Андрєй Ґорних

Росія як справа смаку

Питання ставлення до Росії у постсовєтському просторі нагадує гебрейське питання столітньої давности. Була колись земля обітована, що благими намірами вимостила дорогу до пекла і розіп’яла своїх богів. Народ, що жив на ній, розкидало по всьому світу – і серед твоїх сусідів напевно знайдеться не один із них. Але фантазм цієї землі хвилює, а в очах людей, що колись-то її заселяли, тривожно читається закоренілий месіянізм.

Мова, звісно, про совєтську Росію, про СССР і совєтських людей. Бо Росія новітньої історії, Росія, що модернізується, не так частина – хай яка значуща, хай навіть центральна – геополітичного полотнища під назвою СССР, до якого імперською грубою ниткою підшивалися різнобарвні фраґменти “нацокраїн”, – як сама текстура цього полотнища. Росія-бо “лягла в основу” до втрати ідентичности, розпустилася на нитки, із яких стала сплітатися нова соціяльна “матерія” без будь-яких національних візерунків, які б на ній були вишиті. “Россия” навіть анаграматично немов би вплетена в “СССР”: потрійне “с” як посилення подвійного “с” в обрамленні “р”; СССР виглядає як суха квінтесенція початкових приголосних, чоловіча інверсія “жіночної” Росії.

Слово “Росія”, немов дно морського корабля, обросло множинністю побічних смислів. Власне кажучи, така доля усіх слів в епоху постмодерністського надвиробництва цінностей. І коли ми їх уживаємо, нам, здається, уже не те що “не дано предугадать”, а й узагалі заборонено знати, як відгукнеться те чи те слово на боці иншого. Слово як монада, наповнена індивідуальною експресією, у непроникній оболонці. Коли тільки мова заходить про Росію, мені, її уродженцю, який ось уже добру половину свого життя живе у Бєларусі, особливо тоскно. Чи це звучить з уст російських лівих, чи державників, чи постсовєтських прозахідних націоналістів – я не розумію, про яку Росію йдеться. Кожен-бо залучає той ряд побічних асоціяцій, що необхідний для оформлення власної психічної напруги. “Росія” – це містка, “доленосна” (бо говорити про Росію значить говорити про її долю, а отже і про долю самого мовця), пуста форма для вияву риторичних енергій політологічного розмаху. Одні втратили Країну, инші ніяк не можуть від неї звільнитися. Усі мовчкирозуміють, що говорять про одне й те ж.

Вдаючись, із певним наміром, до грубого історичного схематизму, я би виділив чотири “археологічних” шари у семантичній масі слова “Росія”.

Петровська епоха: молода нація, що силою самоутверджується як европейська імперія. Молодий національний капіталізм, із великим розмахом, ремісничий і безпринципний. Бородата боярська ретроградність і сказання глибокої давнини. Селянство як нечулий матеріял історії. Історичний оптимізм, замішаний на крові.

Останнє століття дому Романових: “домашній” відпочинок для городських станів і селянської общини від першого натиску европейських буржуазних революцій. Блискучий аристократизм і солідне купецтво, дрімуча б’юрократія, прекраснодушні поміщики-самодури і скотиняче становище “простої людини”. Класичне російське мистецтво. Самодержці, замкнені у своїх фантазмах і фобіях. Зростання розброду і партикуляризація суспільного життя із розвитком капіталізму у Росії. Трагічно-апокаліптичні відчуття кінця світу, історії.

Совєтська Росія: постпетровське повторення західної модернізації під лозунгом розриву із капіталізмом. Хитрість історичного розуму, що перехитрив самого себе – модерн без суб’єкта, технологічний прорив при затримці виміру колективної утопії. Супутні крайнощі творчого ентузіязму і чорної депресії, тріюмфу і терору, аґресивного невігластва партократії і високого совєтського мистецтва. Новий історичний оптимізм, замішаний на ще більшій крові.

