Леонід Ґріґорьєв 
Анна Чаплиґіна

Розмова про майбутнє. Енергетичний діялог Росії й Европейського Союзу

Межа тисячоліть позначилася зростанням політичного ризику у світовому енергозабезпеченні. Пов’язані вони і з наслідками подій 11 вересня 2001 року, і з іракською кампанією. Ці фактори, поруч зі структурними зрушеннями в енергоспоживанні (особливо від вугілля до газу), інтеґраційними процесами в Европі та на постсовєтському просторі, зумовили підвищення інтересу до Росії як найбільшого у світі експортера вуглеводнів. Основні світові споживачі енергоресурсів (Европейський союз, США, Японія, Китай) потенційно можуть навіть виявитися конкурентами у боротьбі за право забезпечити поставки газу і нафти із Росії, а також брати участь в експортній інфраструктурі країни.

Першим поглиблений енергодіялог із Москвою розпочав Евросоюз. Діялог стартував на фоні сповільнення економічного зростання у розвинутих країнах і загострення конкуренції на світових ринках. Росія ж, по десятилітті занепаду, до осені 2000-го набула політичної стабільности і продемонструвала високі темпи зростання. Визнання Росії країною з ринковою економікою, хоча і затягнулося до осені 2002 року, стало частиною повернення нашої країни у світове співтовариство на новій пореформовій основі.

Кон’юнктура на енергетичному ринку складається у результаті взаємодії різних, часто суперечних один щодо одного, інтересів країн, енергокомпаній і виробників енергомісткої продукції. Складність ситуації вимагає від російських політиків пошуку збалансованого і відповідального рішення на користь довготермінових національних інтересів. При цьому у стосунках з ЕС Москва позбавлена змоги маневрувати між позиціями різних країн: єдиним партнером на переговорах виступає Еврокомісія (виконавчий орган ЕС), що виражає консолідовану волю 15, а у найближчому майбутньому 30 держав. Сама ця позиція – результат складного узгодження інтересів урядів (бюджети), різних директоратів Еврокомісії (з енергетики і з конкуренції), споживачів, великих компаній із торгівлі енергоносіями і, нарешті, власних виробників. Не має бути жодних ілюзій: партнер виявлятиме максимальну впертість і непоступливість, обстоюючи інтереси европейців у розумінні Еврокомісії. Провадити успішний діялог з єдиною Европою Росія зможе тільки у тому випадку, якщо всередині країни, де також діють різні інтереси (бюджет, експортери енергоносіїв, експортери енергонасичених товарів, економіка загалом як царина реінвестування експортних прибутків), буде досягнуто стійкого консенсусу щодо суті національних інтересів у галузі енергетики.

Европа і Росія – взаємна залежність

Діялог Росії і ЕС з “енергетичних” проблем розпочався на саміті у Парижі у жовтні 2000-го, хоча сама ідея інтеґрації нашої країни в европейський економічний і соціяльний простір була включена у Загальну стратегію ЕС щодо Росії від 4 червня 1999 року. Ці кроки були зроблені після Угоди про партнерство і співпрацю, яка вступила у дію у грудні 1997-го, проте значних результатів не принесла. У травні 2001 і травні 2002 років віце-прем’єр уряду Росії Віктор Хрістєнко і голова генерального директорату Еврокомісії з енергетики і транспорту Франсуа Лямуре підготували дві “Загальних доповіді”. Основною метою ЕС в енергодіялозі є стабільність енергозабезпечення в умовах жорстких вимог щодо екології і підвищення конкурентоздатности европейської промисловости.

У найближчих роках у безпосередній близькості від Росії утвориться єдиний ринок, до якого потенційно входитиме 30 країн. (Тут і далі дані наводяться у розрахунку на 30 країн майбутнього ЕС: нинішні 15 членів, 12 кандидатів від Центральної і Східної Европи, Прибалтики і Середземномор’я, а також Туреччина, Норвегія, Швайцарія, оскільки наша політика повинна будуватися з перспективою на покоління.) цей масив із 450 мільйонами жителів (близько 8% від світового населення у 2001-му) і 22-процентною долею у світовому ВВП (за паритетами купівельної спроможности у 2001-му) ввозить переважну частку російського енергетичного експорту. Склалася ситуація, коли настільки важливі поставки енергії ідуть із европейської країни, проте не регулюються европейськими правилами. І якщо, наприклад, нафту й газ з Африки, із Близького Сходу Евросоюз може трактувати як імпорт із віддалених джерел, то близькість Росії дозволяє ЕС поглянути на проблему під кутом потенційної інтеґрації.

