Олександр Гринкевич
Неллі Кузнєцова
Олександр Клітченко

Російська Федерація: новий етап перерозподілу власности і влади

Власність і влада: загальна характеристика

Аналіз ситуації в Росії вказує на те, що у 2002 р. і протягом 2003 р. у Російській Федерації виникли тенденції, що впливатимуть на політичний розвиток країни. Політична конфігурація визначатиме характер розвитку основних подій у країні та особливості нового етапу перерозподілу власности і наявних матеріальних ресурсів. Як і раніше, зусилля конкуруючих кланів країни зосереджуватимуться на приватизації великих майнових комплексів державної власности та комерційному й адміністративному підкоренні впливових засобів масової інформації (ЗМІ).

У політико-економічному просторі РФ тривають змагання між різноманітними фінансово-економічними угрупованнями, що використовують владне прикриття. Сталі та міцні позиції має старокремлівське угруповання – це об’єднання, що склалося за часів Б. Єльцина – “сім’я”. З ним взаємодіє і вирішує власні завдання угруповання, що репрезентує постать А. Чубайса. Хоча і втратило колишню політичну вагу, але ще є досить впливовим об’єднання навколо “Альфа-групп” М. Фрідмана. Як і раніше, ці бізнесові і фінансові сили спроможні створювати тимчасові союзи за інтересами [1].

За президентства В. Путіна, у політико-економічному просторі РФ відбувається стрімке становлення та зміцнення нового клану – об’єднання, що отримало назву “пітерців”. Для нього характерне обережне протистояння зі “старокремлівцями” та прагнення опанувати нові ареали і сфери в економіці і фінансових структурах.

Специфіка змагання між впливовими бізнесово-фінансовими угрупованнями в РФ полягає в тому, що В. Путін відкрито не підтримує жодне з них. Тому помітніше певне консолідування “сім’ї” навколо прем’єр-міністра М. Касьянова [2].

Боротьба за вплив на президента Росії між кланом, що виник і зміцнів у часи Б. Єльцина (“сім’я”) та угрупованнями, що прийшли до влади за часів В. Путіна (“пітерці”), поки що не призвела до кардинальних змін балансу сил. У політичних колах протягом 2002 – початку 2003 рр. кілька разів виникали чутки про швидку кадрову революцію, але судячи з травневого щорічного послання президента Федеральним зборам, уряд М. Касьянова має великі шанси утриматися при владі до завершення виборчого циклу (десь до весни 2004 р.).

Обрана президентом ще на початку 2002 р. тактика ухиляння від прямої участи в конфліктах у вищих ешелонах влади призвела до появи елементів “некерованости” країною, що викликали роздратування у правлячих і ділових колах. Це спричинило чутки про те, що “сім’я” на президентських виборах 2004 р. може зробити вибір на користь політика, спроможного налагодити відносини з елітою, дотримуючись відповідальности і забезпечення функціонування політичної системи за цими правилами. При цьому найдостойнішим кандидатом називали прем’єр-міністра РФ М. Касьянова.

Розмови посилилися, коли в травні 2002 р. глава уряду, виступаючи в Державній думі, висловив незгоду з питань адміністративної реформи і темпів економічного зростання в країні, що раніше запропонував президент. Нові чутки щодо президентського майбутнього нинішнього прем’єра були пов’язані з його візитом на початку 2003 р. до Вашинґтона, де його приймали американські керівники на високому рівні.

Розвиваючи свій контрнаступ, кола, пов’язані з “сім’єю”, фактично запропонували В. Путіну компроміс [3]:

відмовитися від втручання правоохоронних органів у справи великого бізнесу;

надати право розробки і проведення суспільно-економічної політики виключно урядові, що має вирішувати ці питання у тісній співпраці з діловими колами країни.

Повна реалізація на практиці таких умов означала б, що уряд стає рівнозначним президентові центром влади. Коли щось подібне виникало за часів Б. Єльцина (посилення уряду В. Чєрномирдіна у 1997 – 1998 рр., успіхи кабінету Є. Прімакова в 1998 р. у приборканні серпневої кризи тощо), то спроби створення нового центру влади завершувалися, можливо, недостатньо мотивованою, відставкою кабінету міністрів.

Більшість спостерігачів очікувала аналогічної реакції від наступника Б. Єльцина перед парламентськими 2003 р. виборами, однак В. Путін усе ще залишає М. Касьянова прем’єром і це дає підстав припускати, що президент або не володіє повністю ситуацією на російському владному Олімпі, або поки що спокійно ставиться до подальшого зміцнення уряду.

Найвірогідніше, що певне дистанціювання президента від прямої участи у конфліктах у вищих ешелонах влади є вимушене, оскільки спроби втрутитися у політичні події на тому або іншому боці успіху не мали, іноді це спричинювало ситуації, що могли призвести до втрати авторитета президента під час розв’язання внутрішніх проблем.

Нині можна констатувати, що в країні сформувалася така владна конфігурація, коли глава держави зосереджений переважно на питаннях зовнішньої політики, оборони і безпеки, державного будівництва, а прем’єр-міністр і уряд – на проблемах соціяльно-економічної політики.

Поступове перетворення уряду на другий, рівнозначний президентському центр влади може призвести до того, що саме уряд візьме на себе функцію відповідального осередку прийняття рішень, змушеного вибудовувати баланси сил і інтересів. Нині цю відповідальність регулюють відповідні правові норми, що ставлять уряд у залежність головним чином від президента і меншою мірою – від Державної Думи.

Останнім часом консолідацію старокремлівських груп підриває конфлікт між “сім’єю” і групою А. Чубайса. Формально конфлікт спричинила спроба А. Чубайса форсувати реформу енергетики, у результаті проведення якої енергетичні компанії диктуватимуть тарифи иншим галузям економіки і реґіонам Росії. Однак, зважаючи на всі обставини, набагато більшого значення для головних угруповань російської еліти набуває той чинник, що реформа енергетики в її нинішньому варіанті може посилити політичну значущість А. Чубайса і відкриє йому шлях до самостійної участи у президентських виборах 2008 року.