Постсовєтська Росія: сильні і тямущі чоловіки безсистемно-індивідуально вихоплюють гарячі шматки власности у чоловіків кволих і нетямущих. Залишки “системности” (ФСБ або губернаторський клуб) виступають лише як іще одні гравці у процесі перерозподілу власности. “Спільна справа” – споживання; імітація індивідуальности і побутовий комфорт. Смерть мистецтва і глибокодумности, більше стилю та аналітичної розсудливости, вишукана журналістська словесність, свобода (або: нарешті інтеліґента залишили без державного нагляду і без грошей). Суспільна прострація, домінування медій і посередників. Ідеологічна знемога в очікуванні третього – остаточного – “Петра”, який би поєднував у собі процвітання індивіда і потугу держави. Загалом же меланхолійне переживання кінця Історії як доконаного факту.

Кожен із цих станів має доволі широкі, проте достатньо відмежовані одне від одного асоціятивні поля, ціннісні модальності і систему образів, що репрезентують ту чи ту частину “Росії”, до того ж, ці страти “російськости” внутрішньо суперечні. Ось таке моє ad hoc бачення “Росії”, якщо не заглиблюватися в особисті поетичні інтуїції на тему “с чего начинается Родина”. І тут справа не в тому, аби констатувати, що “Росія” – це радше місиво, а не масив значень, полісемічна хмара, яка не має стійкого ядра, а це дозволяє якщо не зрозуміти, то принаймні вибачити будь-який слововжиток, із нею пов’язаний. Мій задум полягає в тому, аби окреслити Росію як більш-менш стійкий концепт, як предмет суперечки. Позаяк після досвіду зіткнення із постсовєтським націоналістичним антиросійським дискурсом у мене загалом склалося враження, що “Росія” (як і багато инших речей) – цілком перейшла у ділянку смакових суджень.

Росія як концепт найбільш драматично описує траєкторію діялектики індивідуального і загального у новітній історії: відкриття перспектив Утопії, Історії, колективного проєкту, їх провали можуть виявитися доволі повчальними для розуміння постсовєтського (пост) модерністського типу суб’єктивности, якщо подолати особисті перспективи. “Росія” – це означення спроби “реалістичного” (у сенсі середньовічного філософського реалізму, у сенсі ранньокапіталістичного реалізму як стилю мистецтва і життєвого канону інтеліґенції) співвідношення індивідуального і загального в інородних рамках західного модерну. Останньої спроби узагалі якось співвіднести ці два первні перед постмодерністським зняттям самої проблеми такого співвіднесення. І тією мірою, якою постсовєтській людині важко повірити в те, що нескінченне індивідуальне коло заробітку-споживання суть єдина історична перспектива, Росію і справді можна назвати “сутнісною часткою нас самих” (Андрухович). Причому якраз остільки, оскільки вона ледве пробивалась крізь взаємодіючі стихії совєтської дрібнобуржуазности та архаїчного, варварського насилля, вона й виявилась невиконаною обіцянкою.

Просто вражає, як легко постсовєтський дискурс розправився із діялектикою Єдиного і Множинного, що свій початок виводить ще із Платона. Індивідуальне, плюральне – істинне буття, все решта – тоталітарний морок. Це якась історико-філологічна помста двадцятистолітньої традиції західноевропейської метафізики, яка витратила стільки зусиль, аби продемонструвати, що загальне – це умова мислимости та існування індивідуального, що індивідуальне – необхідний структурний момент загального. Залишимо класичну онтологію (з її тезою про те, що умовою можливости речі є концептуальна тотальність Ідеї) або естетику (одиничний твір мистецтва можливий мірою співвіднесення з естетичною тотальністю Форми). І, розуміючи, наскільки скомпрометована марксистська теза про індивіда як ансамбль суспільних відносин, ризикнемо ще раз озвучити: умова можливости індивіда є порядок Символічного або соціяльна тотальність (для тих, хто здатен почути у цьому ще щось, окрім пропонованого тоталітаризму) у її історичних модифікаціях. “Суспільна тотальність” (а не конкретні соціяльні інститути), за словами Адорно, не має власної життєвости, вона є спосіб творення одиничних моментів індивідуального, форма даности світу індивідові. Це подібне на кінематографічний ґеґ: індивід викидає за борт баласт “суспільного”, але виявляється, що він до нього привґязаний, отож за якусь мить опиняється за бортом сам.