В останні 12 років реінтеґрація Росії у ґлобальну економіку при розпаді “соціялістичного табору” супроводжувалась шоковою ліквідацією значної частини ринків для нашої обробної промисловости. На світових ринках машинобудування країна зберегла конкурентні позиції лише у сфері зброї і та в деяких инших нішах.

Подолання перехідної кризи, фінансування розвитку і досягнення позитивного торгового балансу сьогодні в Росії забезпечуються коштом невеликого набору енергомістких та енергетичних товарів. Інтеґрація в Европейський економічний простір (ЕЕП) через енергетику важлива для Росії як спосіб прискорення розвитку, модернізації і – в кінцевому результаті – відносного скорочення ролі енергетичного експорту у національній економіці.

У 1990-х роках сформувалась стійка модель торгових відносин Росії з Европою. В експорті домінують дві групи товарів: енергоносії (переважно нафта і газ), а також такі енергомісткі товари, як метали і хемічна продукція.

Російський імпорт із Европи включає товари споживання, машинобудівну продукцію, а також таку масову і дорогу послугу, як туризм. Міґрація робочої сили із Росії в Европу не надто суттєва. Рух капіталу характеризується вивозом його із Росії різними способами і ввозом у формі кредитів та облігаційних позик (частково власне російських засобів).

На початок XXI століття Росія та Европа виявились більше прив’язані одне до одного економічно, ніж будь-коли в історії. Енергетичний експорт вперше набув настільки серйозної ролі в економіці континенту, і в перспективі вона, найпевніше, зростатиме. Водночас, через надзвичайно високу долю енергоносіїв в експорті (65%), виникає новий вид залежности нашої країни. Посол ЕС в Москві Ричард Райт загалом має рацію, коли підкреслює, що у Росії немає иншого вибору, окрім поступового зближення її нормативної бази з ЕС. У той самий час, зближення з Европою не знімає питання про пристосування російського бізнесу до реалій ринків Азії та инших світових реґіонів, де роль експорту продукції обробної промисловости Росії помітно вища, аніж в Европі.

Рух Росії у бік европейського законодавства значною мірою заданий об’єктивно як власне ринковими реформами, так і очікуваним вступом до Світової організації торгівлі. Правда, навряд чи варто сподіватися на можливість селективно брати від сусідів ті чи ті положення поза системою. Однак саме енергетичні ринки найменшою мірою піддані регулюванню у СОТ, що робить сферу енергодіялогу більш інноваційною і двосторонньою за своєю природою. Очікуване зростання попиту на енергоносії в Европі у наступні 20 років передбачає капіталовкладення з боку компаній, які (незалежно від країни, до якої належать) повинні будуть продавати енергоносії всередині ЕС, а добувати їх за його межами. Чим більше подібні умови інвестиційного клімату, тим менші витрати розвитку бізнесу, про що наперед турбується Еврокомісія. Специфіка багатомільярдних інвестицій у добування і доставку великих мас енергоносіїв на відстані, що обчислюються тисячами кілометрів, вимагає врахування політичних факторів, комерційних ризиків, тривалости будівництва, конкуренції не тільки між компаніями, але і між країнами, чий добробут залежить від експорту енергоресурсів.

Суть діялогу з Европою неможливо зрозуміти без урахування об’єктивних тенденцій попиту на різні види енергоносіїв у “тридцятці” майбутньої великої Европи. Останню чверть століття Европа швидко зміщується від споживання традиційних видів палива, насамперед вугілля і нафти, до газу і почасти атомної енергії. Якщо порівняти із 1973-м, останнім роком дешевої нафти, то до 2000-го доля вугілля впала з 25% до 14%, нафти – з 60% до 42%, доля природнього газу зросла із 10,5% до 23%; а атомної енергії – з півтора до 15% з лишком. (Решта припадає на гідроелектроенергію і та ин.) У 1990-х роках з екологічних причин, а також у звґязку з вимогами ефективности, суттєво посилюється тенденція до більш інтенсивного вилучення вугілля і переходу на газ.