Останні політичні зміни насамперед консолідували більшість російських елітних угруповань навколо тактичного завдання – спільної підтримки В. Путіна на президентських виборах 2004 р. А боротьба між ними набула характеру перманентного конфлікту за право відігравати вирішальну роль у політиці напередодні та в роки другого терміну президентства В. Путіна. За таких обставин можливі переконфігурації владно-політичних сил РФ (у разі будь-яких форс-мажорних ситуацій у країні або на світовій арені).

Нинішню владну конфігурацію не можна вважати стабільною й усталеною. Про це свідчить, наприклад, публічне оприлюднення суперечностей між позицією президента РФ і прагненнями “сім’ї” у питаннях подальшої інтеґрації Росії та Бєларусі, коли відставний перший російський президент Б. Єльцин, відвідавши Мінськ, піддав гострій критиці бєларуську політику російського президента.

Проведення чергових перестановок та перегрупувань у силовому блоці уряду (до речі, це сфера безпосередніх повноважень президента) також є результатом складного компромісу між “сім’єю” і силами, на які опирається В. Путін. Напередодні виборів президент РФ особливо потребує підтримки з боку силового блоку. Саме тому він консолідував силові структури, додатково посиливши роль великої трійки – Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ і ФСБ.

Усі ці три відомства контролюють найближчі прихильники глави держави – С. Іванов, Б. Ґризлов і М. Патрушев [4]. Внаслідок реформи силового блоку фактично відбулося відтворення знаменитого КДБ (до складу ФСБ не ввійшли тільки Служба зовнішньої розвідки і Федеральна служба охорони, що раніше теж належали КДБ).

Під впливом олігархів “сім’ї” березневі реформування силових структур призвели до ліквідації служби податкової поліції, діяльність якої викликала багато нарікань. Хоча функції Федеральної служби передано до МВС, вплив податкових органів послабшав.

Одночасно інтереси олігархічних кіл проглядаються й в обіцянках президента внести до Держдуми законопроект про лібералізацію карного законодавства. За словами глави держави, “йдеться фактично про пом’якшення покарання за неістотні правопорушення” (якщо такими порушеннями вважатимуться переважно економічні, то взагалі лінія на лібералізацію карного законодавства виглядатиме як частина чергового компромісного пакту між президентом і олігархами).

Підсумовуючи вищенаведене, можна зазначити, що напередодні виборів В. Путін створив потужний блок відданих йому силових відомств, спираючись на який він контролюватиме ситуацію в країні і забезпечить своє переобрання на новий термін. При цьому він зберіг стосунки і з діловим співтовариством: зміни у силових структурах враховують інтереси і олігархів.

Певну політичну рівновагу в країні поки що збережено. Боротьба між основнимиелітнимигрупами має поверхневий, корпоративний характер. Спостерігачі зазначають, що з приходом до влади В. Путіна складалася відносно нова система відносин між державою і бізнесовими структурами, що характеризувалася відлученням деяких колишніх бізнесменів з “сім’ї” від безпосереднього впливу на процес прийняття ключових політичних рішень. Публічна нелояльність олігархів до влади у політичній сфері – неприпустиме явище [5]. Окрім того, відбулися зміни в елітах, зокрема зміцнилися позиції представників силової еліти, що пов’язано з впливом “пітерської” групи. Ці переваги і, насамперед, “пітерських силовиків” були пов’язані з широким простором для маневрування, наданим неформальною близькістю до президента, та великими адміністративними можливостями завдяки ефективному контролю над силовими і правоохоронними органами.

Однак сьогодні вже можна констатувати, що “пітерцям” не вдалося створити систему впливу, аналогічну з “сім’єю”, і вони поки що залишаються дуже аморфною групою. З одного боку, бракує професійних кадрів. З другого – небажання президента робити стратегічну ставку тільки на них, оскільки це може налаштувати проти нього не тільки инші групи, а й великих самостійних політиків.

За роки президентства В. Путіна “пітерці” потіснили найвпливовіший клан – “сім’ю”, але лише у кількох сферах: МВС, ФСБ, “Росвооружение” і “Газпром”. Великим досягненням силовиків стало прийняття закону про альтернативну цивільну службу в жорсткій генштабівській редакції, що робить цю службу непривабливою.

Проте, силовики так і не домоглися позитивних результатів у проведенні військової реформи. Протягом 2003 р. у російських ЗМІ з’явилися матеріали, що свідчать про погіршення становища в армії у період перебування на посаді міністра оборони С. Іванова, а головне про те, що він так і не набув високого авторитету серед військових. Після повалення режиму С. Хусейна в Іраку у Росії ще ширше розгорнулася кампанія за проведення військової реформи і перетворення російської армії на професійну.

За деякими даними, “сім’ї” вдалося також спровокувати певне охолодження стосунків між президентом і близькими до нього повпредами в Центральному (Г. Полтавчєнко) і Північно-Західному (В. Чєркєсов) федеральних округах [6]. Це загалом зменшило роль інституту повпредів у реґіональній політиці федерального Центру, відповідним чином модифікувавши задуми владної вертикалі і визначивши необхідність підвищення ролі методів гнучкого ручного керування.

Водночас, основні об’єднання еліти, що склалися за часів Б. Єльцина, мають більший професійний досвід, вони контролюють величезні економічні ресурси країни. Президентська політика рівновіддалення змусила їх певним чином скорегувати свою поведінку, що позначилося на нинішніх відносинах олігархів і президента.

