Тарас Возняк

Львів. Sine qua non - "без чого немає"

Філософія міста

Звертаючись до таких феноменів цивілізації як міста, щонайперше ми повинні усвідомити: вони не були постійним феноменом, що супроводжував розвиток як европейської, так і кожної иншої цивілізації. Тим більше міста у нашому европейському, а часто центральноевропейському (базованому на маґдебурзькому праві) сенсі. Бо ж насправді нас цікавлять саме вони, як особливий феномен европейської цивілізації. Були цілі епохи, коли міста занепадали, практично не існували, як от після падіння Римської Імперії. Великий населений пункт ще не є містом – це може бути і велике монгольське стойбище, і великий конгломерат селянських ліплянок – однак не місто. “Місто – ніби цезура, розрив, нова доля світу. Коли воно виникає, несучи за собою писемність, то відчиняє двері того, що ми називаємо історією. Коли з настанням ХI століття місто відродилося в Европі, то почалося піднесення цього невеликого континенту. Тільки-но воно розквітає в Італії, настає Відродження. Так було з часів міських громад, полісів класичної Греції, з часів медіни в епоху мусульманського завоювання й до наших днів. Усі поворотні моменти зростання виявилися у вибуху урбанізації” (1.1.413). Причому поява міст та ріст їх системи, що дуже вважливо, призвели не тільки до піднесення континенту (не такого багатого на природні та людські ресурси), але і до його панування над рештою світу.

Що призвело до чого – піднесення до народження міст, чи міста до піднесення континенту?

Досліджуючи народження та розвиток міст, ми маємо відмовитися і від простацької думки про те, що місто розвивається з села. Зовсім ні. Заснування, проголошення, будівництво міста чи надання йому міських прав – закладає зовсім инший закон функціонування певного простору (території міста – досі це окреслена територія з зовсім иншими законами та природою функціонування, ніж окіл довкола), зовсім инший часовий режим (не тільки ритм, але власне і режим). Акт заснування міста не бере до уваги населений пункт, який міг би знаходитись на цьому ж місці перед тим. Місто засновувалося на иншому праві та у иншому хронотопі. Місто, яким би малим воно не було, постає саме як місто. Місто – це не окіл, не країна, що простирається довкола, це – пункт, пуанта, кода. Місто насправді не просториться, роз-просторюється, місто, це радше аномалія просторення околу, це дисонанс околу, синкопа. Місто, з огляду на свою аномальність та точковість, навіть не може насправді бути частиною цього околу, краю, країни – це “місце” на околі. Не даремно англійською мовою “country” це і країна, місцевість, територія і сільська місцевість, “in the country” – це не тільки “на селі”, але й “поза містом”. Тобто місто до “країни” не зовсім належить – воно живе одразу иншим, своїм життя у всіх сенсах, це певне “місце” – пункт на терені. Місто – це инша якість населеного пункту, зовсім инші функції, инша швидкість функціонування, инша плинність часу. У “місці” поставлення міста розлогість простору стиснута до точки (перстня міських мурів), а плинність часу як розгортання перед подорожнім овиду – до дискретности, раптовости появи перед ним у довколишньому краєвиді такого артефакту як місто. Ці показники у “місті“ не кращі і не гірші, ніж у “селі“, чи “терені“ – вони инші. Розложисте “село“ чи “терен“ плинуть повільно та природно, у відповідності зі змінами пір року, “село“ та “терен“ розлягаються, розгортаються по- та у- відповідності із рельєфом чи околом. Сама етимологія слова “край” виводиться від “кроїти”, “у-краяти” – о-креслення, у-краєння певного роз-логого простору, певного поля, а не означення на ньому дискретного пункту – міста. Це точно відображається етимологією українського слова “село”, яке теж означає не тільки власне сільський населений пункт, але й “сільський терен” і виводиться з праслов’янського “selo” – рілля, поле (2.3.596).