Усередині розширеної Европи тільки Велика Британія, Голландія та Норвегія становлять собою величини якоюсь мірою значущі в енергетиці. У Голландії пік видобування газу уже пройдено. Велика Британія, залишаючись експортером нафти, стане до 2005 року або трішки пізніше нето-споживачем газу. У Норвегії видобування нафти стабілізується, хоча є перспективи зростання видобування газу.

Експертна оцінка – міжнародні джерела дають коливання показників у межах 10–15%. Під новими країнами-членами маються на увазі Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Норвегія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Естонія.

Якщо у світі споживання газу за останнє десятиліття зросло на 20%, то в Европі – майже на 40%. Правда, европейські країни докладають зусиль до розвитку власних поновлюваних ресурсів (енергія вітру, біомаса, сонячна енергія). Проте у проглядній перспективі використання поновлюваних видів енергоносіїв енергетичних проблем не розвґяже. З’явились теорії росту при стабільних, не збільшуваних об’ємах енергії. Франція і Німеччина добилися у цьому напрямку успіхів, проте темпи їх росту залишались низькими, до того ж одночасно доводилось збільшувати частку газу. Отож підвищення попиту на російський газ можна очікувати і в умовах стабільного загального споживання енергії.

Розв’язання основних проблем свого енергетичного сектору – підвищення конкурентоздатности продукції ЕС і мінімізація негативного впливу на навколишнє середовище – Европа бачить у збільшенні частки газу в енергобалансі. Це передбачає перехід на імпортний ресурс: до 2020 року від 60% до 70% газопостачання Европи буде забезпечуватися за рахунок імпорту. Й одне із його головних джерел – імпорт із Росії та СНД.

Реформи енергетичних ринків Европи

Европейські ринки електроенергії і газу переживають реформи, які спочатку називались дерегулюванням, а тепер – лібералізацією. У таких країнах, як Франція і Італія, до недавнього часу домінували національні монополії, захищені державою. У Німеччині, де діє суворе антимонопольне законодавство, вирішальні позиції займали кілька великих компаній. Подібна структура газової галузі була пов’язана з тим, що її розвиток упродовж останніх 30 років (активне використання газу в Европі почалося у 70-их) відбувалося за безпосередньої участи держави. Газ поступав переважно із зовнішніх джерел на основі міждержавних угод. Могутня інфраструктура постачання і споживання газу створювалась за допомогою усеможливих преференцій, у результаті в даній сфері діяли економічні механізми, від яких давно відмовились в инших галузях.

Дорогі енергоресурси – один із найсерйозніших мінусів для конкурентоспроможности Европи. Розв’язання цієї проблеми намагаються знайти на шляху скорочення частки посередників, лібералізації ринку та ин. Успішна лібералізація газового ринку була проведена у Великій Британії, проте там цей процес полегшувала наявність власних родовищ і відсутність такої складної податкової системи, як на континенті.

Инший приклад – лібералізація електроенергетики ЕС. Раніше кожна країна покладалась на самодостатність: для Німеччини її основою було вугілля, для Італії – мазут і так далі. Це суперечило основним принципам Европейського союзу (єдність ринків, конкуренція у масштабах ЕС і т. п.), і реформи в електроенергетиці останніми роками розвивались доволі стрімко. Там, де фізично можливі перетікання, країни з надлишковим внутрішнім виробництвом електроенергії стали експортувати її за кордон, що спричинило падіння цін до 50%. Надлишок потужностей електроенергетики існує зараз у всій Центральній та Північній Европі. Низькі ціни, що виникли у результаті цього (наприклад, у Німеччині – 2,5 цента за кВт) відображають, мабуть, тільки перемінну частину затрат і не сприяють окупності нових потужностей. За оцінками, потреба у нових інвестиціях в електроенергетику ЕС може з’явитися не раніше 2010 року, тоді-то й ціни можуть зрости. Саме тому в Европі поки що не спостерігається серйозної активности у питанні про вихід на єдиний ринок РАТ “ЕЭС России”. Цей пункт енергодіялогу поки що в тіні, проте інтерес до нього може зрости, коли при нинішньому низькому рівні інвестицій виникне загроза нестачі потужностей. Важливо, що лібералізація електроенергетичного ринку ЕС відбулася в умовах надлишку потужностей і на базі власного виробництва всередині ЕС – у цьому й полягає суттєва відмінність від ситуації з газом.