Спочатку представники великого бізнесу вдалися до колегіальних дій, що мали різні форми – від написання спільних листів президентові або прем’єрові і колективного вступу до “Медиа-социума” (корпорації власника ліцензії на мовлення на телевізійному каналі ТВС) до координації дій і колективного лобіювання через такі організації, як Російський союз промисловців і підприємців (РСПП) – великий бізнес і Торгово-промислова палата [7] (ТПП) – середній і малий, частково великий бізнес.

Починаючи з середини 2002 р., регулярно відбуваються зустрічі президента з впливовими російськими власниками, серед них: С. Пугачов (голова “Межпромбанка”), В. Коган (голова Санкт-Петербурзького “Промышленно-строительного банка”), В. Потанін (президент холдингової компанії “Интеррос”), М. Ходорковскій, останній мав цю можливість до середини 2003 р. (голова промислової групи “Роспром-ЮКОС”, голова банку “Менатеп”).

До колишнього керівника адміністрації президента В. Волошина частіше зверталися: Р. Абрамовіч (губернатор Чукотки, власник компанії “Сибнефть”), О. Дєріпаска (генеральний директор компанії “Русский алюминий” і голова ради директорів компанії “Базовый элемент”), О. Мамут (голова ради директорів інвестиційної компанії “Тройка-Диалог”).

Суперечності навколо перерозподілу власности начебто припинилися, що, мабуть, характеризує досягнення основними групами інтересів певної рівноваги [8]. У результаті ця рівновага сил для єльцинського угруповання стала своєрідним успіхом (вона практично зберігає свою економічну і політичну вагу), заради досягнення якого вона і монтувала свого часу схему передачі політичної влади наступникові.

Увагу привертають власники і топ-менеджмент таких надпотужних бізнесово-фінансових утворень, як ТНК-ВР та “ЮКОС-Сибнефть” (наприкінці 2003 р. процес поєднання був призупиненим, а потім взагалі порушеним, не без зусиль з боку центральної російської влади), що виникли на початку 2003 р., об’єднаної міжнародної промислової групи (ОМПГ), що у січні 2003 р. поєднала активи російського СУАЛу (В. Вексельберг), англійської Брітіш Петроліум (ВР) та казахстанських підприємств. Судячи з характеру процесів об’єднання структур, рівня їхньої капіталізації, міцности закордонних зв’язків, є підстави говорити про появу у російському бізнесово-політичному просторі нових акторів, потужності та значення котрих сягають за межі РФ і, відповідно, виходять за межі впливу глави російської держави.

Певні акценти у розподіл комплексів власности у РФ вносить і процес створення газотранспортного консорціуму на базі українських, російських і, можливо, німецьких, або ще якихось активів – це нове об’єднання перебуватиме під міжнародним впливом, де російський президент навряд чи зможе напряму управляти матеріальними та фінансовими потоками.

Певні зміни на користь старокремлівських груп відбулися у різних сферах російського суспільного життя. Так, наприклад, Генеральна прокуратура в конфліктах між силовиками і “сім’єю” реалізувала гнучку лінію, в якій поперемінно домінують інтереси то однієї, то иншої групи і всіляко блокується рух за інерцією. Її тиск на тому, або иншому напрямі негайно припинявся, як тільки слабшав відповідний політичний тиск на саму прокуратуру.

Ще один приклад: олігархам вдалося здобути перемогу у тривалому конфлікті навколо загальнонаціонального телеканалу ЗАТ “Шестой телеканал”. З початку червня на ньому працює нова телекомпанія ТВС, яку фінансують ці кола [9] .

В останні місяці 2002 р. гостра боротьба розгорнулася навколо приватизації великої російської державної нафтової компанії “Славнефть”. Аукціон з продажу пакета акцій “Славнефти” підтвердив зростання впливу на російські справи тріумвірату олігархів “сім’ї”: Р. Абрамовіч – О. Дєріпаска – О. Мамут, які змінили раніше існуючий у 90-х роках тріумвірат: Б. Бєрєзовскій – В. Ґусінскій – О. Смоленскій. А той факт, що разом з “Сибнефтью” переможцем на аукціоні стала ТНК (тоді посідала слабкі економічні позиції), сьогодні стає зрозумілим у світлі презентації останньою інтересів потужної світової компанії Брітіш Петроліум.

 Діяльність нащадків “сім’ї” останнім часом зазнала змін. Схоже на те, що нині ставка робиться на стратегію, системний підхід і правове вивірення операцій. Названі зміни відбулися під впливом нових правил гри, за якими в Росії ведуть бізнес, однак, як і раніше, на практиці використовують жорсткі дії і можливості владного ресурсу.

У російському суспільстві в останні два-три роки набув розмаху так званий недружній, або просто незаконний переділ власности. Потужні бізнесово-фінансові угруповання, спираючись на російські владні структури федерального і реґіонального рівнів й використовуючи неврегульованість законодавства, захоплювали прибуткові виробничо-майнові комплекси, витісняючи з керівних органів попередніх власників або їх представників [10].

Процес набув такої динаміки, що на порядок денний постали питання удосконалення законодавчого забезпечення процесів визначення та захисту власників та про відповідну регламентацію адміністративного втручання державних чиновників у процеси перерозподілу власности. Дехто зі спостерігачів зазначав, що перерозподіл власности (незаконний) – уже став своєрідним самостійним бізнесом, зі своїми розцінками, причому бізнесом доступним і конкурентним [11].

Враховуючи реалії сучасного етапу перерозподілу власности, Російський союз промисловців і підприємців, загальноросійська громадська організація “Деловая Россия” і загальноросійська громадська організація малого і середнього підприємництва “Опора России” висунули ідею створення системи саморегулювання, підґрунтям якої стала б Хартія корпоративної та ділової етики.

Поки така система в РФ ще не створена, а на практиці діють три сценарії “силових” поглинань:

використання привілейованих акцій для отримання контрольного пакета, створення системи подвійного менеджменту і реєстру, використання судових визначень та рішень й адміністративного ресурсу;

використання положень російського законодавства про банкрутство для придбання активів компанії;

використання дій міноритарних акціонерів із забезпечення власних прав і особливостей російського приватизаційного законодавства для придбання акцій.