Натомість, місто не зважає ні на окіл, ні на природну зміну пір року, воно ґвалтує рельєф та живе за своїм, далеко не природним, ритмом життя. Місто вибухає на терені – торпедує його просторову та часову тканину. Воно, безсумнівно, більш соціогенне, ніж село. Воно рішуче та безкомпромісно облаштовує простір та час під свої потреби. На відміну від “села”, що є компромісом людини та природного простору і часу, природного хронотопу, місто творить свої, концентровані, стиснуті простір та час – свій, більш пристосований для людини, чи більше нею перетворений, урбанізований хронотоп. Тому не дивно, що міста є породженнями пізніших періодів людської історії, коли людина вже мала досить сил та відваги, щоб модифіковувати природний хронотоп для своїх потреб. Найбільш урбанним, просунутим у цьому сенсі містом, як на наші часи, є, звичайно, Нью-Йорк, яке не зважає навіть на зміну дня і ночі, однаково функціонуючи цілодобово. Його хронотоп чи не найдалі відстоїть від хронотопу природного. Зруйнувати його можуть тільки чисто техногенні чи соціогенні катастрофи на кшталт обвалів на світових біржах чи нападів терористів 11 вересня 2001 р. Чи не був це напад “світового села”, “терену“ на “міст” (правда “світового села“ не у Мак-Люенівському сенсі слова, а як світової периферії)? Одного “бачення світу”, однієї “картини світу” на иншу? Однієї метафізики на иншу. Зрештою, діалог міста та терену ніколи не припинявся і не припиниться – “місто” потребує ресурсів, а “терен” – новочасних засобів, якими є техніка. Неодноразово діалог зводився до конфлікту та війни, підпорядкування та рабства. Рабство “совєтського села” у “совєтського міста” очевидне – практично повторно закріпачене колгоспне село у найбрутальнішій формі було принесене у жертву потребам соціалістичного міста. Мала постати нова індустріальна техніка, і нове “бачення світу”. І воно постало, правда, коштом “терену”. Із використанням перверзій совєтської індустріалізації та Голодомору. Хоча не завжди стосунки “міста” та “терену” набирають саме таких форм. У більшости европейських країн ці процеси відбувались не так драматично.

Отож, ми бачимо, що місто не породжується селом. Це різні, рівні о-своєння людиною часу та простору для себе, різні цивілізаційні чи навіть метафізичні рівні. І суть у мета-фізиці (від грецького meta ta physika – те, що наступає після фізики) людського життя. Бо саме “метафізика лежить в основі епохи, певним тлумаченням сущого і певним розумінням істини закладаючи основу її сутнісного образу… До сутнісних явищ Нового часу належить його… машинна техніка…, яка тотожна з суттю новоевропейської метафізики” (3.75) – однак розвинулась вона саме у новоевропейському місті і як новоевропейське місто. Саме місто стало складною машиною, машинною технікою (Maschinentechnik) з усіма його комунікаціями, магістралями, електричними, електронними, суспільними та иншими сітками, машиною для життя. А відповідно воно, як ця машина, почало визначати і новочасну метафізику як сконструйовану картину світу (Weltbildes).

У давнину місто часто творило довкола себе вторинні села, що були його малими імперіями і обслуговували його потреби. Так само, як воно творило архіпелаги малих міст на віддалі одноденного переходу, щоб забезпечити свої комерційні потреби. Згадаймо галицькі містечка та віддалі між ними – це теж одноденні переходи, як на ті часи. Зрозумівши причини їх появи у попередні епохи, ми зрозуміємо і причину їх сьогоднішнього занепаду та майбутню перспективу.

Взаємини міста та села – це, насамперед, розподіл праці. Ряд технологій у селі реалізувати не вдалося б, або вони були б неефективними, і навпаки. Хоча ще довго після появи міст міщани займалися сільським господарством чи то з огляду на економічні потреби (як у наші, не найблискучіші, часи), чи то з огляду на ментальні рудименти (як у новонавернених городян десь у глибинному Сихові). Місто для свого функціонування потребує праці села. Однак, така боротьба на глибокому метафізичному рівні, що ведеться з “машиною для життя” маргіналами з спальних районів вже всередині міста, якщо вона набирає масового характеру, здатна її зруйнувати чи значно завадити її справності.

Однак, саме місто, як машина, стократ підсилює та прискорює всі процеси в економіці, суспільному житті, культурі. Ідеї швидко породжують одна одну, динамічніше втілюються, ніж у розміреному довколишньому терені, гроші обертаються та повертаються набагато швидше, їх помноження багатократніше.

Місто – це швидкість та концентрація. Воно притягує до себе людей, ресурси та ідеї, робить їхню концентрацію нестерпною і врешті-решт вибуховою (чи чули ви коли-небудь про революцію на селі? Радше про бунт...). Воно зіштовхує їх у своєму тиглі, під накривкою своїх дахів, називаючи це змішуванням (релігійним, етнічним та расовим), виробництвом, торгівлею, фінансуванням та громадським життям і політикою. Місто – неначе певний фокус у лінзі, у якому збираються усі ці промені. Саме у цьому сенсі місто є певним підсилювачем та прискорювачем суспільних, економічних та політичних процесів.

Місто – унікальний і надзвичайно потужний інструмент цивілізації. І саме тому воно є як причиною, так і джерелом цивілізаційного зростання, економічного, суспільного та культурного розвитку. Іноді запитують, а чи не навпаки – може економічний та технологічний розвиток призвели до появи та розвитку міст. Напевно, дійсно, це явища, що взаємно обумовлюють та підсилюють один одного. Існують, користуючись термінологією Фернана Броделя, у “взаємній перспективі”.