Директиви ЕС, скеровані водночас на лібералізацію і створення єдиного загальноевропейського ринку (1996 рік – електроенергетика, 1998 – газ), запустили процеси, які на цілі десятиліття впливатимуть на умови постачання енергоносіїв. У 2002 році було прийнято рішення, що процес лібералізації завершиться у 2005-му (а не у 2008-му, як планувалося раніше). Після поділів рахунків за видами діяльности настає організаційний поділ компаній, які є великими одночасно у транспортуванні і збуті газу, на два самостійних типи компаній.

Рішення ЕС мало політичний характер і передбачало запуск процесу лібералізації. Воно, проте, не надто заглиблювалось у такі питання, як податки, поведінка постачальників і под. Логіка процесу передбачала право споживача на доступ до транспортних потужностей, на укладання і переукладання будь-яких контрактів. Проте, як виявилось, газовий ринок нелегко вписати у подібні схеми. Він ніколи не базувався на біржевій торгівлі, його основу становлять стійкі тривалі зв’язки. Торгівля газом (окрім рідкого природнього газу) неможлива без системи украй дорогих трубогонів, вона вимагає довготривалих вкладень як у труби, так і в добування. Переходячи від ринку постачальників до створення ринку покупців, Еврокомісія сподівається одночасно розв’язати дві проблеми: добитися надійности довготривалих поставок (із можливим значним зростанням об’ємів імпорту) і зниження цін на газ для крупних споживачів (хемія та енергетика) і населення.

Лібералізація газового ринку відбувається не надто швидко і з труднощами. Якщо в електроенергетиці виробниками є місцеві і доволі потужні компанії, що володіють реальною конкурентоздатністю на загальноевропейському ринку, то в газовій галузі місцеві компанії не схильні руйнувати усталені зв’язки, а постачальники становлять собою зовнішній у стосунку до ЕС фактор. Великі покупці і транспортувальники газу зрозуміли, що їм більше не гарантована комфортна ситуація у рамках національних кордонів, і вони прагнуть закріпитися на новому ринку. Але навіть найбільші із цих компаній, такі, як Ruhrgas, не є досить великі, щоби легко стати загальноевропейським гравцем. Іде велика реструктуризація, відбувається купівля компаній, мають місце спроби творення альянсів. Ринок реагує на лібералізацію не лобовою конкуренцією і зниженням цін, як це буває в инших випадках, а реорганізацією та укрупненням компаній. Для нас важливо, що мова йде про початкову стадію тривалого динамічного процесу, а не про усталену систему, до якої можна було би пристосуватися. Зовнішнім постачальникам важко розрахувати саму ефективність крупних довготермінових вкладень у добування і транспортування газу, оскільки умови на европейському ринку постійно змінюються.

Готується друга газова директива ЕС. Перша директива була нелегким компромісом між окремими країнами, що знайшло відображення у положенні про взаємність (синхронізація ступеня відкритости енергетичних ринків країни А і країни Б одне до одного). Зараз це положення є частиною внутрішнього регулювання ЕС, потому воно може стати елементом єдиного економічного простору (наприклад, для Норвегії), а врешті й важливим елементом енергодіялогу між ЕС і Росією.

Прикладом змін у позиції ЕС у процесі внутрішньої трансформації може служити історія з Транзитним протоколом до Енергетичної хартії, яку у 1994 році підписала Росія, проте ще не ратифікувала. Комплекс питань регулювання транзиту сам по собі складний: положення про наявні потужності, про тарифи за транзит, про “право першої відмови” у стосунку до сторін діючого транзиту і т. ин. По суті, обговорювалась прозорість для російського постачальника процедур постачання газу в країни ЕС в рамках довготривалих контрактів, тобто де-факто “дідусева обмовка”.

Зовсім инша ситуація склалася у питанні про застосовність Транзитного протоколу до країн – членів ЕС. Питання це постало доволі несподівано восени 2001-го, коли делегація Евросоюзу запропонувала внести у текст цього протоколу конкретну вказівку про застосування його до ЕС як єдиного утворення. Згідно з цією поправкою про “реґіональні економічні об’єднання”, під визначення поняття транзиту підлягають тільки такі випадки переміщення енергоносіїв, коли вони перетинають територію ЕС як цілість. Тим самим ЕС знімає зі себе пов’язані з транзитом зобов’язання щодо зовнішніх постачальників, оскільки рух газу повинен буде регулюватися внутрішніми законами ЕС, а не міжнародним договором. Таке розуміння транзиту означає, що відносно до експорту газу із Росії воно буде застосовуватися у лічених випадках – наприклад, у випадку транзиту через країни ЕС у Швейцарію. З урахуванням розширення ЕС у 2004 році, для експортованих російських енергоносіїв сфера застосування положень Транзитного протоколу практично зводиться до транзиту через Бєларусь, Молдову й Україну, а ці питання можуть вирішуватися і на двосторонній основі. У той самий час питання транзиту енергоносіїв через Росію із третіх країн покривалися б цим протоколом повною мірою, що зробило б його міжнародним договором про транзит через територію Росії.

