Орест Друль

Метрополійні візії

Кожне місто засобами своєї архітектурної семантики витворювало власний міф-утопію, матеріалізувало мрію його будівничих, їх розуміння покликання, місії міста – будучність, що чекає на своє втілення в просторі та традиції. З кожним новим поколінням вже втілена будівлями візія місії міста все більше впливала на розуміння перспектив його розвитку – як русло ріки урбаністична традиція міста спрямовувала цей розвиток в певному напрямку. Змінні політичні реалії, звичайно, намагалися керувати цим процесом розвитку, часами досягаючи успіху. Але це була, кажучи мовою фізики, нестійка рівновага, що без підтримки чужої місту сили тут же порушується – урбаністичне середовище змушує зійти з цієї неорганічної місту орбіти.

І, навпаки, якщо правильно вловити покликання міста, то саме середовище синергетично сприятиме розвиткові: феномен оцього міського середовища (зрештою, не тільки, але особливо міського) полягає в тому, що воно впливає на кожного мешканця, викликає цілком певні – “запрограмовані” – реакції та емоції. Феномен дії пластичних образів міста на міщан-реципієнтів відомий віддавна, техніки урбанізму сягають своїм корінням до давньогрецької традиції “театрів пам’яті” – мнемотехнік, що базуються на властивості певних місць викликати певні алюзії для створення “механізму запам’ятовування” через пригадування (архітектурне витворення “колективної пам’яті”), вибудовуючи соціально-культурну ідентифікацію особи, генеруючи приналежності індивіда до певної спільноти, міста, і, ширше, нації чи/та країни. Як писав Ігор Клех: “Галицькі міста – яко фабрики цивілізації – збудовані з того ж каміння і за тим же планом, що і центрально- та західноевропейські міста. І тому в так організованому міському середовищі (з вуличками, двориками, скверами, каварнями, кафельними п’єцами в квартирах і т.д.) самозароджуються і самовідтворюються ті ж реакції, емоції, конфлікти, що і у Кракові, Празі, Дрездені, чи якомусь Оломоуці”.

Місія Львова як міста метрополійного (тобто як центру окремішньої території, що притягає певні суспільно-політичні і культуральні активності) та ідентифікаційного (як центру кристалізації самототожности та самоусвідомлення всіх мешканців, що вважають себе приналежними до даної спільноти) визначалася його географічним розташуванням: як урбаністичного центру та міста “на межі”, причому амбівалентного у своїй “межовості”. Традиційна бінарна опозиція (центр-периферія) в кордонах держави, якій належав Львів (1), та різоматичне етнічне пограниччя різних культур і впливів на осях Схід-Захід та Північ-Південь (2); зіткнення кількох периферій (“...межа – це і є єдиний критерій для всіх ідентичностей сучасного світу” за Алешандро Мело) створювали необхідну напругу для ідентифікаційної кристалізації.

У різні періоди історії зовнішня щодо міста влада ставила різні акценти на дуалістичній місійності міста: за Австро-Угорщини наголошувалось на метрополійній місії столиці коронного краю (з намаганнями приглушити його ідентифікаційність), за часів ІІ-ї Речі Посполитої – на ідентифікаційній місії східного форпосту польськости (з намаганнями Варшави приглушити львівську метрополійність). Цю ж ідентифікаційну місію покликаний був виконувати і совєтський Львів: як великий промисловий та студентський центр, він мав би служити фабрикою російськомовних homo soveticus. (На маргінесі варто зауважити, що закономірно-парадоксальним проявом ідентифікаційної матриці Львова в умовах уніфікуючої політики полонізації чи русифікації стало виникнення у місті потужного джерела організованого українства та єврейства).