У постсовєтських націоналістичних закидах “Росії” симптоматична саме позиція мовця. У ліпшому випадку вона леґітимізується через реліктову ідеологію Просвітництва: 1) нація як соціяльна тотальність, що визначає принцип індивідуалізації; 2) усунення Ідолів (ментальних або соціяльно-політичних, инших націй) – необхідна і достатня умова для того, аби життя саме собою пішло правильним річищем (просто заберіть звідусіль Росію, у нашому випадку). У чистому варіянті ця позиція східноевропейського інтелектуала – позиція “самодостатнього” індивіда, який нікого більше не представляє, ні до кого не звертається і жодних соціяльно-символічних ефектів не сподівається, викриваючи “спільності” і “тотальності” як пусті міражі перед достовірним монолітом власного “я”. У дискурсі, що виходить із такої позиції, з Росією “покінчено” на найглибиннішому рівні – як з історичним концептом.

Особисто я не проти, аби існував такий постсовєтський жанр публіцистики – Росія як справа смаку. Гірко і смішно, коли Росія описується як ірраціональна суміш пияцтва і польотів у космос із нездоровими імперськими амбіціями. Але в цьому є немало правди і повчальности – чого-бо на дзеркало нарікати... (З иншого боку, русофобія – це дзеркало російської ідеології; тією мірою, якою Росія шукає свого зовнішнього Антипода, сусіди Росії своїх внутрішніх демонів убачають в обліку Росії.) Правда також, що багато моїх колишніх співгромадян по СССР мають обґрунтовані особисті порахунки з Росією. Та й у самій Росії від Чаадаєва живе велика традиція нещадної самокритики, коли не самоїдства.

Небезпеку такого жанру я вбачаю лише у тому, що скрайня ліберально-індивідуалістична позиція, до якої він “природно” прив’язується, блокує вихід до більш насущного і важливого, на мій погляд, завдання – критики Росії саме як невиконаної обіцянки. Або, коли говорити просто, не дає зайняти позицію лівого інтелектуала, яка саме зараз, після приходу справжнього капіталізму і відходу у минуле покоління істматчиків і діяматчиків, потрібна не менше, ніж заливання кока-колою тліючих головешок Імперії. Мало того, мені здається, що за риторикою ліберального (само)утвердження постсовєтського індивіда стоїть підсвідоме невизнання того факту, що умови можливости сучасного індивіда не скасовано, – але це вже така соціяльна тотальність, яка трансформувалась у тотальність капіталу. Східноевропейському інтелектуалу ще належить здати собі у цьому справу і замислитися над ефектами індивідуалізації через капітал (гроші, інвестиції, реклама, споживання і таке инше), визнавши, що сьогодні важко придумати щось ліпше, аніж ліберальна демократія, і що, стосовно до наших широт, усе-таки “ворюга милей, чем кровопийца” (Йосиф Бродський).

***

У серіялі “Твін Пікс” є ось яка сюжетна лінія. Лютого, жахливого чоловіка-тирана, який усіляко гнобив дружину, вхопив параліч. У мстивому запамороченні від свободи дружина приводить у дім коханця. Удвох вони натягують на нього ковпак блазня і влаштовують перед ним такі сцени, лише підозра про які раніше поставила б під загрозу саме їхнє життя. Чоловік є тут, поруч, у цілій своїй фізичній нерухомій масі, він не може промовити і слова, не може і пальцем поворухнути, та його очі, хоч і без жодного виразу, увесь час дивляться… Це розпалює особливу евфорію, яка живиться веселим жахом від думки: “А що коли він устане?”

Щось вельми суттєве у структурі емоційних відношень героїв визначається цією мовчазною присутністю Речі, яка сповнена нестерпної Історії і яка, поза межами всіх логічних доказів, таїть у своїй глибині немислиму, неможливу загрозу.

Мабуть, це справа особливого смаку – вибирати Росію на роль отакої зовнішньої Речі, яка стимулює емоційне життя всередині постсовєтських націоналізмів. Про це сперечатися годі.

Переклала Наталка Римська