Щоб зрозуміти роль та долю якогось конкретного міста у конкретному економічному контексті, ми повинні перейти від загального поняття світової економіки до броделівського історичного світу-економіки. Це друге поняття стосувалося тільки локальної частини світу, творило замкнутий економічний регіон. У цьому сенсі впродовж всієї історії ми бачимо паралельне існування певних локальних економічних реґіонів, що могли доволі довго існувати самостійно та ефективно. Ці колишні історичні світи-економіки існували завжди, паралельно і не завжди співпадаючи з існуванням держав, імперій, суспільств та цивілізацій. Наприклад, таким світом-економікою була Московія чи, скажімо, Китай. Вони мали певні межі, що повільно змінювалися – як з огляду на політичні, так і на цивілізаційні чинники – війни, географічні відкриття. Однак, завжди кожен конкретний світ-економіка мав свій “міський полюс, місто, яке перебувало у центрі скупчення конче потрібних передумов, що забезпечували його ділову активність: інформації, товарів, капіталу, кредиту, людей, векселів, торговельної кореспонденції – вони припливали сюди і знову відпливали” (1.3.17). Щоправда зі зміною меж таких економік-світів змінювалися чи зміщувалися і їх метрополії. “Панівні міста не залишаються такими вічно, вони змінювали одне одного. Такі пересування... завжди були показовими. Вони уривали спокійний плин історії і відкривали перспективи тим цінніші, що вони були рідкісні”. (1.3.22) Свого часу для Европи такими центрами були Венеція, Ґенуя. Однак, з часом їх вплив катастрофічно змалів, буквально висяк разом з потоком інформації, товарів, капіталу, кредиту, людей, векселів, торговельної кореспонденції. У випадку з Венецією – змалів до ґротеску. Найцікавіше спостерігати, як зміщувався такий “міський полюс” разом з розростанням меж світу-економіки у Північній Европі. Ми можемо спостерігати драму, коли Амстердам подолав Антверпен, а Лондон подолав Амстердам, або коли 1929 р. Нью-Йорк обійшов Лондон. Це щоразу було поваленням величезного історичного масиву, яке виказувало непевність колишньої рівноваги й силу нової, що мала утвердитися. “Це зачіпало все коло світу-економіки, і наслідки, як можна заздалегідь здогадатися, ніколи не були тільки економічними”. (1.3.22) Таке перенесення центру світу-економіки призводило до однозначного економічного, політичного та культурного занепаду старих міських центрів – перетворення їх у декорації. Приклад Венеції, Відня та Львова може й прикрий, однак занепад Парижа чи Лондона ще брутальніший. У рамках нової єдиної світової економіки безсумнівним центром є Нью-Йорк.

Звичайно, з нашої загумінкової перспективи цей факт не такий очевидний. Для нас Париж – все та ж недосяжна мрія, а Відень, як старенька бабця, і далі втішається всенародною любов’ю нащадків колишніх підданих. Натомість з постанням Европейського Союзу може істотно зрости роль Берліна.

Та, попри беззаперечне існування ґлобальної світової економіки, світового інформаційного простору, може навіть транснаціональної культури, все таки світ певним чином структурується на економічні реґіони. Ба навіть більше – ґлобальний світ ієрархізується – між різними все ще існуючими економічними реґіонами є певні рівні щодо їх технологічної просунутости, інформаційної мобільности і.т.д. Наприклад, у протиставленні до найбільшої донедавна економічної потуги США зараз твориться економічний реґіон Европейського Союзу з високим рівнем технологічної розвинутости та конкурентности. Поруч з ним стаґнує колишній постсовєцький простір, роль якого у новітньому розподілі праці – надовго, якщо не назавжди, перетворитись на доповнююче “світове село” – ресурсний придаток, у тому числі і робочої сили.

Україна та Львів перебувають саме на цьому розломі. Вони не є навіть центром стаґнуючого реґіону, а його периферією. Справжнім центром постсовєцького економічного реґіону є, звичайно, Москва, що концентрує на собі всі потоки ресурсів. Україні забракло політичної уяви, сили вирватися з могутнього центру тяжіння колишньої метрополії. Україна не ввійшла у динамічний новостворюваний економічний реґіон ЕС. Ба навіть зв’язки з ним у неї не надто розвинуті. Тому й не дивне скуповування російським капіталом усього в Україні – він тут струменить цілком природним чином, бо ми перебуваємо у його полі ґравітації, подобається нам це чи ні.