Незаконне захоплення власности у РФ набуло такого масштабу, що безпосередніми жертвами конкурентної боротьби за майнові комплекси та прибуткові преференції дедалі частіше стають навіть вищі топ-менеджери потужних фінансово-економічних об’єднань та провідні чиновники державних установ. Так, у жовтні 2002 р. в процесі боротьби за розподіл рибних квот у реґіоні вбито губернатора Маґаданської области В. Цвєткова, виникає думка, що і на цьому рівні брудне з’ясування власних стосунків в РФ не завершиться.

Останнім часом у російському бізнесі урізноманітнюється діяльність, і відбувається перехід від вертикально інтеґрованих структур на структури, побудовані за принципами управління мережами. Так, наприклад, компанія “Сибнефть” (сама або через сполучні структури) нині володіє 20–29% акцій “Аэрофлота”, пакетом акцій ЗАТ “Золотые и бриллиантовые инвестиции и технологии”, яка має ліцензію на видобуток алмазів у Примор’ї. Сполучна з “Сибнефтью” структура “Planeta Management Service” придбала активи найбільших підприємств м’ясопереробної промисловости – “Дарья” і “Омский бекон”.

“Базовому элементу” О. Дєріпаскі належить великий автомобільний підрозділ “Роспромавто”, який володіє активами ГАЗа, низкою автобусних заводів і Ярославським моторним заводом. “Сибал” (той самий власник) володіє активами і у вугільній промисловості, і в авіабудуванні. О. Дєріпаска, Р. Абрамовіч і група МДМ активно скуповують акції РАО ЕЭС Росії (можливо – до 25% акцій). О. Дєріпаска та О. Мамут – власники найбільшої російської банківської страхової групи “Автобанк-Ингосстрах”.

 Міцнішає партнерство і координується діяльність між компаніями, що працюють в одній сфері. Так, як уже зазначалося, “Сибнефть” разом з “ТНК”, за моральної підтримки “ЮКОСу”, виграла аукціон з продажу держпакета “Славнефти”. Надпотужні фінансово-бізнесові об’єднання “ТНК-ВР” та “ЮКОС-Сибнефть”(враховуючи можливість придбання 25% пакету акцій нової компанії найбільшими американськими нафтовими компаніями “ChevronTexaco” або “ExxonMobil”), можна порівняти з основними гравцями на світовому ринку нафти і нафтопродуктів. Серйозні надії провідних нафтових грандів РФ, перш за все власників ТНК, пов’язані з приходом у Росію великого іноземного інвестора – Брітіш Петроліум (ВР) – американо-англійського нафтового гіганта. Є досить підстав вважати, що можливості “ТНК-ВР” і “ЮКОС-Сибнефть” реалізуються відразу після завершення процесів формальної консолідації їх величезних капіталів і вони багато що визначатимуть у російській політиці [12].

Отже, в Росії к 2003 р. фактично відбулося формування в основних контурах своєрідної конвенції у взаємовідносинах між президентом і головними елітними угрупованнями. Безсумнівно, що це ситуаційно, тимчасово, боротьба за володіння основними стратегічними ресурсами та майновими комплексами триватиме, а порушення “конвенції” стає чим далі, тим більш вірогідним.

Боротьба за володіння майном російських природних монополій

У 2002-2003 рр. істотно зростали вплив та могутність фінансово-економічних кланів РФ, які, за підтримки урядових структур, послідовно вирішували питання приватизації нових майнових комплексів, що раніше належали державі. Склад і потужність нових приватних економічних утворень дали їм змогу поставити на порядок денний питання реформування (а радше, привласнення) великих майнових комплексів, що об’єднані в російські природні монополії. Наприкінці 2002 р. та на початку 2003 р. розгорнулась боротьба між різноманітними комерційним і державними групами інтересів за законодавчо-правове оформлення прагнень великого російського капіталу оволодіти прибутковою часткою державної власности:

ВАТ “Газпром”. Подальша боротьба за можливість видобувати російські природні ресурси та їх комерційне транспортування за межі Росії розгортаєтьсяміж найбільшими приватними компаніями і природними монополіями.

Так, за офіційними заявами керівництва компанії “Газпром”, у країні практично скінчилися запаси природного газу легкого видобутку. Розробка і експлуатація нових родовищ потребує значних грошових витрат. За прогнозами експертів компанії, у найближчі роки ціни на газ на внутрішньому ринку зростуть у 6-8 разів [13].

Тому найактуальнішим для впливових угруповань російських еліт стає питання реструктуризації та приватизації державної частки природних монополій.

Традиційно політика компанії “Газпром” тісно пов’язана з першими посадовими особами в державі. Ці традиції знайшли своє продовження і сьогодні, міцні позиції у “Газпромі” має “пітерська” група.

Реформа природних монополій відчутно впливає і на політичні, і економічні проблеми. Виборчі кампанії змусили президента і його найближче оточення тимчасово призупинити реформи найбільшої в країні газової монополії (хоча тиск з боку инших угруповань щодо реформ не слабшає).

 У 2002 р. голова правління А. Міллєр (особисто близька до президента особа) висловив своє негативне ставлення щодо поділу концерну. А на святкуванні десятої річниці створення ВАТ “Газпром” його публічно підтримав президент.

Обговорення реформи “Газпрому” викликало цілу низку негативних публікацій у російських ЗМІ. Зокрема, А. Міллєра звинувачували в тому, що він зайняв обережну позицію з приводу лібералізації газового ринку (пропонує виставляти на вільний продаж лише 5% об’єму газу для внутрішнього споживання) і вважає непотрібним надання вільного доступу до газопроводів, поки законодавчо не врегульовані правила цього доступу.