Спроби постачальників зберегти довготривалі газові контракти і ясність своїх перспектив цілком перегукуються із бажанням західних інвесторів знайти в Росії стійкий інвестиційний клімат, отримати “дідусеву обмовку” щодо великих контрактів або укласти контракт на умовах поділу продукції. Складні переговори про зміст майбутнього режиму торгівлі газом в ЕС ішли кілька років. За цей час зі скрипом, проте все-таки у “Другій загальній доповіді” Хрістєнко і Ламуре було підтверджено важливість довготривалости контрактів: “Комісія ясно розуміє незамінність довготривалих контрактів за умови “бери або плати””. (Незрозуміло, чи це остаточна позиція Еврокомісії, – антимонопольний директорат має особливу думку.)

Важлива відмінність газового ринку від нафтового – це дуже висока частка транспортних видатків. Попередній баланс інтересів між постачальниками і споживачами базувався на тому, що виробник газу мав гарантований багаторічний збут і міг числити на окупність інвестицій. Ціновий ризик у постачальника залишався, оскільки газові ціни прив’язані до нафтового кошика, що не дозволяє робити чіткі прогнози. Зате постачальникові не доводилось думати про роздрібний збут. Тепер газотранспортні компанії очікує важкий період адаптації, зменшиться число посередників.

У майбутньому російські постачальники зможуть вести конкурентну борьбу за кінцевого споживача, проте ризик збільшується. Це вимагатиме високої ефективности управління і вироблення нового підходу, доступу до місцевої інфраструктури. У принципі постачальники можуть і виграти, проте твердо передбачити це неможливо. Відхід від довготривалих контрактів, перехід на біржеву торгівлю, на короткотермінові угоди є однією з основних цілей лібералізації. І хоча політично існування довготривалих контрактів поки що підтверджено у ході енергодіялогу, у майбутньому визначення ціни на основі короткотермінових договорів – як спотовий ринок на нафтовому ринку – може перекласти ризик на виробника. У цьоому випадку газотранспортна компанія бере свій тариф, а різниця між спотовою ціною і тарифом стане виручкою виробника газу. Остання може коливатися так само помітно, як і ціна нафти. Якщо це мета лібералізації ЕС, то для забезпечення такого ринку бажаний надлишок газу на основних реґіональних ринках. Ціна постачання газу до Німеччини (115 дол.) при високій ціні на нафту (23 дол. за барель) гарантує досить високий прибуток. Але при 16 дол. за барель нафти ціна газу опускається до 80 дол., що, за вичислення вартости доставки, дає 10-15 доларів. На родовищі багато нових проєктів цієї ціни уже не витримають. Високий ризик постачальників, з урахуванням комерційного ризику, неминуче позначаються на готовності інвестувати.

Зараз визначається майбутнє інвестицій у забезпечення розвинутих або тих, що швидко розвиваються, країн з великою потребою не так у нафті, як у природному газі. Европейський простір – спроба об’єднання заради підвищення конкурентоспроможности континенту у змаганні з Південно-Східною Азією (разом із Китаєм) і НАФТА. Ліберальний ринок, конкуренція серед його учасників – це прийняті в Европі принципи. Проте висока ціна газу для кінцевих споживачів в Европі – результат не стільки дорогого імпорту, скільки внутрішньоевропейської системи перерозподілу і високого оподаткування.

Газ, який постачається у центр Европи приблизно за ціною 100 дол. за тисячу кубометрів, доходить по ланцюжку до кінцевого споживача за ціною 120–150 для великих і 300–350 дол. для віддалених і дрібних споживачів. Різниця між ціною постачання енергетичної сировини і кінцевими цінами для споживачів зумовлена податковою і соціяльною політикою. За кошт податків на енергоносії частково вирішуються соціяльні завдання чи підтримуються капіталовкладення в енергетику наступного покоління, хоча незбалансованість податкових систем різних країн ЕС є очевидною перешкодою для торгівлі енергоресурсами. У певному сенсі за рахунок отриманих прибутків і податків здійснюється модернізація Европи. Цього треба вчитися, це треба використовувати з метою власного розвитку, це треба зробити предметом енергодіялогу.

