Юрій Борко

Двозначне партнерство

Реакція Европи на російські вибори і поворот у російській внутрішній політиці суперечлива. Бо й справді, як поводитися, сидячи на двох стільцях?

У Росії пройшли вибори до Державної думи. Европою прокотився вал відгуків. Переважно неґативних. Виходить, як гукнулося, така й луна? На перший погляд, так воно і є. Але при детальнішому огляді проступають деталі, що не вкладаються у схему лінійного взаємозв'язку між російським гуканням (вибори) і Европейською луною (ставлення до Росії).

Для експертів, наших і західних, не є таємницею, що відносини між Росією і Европейським союзом мають суперечливий характер. З травня 2000 року Москва і Брюссель невтомно повторюють, що вони є стратегічними партнерами. Підписано ряд важливих угод – у сфері науки і технологій, про здійснення усебічної програми ядерно-екологічної безпеки, про режим транзиту між Калінінградом й рештою Росії, про співробітництво між Росією й Европолом. Приплюсуємо сюди таку безпрецедентну акцію, як спільний демарш Німеччини, Франції і Росії напередодні вторгнення американських військ до Іраку.

Але головними свідченнями стратегічного партнерства покликані стати два проекти. Перший – розпочатий два роки тому енергодіалог, що повинен перерости у багаторічну грандіозну програму енергетичного співробітництва. Другий – концепція чотирьох "спільних просторів", вперше оприлюднена на Санкт-Петербурзькому саміті Росія – ЕС 31 травня 2003 р. Відповідно до неї метою Росії й ЕС є створення у далекій перспективі спільного Европейського економічного простору, простору свободи, безпеки і правосуддя, простору зовнішньої безпеки і простору наукових досліджень і освіти, включаючи культурні аспекти. У спільній заяві, прийнятій на Римському саміті Росія – ЕС у листопаді, так відкрито і сказано: створення спільних просторів – це і є інтеґрація Европи. Картина просто ідилічна.

Однак, як тільки партнери переходять від далекосяжних цілей і проектів до насущних завдань, що вимагають рішень, обійми змінюються бойовою стійкою.

Москва і Брюссель загрузли у дебатах зі спірних питань і взаємних претензіях. Часом розбіжності переходять у жорстке протистояння. Так було під час обговорення умов пасажирського транзиту між Калінінградом і рештою Росії. Так є і на переговорах про умови вступу Росії до СОТ. На початку грудня, зустрічаючись з европейськими бізнесменами, Владімір Путін сказав: „Ми постійно чуємо запевнення ЕС про підтримку вступу Росії до СОТ. Але насправді, на жаль, кожного разу ми зіштовхуємося з невиправдано жорсткими вимогами, що фактично блокують вступ Росії до СОТ”. Публічне звинувачення у невідповідності слів і справ кинуто керівникам ЕС не журналістом чи експертом, а президентом держави, названої у Брюсселі стратегічним партнером.

Спектр розбіжностей дуже широкий – від взаємних обвинувачень у торговому протекціонізмі до взаємовиключного підходу у врегулюванню конфліктів на теренах СНД (Молдавія, Грузія, вірменсько-азербайджанський конфлікт). По всіх цих питаннях йдуть затяті торги, і взаємоприйняті компромісні рішення здобуваються кров’ю і потом. Можна, звичайно, списати витрати на надзвичайно складні і не занадто ефективні бюрократичні механізми. Можна послатися на те, що суперечки і торги є неминучим атрибутом ділових зв’язків, кивнувши при цьому на відносини трансатлантичних союзників – США і ЕС.

Однак, відносини між Росією і ЕС – принципово инший випадок. У чомусь вони перегукуються з назвою колись популярної в нашій країні повісти американського письменника Мітчелла Уїлсона „Брат мій, ворог мій”. Зрозуміло, Росія і ЕС – не брати, але вони близькі сусіди, занадто великі, щоб недооцінювати один одного, і просто приречені на співробітництво в силу істотної економічної і політичної взаємозалежности, а також наявности деяких спільних інтересів далекосяжного характеру. Росія і ЕС уже не вороги, але все ще персони, що не довіряють одна одній, дуже різні і спільну мову знаходять з великими зусиллями.

До того ж це партнери, що перебувають у різних вагових категоріях, що володіють різною спроможністю до співробітництва, що по-різному розставляють найближчі і дальші пріоритети. Суму цих розходжень можна виразити простою формулою: ЕС більше спроможний до взаємодії з Росією, але бачить у ній не теперішнього, а потенційного партнера і в тому випадку, якщо згодом вона створить ефективно функціонуючу ринкову економіку і стійку політичну систему демократичного типу; Росія, натомість, дуже зацікавлена у співробітництві з ЕС, особливо економічному, але не готова сьогодні, і ще довго не буде готова, співпрацювати в масштабах, що відповідають сукупним ресурсам партнерів. Цими двома "так, але..." і пояснюється той очевидний дисонанс між амбіційними проектами й убогою практикою співробітництва ЕС і Росії. Проекти розраховані як мінімум на 15–20 років, здійснювати їх доведеться новим політикам, а поки вони ніби компенсують відсутність вражаючих реальних плодів співробітництва.

