Девід Віктор
Надєжда Віктор

Чи потрібна нам «нафтова вісь»?

Нові російсько-американські відносини

Від моменту зруйнування “залізної завіси” американські і російські дипломати намагались намацати таку особливу модель відносин між Москвою і Вашинґтоном, яка стала б альтернативою до ворожди часів холодної війни. Але партнерство у сфері безпеки виявилось не надто плідним. У тому, що стосувалося питань розширення НАТО, стабілізації становища в Югославії і війни у Чечні, сторони чекали одне від одного не так допомоги, як терпимости. Широкомасштабному діловому співробітництву завадили адміністративні й економічні проблеми у самій Росії. Новою важливою темою у російсько-американських стосунках поступово стає енергетика.

У ході кремлівського саміту у травні 2002 року Джордж Буш і Владімір Путін обіцяли співпрацювати задля стабілізації становища на світових енергетичних ринках і стимулювання інвестицій в російську нафтову промисловість. Невдовзі у Г’юстоні відбулася перша в історії зустріч голів енергетичних галузей США і Росії, у ході якої міністр енергетики РФ Іґорь Юсуфов ще раз окреслив поставлені завдання. За підсумками цієї зустрічі була сформована спеціяльна робоча група із взаємодії у галузі енергетики. У 2003-му році в Росії відбудеться* наступний саміт, присвячений співпраці у цій сфері. У Росії перспективи нового нафтового альянсу опинилися у центрі уваги як журналістів, так і політиків.

Проте особливих причин для ентузіязму немає. Падіння цін на нафту, викликане американським вторгненням в Ірак, може невдовзі виявити відмінності в інтересах обох держав. Росії потрібні високі ціни на “чорне золото”, щоб утримувати економіку на плаву, а на політиці США зниження цін на енергоносії практично не позначиться. Мало того, ті, котрі аплодували новому нафтовому партнерству, не усвідомлюють, що уряди двох країн ледве чи здатні суттєво вплинути на світовий енергетичний ринок чи навіть на об’єм інвестицій у російський нафтовий сектор.

Окрім того, зосередившись на нафтовому питанні, Москва і Вашинґтон випустили з поля зору атомну енергетику, а тут в обох держав могли б знайтися глибші спільні інтереси. Спільні зусилля щодо створення нових технологій виробництва ядерної енергії і перетворення радіоактивних відходів може принести величезний прибуток і Росії, і США. Від цих двох аспектів безпосередньо залежить життєдіяльність ядерної енергетики. Формально вони включені в російсько-американський політичний розпорядок дня, проте насправді майже нічого не зроблено для розвитку співпраці у цій сфері. Враховуючи великий науковий інтелектуальний потенціял Росії і насущну потребу активізації програм, скерованих проти поширення ядерної зброї, порівняно невеликі дипломатичні зусилля і фінансові вкладення могли б забезпечити США серйозні довготривалі переваги.

Шлюб із розрахунку?

На перший погляд співробітництво в енергетичній сфері – крок мудрий. Америці потрібне вуглеводне паливо, а в Росії його багато: нафта і газ становлять дві п’ятих загального об’єму експорту. У 2002 році – вперше від кінця 1980-х – Росія знову зайняла першу позицію у нафтодобуванні. Очікують, що у 2003-му об’єм видобутку перевищить* вісім мільйонів барель на день, і це не межа. У минулому році* російські компанії здійснили перші поставки нафти на американський ринок. Символічно, що частину її Вашинґтон придбав із метою поповнення свого стратегічного нафтового резерву. Крім того, чотири російські нафтові компанії облаштовують у Мурманську новий великий порт, плануючи у найближчі десять років доставити в США понад 10% всієї нафти, яку закуповує Вашинґтон.