У часи екзистенції Львова в Українській державі, в силу її специфіки, два аспекти львівської місійності мали б стати рівноакцентовані. Вперше у своїй історії Львів став настільки унікальним: виявився єдиним в Україні великим европейським містом і мав би (міг би) прищеплювати українській традиції европейську ідентичність у її природних і автохтонних формах (1); Львів – єдиний в Україні питомо україномовний урбаністичний центр і мав би (міг би) задавати державності України українськість у природний і сучасний (навіть не індустріально-модерний, а постіндустріально-постмодерний) спосіб (2). Без розвитку метрополійних функцій Львова ці ідентифікаційні завдання осягти буде надзвичайно важко. Однак це зовнішні, суб’єктизовані через розуміння керівництвом країни цілей державної політики, рації посилення метрополійности Львова. (Об’єктивні резони полягають, звичайно, у релігійно-конфесійній, економічній, мовній та електорально-політичній окремішності територій, що їх “патронує” Львів)

Вперше системно-теоретичне обґрунтування природної необхідности існування міст – метрополійних центрів подав Вальтер Крісталлер у 1933 році у своїй теорії центральних місць, побудованій за принципом – мінімум часу, сил і засобів для досягнення населенням малих населених пунктів своїх центральних місць. Основний постулат цієї теорії в тому, що розміщення місць економічної діяльности (в широкому розумінні – просто діяльности) визначається попитом і пропозицією. Зі збільшенням витрат зростає реальна ціна товару, а, значить попит на нього зменшується. Очевидно, що зі зростанням віддалі (зі зростанням транспортних і часових витрат) попит на товар буде зменшуватися, поки не зникне. Зона збуту товару (в тому числі, скажімо, послуг управління, комунікацій, економіки, культури, освіти чи медицини) на ізотропній (щодо рельєфу, насиченості транспортними артеріями тощо) території буде мати форму круга і місце виробництва цього товару (послуг) найефективніше розмістити в центрі зони збуту, що стане центральним місцем, а поселення, що постачаються, стануть “залежними” місцями. Реальний розмір зони визначається транспортними витратами, що визначають ціну товару в порівнянні з товаром з іншого центрального місця – вся територія розділяється між ними. Зони в залежності від показників попиту можуть бути різними за величиною: товари, що мають вищий ціновий поріг будуть продаватися у меншому числі місць, ніж товари з меншим ціновим порогом. У результаті різних поєднань товарів та послуг, що пропонуються в різних містах виникає ієрархія “залежних” та “центральних” місць, міста спонтанно ранжуються за населенням, а що реальна територія неізотропна, то розташування населених пунктів не є геометрично правильним. Найвища концентрація пропозиції (а, отже, у пропонованій моделі і населення) досягається у її метрополійному центрі, де внаслідок високої концентрації індивідуальностей досягається нова, креативна якість – створюються умови для генерування нових ідей та “культуральних мутацій”. Всяка новація, всякі нові форми діяльности мають осередковий характер – виникають в точках розвитку, в осередках більш творчої діяльності, що потребує в цих місцях певної концентрації ресурсів. А. Ахієзер назвав цей феномен принципом Матея: “кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має” (Матей, 25:29).

Доповненням до теоретичного обґрунтування В. Крісталлером існування різновеликих міст може послужити емпірична залежність, знана під назвою “закон Ціпфа”. Ще у 1913 році німецький географ Ф.Авербах запропонував, що залежність між розміром міста за населенням p та його рангом r в переліку, ранжованому за цією ознакою, близька до Паретового розподілу доходів (F. Auerbach, Das Gesetz der Bevoekerungskonzentration, Petermanns Geographische Mitteilungen, 59, 74–76 (1913)):

r(p)=Ap-a .

А в 1949 році Дж. Ціпф, гарвардський професор польсько-єврейського походження, показав, що ступеневий коефіціент a рівний одиниці (G. K. Zipf, “Human Behavior and the Principle of Least Effort,” Addison-Wesley, Cambridge, Massachusetts, 1949.) і відтоді ранг-розмірна залежність носить його ім’я. Ця залежність характерна не лише для геоурбаністики, але й для дуже широкого кола суспільних та біологічних явищ, де необхідна мінімізація зусиль при досягненні найбільшої ефективності: частоти вживання слів у мові чи ранжування відвідуваності сайтів, згадуваний вже розподіл доходів чи кількість виконуваних музичних творів, розподілу науковців за числом опублікованих статей чи біологічних родів за чисельністю видів.