Захист економічних інтересів Европи повинен перетворитися у виважений і надійний захист інтересів усіх учасників єдиного економічного простору, якщо вже Росія вирішує до нього приєднатися. Швидкість внутрішніх змін в ЕС зростає, і тому потрібен щораз глибший аналіз очікуваних наслідків цих змін для Росії і її компаній, щоби можна було ясно уявити собі стан нашого основного ринку збуту на наступне покоління.

Російські інтереси і перспективи

Формулювання цілей російської енергетичної політики в Европі, масштаби нашої участи у забезпеченні ЕС, обмеження і ризик у цьому процесі, використання прибутку від експорту для розвитку країни – на всі ці принципові питання ще не отримано чітких відповідей. Навряд чи хтось у Росії сумнівається у тому, що мета торгівлі енергоресурсами – не максимізація об’єму експорту того чи того окремого енергоносія, а отримання і реінвестування стабільних доходів у довготривалому плані (на 20–30 років). Спершу позиція Росії була проста: як частина Европи, Російська Федерація несе якусь частку відповідальности за енергетичну безпеку континенту. Тому вона вступила в енергодіялог з ЕС і готова розглядати можливості збільшення постачання енергії за певних умов:

– додаткове постачання електроенергії супроводжується інвестиціями і передачею Росії технологій;

– особлива увага приділяється технологіям збереження енергії, яке розглядається як самостійне джерело розширення поставок;

– свобода транзиту всіх наших енергоносіїв в ЕС-15 через Східну Европу (яка зараз розчиняється в ЕС);

– розширення поставок енергії охоплює не тільки первісні енергоносії, але й електроенергію (у тому числі з АЕС), ядерне паливо, енергоємкі товари (добрива, метали), нафтопродукти і таке инше.

У галузі нафти і вугілля значне число приватних російських компаній конкурують на европейському ринку, прагнучи закріпитися у Східній Европі перед її входженням до ЕС. Доля колишнього СССР в европейському імпорті нафти становить приблизно 37%. З урахуванням проєктів щодо виходу російської нафти на ринки США і Китаю ця доля зростатиме, найпевніше, за рахунок експорту казахстанської сировини. Російські компанії, очевидно, будуть збільшувати поставки нафтопродуктів, хоча не обов’язково з російських НПЗ. У цьому сенсі вростання російського бізнесу в ЕЕП відбувається доволі потужно.

У галузі електроенергії Росія зацікавлена у створенні мостів в Европу для підвищення стабільности систем енергопостачання, можливости маневрувати ресурсами упродовж дня, забезпечувати вихід імовірного (у результаті реформи електроенергетики) надлишку потужностей на ринки Европи. Програма будівництва АЕС у Росії може включати й експортний елемент. Ситуація із ядерним паливом – окрема проблема, тому що тут усі відповідні закупки ліцензуються і тим самим штучно стримується частка російського експорту, хоча це порушує статтю 22-гу СПС. Рано чи пізно російська сторона повинна буде сформулювати свої пріоритети стосовно до всіх видів і форм поставок на експорт.

Внутрішні інтереси Росії щодо тарифів на електроенергію і газ полягають у тому, щоб уникнути серйозного конфлікту між експортерами металів і добрив, з одного боку, експортерами чистої енергії – з иншого, і бюджетом – ще з иншого. Сучасна система ціноутворення у газовій галузі ґрунтується на тому, що вся наша газова інфраструктура була створена у 1970–80-х роках за державний кошт і на збитки иншим соціяльним факторам. Щоб створити експортну галузь, гроші “вилучались” із инших галузей та зі сфери споживання населення. Совєтський Союз щорічно вкладав у газову промисловість близько 10–12 млрд дол. Позірна дешевизна тарифів сьогодні – це іґнорування вартости будівництва тодішньої інфраструктури. Умовно можна сказати, що дешевий газ усередині країни – це не тільки результат наших природніх переваг (багаті ресурси), але і “подарунок” від жителів СССР: все-бо збудовано на їхні приховані збереження.