У цих умовах будь-яка подія в Росії чи Европі, що йде, на думку однієї зі сторін, врозріз з концепцією партнерства, викликає у неї надмірно неґативну реакцію.

Згадаємо хоча б істерику, розіграну частиною російських політиків і журналістів у зв’язку з подвійною данською відмовою – екстрадиції Ахмада Закаєва і заборони проведення чеченського конґресу в Копенгаґені. Вибори в Державну думу – подія значно важливіша, і викликаний нею великий резонанс у Европі закономірний. Але він не схожий на злагоджений хор у стилі грецької трагедії. Західноевропейське суспільство, на відміну від майже аморфного російського, чітко структуроване. Тому й оцінки виборів, їхніх наслідків і особливо впливу на відносини Европи з Росією, що прагне інтеґрації, неоднозначні.

Публічні політики, партії ліберально-демократичного скерування, громадські організації, особливо правозахисні, переважна частина ЗМІ зреагували в унісон: Росію тягне в минуле, у ній посилюється вплив націоналістів і ультраправих, вона не приймає цінностей західної ліберальної цивілізації і не хоче інтеґруватися з сім’єю демократичних націй Европи. Ці кола найбільш послідовні у своїй критиці новітніх тенденцій розвитку російської держави і суспільства.

І вони ж найбільш прямолінійні у своєму підході до відносин з Росією: зближення з нею – це, по суті, її однобічний рух у бік Заходу.

Такою була категорична умова ЕС, коли він заявив на початку 90-х років про свою готовність відкрити двері країнам Центральної і Східної Европи. Протягом 10-ти років Брюссель жорстко контролював процес реформ у цих країнах, привселюдно виставляючи їм оцінки за успіхи чи недбайливість. Чи не зайве доводити, що у відносинах з Росією цей сценарій не пройде?

Існують, однак, і инші підходи. Реакція західноевропейських ділових кіл на думські вибори і попередній "наїзд" влади на ЮКОС і Міхаїла Ходорковского виявилася достатньо стриманою, якщо не нейтральною. Великий бізнес, стратегічно зацікавлений в освоєнні російського ринку, керується, насамперед, такими критеріями, як політична стабільність, порядок у країні, нехай навіть ціною посилення авторитаризму й обмеження демократії, гарантії іноземним інвесторам і особистій безпеці іноземців, що працюють у Росії.

Европейський бізнес покладається на логіку розвитку вже утвердженої в Росії ринкової економіки, і на те, що в ній ґрунтовно укорінилася оновлена російська бюрократія.

Від президента Путіна він чекає розширення нормативної бази ринкової економіки, недвозначного юридичного закріплення прав власника, сприяння розвитку ринкової інфраструктури, створення стабільної і прозорої системи оподатковування і т.п. А тому прямі іноземні інвестиції у національну економіку, на дві третини західноевропейські, збільшилися з 4-ох мільярдів доларів у 2002 р. до 6-ти мільярдів у 2003-му, тобто на 50%. Інвестиційний рейтинг Росії росте, іноземні компанії і банки створюють нові дочірні підприємства, відкривають філії, оголошують нові проекти і т.д.

Чи виправдається розрахунок на те, що дрейфуюча до авторитаризму російська держава зуміє цього разу знайти такий баланс відносин з економікою і суспільством, що запобіжить новому застою і наступному колапсу у нашій країні? Такого прецеденту в російській історії не було.

 І нарешті, про реакцію европейських державних лідерів. Точніше, про відсутність такої. Справді, як поводитися, сидячи на двох стільцях? З одного боку, варто було б солідаризуватися з гласом громадськости, з иншого боку – не можна не враховувати інтереси ділових кіл. Тобто, сидіти – незручно, а визнати це – непристойно. Але і це не все. Росія – не рядовий партнер. Всезагальна війна проти міжнародного тероризму і транснаціональної злочинности, реґіональні конфлікти і диктаторські режими, нерозповсюдження ядерної зброї, енергетика і довкілля – у всіх цих критичних сферах життя без діалогу і співробітництва з Москвою не обійтися. От і мовчать европейські державні мужі. Доброзичливо прокоментувати вибори міг би Сільвіо Берлусконі, але він уже спробував це зробити у зв’язку зі „справою Юкоса”. Як це сприйняли в Европі пам’ятають усі. Досвідчений оглядач газети "Файненшл Таймс" Мартін Вульф досить точно розшифрував формулу мовчання европейських лідерів: „Нехай і авторитарна, але процвітаюча Росія буде більш бажаним сусідом для инших країн, ніж Росія злиденна”. Було б наївно очікувати від них такого зізнання.

А у розсудливої людини виникає лише одне запитання: чи можлива авторитарна, але процвітаюча Росія?

Вибори в Думу призвели до зміни тендітного балансу позитивних і неґативних тенденцій у відносинах Росія – ЕС. Зміни, зрозуміло, на гірше. Очевидно, співробітництво буде розвиватися. Прагматичне і взаємовигідне. Але реальне партнерство, засноване на прихильності спільним базовим цінностям, що відрізняється високим рівнем взаємної довіри, що наближає до створення єдиної сім’ї европейських народів, стало ще більш віддаленою метою, ніж це було кілька років тому.

Переклала Марта Філь