Чисельному аналізу закономірностей ранжування Ціпфа – феномену гідного подиву щодо його універсальности – присвячена чисельна література (з її оглядом щодо геоурбаністики можна ознаймитися, наприклад, в статтях G. Carroll “National City Size Distributions: What Do we Knowafter 67 Years of Research”, Progress in Human Geography,1982, №6 , p.1–43 чи P.Cheshire “Trends in Sizes and Structure of Urban Areas” в “Handbook of Regional and Urban Economics”, 1999 року видання).

П’ятдесят з лишком років досліджень цієї закономірности та її геоурбаністичному виявленні підсумовуються двома певною мірою тривіальними висновками: (а) розподіл розмірів міст доволі задовільно (у крайньому випадку хоча б для великих міст: з певного моменту розмір міст є прогресуючо меншим від передбачуваного закономірністю Ціпфа) апроксимується згаданою степеневою закономірністю та (b) коефіцієнт цієї показникової залежності близький до одиниці.

Менше консенсусу спостерігається стосовно пояснень природи Парето-Ціпфового феномену, хоча згрубша ці спроби можна згрупувати у два класи: (a) ієрархічні моделі, базовані на мікроекономічних припущеннях та (b) стохастичні моделі, що шукають причини у наслідках простих ймовірнісних припущень щодо виникнення та розвитку міст.

Обидва ці підходи вказують на передумову проявлення показникової закономірності належність ранжованих міст до певної системи розселення; в термінах центральних місць Крісталлера це можуть бути різнорівневі підсистеми – групи країн, окремої держави, регіонів у межах одного державного утворення тощо. Необхідність цієї передумови емпірично підтверджується кращою кореляцією розмірів (в сенсі кількости мешканців) міст в межах цієї системи з вказаною ранговою залежністю.

Використовуючи ці підходи, на основі залежностей Ціпфа для ранжування населення міст навколо Львова за часів Австро-Угорщини (1900 р.), міжвоєнної Польщі (1931 р.) та України (2001 р.) (Рис. 3) можна виявити географічне розташування територій метрополійної зони Львова в різних державах (Рис. 1). Варто зауважити, що міру метрополійного впливу певним чином характеризує інтенсивність міграційних потоків до Львова з територій навколо міста (Рис. 5).

Попри те, що Львів останні століття був метрополією другого порядку (тобто не столицею держави), зона його метрополійного впливу завше виходила за межі адміністративної одиниці, офіційним центром якої він був: королівства Галичини і Лодомерії в Австро-Угорській імперії (в зону його впливу потрапляла й частина Буковини), воєводства ІІ Речі Посполитої (в зоні його впливу були не тільки традиційні території Станіславського, Тернопільського та Краківського, але й частини Люблінського воєводств; натомість волинські воєводства так і не потрапили до львівської метрополійної зони), області СССР та України (окрім власне Львівської у метрополійну зону Львова входять ще шість західних областей України). Справедливості ради варто зауважити, що в системі Раднаргоспів середини 60-х років його понадобласний статус був законодавчо формалізований, але уніфікаційність планованих категорійних показників розвитку для совєтських обласних центрів другої категорії гальмувала розвиток одних і штучно посилювала розвиток інших (що, зокрема, вилилося відсутністю повноцінного другого міста львівської системи розселення): на графіках залежностей Ціпфа це чітко проявляється наявністю “плато” (міста з населенням 234–258 тис. мешканців), інші два плато – міста обласного підпорядкування та міста – районні центри. Порівняння графіків 1900 та 1931 років, до речі, вказує як в умовах міжвоєнної Польщі Краків почав переростати статус другого міста львівської метрополійної зони, формуючи власну систему розселення; більш органічно його статусу відповідає шоста позиція загальнодержавної системи розселення з метрополійним центром у столиці – Варшаві. Варто відзначити, що Львів зі своєю метрополійною зоною теж доволі органічно вписувався у цю систему займаючи позицію третього міста.