Нещодавно Еврокомісія висунула певні вимоги саме у цій ділянці щодо переговорів про вступ до СОТ. Позицію ЕС виразив комісар із торгівлі Паскаль Ламі: “Ключовим питанням для ЕС є питання подвійного ціноутворення на енергопродукти. Вартість енергії в Росії штушно занижена. Вартість природного газу становить лише одну шосту світової ціни. В результаті низькі ціни призводять до щорічного субсидування російської промисловости на суму близько $5 млрд. Виробники можуть експортувати свої товари за невиправдано низькими цінами. Це питання надто важливе для ЕС, аби його іґнорувати” (цитується за газетою “Коммерсантъ”).

В Евросоюзі, судячи з усього, хочуть, аби російські енергонасичені товари коштували дорожче. У пресу просочувались неофіційні дані, що метою переговорів з боку ЕС є ціна 45–60 дол. за тисячу кубометрів для російської промисловости. У результаті наші енергетики отримали б більше прибутків для вкладання в експортні проєкти, а конкуренція для европейської металургійної і хемічної промисловости знизилась би.

Різке підвищення тарифів на газ стало би в Росії, по-перше, разовим ціновим шоком усередині економіки, для якої вкрай важливо у найближчі роки скоротити рівень інфляції. По-друге, тут не враховується ефект крос-субсидування промисловістю російського приватного споживача в умовах колосальної соціяльної нерівности. Завважимо, що різниця між рівнем ВВП на душу населення в ЕС і Росії (21 тисяча дол. до 2,5 тисячі за поточними курсами) надто велика, аби її можна було іґнорувати у контексті европейського економічного простору. Врешті, для Росії важливі процеси лібералізації внутрішнього ринку газу й електроенергії, які приведуть до природнього зростання тарифів, можливо, до рівня 40 дол. проти нинішньої цифри 21 дол., названої у неопублікованій доповіді Всесвітнього банку із цього питання (наводиться за The Financial Times).

Російська позиція полягає у тому, що низькі внутрішні ціни на енергію – природня перевага багатої на ресурси країни. Иншими словами, населення, яке десятиліттями інвестувало (через планову систему) у розвиток енергетики, має право на низькі енергетичні ціни. Росія сьогодні в основному добуває ще “старий совєтський” газ, проте частково замінює його “новим російським”. Зростає потреба у ремонті трубогонів, а з 2010 року треба буде здійснювати масштабні проєкти – освоєння нових реґіонів і будівництво транспортних систем. Повторити вкладання у совєтських масштабах при нинішніх цінах (не тільки низьких внутрішніх, але й експортних, скажімо, 100 дол.) складно, оскільки значна частина нових ресурсів газу піде на заміщення того, що вибуває, а не на приріст об’ємів.

Для довготривалого планування необхідні відповіді на цілу низку політичних питань. Важливо знати: як працюватиме консорціюм в Україні і чи зможе він оновити труби за розумний термін? Чи тягнути балтійську трубу в обхід усіх країн, що призведе до зростання початкової вартости проєкту, проте дозволить скоротити територіяльні тарифи? Чи нафтові та инші компанії у процесі реформи газової галузі здобудуть прийнятні для себе фінансові умови для добування газу всередині Росії? Досвід США, наприклад, підказує, що для раціонального довготривалого використання енергоресурсів доцільно освоювати малі і середні родовища. Новий газ нафтових компаній або невеликих родовищ, які розробляють незалежні компанії, у майбутньому допоміг би впорядкувати газовий баланс країни і розвантажити експортні напрямки. Для цього об’єктивно служить і програма будівництва АЕС, яка знижує майбутній попит на газ в европейській частині Росії.

Окрему проблему становить те, яку частку внутрішнього споживання газу ЕС готовий допустити із одного джерела. Офіційно обмежень немає, проте на рівні рекомендацій говориться про 30%, особливо у зв’язку з великою залежністю від російського газу майбутніх членів ЕС. У Велику Европу Росія зараз постачає 36% газу (31% припадає на Велику Британію, 16% на Норвегію, далі за спаданням ідуть Алжир, Нідерланди, Нігерія), причому внутрішнє видобування ЕС, радше за все, у проглядному майбутньому не перевищить 300 млрд кубометрів. Для збереження своєї частки (приблизно 30%) на европейському ринку, що розширюється, потрібне збільшення поставок із 130 млрд куб. м до 200–210 у 2010 році. Це означає необхідність будівництва приблизно трьох ліній трубогонів (по 30 млрд куб. м на рік кожна) і розширення видобування до рівня забезпечення таких поставок плюс урахування постійного пожвавлення попиту в Росії і СНД. Тут залишається неясною можливість одночасного виходу на инші експортні ринки.