Роль такого міста, як Львів, що колись було в історичному світі-економіці Центральної Европи, а після 1939 року і до сьогодні – однозначно у евразійському економічному реґіоні, доволі специфічна. Навіть у XIX столітті це було прикордонне, периферійне не тільки у адміністративному, але й у економічному сенсі місто. Можливо, саме у цьому шанс для нього.

Дивним чином багато міст, що були центрами історичних економік-світів, водночас були і його кордоном. Таким прикордонням були Венеція та Ґенуя, Антверпен та Амстердам. Навіть більше – центр світової економіки Нью-Йорк є такими прикордонним містом. Місцем зустрічі всього з усім, змішування всього і всіх. Можливо, саме у цьому одна із таємниць блискучої кар’єри?

Україна, Львів, опинилися на постсовєцько-ЕСівському прикордонні. Наш єдиний шанс – стати центром цього прикордоння. Натомість, нам не вистачає духу згодитися з нашою марґінальністю, щоб реалізувати врешті-решт свою посередницьку функцію.

Що для цього потрібно? Щонайперше – це точне формулювання завдання. Ми маємо позбутися ілюзій стати центром значного самостійного економічного реґіону – на це немає відповідних ресурсів. Ми мусимо скористатися з переваг прикордоння. Щоправда, тут є ряд неусвідомлюваних нами протиріч.

Першим протиріччям є протиріччя між містом та державою. У старі часи міста, а не держави чи імперії, були островами проґресу та свободи. Вони неначе хитрували з державою – існували під її крилом, однак відносно вільно. Як Львів під крилом Речі Посполитої. А там, де держави були сильні, як в Іспанії чи Франції, міста розвивалися повільно, окрім столиць, що були адміністративними машинами, як теперішній Київ, а не вільними містами. Може це парадоксально, але зараз Українська Держава в умовах відсутности розвинутого самоврядування, за потреби збільшувати централізацію, а отже – зміцнювати адміністрацію, не усвідомлено гальмує розвиток міст, у тому числі і Львова. І тут ми наштовхуємось на наш патріотизм і стоїмо перед вибором – або Українська Держава, реальна, така, яка у нас формується, з усіма її недоліками, постсовєцькими рудиментами та хворобами росту, або наша перспектива як міста, що грузне у периферії постсовєтського економічного, політичного та культурного простору, однак не користає повною мірою зі свого “прикордоння“.

Центр, окрім того, гальмує ще й тому, що гроші та капітали повсюдно у постсовєтській економіці мають не чисто економічну сутність, але й адміністративну. Тому вільних міст та чистих від адмінресурсу грошей тут немає. Практично вся “буржуазія“ у нас компрадорська, а капітали посередницькі. Та Львів не є навіть таким значним владним центром, як Донецьк чи Дніпропетровськ, то ж звідки взятися адмінресурсу?

Розквіт Львова почався з вольового рішення австрійської адміністрації, саме у Львові розмістити адміністративний центр найбільшої своєї провінції Королівства Галичини та Володимирії. І тільки у другій половині XIX століття завдяки лібералізації Імперії та цьому чудесному рішенню Львів розцвів вже як самоврядний економічний суб’єкт – “вільне місто“ (Freiburg чи Freistadt). Хоча “вільним містом“ він був і у XIV-XVII століттях, тож певні традиції все ж були.

Можливо колись в Україні таки дійде до реалізації запланованої вже давно адміністративно-територіальної реформи, яка загрузла у комісіях Верховної Ради, і Львів знову вольовим рішенням стане центром потужнішого, ніж сьогодні, реґіону.

Другим протиріччям є протиріччя між містом, як “машиною прискорення цивілізації” та традиційно рустикальним українським суспільством, що гальмує оберти цієї машини. Скупчення рустикалів не означає появи динамічного міста. Хоча, звичайно, місто потребує припливу людности, однак вона має вливатися саме у міську соціальну структуру, а не розмивати її. Інакше завжди буде небезпека, що ми отримаємо не Freiburg, а Freidorf. Місто як ефективна “машина для життя” та сконсолідована “громада” може стати неефективною, дуже часто “картина світу терену” не дає змоги створити та реалізувати візію міста.

В історії є чимало прикладів таких розладів “машин цивілізації“. Щоправда, не тільки з вини рустикалів (це український та львівський досвід). У чудовому молодому Амстердамі недобросовісні будівельні компанії ще у XVII столітті, будуючи неякісне житло, у районі Йордаан, створили район деструктивних злидарів. Свого часу ефективну соціальну структуру Парижа та Мадрида у XVIII столітті деформували великі пани, які перетворили ці міста з міст торгових у міста-споживачі, міста розкошів та забав. Ці міста більше споживали, ніж заробляли. Ще більшою перверсією став у XVIII столітті при Фрідріху II Берлін. Це було місто всуціль військових та держслужбовців. Не менш блискучим прикладом розладу “машини цивілізації” було у XVII столітті і четверте щодо величини місто Европи – Неаполь. Веселий і брудний Неаполь кишів абсолютними злидарями, що складали третину його населення і яких з державою та містом не пов’язувало нічого, окрім шибениці, як згадують сучасники. Однак це патології.

