Віталій Пономарьов

Між «зачисткою» і спокутою

Как там в Ливии, мой Постум, – или где там?
Неужели до сих пор ещё воюем?
(Иосиф Бродский, “Письма к римскому другу”)

Досвід нещодавнього українсько-польського примирення дає змогу українцям – бодай заради геополітичного балансу, – замислитися над самою можливістю подібної акції у східному напрямку. Йдеться не лише про завершення пів тисячолітнього конфлікту цивілізацій (радше, субцивілізацій – центральноевропейської та евразійської). Насамперед, порозуміння по осі “Варшава – Львів і Київ – Москва” означало б завершення занадто вже тривалого процесу українського культурного самовизначення. І домовленість водночас із західним і східним сусідами України стосовно морального тлумачення досвіду історії, тягаря індивідуального сумління і спокутування національної провини могло би заохотити українські Захід і Схід нарешті зійтися у Києві вдвох.

Проте, класично довершена формула українсько-польського примирення “Вибачаємо і просимо вибачення” виявляється цілковито непридатною для випадку українсько-російського. І зовсім не через сміховинну асиметричність переліків взаємних кривд, навіть якби такі реєстри хтось справді взявся укладати, урівноважуючи Конотоп Полтавою, а похід Петра Сагайдачного на Москву – маршем Міхаіла Муравйова на Київ. Просто українсько-російське порозуміння можливе лише на основі публічного визнання росіянами факту геноциду українців з боку російської держави. І першою підвалиною примирення стало би наголошення самими росіянами на юридичній та моральній відповідальності російської держави за голодомор і терор щодо українців і за усі її намагання абсолютно гуманно розчинити їх в евразійських сутінках.

Єдино можливим тут видається наслідування иншого польського зразка – Заяви 193-х польських інтелектуалів “Пам’яті жертв акції Вісла”, надрукованої у паризькій “Культурі” за березень 1997 року. Йдучи за цим взірцем, росіяни могли б привселюдно сказати приблизно таке: “Засуджуємо організовані московським керівництвом у ХХ столітті в Україні штучний голод та терор однозначно і цілковито. Схиляємося перед пам’яттю мільйонів їхніх жертв, висловлюємо співчуття усім, кому болить кривда своїх родин та своєї спільноти”.

Таких, або подібних слів було б цілком достатньо для початку українсько-російського примирення. Проблема лише у визначенні суб’єктів цієї дії. Надто ж коли зважити на те, що державці з Боровиковського пагорба відмовилися вибачатися перед українським народом за голодомор, а їхні колеги з київських Липок поставилися до цього з розумінням. Якщо до того ж узяти до уваги, що російська масова свідомість і досі потерпає від віддалених наслідків родової травми Переяслава та від фантомних болів, спричинених відокремленням України. Якщо врахувати масовий відхід російської інтеліґенції від шляхетної традиції морального Опору владі. Та і для мільйонів українців, які на своїй землі щовечора припадають до російських телеканалів, проблема примирення поки що навряд чи актуальна. Відтак, зацікавленими тут залишаються лише інтелектуали. І якщо серед українських культурницьких еліт прихильники порозуміння переважають, то прикмети російського учасника цього процесу ще потрібно окреслити.

Напевно, на примирення з українцями може погодитися лише росіянин-західник, завзятий прихильник прав людини, включно з її національними правами – аж до священного права нації, до якої людина себе зараховує, на політичну незалежність. Це буде особа, що мріє про звичайну модерну державу – наймичку на побігеньках у громадянського суспільства. Росіянин, здатний поставити перед собою засадниче, навіть екзистенційне російське запитання: “Чи варта вся уявна велич імперії однієї сльозинки чеченської дитини?”. Це має бути інтелектуал – вічний заручник і перша жертва російської політики. Росіянин, що для нинішніх західних політиків є сепаратистом, а для російських фундаменталістів – світоглядним “инородцем”, ментальним “нацменом”, “буржуазным националистом” і “пособником террористов”. Це – особистості кшталту Петра Чаадаєва, Міхаіла Лєрмонтова, Андрєя Сахарова, Валерії Новодворської, Глєба Якуніна, Сєргєя Ковальова. Сьогодні найпростіше впізнати такого росіянина за його вишуканою і досконалою літературною російською мовою.

Можливе примирення жодним чином не означало б узгодження інтелектуалами обох боків їхнього бачення історії України і Росії. Їм би довелося при цьому змиритися, приміром, з тим, що для українців героями завжди будуть вояки Української Повстанської Армії, так само, як для росіян – вояки Добровольчої армії. Втішаймося хоча б тим, що ні для тих, ані для инших героями ніколи не стануть “ченці” “Ордена меченосцев государства Российского”, “наркомвнудельцы” чи слов’яни-“братки”.

Можливо, на траверзі острова Тузла ідея українсько-російського примирення комусь видаватиметься передчасною і утопічною. Насправді ж вона ідеально вкладається у простір відповідальности інтелектуалів. Якщо розуміти це як вироблення орієнтирів розвитку спільноти, визначення естетичних критеріїв і суспільних цінностей, ствердження взірців поведінки та моральних норм.