Владімір Ґутнік

Від партнерства до асоціації?

“Европейський вибір” Росії, привабливий та ризикований, з предмету ейфорії від включення до високорозвинутої цивілізації перетворюється на все більший елемент сумніву та розчарування. Чому Европа? Що вона, загрузла у дискусіях і бюрократичних процедурах, розколена іракською кризою і нездатна подолати чи то стагнацію, чи то вже рецесію, може дати Росії? Хіба Росія як велика евразійська держава не приречена на багатовекторну спрямованість своєї політики та вибору орієнтирів розвитку? І взагалі, невже бабуня Европа (можна висловитись жорсткіше – немічна бабуня) подужає змагатися з енергійними та невтомними США у постачанні зразків і моделей країнам, що прагнуть стати цивілізованими (чи вестернізованими)?

Я не випадково перелічив на початку питання, що постійно ставлять російські експерти та журналісти. Вони примушують замислитися, чи не ризиковано беззастережно прямувати у фарватері Европейського Союзу? Розумінням цього проникаються не лише прихильники самобутности Росії (що, на мій погляд, те ж саме, що її евроазійська природа), але й сучасні західники. Їх резони не є безпідставними, і тому при виборі орієнтирів нашого розвитку корисно зайвий раз зважити всі “за” і “проти”.

Щоправда, скрупульозно підрахувати ймовірні надбання та втрати від орієнтації на Европу практично неможливо. Для цього необхідно не лише враховувати велику кількість постійно змінних елементів взаємодії Росії з иншими країнами, але й передбачити нові фактори, що можуть виявитися у майбутньому. І тим більше варто передбачити ризики та шанси потенційних змін, особливо якщо це стосується російсько-европейських відносин, бо у цій сфері присутні обставини, які вважаються несуттєвими або очевидними, і тому їх схильні виносити за рамки дослідження. Хочу попередити читача, що будь-який аналіз даної проблеми, зокрема, й моя стаття, не можуть бути вільними від політичних (чи ідеологічних) переконань автора.

На оцінку російсько-европейських відносин об’єктивно впливає вся їх історія: геополітичні розрахунки, військові доктрини, різноманітні конструкції теоретиків та ідеологів то наближали нас до Европи, то відштовхували від неї. Не будемо вдаватися до середньовічних уявлень про натиск на Схід (Drang nach Osten), що постійно відтворюються у різноманітних варіаціях навіть сьогодні, проте зазначимо, що саме експансіонізм Европи завжди вселяв побоювання вітчизняним мислителям та політикам. Коли ж вона стала потроху відмовлятися від гегемонізму та імперіалізму з російського боку з’явилося розчарування: “не той зразок для наслідування, явно не той!”

Ці роздуми мають прямий стосунок до економічної співпраці Росії та Европи (чи ЕС). Наші співвітчизники все ще остерігаються захоплення, проникнення або домінування. Але з часом, якщо ці страхи і відходять у минуле, то ідентифікація самих себе як не-европейців залишається. У результаті, не дивлячись на традицію насильного запровадження европейських інститутів, ті не приживаються, а европейський досвід залишається чужим. Тому багатьом пріоритетний характер европейського спрямування співпраці видається надуманим, а її поглиблення аж до інтеграційних форм – нереалістичним.

На мій погляд, ці висновки неправильні. Незалежно від географічного розташування нашої країни у ній більше европейського, ніж евроазійського, при чому не лише у культурно-історичному сенсі, але й з точки зору типу господарювання, а також інтенсивности й якости економічних зв’язків. Европа завжди була і залишається не лише важливим, але й домінуючим зовнішньоторговим партнером Росії. Цього ніхто не спростовує. Щодо типу господарювання і розвитку, то багато російських і европейських експертів можуть вважати цю мою тезу надуманою. Однак, не варто поспішати. Господарка нашої країни, безумовно, відрізняється від німецької, французької чи литовської, але і вони різняться між собою, инколи навіть дуже суттєво [1]. Російська специфіка перебуває серед “европейських особливостей”. Водночас у господарських порядках вищезгаданих країн немало спільних рис, не властивих, до прикладу, американському порядку.