Америка і далі залишається найбільшим світовим споживачем та імпортером нафти. У поточному році* близько 60% усієї нафти, що використовується у Сполучених Штатах як паливо, буде імпортовано. Згідно з даними Управління інформації з енергетики США, у 2010 році цей показник досягне 70% і далі поволі зростатиме, тобто залежність від імпортних енергоносіїв збільшиться. Хоча сьогодні економіка США набагато менше чутлива до коливань цін на нафту, ніж три десятиліття тому, проблеми диверсифікації і стабілізації світових нафтових ринків однаково турбують Вашинґтон. Політичні розбіжності і побоювання, пов’язані з війною, створюють несприятливу атмосферу в районі Перської затоки, де добувається чверть світової нафти. Міжусобні чвари трясуть Нігерію, найбільшого африканського постачальника. Венесуела, головний виробник нафти у Латинській Америці, спробувавши збільшити свою частку у світовому експорті нафти, посприяла ґлобальному обвалу цін у кінці 1990-их і приходу до влади лівого уряду Уґо Чавеса. Згодом, у 2002 році, страйки, спрямовані на скинення того самого Чавеса, призвели до припинення відвантаження і підвищення цін на нафту до 30 з лишком доларів за барель. Порівняно із перечисленими країнами Росія виглядає як утілення стабільности.

І все-таки перспективи цього нового напрямку російсько-американських відносин не такі вже гарні. Процвітанню взаємовигідного партнерства у 2002-му сприяли високі ціни на нафту. Чи витримає воно перевірку у важкі часи? Обидві держави справді зацікавлені у збільшенні об’ємів експорту російської нафти. Америка у цей спосіб розширює коло постачальників, а Росія отримує і гроші, і нові робочі місця. Однак добрі стосунки між двома урядами не можуть суттєво вплинути на ділову кон’юнктуру, яка насправді визначає об’єм приватних інвестицій у російський нафтовий сектор. Мало того, коли ціни на нафту впадуть, Москва і Вашинґтон зрозуміють, що їх інтереси таки різні.

Що стосується інтересів Росії в Іраку, то тут найбільша увага прикута до іракського боргу, який залишився ще із совєтських часів (за різними оцінками, він становить від семи до дванадцяти мільярдів доларів), і до прагнення російських компаній активно брати участь в іракських нафтових проєктах. Контракти на розробку родовищ були укладені з урядом Саддама Хусейна. Проте, і те, і те цілком можна зачислити до категорії фікцій. Будь-хто, кому доводилось укладати орендні договори з урядом Саддама Хусейна, скаже вам, що вони іще нічого не гарантують. Керівники “ЛУКОЙЛа”, найбільшої російської нафтодобувної компанії, не мали жодних ілюзій із цього приводу і передбачливо зустрілись із лідерами іракської опозиції з надією “застовпити позиції” на випадок зміни режиму. Реакція Саддама, коли від довідався про ці маневри, підтвердила їхні найгірші побоювання: іракський президент розірвав контракт із “ЛУКОЙЛом” щодо розробки великого родовища Західна Курна. Росія намагалася вмовити Сполучені Штати виступити у ролі гаранта існуючих договорів, проте Вашинґтон вирішив, що ліпше не втручатися. Розпочати поділ ласих шматків іще до приходу нового уряду означало б підтвердити підозри арабів, що зміна режиму – насправді лише прикриття для нафтового переділу.

Росія нарікає, що Ірак і досі не повернув їй борги, однак не будемо забувати, що загроза війни призвела до підвищення цін на нафту на світових ринках (від минулого літа вони зросли на п’ять доларів за барель), а отже Москва заробила немалі гроші – приблизно половину того, що їй винен Баґдад. Погодьтеся, маючи справу з правителем-ізгоєм, якому нині-завтра доведеться розлучитися зі своїм кріслом, не варто особливо перейматися тим, хто саме сплачує вам рахунки*. Головне, що вони сплачені.

Першою випробою для молодого російсько-американського партнерства стануть наслідки війни в Іраку. Реальна проблема, з якою зіткнеться Росія по завершенні війни, – це можливе, хоча і не обов’язкове, зниження цін на нафту, яке наступить після з’ясування ситуації з експортом із району Перської затоки і поновленням поставок із Іраку. Ніхто не може передбачити, наскільки сильно війна і диверсії вдарять по нафтових родовищах в Іраку і сусідніх країнах. Америка могла б частково зняти напругу, використовуючи нафту зі свого стратегічного резерву, як це було під час війни в Затоці 1991 року. Коригуючи об’єми виділення нафти зі стратегічного резерву залежно від стану нафтових промислів повоєнного Іраку, США допомогли б ринкові швидко пристосуватися до коливань іракського нафтовидобутку.