Для сучасного Львова, якщо він хоче стати ефективним як місто, важливо щонайперше вибудувати саме цю свою візію як “місця” на “терені”, що хоче стати “містом”, а не розчинятися у ньому. За два століття до Томи Аквінського Ален де Ліль казав: “Нині все – це не Цезар, а гроші”. Сказати “гроші“ – це те саме, що сказати “міста” (1.1.440). Можливо, саме на цій основі можна буде вже вкотре його відбудувати.

Чому саме Львів

Оглядаючи всю історію розвитку Львова, ми можемо побачити принаймні чотири дивним чином втілені у львівській архітектурі періоди розвитку міста, що сформували його дух. Це руський Львів, що задав головний тон місту, ренесансний Львів – місто великого торгового шляху, сецесійний – місто трьох (українського, польського та гебрейського) національних Відроджень, а також місто українського і польського (маємо це визнати) національного резистансу.

Часто запитують, а чи є Львів европейським у повному сенсі слова містом, закладаючи у поняття европейськости лише позитиви. Звичайно, так, як, скажімо, Венеція чи Севілья, де, як і у Львові, немало історичного Сходу і чиє сьогоднішнє завдання і шанс – втримати це різноманіття, що є інструментом і перевагою.

Львів є містом полікультурного спадку. На його візантійську основу наклалися польське, німецьке, гебрейське, вірменське, австрійське, а згодом російське та совєтське нашарування, через Львів відбувалася трансляція европейських віянь, через нього йшли на Україну католицизм, протестантизм, контрреформація, хасидизм, франкізм, сіонізм. Сам же він зазнав ерозій соціалізму/комунізму і націоналізму. Місто спробувало всіх европейських великих стилів – ренесансу, бароко, рококо, класицизму, щоб знайти своє справжнє обличчя у розніженій віденській сецесії.

Свою самостійність Львів вибудовував на магдебурзькому праві, автономії Koenigreich Galicien und Lodomerien, австрійському парламентаризмі. У незалежній Україні місто намагається існувати на принципах хоча й обмеженого, однак самоврядування.

В історії українського національного руху Львів не раз відігравав ключову роль. Уперше – наприкінці XIX ст., коли через переслідування російського царату центр національного руху перемістився з Наддніпрянської України в Галичину. Саме тоді Галичину порівняли з П’ємонтом, маючи на думці, що вона покликана відіграти в долі України таку ж роль, що і П’ємонт у визволенні та об’єднанні Італії.

Вдруге Львів став головним осередком українського політичного життя у 20-30-х рр. ХХ ст., коли тоталітарна система в СССР придушувала будь-які спроби усамостійнення народів, і лише в Західній Україні, попри утиски польської влади, визвольний рух продовжував розвиватися. Проте, в обох випадках Львову не вдалося до кінця відіграти роль столиці “українського П’ємонту”.

З волі Гітлера та Сталіна, Західна Україна і Львів, як розмінна монета, опинилися у складі СССР. Скільки років Україна була розірвана по різних імперіях – і ось, здавалося, нарешті єдність. Як з’ясувалося – зі звірячим обличчям. Чи про таку єдність йшлося західним українцям?

Чи не кожна родина на Західній Україні потерпіла від цього режиму. Оговтавшись, більшість населення так чи інакше почало опиратися, і цей опір тривав аж до 50-х років. До кінця свого існування комуністичне правління так і не зламало хребта мовчазному, але затятому неприйняттю. Виростали нові покоління, а спротив залишався, створюючи передумови виникнення вогнищ і каталізаторів розвалу СССР.

Після об’єднання України під совєтською владою і придушення націоналістичного підпілля Львів, здавалось, остаточно перетворився у пересічний обласний центр СССР, хоч і з певною “місцевою специфікою”. Проте й тоді багато українських патріотів вірили, що нове національне відродження почнеться саме зі Львова.

Львів виправдав ці сподівання наприкінці 80-х, коли внаслідок горбачовської перебудови та гласності з’явилися перші паростки свободи. Тоді Львів першим став на шлях боротьби за державність і значною мірою потягнув за собою всю Україну, втретє ставши центром національного відродження.

