворився на гігантську помпу, яка безупинно висмоктує з регіонів живі гроші. Централізація бюджетних коштів у столичних структурах позбавила освічену молодь будь-якої надії на облаштування власного життя десь у Львові чи Харкові. Пристойно заробити головою, за винятком хіба що передвиборчих фінансових вливань, у провінції практично неможливо. Помпа працює надпотужно і людський потік до Києва є таким же нескінченним, як при похоронах генеральних секретарів.

Ще десь на пероні вокзалу біля 91-92 львівського потягу київарбайтери тримаються купи, їх поєднує страх перед необхідністю починати все спочатку, відвойовувати місце під столичним сонцем. Єднання триває дуже недовго. Вже незабаром кожен стає на свою стежку, яка якщо і не є стежкою відкритої війни між представниками львівської діаспори, то вже точно має ознаки холодного протистояння між конкурентами. Якщо ви опинилися у Києві раптом у скрутній ситуації, чи втратили роботу майже безнадійно шукати підтримки у своїх – закони виживання не дають ні часу, ні змоги подавати руку аутсайдерам. Навіть якщо хтось і захоче допомогти, то навряд чи зможе, бо сам є найманим робітником, нічого не вирішує і мусить коритися вимогам працедавця. Ринок праці жорсткий і невблаганний. Або ти граєш за київськими правилами, або ти вибуваєш з гри.

Київські правила з точки зору повільности провінційного життя можуть видатися драконівськими. З одного боку, львів’ян охоче беруть на “розумові посади”, небезпідставно розраховуючи на знання кількох мов, а особливо державної, а ще на те, що будуть рити під собою землю, працювати день і ніч, бо ж мають оплатити винайняте десь на Оболоні житло, мусять утримати себе і нерідко ще дорогу родину у Львові. З иншого боку, “киданути” київарбайтера, пообіцявши йому суму у конверті і, не виплативши її, звільнити після кількох місяців праці – розважальний вид спорту для певної категорії столичних працедавців. Тим паче, що замінити завжди буде ким, свіжих претендентів не бракує.

Київ поглинає не лише гроші і робочі місця. Київ перекроює психологію і стиль життя тих, хто відважився встромити палець у ці лещата і не чується на силі, або і не хоче, опиратися процесу києвізації. Дехто, посумувавши трохи за нерозчинною кавою і звертанням “прошу пана”, легко переходить на київський суржик, виправдовуючи це виробничою необхідністю, “пані” міняє на “баришня” і не відмовляється від розчинного пійла, особливо у шефських чи владних кабінетах. Купивши помешкання десь ближче до Вишгорода, київський гість зверхньо наїжджає до провінції, ніколи не розповідаючи при цьому, що піднімається він на свій десятий поверх у такому смердючому ліфті, що варто повітря набирати ще на вулиці, що читає тільки російську версію “Дзеркала тижня” і проводить вихідні у натовпі на Хрещатику серед російської попси і порожніх пивних пляшок. Таких більшість, і важко їх засуджувати, бо такою ціною вони купують відносне благополуччя для себе і для родини. Це особистий вибір, як і вибір тих, хто ніколи не хотів би перетягувати своїх дітей до столичної школи, побоюючись, що у тому середовищі не сформується почуття власної і національної ідентичности, а натомість розбуяє або комплекс неповноцінности, або агресивна азійщина.

Київарбайтерам ніколи не виплачуватимуть компенсацій. Навіть через багато років і навіть Росія, хоча власне на її млини вони щедро ллють збагачену галичанством воду. Дай Боже їм вижити. Ми замовимо за них слово на Великодній всенощній.