Однак використати стратегічні резерви задля контролювання цін – крок неправильний і неефективний. Наслідком подібних дій може стати значне зниження цін на нафту, а воно, своєю чергою, може ускладнити стосунки між країнами-споживачами і країнами-постачальниками нафти, такими, як Росія. Зниження ціни на один долар означає для російського бюджету втрату мільярда доларів. Падіння цін нижче 18 дол. за барель призведе до дефіциту бюджету (у ньому закладена ціна 21,5 долара). А якщо це ще і викличе замішання в ОПЕК, то тривалий період дешевої нафти боляче вдарить по бюджету країн-експортерів.

Раніше падіння цін на світовому нафтовому ринку на політику Сполучених Штатів не впливало. Американські енергетичні компанії, як правило, нелегко переживають такі часи, проте це вигідно пересічному споживачеві, який за ті самі гроші отримує більше. До того ж, низькі ціни сприяють економічному зростанню.

Як справді війна вплине на нафтову кон’юнктуру, прогнозувати, ясна річ, важко. Тривалий конфлікт, складний процес відновлення країни можуть позбавити світовий ринок іракської сирої нафти (у 2002 році Баґдад експортував близько двох мільйонів барель на день). Шкода, завдана поблизьким родовищам у Кувейті і Саудівській Аравії, призведе до ще гострішої нестачі нафти. Додайте до цього недостатні запаси “чорного золота” і тривалий безлад у Венесуелі – і цілком можливо, що ціни піднімуться до неба. Однак найбільш імовірний сценарій розвитку подій не обіцяє Росії нічого доброго: стрімка воєнна кампанія в Іраку з наступним незагайним збільшенням об’ємів баґдадського нафтового експорту плюс чітка політика виділення нафти зі стратегічного нафтового резерву для запобігання спекуляцій.

Нафтовий ринок який він є

Як уже було сказано, американський та російський уряди не можуть суттєво впливати на нафтові ціни. Причини криються у фундаментальних особливостях світового ринку. Понад половина всієї нафти, яка видобувається на планеті, відкрито виставляється на єдиному, інтеґрованому, світовому ринку. Внутрішня ціна нафти, що залишається в країнах-виробниках, також формується виходячи зі світових тенденцій.

Понад половина всієї світової нафти витрачається у транспортному секторі, і її домінування на цьому ринку у найближчий період, радше за все, зберігатиметься. Будучи рентабельним і зручним у використанні, рідке пальне практично незамінне для літаків та автомобілів, тобто для таких транспортних засобів, які повинні нести в собі компактне джерело енергії. Майже всі види рідкого пального виробляються на основі сирої нафти. Компанії й окремі споживачі можуть пристосуватися до коливань цін на бензин, змінивши свій звичний спосіб пересування, – наприклад, менше користуватися автомобілем. Але основний фактор, що визначає об’єми споживання палива, пов’язаний зовсім не з поведінкою, а з технологією. У переважної більшости транспортної техніки доволі тривалий термін експлуатації – 15 і більше років, отож зміна цін позначиться на загальному попиті на нафту ще не скоро. Так, наприклад, у 1974 році, у сам розпал першої нафтової кризи, американці стали купувати невеликі, більш економічні машини, проте загальне споживання пального стало зменшуватися тільки після 1978-го, коли частка малолітражок врешті збільшилася до значного рівня. Сьогодні середній показник рентабельности автотранспорту в Америці знову пішов донизу через те, що першими у списках продажів стоять спортивні машини, вантажівки і мінівени.

Зрушення у споживанні нафти відбуваються повільно, і ціни на нафту на світовому ринку визначають в основному постачальники: останні 30 років цю роль практично повністю взяла на себя ОПЕК. Збільшення об’ємів експорту російської нафти знову змусило говорити про те, що важкі часи настануть скоро і для ОПЕК, і для її лідера – Саудівської Аравії. Але робити прогнози поки що рано. Хоча показник видобутку нафти в країнах – членах ОПЕК змінювався, вплив цієї організації на встановлені ціни значно більший, ніж її присутність на ринку. На формування ціни впливає не так злагодженість дій головних постачальників, як їх здатність збільшити або скоротити об’єм видобутку нафти на кілька мільйонів барелів на день (це лише кілька процентів від загального об’єму світового видобутку нафти, який становить 76 млн барель на день). І справді, коли у 1973 році ОПЕК вперше успішно застосувала свою “нафтову зброю”, Сполучені Штати самі були найбільшим світовим експортером нафти.