На мою думку, Росія володіє більшою частиною европейських рис (щоправда, ці риси не достатньо розвинуті) і прагне підсилити цю подібність. До того ж, коли їй це вдасться країна буде розвиватися більш стабільно. Однак, аби російська господарська система стала ринковою, їй не вистачає кількох важливих елементів – власне не специфічних, а спільних із західною економічною та суспільною культурою. Це передусім підприємницький дух у широких колах населення і культура господарської поведінки, заснованої на договірному праві.

Таким чином, справа не лише у торгівлі чи инших формах співпраці, хоча взаємодоповнюваність і взаємне притягання економік проявляться тут більше, ніж у відносинах між Росією і США чи Китаєм. Саме з Европою у нас можливі такі найбільш ефективні й глибокі форми економічної взаємодії, що передбачають взаємну залежність та переплетення економік, як поглиблена спеціалізація і широкомасштабна кооперація – передусім у переробних галузях промисловости. А хіба не це потрібно в першу чергу? Европейська модель краще за все забезпечує “м’яку вестернізацію”, повільне, але стале просування в бік формування дійсно вільного підприємництва і конкурентного порядку при якісно новій, сильній соціальній політиці.

Розпочну, з торгівлі, як найбільш виразного індикатора співпраці. Инші форми взаємодії без неї неможливі.

Перекоси і перспективи російсько-европейської торгівлі

Наша торгівля з европейськими державами, в першу чергу з державами-членами ЕС, створює найбільш стійку основу для поглиблення співпраці. У доступному для огляду майбутньому ситуація навряд чи серйозно зміниться. При всій значимості США для світової економіки їх частка у російському зовнішньоторговельному обігу, швидше за все, буде триматися позначки 5%, а частка Китаю, торгівля з яким бурхливо розвивається збільшиться до 7-8%. Торгівля з Европою (без країн СНД) становить більше половини російського товарообігу, у тому числі на держави ЕС припадає майже 37%.

Проаналізувавши динаміку товарообігу Росії з нинішніми членами ЕС і 10-ма країнами кандидатами, бачимо, що вона не така вже й погана. Не дивлячись на невеликі коливання, позиція европейських країн в нашій торгівлі зміцнюється, величезне позитивне сальдо російського торгівельного балансу потрохи пом’якшується, оскільки минулого 2002 року темпи росту імпорту з обох груп суттєво перевищили темпи росту експорту. На жаль, зберігається істотний перекіс взаємної торгівлі – слабка диверсифікація російського експорту. У 2001-му 67,3% сукупного експорту РФ до країн-членів ЕС склали мінеральне паливо, нафта та продукти її переробки, бітумінозні речовини, натуральний віск. Слідом йде частка дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння, дорогоцінних металів тощо (4,7%), чорні метали (4,3%), трохи паперу та продукції неорганічної хімії. Решта – дрібниці, заради яких навіть антидемпінгове дослідження проводити соромно.

Якщо структура російського експорту до країн ЕС залишиться такою ще найближчих два – три десятиріччя, жодні програми, стратегії чи угоди вже не зможуть зробити співпрацю більш ефективною. Допоки нафта і газ, що їх російські монополісти поставляють европейським монополістам, становитимуть дві третини нашого експорту, інтернаціоналізація виробництва, переплетення капіталів, а особливо виробнича кооперація залишатимуться слабкими та фрагментарними. Імпорт з Европи, зрозуміло, є більш диверсифікований: 21 відсоток припадає на обладнання та механічні устрої, котли, ядерні реактори, 9,6% – на електричні машини та устаткування, 6,5% – на фармацевтичні товари тощо. Але навіть такий імпорт не створює основи для більш розвинутих форм кооперації. У торгівлі основними товарами перші позиції займають, як правило, одні й ті ж країни, при цьому розрив між лідерами – нинішніми членами ЕС і країнами –кандидатами –доволі суттєвий.