На “Газпром”, компанію державну не за формою власности (безпосередньо державі належить лише 38% акцій), а за масштабами і значущістю завдань, які вона вирішує, проводиться інформаційна атака не з боку потенційних конкурентів, а з боку деяких державних органів. Представники держави в Раді директорів концерну або ведуть відкриту, що транслюється через ЗМІ, боротьбу з керівництвом “Газпрому” (Г. Греф і В. Хрістєнко), або займають позицію стороннього спостерігача. У пресі з’явилися службові матеріали концерну, причому матеріали потрапляють у ЗМІ, ангажовані відповідними урядовими колами. Керівництво компанії поводиться так, ніби нічого не відбувається і навіть не прагне нейтралізувати негатив. Нападки на “Газпром”, що тривали протягом 2002 – 2003 рр., можна розцінити як спробувиведення концерну з-під контролю президента та “пітерського” угруповання, а також як бажання найбільших російських нафтових компанійзабезпечити собі вільний вихід на міжнародний газовий ринок.

Інтереси олігархів, які ініціювали атаку на ВАТ “Газпром”, полягають у:

Керівництву корпорації “Газпром” на чолі з А. Міллєром нині вдалося консолідувати компанію, вона перебуває під контролем сил, відданих президенту (а тому її фінансові потоки обслуговуватимуть передвиборні потреби команди В. Путіна). Як підкреслювалося в офіційному прес-релізі компанії, “держава впливатиме на політику компанії через пакети акцій, що належать державі та групі “Газпром”.

У другій декаді березня 2003 р. А. Міллєр повідомив про завершення консолідації акцій “Газпрому”, що контролює держава. Фактично держпакет досяг 51% (практично як у РАО ЕЭС). Безпосередньо державі, як і раніше, належить 38,7% акцій (35% – у Міндержмайна, 3,37% – у РФФІ) решта – це акції “Газпрому”, що перебувають на балансі самої компанії (тобто, які не розподілили під час акціонування) і його дочірніх структур, що повернула під контроль “Газпрому” команда О. Міллєра. Особливо важливо було повернути “Газпрому” 4,83% його акцій, що за часів Р. Вяхірєва були передані “Стройтрансгазу”. Консолідація держпакета означає, що О. Міллєр виконав одне з найголовніших завдань, заради чого його і призначили керівником “Газпрому” – повернути активи, які втратило попереднє керівництво компанії [15].

Завершення консолідації держпакета дасть змогу перейти до лібералізації ринку акцій “Газпрому”. План лібералізації, розроблений під керівництвом тоді ще першого заступника глави президентської адміністрації Д. Мєдвєдєва (з 31 жовтня 2003 р. – голова АП РФ), схвалив В. Путін ще восени 2001 р. Передбачався триетапний процес – спершу розширення кількости російських торгових площадок, потім відміна 20% квоти для іноземців на володіння акціями газової компанії, і, нарешті, об’єднання внутрішнього і зовнішнього ринків акцій “Газпрому”. Останнє допоможе розв’язати проблеми підвищення капіталізації “Газпрому”, котрий досі залишається вельми недооціненою компанією.

Поки що цей план не діяв. Держава побоювалася втратити під час лібералізації контроль над стратегічною для Росії компанією. Для зменшення ризиків і було обрано шлях консолідації на балансі дочірніх і аффілійованих структур акцій “Газпрому”. Проте передбачається, що структурні реформи галузі почнуться не раніше, ніж відбудуться чергові президентські вибори [16].

Інші події в найближчому майбутньому, найімовірніше, розвиватимуться в такій послідовності: вищий менеджмент “Газпрому” і його близьке оточення залишиться на своїх місцях, що посилить позицію “пітерців”. Непрямим підтвердженням цьому може слугувати розвиток ситуації з призначенням нового керівництва “Газпром-Медиа” (гендиректор О. Дибаль – “пітерець”) і НТВ (гендиректор М. Сінкевіч) [17], а також кадрові зміни в керівництві ВАТ “Газпром”.

Невдовзі розроблятимуться законопроекти, що визначатимуть порядок реструктуризації концерну і доступу до трубопроводів незалежних виробників газу, включаючи нафтові компанії.

Перерозподільні процеси у галузі електроенергетики. Схвалення Федеральним зібранням РФ пакета законів щодо реформування електроенергетики країни не дало відповіді на всі питання щодо майбутніх змін у галузі. Вочевидь, характер та перебіг реформи (а, головне, її конкретні результати) визначатимуть співвідношення економічних та політичних можливостей російських економіко-політичних угруповань з їхньою спроможністю лобіювати свої інтереси на рівні президента та уряду Росії, які матимуть змогу коригувати перетворення шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Пакет законів, що становить правове поле реформування російської електроенергетики, включає: федеральний закон “О электроэнергетике”, зміни до федерального закону “О государственном регулировании тарифов на электрическую и тепловую энергию в РФ”, закон “Об особенностях функционирования электроэнергетики в переходной период”, федеральні закони про внесення змін у закони щодо “Гражданского кодекса”, “О естественных монополиях” та “О энергосбережении”.

Ключова ідея пакета – демонополізація галузі, яку нині контролює РАО ЕЭС. Галузь поділять на три складники: виробництво електроенергії, її транспортування та збут споживачам.

 Держава не тільки поділить функції, а й розраховує, що частина їх відійде у приватні руки. Вона готова віддати приватному капіталу виробництво електроенергії (крім, АЕС). Держструктури її транспортуватимуть, тобто контролюватимуть усі високовольтні лінії електромереж. Приватним інвесторам запропонують також збувати електроенергію.

Задум реформи, публічно оголошений, полягає в тому, щоб продавці конкурували за споживачів, сприяючи встановленню справедливих цін. Хоча до цього депутати поставилися з недовірою й внесли поправку про встановлення урядом верхньої межі зростання цін [18].