Прагнення маніпулювати ринком не єдине, що об’єднує країни – члени ОПЕК. Їх згуртовує і той факт, що видобування нафти на їх нафтоносних ділянках – справа, загалом, не така уже й коштовна (якщо виробник скорочує об’єм поставок, то заморожуються незначні фінансові засоби) й уряди країн – членів ОПЕК, як правило, здатні жорстко контролювати виробничі рішення. В Росії все навпаки: структура національної промисловости така, що тут стимулюють не постачальників, здатних різко змінювати об’єми видобутку, а експортерів, які постійно працюють на повну потужність. Розробка нових сведловин у Росії звичайно вимагає залучення серйозних інвестицій з ринку капіталів, де на даний момент склалася доволі непроста ситуація. А головна проблема для російських експортерів – не буріння свердловин, а створення інфраструктури трубогонів і портів, які б дозволяли організувати поставки нафти на світовий ринок. Бо, на відміну від Саудівської Аравії, де до моря рукою подати, в Росії основний на сьогоднішній день нафтовий реґіон – Сибір – знаходиться у самому серці материка. На західноевропейський ринок російська нафта поступає по нафтогону довжиною дві тисячі з лишком миль. Західносибірська нафта доставляється і до Чорного моря. Цей шлях трохи коротший, проте морські перевезення через вузький, запруджений суднами Босфор обходяться вельми недешево. Нові маршрути, які провадять до Адріятичного і Балтійського морів, вимагають великих вкладень. Те саме стосується і до будівництва портів на Тихому океані, розробки нових родовищ і прокладання нових трубогонів для експорту західносибірської нафти в Китай. Якщо гроші уже вкладені у справу, то вони перетворюються у нерухомий капітал, що створює могутній стимул для виробника качати на повну потужність.

Приватизація нафтодобувних підприємств і конкуренція в енергетичній сфері створюють умови, у яких ключовим фіґурам нафтової індустрії все важче визначити єдиний національний інтерес чи, подібно до країн – членів ОПЕК, діяти злагоджено. Як на будь-якому конкурентному ринку, в російській нафтовій сфері є і прибуткові ніші, і конфліктні інтереси. У зв’язку з цим вплив нафтового сектору на російську політику слабший, аніж вплив инших галузей енергетики, таких, як газова чи електроенергетична, де до сих пір домінують єдині компанії. В останньому списку найбільших нафтових компаній світу, опублікованому в Petroleum Intelligence Weekly, десять із перших п’ятдесяти – російські підприємства, причому держава володіє контрольними пакетами тільки двох із них, і то не найбільших (це “Роснефть”, а також “Славнефть”, акції що виставлялися на авкціон). Натомість кожна з одинадцяти країн – членів ОПЕК була представлена у цьому списку лише одним підприємством – цілковито державним. Державі легше контролювати видобуток нафти, якщо вона сама є виробником. І навпаки, якщо право власности зосереджено у приватному секторі і роздріблено, то велика ймовірність того, що переможуть не картельні інтереси, а фактори ринку.

Незалежні інвестори

Урядові робочі групи, що їх сформували Буш і Путін, мало впливають на рішення, пов’язані з російським нафтовим бізнесом та орієнтовані насамперед на стан ринку. Практика показує, що росіяни не хочуть вкладати гроші у себе в країні. В одному тільки 2000-му витік капіталу із Росії становив близько 20 млрд доларів – приблизно стільки, скільки Росія заробила на експорті нафти. У тому ж році, який відзначався небувалим об’ємом прямих зарубіжних капіталовкладень у всьому світі, загальний об’єм зовнішніх інвестицій в економіку Росії дорівнював, за даними Конференції ООН із торгівлі і розвитку, всього 2,7 млрд доларів, що становить лише один процент від її ВВП.