Чому саме Львів? Опинившись під більшовицькою владою лише в 1939 р. (остаточно в 1944), Львів зазнав меншого впливу системи. Він і в совєтські часи залишався одним з найбільш українських міст України, де попри всі русифікаторські зусилля панувала українська мова. КГБ й комуністичній пропаганді не вдалося витравити пам’ять про національно-визвольну боротьбу. Справу підпільників 40-50-х рр. новими методами продовжували дисиденти 60-70-х – Львів став одним із найважливіших осередків дисидентського руху.

Незважаючи на атеїстичну пропаґанду, Галичина залишалася цитаделлю релігійности, що в совєтських умовах було проявом нонконформізму. У підпіллі продовжувала діяти заборонена Українська Греко-Католицька Церква.

Однак після здобуття Незалежности місто опинилося на роздоріжжі. Увага політичних лідерів сконцентрувалася на загальноукраїнських справах, націонал-демократичний політичний істеблішмент переїхав до Києва. Практично ніхто не займався власне регіоном та Львовом. Націонал-демократичні, а потім і постнаціоналістичні лідери бачили Галичину як своє завжди вірне запліччя, справний інструмент для здобуття чергового депутатського мандату. Як результат – регіон і місто почали деградувати: економічно, політично, суспільно. Прийшов час усвідомлення цієї ситуації, певного отверезіння. Потрібно визначитися як щодо своїх можливостей, так і щодо перспектив. Звісно, не можна вибудовувати утопічних проектів на кшталт водного шляху з Гданська до Галаца, однак, якщо нічого не плануєш, то нічого і не осягнеш – місто та регіон і далі стагнуватимуть.

Спроба практичного планування

Якщо говорити про Львів, то щонайперше слід відійти від старих індустріальних підходів до його розвитку. По-перше, тому, що для такого шляху розвитку регіон не має жодних ресурсів (енергетичні та матеріальні ресурси у регіоні незначні), а по-друге, індустріальна епоха у світі завершується. Наступає епоха інформаційна, що потребує набагато менших матеріальних затрат, однак набагато більше затрат інтелектуальних. А інтелектуальний ресурс у регіоні є, хоча він майже не відновлюється. Інформаційний продукт, чи то телепередача, чи програмне забезпечення, дуже трудозатратний, а саме трудові ресурси у регіоні дуже великі.

Однак, для реалізації такого інформаційного, у найширшому сенсі слова, проекту потрібні не просто трудові ресурси, а трудові ресурси високої кваліфікації. Тому безсумнівним пріоритетом має бути розвиток освітньої структури, університетський проект, модернізація, підвищення рівня і можливо перепрофілювання ряду вищих навчальних закладів.

Львів, історично місто багатонаціональне і полікультурне, має шанс стати свого роду Страсбургом Центрально-Східної Европи, містом зустрічі Заходу та Сходу Европи, містом примирення українців і поляків, українців і євреїв після сотень років конфліктів та непорозумінь. Европейський вигляд Львова є чималим ресурсом для переконування европейців у европейскості України. У цьому непоганим ресурсом був би розвиток Українсько-Польського Колегіуму не тільки у Любліні, але й у Львові і, можливо, трансформація його у справжній університет.

Львів може відіграти і роль проевропейського лобіста в Україні. Саме звідси мали б генеруватися проевропейські ідеї та проекти, однак, досі постнаціоналісти плекають надії на якийсь ефемерний, неевропейський, третій вибір України, чим успішно ллють воду на російський млин нового/старого евроазійського проекту. Виборці на чергових виборах мають нарешті замислитися і над тим, що професійні “рятувальники” України вкупі з дрібними галицькими олігархами вже давно продемонстрували, що саме регіоном та містом вони не хочуть і не будуть займатися, використавши його тільки як плацдарм для столичної кар’єри.

Безсумнівним пріоритетом Львова мав би стати і потужний медіальний проект. Сьогодні в Україні практично монополізовано весь інформаційний простір не тільки у політичному, фінансовому, мовному сенсах, але й у географічному – всі серйозні медіапроекти зосереджено у Києві. Однак, оптимальною, на нашу думку, була б німецька модель децентралізації медіального простору, при якій головні газети видаються поза Берліном, головні телевізійні канали теж працюють у регіонах, хоча транслюються на цілу Німеччину. Загальнонаціональні медіальні ресурси не обов’язково мають творитися у Києві. Шансом міг би бути спільний телевізійний проект разом з ЕС (подібно до німецько-французького культурологічного каналу Arte), або ж загальнонаціональний інтернет-проект саме у Львові. Не менше шансів мають і кілька респектабельних львівських газет.

Саме Львів мав би бути полігоном для відпрацювання моделі успішного, зорієнтованого саме на ЕС а не на Росію міста, (як инші “успішні” в Україні міста – Донецьк, Дніпропетровськ...), чого, до речі, очікували і на Сході України. Однак, Львів таким прикладом успішного прозахідного міста не став. Радше навпаки.