Цікаві результати дає застосування описаної теорії щодо сучасної України. Виявляється, що жорстка одноцентрова урбаністична політика України, яка утвердилась за роки незалежності після певних коливань у бік поліцентричности і знайшла своє логічне завершення у законі “Про столицю України – місто-герой Київ”.

Апроксимація такої емпіричної залежности між величиною міст України з населенням понад 10 тис.осіб (згідно з даними Держкомстату станом на 1 січня 2001 року) та їх рангом показує, що вона задовільно описується залежністю:

p = 5519,2r-1,0424

Тобто, для ефективного виконання Києвом функцій єдиного метрополійного центру всієї України його населення повинно бути не менше 5,5 млн., існуюче ж населення забезпечує лише 48% розрахункової концентрації людського капіталу. Для порівняння наведено залежність Ціпфа для системи розселення міжвоєнної Польщі (Рис. 2).

Аналіз даних щодо кількости населення в містах України вказує, що мінімальні відхилення при апроксимації реального ранжування степеневими залежностями Ціпфа досягаються при їх апроксимації чотирма (Рис. 4) групами міст – чотирма системами міського розселення (розраховуючи коефіцієнт кореляції вказаної залежності для урбаністичних систем різної конфігурації, можна підібрати нерозірвану сукупність міст, для яких цей коефіцієнт буде найвищим – і визначити таким чином шукану територію системи розселення):

Центральна (Київська, Житомирська, Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська, Сумська та частина Запорізької області) – з центром власне у Києві: p = 2441r-1,096 (відхилення чисельності населення метрополійного центру від розрахункової – 9,8%),

Північно-Східна (Харківська, Донецька, Луганська області) з центром у Харкові:

p = 1638,4r-1,058 (відхилення – 9,0%);

Південна (Одеська, Херсонська, Миколаївська, частина Запорізької області та Кримська АР) з центром в Одесі: p = 1041,5r-1,103 (відхилення – 3,8%) та

Західна (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Закарпатська та Чернівецька області) з центром у Львові: p = 823,4r-1,0184 (відхилення – 4,6%).

Коефіціент кореляції у всіх випадках вищий 0,99.

Варто відзначити, що тільки населення Києва перевищує розрахункову, населення інших де-факто метрополійних центрів України дещо менше – їхній розвиток відбувається повільніше, ніж вимагає фактичний статус цих міст. Разом у цих чотирьох де факто метрополійних містах проживає 17,6% міського населення України, у той же час в них розміщено 43% театрів України, 42% всіх вищих навчальних закладів, в яких навчається 46% українських студентів.

Не чіпаючи теми федерального устрою України, органічною структурою якого і можуть бути території названих систем розселення, необхідно наголосити на доцільності врахування природних процесів розвитку і функціонування різнорангових міст. Про ексклюзивність столичної метрополійності вже згадувалося; рівноранговість решти значимих міст України як звичайних обласних центрів витворює обумовлений державною бюджетною політикою дефіцит фінансових ресурсів у природніх метрополійних центрів, що не дає їм можливості повноцінно виконувати свої функції.

Попри всю неефективність, можливий, звичайно, і альтернативний сценарій розвитку: завдяки бюджетному накачуванню населення Києва і Донецька або Дніпропетровська зростає вдвічі, верхнє закінчення кривої Ціпфа випрямляється, і Україна стає типовою унітарною, з точки зору геоурбаністики, державою. Львову ж відводиться місце звичайного міста на позиції десь наприкінці першого десятка.

Для самого Львова можливі дві перспективи:

– міська традиція, репрезентована урбаністичним середовищем, виховає львів’ян відповідно до залишених попередніми поколіннями візій життя, життєвих стратегій, або

– суспільство гомосовєтікусів переробить міське середовище, тобто Львів, відповідно до свого розуміння міста.

Події urbi et orbi вказують, що друга перспектива стає все реальнішою...

Рис. 1