Інвестор, який бажав би вкласти гроші в російський нафтовий бізнес, стикається з багатьма перепонами. При цьому не важить, чи він займається розробкою нових родовищ і прокладанням трубогонів (так зване інвестування в об’єкти, що будуються), чи хоче придбати уже діюче підприємство (“інвестування в існуючі об’єкти”). Із приходом Путіна ситуація наче стала мінятися. Зросла довіра до російських установ, офіційна статистика (правда, доволі недостовірна у цій сфері) стверджує, що витік капіталів із країни сповільнився. З иншого боку, інвестори все ще побоюються інсайдерських махінацій та инших ускладнень. Так, наприклад, коли у грудні 2002 року держава виставила на авкціон свій пакет акцій “Славнефти”, всім потенційним іноземним інвесторам дали зрозуміти, що їх участь небажана. Авкціон тривав чотири хвилини, три із чотирьох заявок зробила одна і та сама група осіб, і в результаті акції були продані за ціною, яка ледве перевищувала стартову. Низька вартість російських нафтових компаній на відкритому ринку вказує на те, який неймовірно важкий шлях їм доведеться пройти, перш ніж удасться сформувати відповідні корпоративні установи і переконати інвесторів у тому, що вони нічим не ризикують. Згідно з недавніми дослідженнями компанії Price Waterhouse Coopers, коли в кінці 90-их західні нафтові активи продавалися по 5 дол. за барель, ціна на російські не доходила до 20 центів.

Що стосується російської енергетичної промисловости, то тут від Москви найчастіше вимагають більшої визначености у податковій сфері та у сфері регулятивного законодавства. В інтерв’ю російському журналу “Итоги” Міхаіл Ходорковскій, президент “ЮКОСа”, другої за величиною нафтодобувної компанії в Росії, заявив: за останні кілька років у податкове законодавство, що регулює енергетичну сферу, різні зміни вносились п’ятдесят разів. На саміті у Г’юстоні потенційні інвестори знову підняли цю тему, особливо підкреслюючи необхідність прийняти більш ефективні угоди про поділ продукції (УПП). Подібні угоди, які часто застосовуються в країнах, де законодавча і ринкова ситуація непрозора і непередбачувана, покликані створити “анклав стабільности” навколо проєкту. У типовій угоді про поділ продукції фіксуються податкові режими, висвітлюється питання власности на ресурси і гарантуються платежі у формі взаємозамінних експортованих активів (наприклад, нафти), які не такі чутливі до коливань валютного курсу.

Справедливости ради треба сказати, що Росія уже давно намагається забезпечити стабільність і система угод про поділ продукції тут існує із 1996 року. Правда, за її допомогою так і не вдалося усунути законодавчі неясності, що насторожують іноземних інвесторів, а проєкти постанов, спрямованих на вдосконалення цієї системи, до сих пір не схвалені Державною думою.

Недостатньою ефективністю нинішньої системи УПП пояснюються і низькі результати російсько-американського співробітництва, спрямованого на залучення іноземних інвестицій у російський нафтовий бізнес. У широкому розумінні, нафтова індустрія в Росії сьогодні ділиться на два сектори. Перший представляють компанії, які працюють на старіючих родовищах Західного Сибіру. Головну роль тут відіграють найбільші російські виробники нафти. Цей сектор зорієнтований на інвестиції в уже існуючі проєкти. Нафтові компанії, які на сьогоднішній день в основному належать громадянам Росії, які купили акції за дармовими цінами, цілком могли б використовувати систему УПП. Та все-таки вони воліють цього не робити, позаяк у такому разі, завдяки прозорості системи, відкриються джерела їхніх прибутків – такі, як інсайдерські договори і трансфертні ціни. Виходить, що механізм, створений для залучення зовнішніх інвестицій, російським підприємствам не потрібен, тому що вони не потребують грошей зі сторони.

У другому секторі підприємці освоюють суворі окраїнні реґіони: це нові родовища в Арктиці і на Далекому Сході, наприклад, в районі острова Сахалін. Тут діють як великі російські енергетичні компанії, так і транснаціональні ґіґанти. Для даного сектору життєздатна система УПП більш важлива; у цих нових реґіонах, і географічно, і політично віддалених від Москви, навіть “своїм людям” буває нелегко передбачити, як обернеться політична ситуація. “Людям збоку” вигідніше працювати на нових ділянках, а також там, де застосовуються передові технології, які, зокрема, дозволяють провадити буріння на великій глибині та в умовах мерзлоти. Сьогодні як наочний приклад діяльности із залучення зовнішніх інвестицій можна назвати великі сахалінські проєкти з експорту нафти на світовий ринок і газу до сусідньої Японії та Південної Кореї. Певну роль зіграли і міжурядові контакти, особливо у тих випадках, коли інвесторам не вдавалося за допомогою існуючої системи УПП добитися ясности в нормативних і податкових питаннях. Справді, за сприятливого поєднання ключових економічних факторів уряди Росії і США можуть сприяти укладенню угод. Подібне сприяння є одним із важливих завдань спільної діяльности обох країн – незалежно від того, чи воно відбувається в рамках уже існуючих інститутів, чи структур, спеціяльно сформованих для кожного конкретного випадку. Система УПП сама собою не може створити справжнього “анклаву стабільности”. Інвестори знають, що якщо якась сума вже вкладена у справу, то при слабкій законодавчій базі вони завжди можуть стати жертвами “перегляду угоди”.