Не можна нехтувати і тим, що Львів і досі, дарма, що у Незалежній Україні, залишається, найбільшим україномовним, а отже, у повному сенсі слова, українським містом.

Львів мав би стати місцем творення нової “української ідеї”, нового “українського проекту” – европейського варіанту динамічної і демократичної єдности у різноманітності, а не накинутого Росією екстенсивного евразійського варіанту, з її російськомовною суспільною верхівкою та суржикомовними масами. Саме Львів має нарешті подолати шкідливий, успадкований з 30-х років, постнаціоналістичний проект української моноетнічної держави.

Не можемо забувати і про Львів у контексті нового кордону з ЕС, бо з його встановленням місто буде відірване не лише від своїх головних економічних партнерів, але й штучно позбавить людей по обидва боки кордону їхнього історичного спадку. Ні до чого доброго такі поділи, звичайно, не приведуть. Не інтегровані до европейських стандартів прав та свобод людини, Україна та Львів можуть стати новим вогнищем міжетнічних конфліктів.

Важко прогнозувати майбутню можливу роль Львова не виходячи з ресурсного потенціялу всієї Західної України. Після проведення адміністративно-територіальної реформи Львів, без сумніву, має стати центром набагато більшого адміністративного утворення, ніж Львівська область. Не конче воно має охоплювати тільки Галичину. У відповідності з різними пропозиціями туди мають увійти і Волинь, і Закарпаття, і Буковина. Вже довший час цей законопроект не може вийти за рамки профільної комісії Верховної Ради. Можливо, власне, через відсутність таких депутатів від Західної України, які б зрозуміли потрібність вказаної реформи і пролобіювали інтереси регіону. Гальмує не лише депутатська обмеженість, але й опір сьогоднішніх обласних властей, що, мріючи залишатися “великими” володарями маленьких територій, дуже зручно спекулюють мітом “галицького сепаратизму”, долучаючись тим самим до деградації всього регіону.

Західний регіон завжди був джерелом людських ресурсів. Чимось подібним він є і зараз – до Києва чи за кордон вимивається найцінніший науковий потенціал, освічена молодь. Для його регенерації та повернення хоча б частини заробітчанських емігрантів потрібно було б створити економічні передумови, однак цієї перспективи поки що не видно. Щоправда, у цьому можна побачити і певні позитиви – люди, що пропрацювали на Заході певний час переймають культуру праці, навички, технології, вони найменш негативно налаштовані щодо Заходу. Живий контакт з найближчими сусідами у Середній Европі знімає міжетнічні напруженості у самому регіоні. Масове володіння іноземними мовами у Західній Україні є неспівмірно більшим у порівнянні із відповідними показниками у Центральній чи Східній Україні. У Галичині чи Буковині на побутовому рівні без проблем спілкуються польською, угорською чи румунською мовами – мовами країн, що невдовзі, як члени спільноти, стануть значним ресурсом для співпраці з ЕС та НАТО.

Економічний потенціял Західної України та Львова сьогодні незначний, однак істотно позитивно відрізняється кількість повсталих тут малих та середніх приватних підприємств у порівнянні зі сходом України, де все ще переважає морально та фізично застаріла сировинна індустрія – видобуток металу, вугілля, енергетика. Саме така структура підприємництва у регіоні, що подібна до структури у сусідніх країнах Середньої Европи, створюють найкращу в Україні базу для формування середнього класу та розвитку громадянського суспільства.

Важливою перспективою регіону є розвиток транспортної та продуктопровідної інфраструктур, що значною мірою і зумовить успіх “європейського проекту для Львова”. Місто має стати ефективними воротами України на європейських транспортних магістралях. Сьогодні основна увага приділяється реконструкції та будівництву сучасних швидкісних доріг. Транспортна Координаційна група G24-Т, що функціонує як Транспортне Міністерство ЕС, затвердила план перспективного розвитку Европейської транспортної мережі. Він передбачає розвиток 9 транспортних коридорів для вантажних та пасажирських перевезень через Европу. Два з них перетинатимуть Львів: транспортний коридор №3 Берлін-Вроцлав-Львів-Київ, транспортний коридор №5 Трієст-Любляна-Будапешт-Чоп-Львів. У майбутньому коридори №3 і №5 об’єнаються із південною трансевропейською трасою Лісабон-Мадрид-Трієст, яку продовжать до Росії, Казахстану, Центральної та Південно-Східної Азії.

До цього часу транспортна сітка України, попри проевропейські декларації, розвивається не у напрямку ЕС, а спиною до нього. Швидкісні потяги пускаються у першу чергу до Харкова та Одеси, а не до Львова чи ЕС. Проект швидкісного потягу Київ-Львів дуже на часі.