Складним питанням залишається і співвідношення між поставками власних енергоресурсів і транзитом “чужих” в Европу. Росія, зрозуміло, буде забезпечувати прохід енергоресурсів через свою територію. З точки зору обслуговування старого “совєтського” капіталу, вкладеного у трубопровідний транспорт, при різних моделях ціноутворення тарифи повинні включати вартість його оновлення.

Враховуючи майбутню ситуацію в ЕС-30, Еврокомісія прагне створити у перспективі “ринок покупця” (тобто надлишок пропозиції) газу в ЕС шляхом виводу на ринок максимальних об’ємів сировини із далеких реґіонів: Ірану, Катару, Нігерії, Центральної Азії. При цьому створити цей надлишок можуть тільки самі країни або компанії-постачальники, якщо вони підуть на “випереджувальні” довготривалі інвестиції із розрахунком на швидке зростання европейського ринку. Альтернативою для постачальників є перехід на виробництво зрідженого газу, що дозволить експортувати його на весь світовий ринок, як це поступово склалося в нафтовій промисловості. Правда, вартість доставки поки що висока, а початкові вкладення в будівництво заводів і причалів за вартість можна порівняти з новими газогонами. Оскільки мова йде про величезні затрати, ціна помилки у прогнозі для інвесторів тут справді колосальна.

Російський енергетичний експорт в Европу поки що не має альтернативи для обох сторін. Необхідно визначитися з експортними пріоритетами, маршрутами, вартістю і джерелами фінансування проєктів. Досі публічно детально не пророблялося схем і джерел крупних европейських інвестицій в економіку Росії. При цьому варто чітко розуміти, що відповідальні рішення зі стратегії співпраці доведеться приймати, не чекаючи, доки російське правове середовище “доросте” до европейських стандартів. Або постачальники, які бажають розширювати експорт, інвестують самі і несуть увесь ризик, вибираючи, на який ринок їм орієнтуватися. Або европейці інвестують свої засоби, отримавши гарантії того, що видобута сировина поступатиме саме в ЕС. Що більша невизначеність із майбутніми умовами продажів в Европі, то складніше мобілізувати для таких проєктів фінансові ресурси.

Обов’язки, які накладає на Росію участь у загальному економічному просторі, повинні доповнюватися правами. Наприклад, інфраструктурні ґранти ЕС на розвиток бідних районів могли б бути частиною спільного фінансування розвитку Росії там, де вкладання у видобуток енергоресурсів заторкують екологію та умови життя місцевого населення.

Ми виходимо з того, що у найближче десятиліття ЕС і Росія рухатимуться до формування спільного економічного простору, який передбачає більш глибоку інтеґрацію. Але вони збережуть відмінності, взаємно доповнюючи одне одного саме на енергетичному ринку. Росія має повне моральне право більше знати про майбутній газовий ринок в Европі, оскільки завжди, навіть в умовах важкої кризи 1990-х років, вона залишалась абсолютно надійним партнером у стабільному забезпеченні континенту енергією.

Розв’язання питання інвестицій у видобуток і експорт енергоресурсів повертає нас до мети Енергетичної стратегії Росії загалом. У більшості країн при виробленні довготривалої стратегії необхідно враховувати менше число факторів. Це одна, максимум дві енергетичні галузі, обробна промисловість (ціна на енергоносії), інтереси населення (тарифи) і держави (податки). У Росії ж цілих чотири повноцінних енергетичних галузі (електрика, нафта, газ, вугілля), їх інтереси десь збігаються, а десь конфліктують, причому форми власности на компанії різних секторів різні.

Мова йде про суттєві для населення питання, тому Росії життєво необхідна довготривала енергетична політика, стратегія власного розвитку, пов’язана з її зовнішньоекономічними аспектами, а отже і з енергодіялогом Росія – ЕС. У кінцевому підсумку, державу, яка турбується про модернізацію економіки Росії загалом, цікавитиме не фізичний об’єм експорту і навіть не його вартісний об’єм, а реінвестовані в розвиток російської економіки прибутки від експорту.

Переклала Наталка Римська