Найближчі три роки ціни на електроенергію та тепло для населення регулюватимуть. Влада взяла на себе зобов’язання старанно спостерігати за перебігом реформи та коригувати його. Тому конкретної дати введення конкурентного ринку не передбачено.

Непоодинокі випадки перевищення в реґіонах Росії протягом зими та весни 2003 р. встановленого урядом 14-відсоткового ліміту підвищення тарифів на електроенергію змусили центральну владу їх регулювати.

Ухвалення пакета з шести енергетичних законів у другому і третьому читаннях нижньою палатою російського парламенту на початку 2003 р. та позитивне голосування з цього питання Ради Федерації є успіхом менеджменту РАО ЕЭС та особисто голови правління компанії А.Чубайса і свідченням їх високого лобістського потенціалу.

Хоча в процесі розгляду підготовлених компанією законопроектів вони і зазнали помітних змін, проте, зорієнтований на створення законодавчої бази реформи до початку активної стадії виборчих перегонів в Російській Федерації, менеджмент компанії не так переймався змінами, які будуть внесені до його проекту, як самим фактом того, що реформування галузі отримає правове оформлення.

Перенесення розгляду законопроектів на період після початку виборчих перегонів загрожувало відкласти початок реальних реформ галузі на віддалену перспективу. В цей час парламент Росії навряд чи зважився б на прийняття відповідальних рішень, а початок наступних президентських виборів, які переберуть естафету в парламентських, відсунули б голосування аж на 2005 р. За підрахунками, для практичного початку реформи потрібно ще два роки з моменту ухвалення законів. Отже, це був би 2007 р. – також передвиборний. Й, вочевидь, знову нічого не дозволили б зробити менеджменту енергомонополії. Довелося б чекати 2009 р., коли цілком реально виникли б питання про те, хто буде президентом, якою буде Державна дума, й фактично все довелося б починати спочатку.

Тому ініціатори реформи доклали максимальних зусиль, аби відбулося ухвалення відповідних законів. Проходження пакета енергетичних законопроектів через Держдуму, щодо якого деякі впливові парламентарії мали обґрунтовані сумніви, стало можливим внаслідок впливу на перебіг голосування з боку Кремля. Тоді ще голова президентської адміністрації О. Волошин, який був одночасно й головою ради директорів РАО ЕЭС, всупереч своїм колишнім висловлюванням про більшу важливість якости реформи, ніж швидкість перетворень, вплинув на підконтрольних виконавчій гілці влади депутатів щодо схвалення законопроектів. Можливо, що для цього голова правління РАО ЕЭС А. Чубайс погодився на продаж пакета акцій непрофільних ЗМІ-активів компанії (REN-TV) та входження останнього до складу передвиборного пулу прокремлівських ЗМІ.

Й сам менеджмент РАО ЕЭС доклав значних зусиль для проходження законопроектів через парламент. Так, підконтрольна московському мерові Ю. Лужкову фракція “Отечество-Вся Россия”, яка заявляла про свій намір голосувати проти запропонованих законопроектів, після того як РАО ЕЭС погодилось із запропонованою урядом Москви схемою реструктуризації Мосенерго, підтримала законопроекти.

Головні власники реформованої системи російської електроенергетики. Сам процес обговорення умов реформування державної енергомонополії, і особливо невизначеність, яка передувала другому читанню енергетичних законопроектів, негативно вплинула на вартість акцій РАО ЕЭС, бурхлива торгівля якими разом з купівлею-продажем акцій дочірніх структур компанії відбувалася восени та взимку 2002-2003 рр. [19]. Так, після того, як Рада думи РФ двічі на пропозицію центристських фракцій переносила розгляд законопроектів, курс акцій компанії падав, а після перенесення терміну на невизначений строк у січні 2003 р. сягнув найнижчої межі. Внаслідок зменшення курсу акцій капіталізація РАО ЕЭС, яка до того протягом кількох місяців невпинно зростала, зменшилась на 1 млрд. дол. США.

Цією ситуацією скористалися невідомі інвестори, які на тлі зниження курсу акцій скуповували цінні папери РАТ.Керівництво РАО ЕЭС проводило з ними переговори, однак не повідомляло громадськість про фігурантів угод. Згодом виявилося, що купували акції структури, аффілійовані з власниками групи “Русский алюминий”, а саме група МДМ (президент групи А. Мельнічєнко, який наближений до клану “сім’ї” [20]), яка, за словами її представників, діяла в інтересах пулу російських та зарубіжних інвесторів. Їй вдалося консолідувати 6–10% акцій РАО ЕЭС, що дало змогу висунути своїх представників до складу ради директорів компанії (голову ради директорів групи МДМ – С. Попова та голову МДМ-банку – А. Мельнічєнка).

Група МДМ не єдина, хто виявив зацікавленість у придбанні акцій не тільки РАО ЕЭС, а також його реґіональних дочірніх компаній.

Ухвалення Держдумою пакета енергетичних законів стало сигналом для підприємців до купівлі активів енергетичних компаній, які набули ажіотажного характеру.

Особливо були активні в купівлі акцій РАО ЕЭС: представники клану “сім’ї” група “Русский алюминий” О. Дєріпаскі, Р. Абрамовіча та група МДМ, яка має частки в “Дальэнерго”, “Амурэнерго”, “Магаданэнерго”, “Хабаровскэнерго”, “Тулаэнерго”, нещодавно додано ще “Омскэнерго” та “Кузбасэнерго”. Також велися переговори про купівлю акцій “Сахалинэнерго”, “Бурятэнерго” та “Читаэнерго” [21];

ЗАТ “Ренова” В. Вексельберга, що використовує владний ресурс “Альфа-групп” П. Авена та М. Фрідмана (в управлінні компанії перебувають великі пакети акцій “Пермэнерго”, “Ростовэнерго”, “Свердловэнерго”, “Комиэнерго”, Печорської ГРЕС та “Иркутскэнерго”).