Не менш нагальною є і потреба подальшої розбудови сітки прикордонних переходів уздовж всього західного кордону України. Регіональні лобі мали б бути головними промоторами лібералізації майбутнього візового режиму на західному кордоні України з ЕС, однак дивним чином ніхто з, тоді ще кандидатів у депутати ВР, навіть не обіцяли цього. Без цієї лібералізації західний регіон та Львів опиняться у ситуації “візового” голодування, що спричинить напруженість на кордонних переходах і сприятиме масовому розквіту корупції.

Стратегічне значення має і нафтопровід “Одеса-Броди-Гданськ”. Однак, нещодавнє перенесення головного офісу зі Львова до Києва істотно зменшило причетність Львова до його експлуатації та підірвало економічну основу міста.

Для ефективного функціонування регіону та міста велике значення має розвиток вільних економічних зон на кордоні з ЕС та у самому Львові – вільна економічна зона “Яворів” прилягає до західної межі міста. Нещодавно розпочалися процеси перенесення виробництв з країн Середньої Европи, що приєднуються до ЕС, на прилеглу територію України – головно у вільні економічні зони поблизу кордону. Це очевидний позитив, адже примітивний рух товарів доповнився конкретними інвестиціями, створенням додаткових робочих місць, а отже і зменшенням соціальної напруги у прикордонних регіонах. Рівень кооперованости регіону та Львова із країнами Середньої Европи значно вищий, ніж у цілому по державі. Однак, неодноразові спроби створити вільну економічну зону у самому Львові наполегливо блокуються у Києві.

Економічним ресурсом регіону та міста є майбутня близькість ЕС. У цьому контексті цікавим був би подальший розвиток системи еврорегіонів на майбутньому кордоні з ЕС, що стимулювало б транскордонну співпрацю. Зараз розробляється концепція ще одного еврорегіону “Сян” з центром у Львові та Ряшеві на базі Львівської області та Підкарпатського воєводства РП, що мав би стати механізмом розвитку транскордонної співпраці.

Карпатський, Волинський регіони та Львів мають і великий туристичний та рекреаційний потенціал. Для розвитку цього ресурсу потрібно виконати ряд передумов: у регіоні має бути сприятлива атмосфера для всіх приїжджих (особливо для так званого “сентиментального” туризму), доконечні розбудовані готельний бізнес, сфера обслуговування, музейництво (разом з кільцем замків довкола Львова). Щонайпершими завданнями є проблема водопостачання, реставрації та збереження історичного центру Львова.

Найближча мета української політики – статус асоційованого членства у ЕС та створення зони вільної торгівлі. Найближчим часом головними формами співробітництва України з її західними сусідами є співпраця у рамках таких спеціалізованих структур, як Вишеградська четвірка і Центрально-европейська ініціатива. Для України та Львова головним партнером у цій інтеграції, звичайно ж, є Польща – саме Львів міг би стати центром українсько-польського співробітництва у рамках співробітництва Україна-ЕС. Всі необхідні передумови для цього вже закладено.

Одним з напрямів евроатлантичної інтеграції України є її зближення з НАТО. У цьому сенсі Західний регіон України і Львів, як місце розміщення Штабу Західного оперативного командування Української Армії, дислокації Українсько-польського батальйону, розміщення найбільшого у Европі Яворівського військового полігону, на якому головно реалізується програма України та НАТО – “Партнерство заради миру”, мають шанс стати одним з істотних центрів саме цього процесу.

Певними кроками і розгортанні процесу інтеграції України до ЕС може стати створення у Львові постійно діючих наднаціональних установ, осередків діалогу політиків, учених, митців, першим прикладом чого став Самміт президентів Центральної Европи. Не позбавленій сенсу запропонований Києвом проект створення у Львові однієї з резиденцій президентів України – звичайно, у разі практичного, а не вербального европейського вибору України. Абсолютно необхідним є розвиток сітки генеральних консульств закордонних держав та представництв різних міжнародних інституцій.

Не менш вагомим, однак мало пропагованим і не використовуваним фактором є і те, що Львів є містом трьох всеукраїнських релігійних центрів – Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви та Вірменської Апостольської Церкви. Львів є унікальною доменою двох Кардиналів і може стати великим духовним центром, осередком екуменічного діалогу – передумови цього закладає Український Католицький Університет.

Тільки відкрите місто Львів має шанс не потонути у безнадійній провінційності, не застигнути у “закостенілостях” франкових Галапагосів, а стати успішним українським европейським містом.

---

1. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. К., Основи, 1998.

2. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., Прогресс, 1987.

3. Heidegger M. Holcwege. Die Zeit des Weltbildes. Frankfurt am Main, Vittorio Klostermann, 1950.