Таким чином, якщо на три провідні товарні позиції російського експорту в ЕС припадає більше 76% його сукупного обсягу, то на провідні товарні позиції імпорту з тих самих країн – трохи більше 37%. Обидві сторони зацікавлені усунути цей очевидний перекіс. Особливо підкреслю, що сучасний міжнародний розподіл праці сприяє росту внутрішньогалузевої торгівлі за рахунок поглиблення спеціалізації та виробничої кооперації (не випадково основні торгові партнери Німеччини – це Франція, США, Нідерланди, хоча структура виробництва та експорту всіх чотирьох країн практично однакова). Росія ж практично не знає такої форми зовнішньоторговельних відносин, причому не лише з країнами – членами ЕС чи США, але й з партерами СНД чи ЕврАзЕС.

Такі самі перекоси характерні для европейських інвестицій у Росію. Наш провідний зовнішньоторговельний партнер Німеччина за накопиченням прямих інвестицій в Росію раптом опинилася на п’ятому місці, поступившись не лише США і Великій Британії, але й Кіпру і Нідерландам. З точки зору проблеми, що вивчається, знаковим є те, що з першої п’ятірки країн – прямих інвесторів три входять до ЕС, а ще одна незабаром вступить до нього (хоча відомо, що за капітал надходить до нас з Кіпру). Та факт залишається фактом: за останні три роки европейські, особливо німецькі, інвестори надавали перевагу вкладенню засобів не в Росію, а в держави Центральної та Східної Европи.

Спільний европейський економічний простір та інституційне перетворення Росії

Ідею Спільного европейського економічного простору (СЕЕП) політики висунули два роки тому. Вона не лише не була концептуально опрацьована – не існувало навіть більш-менш чіткого уявлення про її зміст. Лише за останній час було здійснено спробу сформулювати принципи побудови СЕЕП і запропонувати механізми, що б дозволили б йому функціонувати. Багато проблем ще не розв’язано, але головна лінія створення спільного европейського простору вимальовується уже досить чітко: конвергенція форм і методів державного регулювання і законодавства, що сприяє розширенню зовнішньої торгівлі, збільшенню інвестицій, розвитку виробничої кооперації та науково-технічної співпраці.

Найбільш важливий та корисний елемент формування СЕЕП, що не поступається за значенням створенню зони вільної торгівлі, – це інституційні перетворення в Росії на основі досвіду країн Европейського Союзу. Можна погодитися з Владіміром Мау і Владіміром Новіковим, що “адаптація інститутів ЕС до російських умов є одним із факторів формування спільного економічного простору, тобто поступового скасування економічних бар’єрів” [2], а також подальшої і більш ефективної лібералізації російської економіки, набуття нею ринкових характеристик. До того ж, створення СЕЕП відбувається на тлі очікуваного вступу Росії до СОТ, де інституційні фактори також відіграють важливу роль.

Для внутрішньоекономічного розвитку особливо важливі інституційні зміни, що поступово здійснять суттєвий (як позитивний, так і неґативний) вплив на підприємницьке середовище.

Інституційні реформи повинні бути спрямовані на суттєве збільшення кількости малих і середніх підприємств (з 800-900 тис. діючих сьогодні, до 6-7 млн. в майбутньому). В умовах більшої відкритости економіки вони здатні відіграти важливу роль постачальників послуг та сформувати необхідний “субпідрядний” простір для великих західних фірм, присутність яких на російському ринку буде зростати. До того ж, питома вага малого та середнього бізнесу – передумова здоров’я економічної структури. Такі зміни дозволяють поступово подолати енергосировинну спеціалізацію російської економіки і більш раціонально включити її до світових господарських процесів (зокрема, на основі виробничої кооперації з іноземними фірмами).

Для реалізації нових елементів російської економічної та зовнішньоекономічної політики, було б корисно активно взаємодіяти з органами Европейського Союзу. Його розширення зовсім не означає появу нової “стіни”, а надає нашій країні – не лише у стратегічному плані, але й короткостроковій перспективі – відчутні результати: більш широкий та просторий ринок, єдині правила, що полегшують роботу російських компаній, розширення прикордонної та реґіональної співпраці, єдиний цивілізований транзитний простір.