Розмаїття, економічність, надійність

Для формування більш тривалої політики США в енергетичній ділянці необхідно переглянути напрямки нинішньої діяльности. Партнерство з Росією вимагає певного балансу. Істинною метою цього партнерства, принаймні, для Вашинґтону, є зменшення залежности США від коливань світових цін, а для розв’язання цього завдання не менш вигідними можуть бути і відносини з иншими потенційними постачальниками. Варіянтів багато. Партнерами Америки могли б стати і Ангола, і Бразилія, і Канада, і Мексика, і Нігерія, і, можливо, повоєнний Ірак. Кожна із цих країн може по-своєму протидіяти збільшенню об’ємів видобутку нафти, проте, так само як у випадку з Росією, міждержавне співробітництво може лише частково впливати на ситуацію. Більш значний вплив воно здатне справити на об’єми споживання нафти, оскільки основною перешкодою зростанню ефективности виробництва часто стає відсутність відповідних політичних моделей і фінансування державного сектору. Більш чутливі споживацькі ринки в різних країнах світу здатні обмежити коливання цін на нафту. По суті, нові стратегії підвищення ефективности виробництва можуть впливати на ситуацію на нафтовому ринку приблизно так само, як і збільшення об’єму видобутку, нерідко з меншими витратами.

Для США підвищення ефективности використання енергії є найбільш надійним способом захисту від стрибків цін на нафту. У період із 30-х до початку 70-х років об’єм виробництва на барель споживаної нафти становив 750 доларів (за нинішнім курсом). Сьогодні цей показник збільшився удвічі і дорівнює 1500 доларам. Таке зростання частково пояснюється більш високими цінами на нафту, що сприяє її бережному використанню, а частково – наявністю законів і правил, що стимулюють розвиток і застосування більш ефективних технологій. У звіті Національної дослідницької ради США за 2002-й рік наводиться низка дієвих способів, які дозволяють іще більше підвищити економічність пасажирського автотранспорту, але, на жаль, останніми роками американські політики ніяк не можуть досягти єдности у питанні економії палива.

Російські споживачі також могли б значно скоротити об’єм споживання нафти коштом більш ефективного її використання. Однак у рамках нового енергетичного партнерства ця тема практично не заторкувалась. Приблизно третина російської нафти використовується на території країни, проте об’єм виробництва на барель становить усього 300 дол. (за цим показником Росія стоїть на одному щаблі з Іраном і поступається Саудівській Аравії). Це пояснюється наявністю цінових обмежень, перенасиченням місцевих ринків і багаторічним іґноруванням проблем охорони природних ресурсів. Проте із розвитком російської експортної інфраструктури зекономлену нафту можна буде продавати за кордоном за світовими цінами.

Отож, розширення кола постачальників і всеохопна діяльність зі зменшення рівня споживання суть дві основних умови забезпечення енергетичної безпеки в Америці. Що ж до об’ємів імпорту нафти і злагоджености дій постачальників, то ці фактори не роблять Америку вразливою перед коливанням цін. США – найбільша торгова держава світу, і немає підстав уникати торгівлі нафтою. Однак відкритість до нафтового імпорту повинна поєднуватися з диверсифікацією джерел і підвищенням ефективности споживання енергії.