Відомо, що між членами групи “сім’ї” і “Альфа-групп” точаться постійні суперечки, особливо, коли йдеться про великі шматки державної власности. Тому шляхи російських олігархів, які скуповували великі пакети акцій реґіональних енергокомпаній, мали перетнутися. Вперше це сталося в Ростові. Офшорна компанія Delmenio Investments, яка представляла інтереси МДМ-банку, не встигла висунути своїх кандидатів до складу ради директорів “Ростовэнерго”. Однак це зробила компанія Basyl Management Limited, що тісно пов’язана із ЗАТ “Ренова” і разом з “Альфа-групп” є співвласником “СУАЛу” та ТНК. Це пояснює, чому акції такої скромної компанії, як “Ростовэнерго” за січень 2003 р. подорожчали на 30%. Група МДМ та структури В. Вексельберга – найактивніші гравці в реґіональній енергетиці, кожна з них володіє паперами щонайменше 5-6 АТ-енерго.

На початку року також бурхливо зростали акції близько десяти инших енергокомпаній. Об’єктом підвищеного попиту ставали невеликі компанії, які не мають провідних позицій у російській енергетиці. Наприклад, “Ростовэнерго” задовольняє потреби Ростовської области лише на 30%. Швидше за все, інвестори мають спекулятивний інтерес. Скупивши недооцінені активи другого ешелону, великі гравці готуються обміняти їх на вигідніші енергетичні активи. Схоже, що саме з них розпочнеться другий етап енергореформи. Зібравши великі пакети в енергетиці, олігархи не тільки домовляються про правила гри з РАО ЕЭС, а й починають ділити активи між собою.

Ще існує можливість заробити значні кошти або на спекуляції, або здійснивши складніші схеми. Одне з головних положень закону, що ухвалила Держдума про електроенергетику, передбачає формування компанії з управління національною електричною мережею. В законі передбачено, що частка Російської Федерації має становити в ній 75%. Компаніям, про які йдеться, належатимуть магістральні мережі та електростанції федерального значення.

Нині частка держави в РАО ЕЭС, якому належать мережі та федеральні станції, становить близько 52%. Тому, якщо просто виокремити їх зі складу РАТ, не порушуючи прав міноритарних акціонерів, частка держави становитиме ті самі 52%. Збільшити її до 75% можна кількома способами. Серед них: викупити акції на відкритому ринку або збільшити частку держави за рахунок збільшення частки міноритарних акціонерів РАТ в її дочірніх компаніях – реґіональних енергосистемах. У першому випадку можна тільки здогадуватися, як зросте вартість акцій РАТ на відкритому ринку під час купівлі їх державою. Ті, хто, активно скуповує великі пакети акцій ЕЭС Росії, точно виграють. У другому випадку великий приватний бізнес, який активно скуповує акції реґіональних енергокомпаній, отримає нагоду встановити за ними цілковитий контроль.

У березні 2003 р. повідомлялося, що третина реґіональних систем перебуває вже під контролем великих сировинних і металургійних компанії. Вони можуть голосувати разом – їх консолідовані голоси дорівнюють пакету акцій РАО ЕЭС, що достатній для блокування. Фактично це означає, що А. Чубайс вже не має повного контролю над РАТ – йому необхідно домовлятися з НРБ, групою МДМ, “СУАЛом” та “Русалом”, а також – ЮКОСом, “Норникелем”, “ЛУКОЙЛом” і “Северсталью” [22] та иншими структурами. Практично це означає, що домогтися від останніх вигідних для себе рішень голова РАО ЕЭС тепер уже не зможе.

Останнім часом популярним серед олігархів стає не тільки купівля, а й загальне управління галуззю. Так, В. Вексельберг створив компанію ЗАТ “Комплексные энергетические системы”(КЭС), що володіє великими пакетами акцій шести реґіональних енергокомпаній. КЕС займається не тільки порівняно дешевою генерацією електроенергії, а й розподіляє тепло та енергію, надає послуги у галузі електроенергетики та комунальних послуг. Нині КЭС має великі пакети акцій “Пермэнерго”, “Ростовэнерго”, “Свердловэнерго”, “Комиэнерго” та Печорської ГРЕС. Представників КЭС уже висунуто в ради директорів в усіх п’яти компаніях та “Иркутскэнерго”.

Близькі до “СУАЛу” джерела стверджують, що в “Ростовэнерго”, “Пермэнерго” та “Комиэнрго” новий інвестор вже нині має достатній пакет для впливу на діяльність енергокомпаній. Пакет у “Свердловэнерго” вони характеризують як ще недостатній, а участь у Печорській ГРЕС – як випадкову інвестицію. За даними Асоціації захисту прав інвесторів, йдеться про пакети (що блокують діяльність) в “Ростовэнерго” та “Пермэнерго” та близько 10% акцій у “Свердловэерго”.

Вочевидь, видобуток, переробка та виготовлення комбінатами “СУАЛу” алюмінію вимагає від власників компанії створення нових замкнутих циклів виробництва, що включають вироблення і використання дешевої електроенергії. Про це і свідчить вибір об’єктів для інвестування: в реґіонах, де працюють енергокомпанії, окрім “Ростовэнерго”, розташовані виробничі потужності “СУАЛу”.