Та односторонніх дій Росії буде не достатньо, і, якщо европейці хочуть, щоб процес зближення будувався на взаємній зацікавленості, ми маємо право розраховувати на відповідні кроки. В інтересах ЕС і держав, що входять до нього, всіляко сприяти інтеграції російського бізнесу до европейського ділового середовища, зокрема, підтримувати участь російських компаній в европейській банковій та фінансових сферах; заохочувати ефективні форми кооперації. Зараз внутрішньогалузева торгівля фактично відсутня, але вона буде розвиватися, якщо стимулювати перехід від складального виробництва, чим займаються европейські фірми в Росії, до створення повноцінних виробничо-технологічних ланок на основі спеціалізації і кооперування підприємств Західної, Центральної, Східної Европи та Росії. Те саме стосується спільних проектів у сфері інфраструктури , зокрема, транспорту та комунікацій. Все це можливе за умови, що у російському економічному просторі будуть діяти ті ж принципи господарювання, що і в ЕС. Якщо ж ми не створимо єдиний економічний (ринковий) та правовий простір у власній країні, то який сенс говорити про перспективи СЕЕП ?

Асоціація з Европейським Союзом

Чи треба Росії вступати до ЕС? Зазвичай на це неактуальне і навіть безглузде запитання відповідають у два способи: “нас туди не кличуть і ніхто нас там не чекає” і / або “і не дуже-то й хотілося”. Подібні відмовки не наближають нас до розуміння проблеми. Йдеться ж не про те, що прийшов час для напрацювання механізмів, що ведуть до тривалих переговорів про вступ до Европейського Союзу, або, як мінімум, зазначити терміни їх початку. Справа в иншому. Навіть якщо припустити, що російська економіка розвинеться настільки, що показник ВВП на душу населення підніметься до 2/3 чи ¾ середньоевропейського, а вибори на всіх рівнях стануть вільними та демократичними, однак постане проблема: чи має сенс вступ нашої країни до ЕС як повноправного члена?

Одразу зазначу, що розраховувати прибутки та витрати гіпотетичної інтеграції неможливо. У випадку стійкого росту російської економіки вже через 7-10 років її структура може суттєво змінитися [3]. Чи збережеться при цьому залежність російської економіки від експорту енергоносіїв, сказати важко. Та й взагалі говорити про ефективність інтеграції (чи то до ЕС, чи то до СНД) важко, допоки економіка переживає трансформаційну кризу чи щойно подолала свій перехідний період і вийшла на траєкторію росту.

Запитання, таким чином, треба ставити так: якщо розвиток Росії буде сприятливим, чи треба їй прагнути – хай навіть у віддаленому майбутньому – членства в Европейському Союзі? Сьогодні я схильний швидше до неґативної відповіді на це питання. Причому не стільки через розміри російської території, строкатість національного і релігійного складу населення (пригадайте, яку настороженість викликає в ЕС питання про вступ мусульманської Туреччини) чи відмінностей в менталітеті. Основною перешкодою можуть стати зовсім не відмінності економічних структур й інститутів, що будуть зберігатися ще протягом десятиліть.

Вступ нашої країни до Европейського Союзу є недоцільним передусім через невідповідність його організаційних структур та механізмів управління завданням, що стоять перед російською економікою. Росія не просто територіально велика. Умови господарювання у ній надто диференційовані, а можливості управління в рамках однієї структури обмежені. Навіть у СССР спроби запровадити єдину структуру вели до зниження ефективности (а будь-яке послаблення однаковости тут же породжувало відцентрові тенденції).

ЕС утворювався як відносно обмежене за масштабами інтеграційне угрупування, і навіть заплановане у 2004 році розширення значно ускладнить керованість новим утворенням. Зрозуміло, що інституційні реформи і модернізація механізмів управління усунуть найнебезпечніші проблеми. Европейці зуміють більш-менш швидко налагодити роботу інтеграційного організму. Але справа не обмежиться його адаптацією, він почне трансформуватися.