Не нафтою єдиною

Якщо Росії і США потрібна більш життєздатна програма енергетичного співробітництва, то не варто фокусувати увагу на минущих спільних інтересах у нафтовій сфері. Очевидна альтернатива нафти – природний газ. Потенціял Росії у цій галузі не отримав належної оцінки міністра торгівлі США Доналда Еванса на Г’юстонському саміті. Однак російський газ мало цікавить американських політиків і споживачів. Річ у тім, що, на відміну від нафти, експорт газу здійснюється, як правило, у реґіональному масштабі, оскільки переважна частина газового палива перекачується по трубогонах, а прокладати довгі трубогони надто дорого. Правда, існує й инша практика, поки що мало поширена, проте вона вже набирає обертів: газ стискують і охолоджують до рідкого стану, а потому за цінами, встановленими на світовому ринку, постачають у віддалені реґіони, у тому числі й у США. Але на даний момент лише незначна частина величезних газових ресурсів Росії володіє характеристиками, необхідними для того, аби застосування цього методу було економічно вигідним. Тому у пошуках сфери, у якій міждержавний діялог справді приніс би відчутні плоди, Росії й Америці вартувало б звернутися до теми, що активно розвивалася у 90-их роках, проте згодом обидві сторони її надто швидко забули. Мова йде про ядерну енергетику.

По завершенні холодної війни США і Росія випрацювали багатомільярдну програму, скеровану на досягнення безпеки величезної кількости матеріялів, які піддаються розщепленню, і ядерної технології в Росії. Мета цього проєкту полягала у тому, щоби запобігти потрапляння цих “ядерних матеріялів під недбалою охороною” в руки терористів або ворожих режимів. Програма спільного зменшення загрози (СЗЗ) передбачала також існування фондів, із яких би фінансувалось працевлаштування російських учених шляхом залучення їх до спільних дослідницьких проєктів і обміну спеціялістами. Як і слід було чекати, жодного із поставлених завдань виконано не було. Якщо в країні зруйнована система централізованого контролю, а зарплати у науковому секторі впали практично до нуля, то зупинити тотальний відхід спеціялістів-ядерників – завдання доволі непросте. Не дивно, отже, що в Америці також не змогли надати обіцяних мільярдів для спільного проєкту. По-перше, увесь час з’являлися инші пріоритети, а по-друге, періодичне недотримання російської сторони угод про контроль за зброєю викликало постійні спори у Конґресі із приводу кожного перерахування. Нераз пропонувалися цікаві проєкти щодо укріплення СЗЗ, проте жоден із них не здобув ані належної уваги з боку чиновників, ані фінансування. Ситуація не змінилася навіть тепер, коли після трагічних подій 11 вересня можна отримати гроші практично на будь-який проєкт боротьби із тероризмом.

У цивільному аспекті програма СЗЗ призначена не лише для того, аби забезпечити російських ядерників роботою. Росія відкрила під Красноярськом склади для зберігання ядерних відходів і могильник для їх захоронення. Тепер можливість створення “міжнародного могильника” виглядає більш реальною. Тривалий час ця тема вважалася забороненою, проте вона заслуговує на увагу, якщо хочемо, аби світова атомна індустрія відмовилась від неефективного управління зберіганням і переробкою ядерних відходів у малому масштабі. Так само Росію варто до прилучити до поширеної у всьому світі діяльности зі створення нових моделей ядерних реакторів. Країни – розробники ядерних технологій на чолі зі Сполученими Штатами уклали всеохопні і цілком здійснимі плани щодо наступного покоління ядерних реакторів ділення. Російська програма у царині ядерної енергетики займає одне із перших місць у світі за ефективністю підходів до матеріялів, необхідних для створення нових моделей реакторів. Незважаючи на це, зараз Росія не бере участи у міжнародному форумі “Нове покоління-4”, що діє під егідою уряду США і є одним із основних механізмів міжнародної співпраці у питаннях розробки реакторів та їх паливних циклів. Залучення Росії у цю діяльність, стимулювання її зближення з иншими країнами, що володіють новаторськими технологіями у даній галузі (наприклад, з Японією), і надання їй допомоги у забезпеченні надійного збереження ядерних речовин відповідно до зобов’язань, які взяла на себе Америка під час зустрічі “великої вісімки”, – все це повинно увійти до числа найважливіших пріоритетів Вашинґтона.

Для противників використання ядерної енергії будь-який план виявиться неприйнятним. Але світ поступово приходить до усвідомлення того, що кліматичне потепління становить серйозну загрозу, отож усі країни повинні серйозно взятися за розробку альтернативних, екологічно безпечних енергетичних технологій. Із основних варіянтів, що існують станом на сьогоднішній день, тільки атомна і гідроенергетика дозволяють отримувати електроенергію, не посилюючи при цьому парникового ефекту. Але епоха великих гребель, здається, хилиться до заходу, оскільки із поширенням демократії жителі багатьох країн висловлюються проти затоплення. За таких умов розвиток ядерної енергетики виглядає, можливо, найбільш привабливим варіянтом.

Звичайно, підтримання серйозної російсько-американської співпраці у галузі ядерної енергії – завдання не із легких. Зате тут, на відміну від нафтового сектору, більшість важелів впливу, необхідних для досягнення ефективної взаємодії, перебувають в руках урядів. Виважена дипломатична лінія може принести хороші дивіденди, проте для формування дієвого партнерства обидві держави повинні будуть виконати низку умов. Російським політикам доведеться докласти більше зусиль для подолання проблеми, з якою постійно стикалися учасники програми СЗЗ. Росії треба буде встановити контроль над витрачанням засобів на місцях, запобігти відхід спеціялістів і потрапляння матеріялів для ядерних реакторів у ворожі держави. Сполучені Штати зі свого боку повинні будуть не тільки надавати Росії стабільну фінансову підтримку, але й залучити Москву до активного співробітництва у рамках програм розвитку американських ядерних технологій, які вже діють. Сьогодні всі вони скеровані у першу чергу не на створення технологій нового покоління, а на вдосконалення і продовження терміну дії тих американських реакторів, які вже існують.

Урядам США і Росії не варто вводити себе в оману щодо стабільности майбутньої співпраці. Росію ідеальним партнером не назвеш: на даний момент там триває витік ядерних новинок. Є підозра, що цьому сприяють самі керівники галузі. Отож, плани, які стосуються, наприклад, захоронення ядерних відходів, повинні гарантувати максимальний захист від крадіжок. При цьому, напевно, акцент варто робити не тільки на створенні постійного могильника та всіх можливих охоронних систем, але і на технологіях, які б дозволяли фізично невтралізовувати ядерні відходи. Америці так само не варто забувати про те, що Росія неохоче іде на співпрацю у питаннях, які досі мали стосунок до військової таємниці, – ця проблема утруднювала реалізацію програми СЗЗ. Ще одна складна тема, яку не вдасться оминути, – це відношення Росії та Ірану. Російсько-іранська співпраця в атомній сфері, ця вічна притичина для Москви і Вашинґтону, здійснюється не лише тому, що Тегеран добре платить, але й тому, що сторони пов’язані непростими відносинами, що стосується до видобутку і маршрутів експорту каспійської нафти. І тут ми не можемо здатися на долю у сподіванні, що проблема зникне сама собою: російсько-іранські зв’язки кореняться у самій географії Росії. І якщо Москва й Вашинґтон зацікавлені у тривалій співпраці у сфері атомної енергетики, вони повинні виробити політичну стратегію, яка б допомогла їм дати раду із цією ситуацією.

Новий погляд на російсько-американське партнерство

Політики докладають значних зусиль для підтримання конструктивного діялогу між Москвою і Вашинґтоном, однак, зосередивши увагу на нафті, уряди обох країн вибрали сферу, у якій їх співпраця мало що може змінити у світі. Попри те, що Америка – найбільший у світі споживач нафти, а Росія – найбільший її виробник, ні міждержавний діялог, ні серйозно обставлені галузеві конференції фактично не можуть вплинути на дії приватних інвесторів. Іронія долі полягає у тому, що, хоча США сильно залежать від імпортної нафти, саме Росія через чутливість її економіки до цінових коливань найбільше постраждає від невдалої спроби обох держав регулювати ціни на нафту. Якщо обидві країни відмовляться від співпраці у нафтовій сфері, російсько-американський політичний розпорядок дня багато втратить, проте Москва і Вашинґтон упускають із поля зору низку важливих моментів, насамперед проблему ядерної енергетики.

На сьогоднішній день всьому світові, у тому числі і Сполученим Штатам, потрібна життєздатна ядерна енергетика, проте російські ядерні ресурси не використовуються, а талановиті спеціялісти сидять без роботи.

*Cтаття опублікована в журналі Foreign Affairs у 2003 році.

Переклала Наталка Римська