З одного боку, вступ до ЕС таких гігантських держав як Росія чи Україна може відобразитися чи підірвати процес адаптації – трансформації, спричинити новий шок, що здатний суттєво ослабити дієздатність єдиної Европи. З иншого боку, пристосування Росії до бюрократичних процедур та інструментів, просте запровадження норм та правил розроблених без її участи і без врахування особливостей країни, можуть завадити їй віднайти власну нішу і шляхи розвитку у рамках ЕС. Якщо Росія виявиться скованою европейськими “обручами” і буде змушена плентатися у фарватері европейської політики, то це сповільнить її посттрансформаційний розвиток і формування нової системи розподілу праці. Більше того, надмірна уніфікація інститутів шкідлива і для Европейського Союзу, бо вона підриває можливості конкуренції між ними [4].

Чи з цього випливає, що европейська інтеграція чужа Росії і їй не варто йти на тісне зближення з ЕС? Зовсім ні!

Навпаки, тісна співпраця з цією організацією, орієнтація на загальноевропейські норми і правила допоможуть нашій країні створити ефективний господарський та суспільний порядок. Але при зближенні – не побоюсь підкреслити це – навіть при запозиченні у ЕС певних форм та інститутів, Росія повинна залишатися самостійною у прийнятті рішень. Якщо ми хочемо зберегти свободу вибору форм, інструментів, змін, термінів тощо і водночас будемо суворо орієнтуватися на европейську модель, наша країна буде більш европейською, аніж тоді, коли Москва доможеться формального членства в спільній організації европейських держав. І буде змушена коритися “спільно” напрацьованим рішенням. При цьому я не маю на увазі повну сваволю російської політики, вона повинна слідувати принципам та правилам, а не організаційним структурам Европейського Союзу.

Чи означає це, що нам, як пропонують деякі експерти [5], варто зосередитися на удосконаленні механізму, передбаченого Угодою про партнерство та співпрацю? Думаю, що простий міжнародний договір такого плану (чи навіть такого, як вдалі угоди між Швейцарією та ЕС) навряд чи підходять для якісно нових форм взаємодій між Росією та ЕС. Політичні виклики та економічні потреби вимагають формалізації Спільного европейського економічного простору шляхом створення особливої асоціації.

Хоча у деяких випадках можливе пряме запозичення (до прикладу, технічних стандартів). Що стосується правових норм, то їх просто неможливо запроваджувати у невідповідні структури (до прикладу, вдале европейське акціонерне законодавство застосовувати до вітчизняних Відкритих акціонерних товариств, або деякі привабливі форми европейського соціального порядку – до російської соціальної політики).

Для успіху асоціації недостатньо добрих побажань і аморфних “стратегій”, за реалізацією яких ніхто не слідкує. Необхідна сила, що дисциплінує, стимулює та корегує рух вперед. Організаційні форми (але не такі, як сьогодні в ЕС) все ж знадобляться. Якби можна було обмежитися зоною вільної торгівлі, то достатньо було б скористатися швейцарським досвідом. Але Швейцарія – розвинута країна з конкурентноспроможною економікою та непоганою інституційною структурою. Нам це все лише належить створити. Асоціація Росія – ЕС важлива не стільки для формування “спільного ринку”, інтенсифікації торговельної, інвестиційної, фінансової й науково-технічної співпраці , скільки для відносно швидкої та ефективної модернізації. Иншими словами, разом з Европою ми швидше позбавимося своєї “перехідности” і здобудемо повноцінний російський господарський порядок.

Переклала Оксана Дащаківська

---

1. Див. “Западноевропейские страны: Особенности социально-экономических моделей”. М.: Наука, 2002.

2. Мау В., Новиков В. Отношения России ЕС: Пространство выбора или выбор пространства? // Вопросы экономики. 2002. №6. С. 135.

3. Дынкин А. Есть ли у России шанс в глобальной экономике? // Pro et contra. 2002. Т. 7 №2. С. 43-44.

4. Schüller A. Die Europäische Union vor der Frage der Osterweiterung: Entscheidunglinien und Hindernisse// Schüller A. Marburger Studien zur Ordnungspolitik. Stuttgart, 2002. S. 214, 224-226.

5. Див. Иванов И. Общее европейское экономическое пространство: Взгляд из России. М., 2002. С. 7.