Для групи МДМ купівля енергокомпаній перш за все пов’язана з вугільною промисловістю. Група володіє ВАТ “Сибирская угольная энергетическая компания” (СУЭК), яка є найбільшим російським вугільним об’єднанням, що видобуває понад третину загальноросійського вугілля, близько двох третин цього видобутку становить енергетичне вугілля. Це вугілля раніше широко використовували енергокомпанії для вироблення енергії. Нині висока ціна на російське вугілля спричинила використання більш дешевих ресурсів – газу та енергії численних російських річок. Група МДМ, скуповуючи акції енергогенеруючих компаній, намагається ввійти до керівництва компанії та змінити політику РАО ЕЭС на свою користь і підтримує рішення уряду країни поступово підвищити внутрішні ціни на газ до рівня ціни на вугілля. Ліквідація цінового бар’єра та володіння акціями численних енергогенеруючих компаній дозволить олігархам з “сім’ї” знайти не тільки ринки збуту своєї подукції, а дасть можливість впливати на соціяльно-політичні процеси у багатьох реґіонах країни.

Проблеми і труднощі, що пов’язані з реформуванням. Однією з цілей реформування електроенергетики проголошено ліквідацію перехресного субсидування (коли низькі тарифи для населення компенсують високими тарифами для промисловости). Керівники реґіонів вдаються до непопулярних серед населення заходів не від гарного життя – фактично на сьогодні вони не мають альтернативи. Від ліквідації перехресного субсидування залежить, чи підуть великі промислові споживачі електроенергії на ФОРЕМ (Федеральный оптовый рынок электроэнергии и мощностей), чи куплятимуть електроенергію в місцевих компаній.

Проблема переходу великих споживачів від реґіональних енергосистем безпосередньо на ФОРЭМ особливо загострилася у 2003 р. За даними “Федеральной энергетической компании” (ФЭК), на 1 лютого 2003 р. до переліку суб’єктів ФОРЭМ належало 30 найбільших промислових підприємств Росії. Зиск від переходу на ФОРЭМ для великих підприємств зрозумілий: відпускний тариф гуртового ринку становить 40 коп. за 1 кВт/ г, що істотно нижче за діючі в більшості реґіонів Росії тарифи.

Втративши головних клієнтів, АТ-енерго стоять перед вибором: або підвищувати тарифи для инших споживачів, насамперед для населення, або мати збитки аж до банкрутства. Насправді цей вибір – досить ілюзорний: спроби АТ-енерго компенсувати втрату великого споживача за рахунок підвищення тарифів для инших призводять до втечі все нових підприємств на ФОРЭМ.

Через два-три такі цикли настане ситуація, коли енергетики опиняться віч-на-віч з населенням, неспроможним сплачувати за тарифами, що достатні для функціонування електростанцій. Це знову означатиме неминучість банкрутства енергетичної компанії. Більшість губернаторів чітко усвідомлюють цю проблему. Дехто з них ще прагне зберегти перехресне субсидування за рахунок компромісів з великими споживачами.

Таким чином, ще до офіційного старту реформи енергетики, наміченого на літо 2005 р., однієї з головних її цілей – ліквідації перехресного субсидування – буде досягнуто, незалежно від того, як до цього поставиться федеральний уряд [23].

Насправді ліквідація перехресного субсидування та значне підвищення тарифів на електроенергію для населення не єдиний і навіть не найголовніший результат втілення енергореформи в життя. Справа в тому, що до останнього часу російська електроенергетика, крім перехресного субсидування населення, страждала й від иншого – безоплатного субсидування електроенергією одних реґіонів за рахунок инших”.

У Росії є надлишкові енергосистеми (коли в реґіоні виробляється більше електроенергії, ніж споживається), а є дефіцитні (коли, навпаки, споживається більше, ніж виробляється). Перетікання електроенергії від надлишкових реґіонів до дефіцитних здійснюється не шляхом укладання прямих угод, а через гуртовий ринок ФОРЭМ. Насправді це ніякий не ринок, а просто технологічна система підтримання потужности в мережах РАО ЕЭС. Зрозуміло, для чого потрібна така система: країна розташована в дев’яти часових поясах, зараз пік споживання в одному реґіоні, через годину – в іншому, а необхідно, щоб частота току скрізь була стабільна.

За послугу з підтримання потужности кожна енергосистема отримує гроші від РАО ЕЭС. Підсумком такої роботи є так звані сальдо-перетікання енергії. Тобто дефіцитні реґіони споживають енергію надлишкових. З часів соціялізму так заведено, що ці перетікання – тільки побічний продукт функціонування унікальної енергосистеми Росії. Тому за цю електроенергію в основному або не сплачували взагалі, або в споживачі приписували реґіони з неплатоспроможними бюджетними організаціями (військовими частинами, виправними колоніями тощо).

Після створення справжнього гуртового ринку електроенергії, який передбачає закон про електроенергетику, можливості реґіонів безоплатно споживати електроенергію зникнуть. Це означатиме, що розрив між енергетично бідними та енергетично багатими реґіонами стрімко зростатиме. Вже сьогодні ціла низка реґіональних енергокомпаній не спроможна розплатитися за постачання енергії з ФОРЭМ. Йдеться про досить значні суми: за даними 2000 р., закупівля дефіцитними системами електроенергії з ФОРЭМ становила 230 млрд. кВт/ г. За чинними тарифами вартість цієї енергії становить від 2 до 7,5 млрд. дол. США.

Для проблемних АТ-енерго перехід на суто ринкові відносини означає швидке банкрутство зі зміною власників, неконтрольованих віялових відключень та загрозою соціяльного вибуху.

Щоправда, розробники закону про електроенергетику, розуміючи реальну небезпеку таких подій, передбачили можливість зменшення різниці між енергетичними потенціалами реґіонів. По-перше, на першому етапі реальний гуртовий ринок займатиме тільки 15% усіх поставок з колишнього ФОРЭМ. По-друге, усвідомлюючи, що нове навантаження повністю буде покладено на бюджети, розробники закону передбачили певні зобов’язання з оплати електроенергії з боку визначених груп споживачів. А це означає, що, у разі виникнення гострих ситуацій з енергопостачанням у тому чи іншому безгрошовому реґіоні, виробники електроенергії з боку держави будуть зобов’язані здійснювати неоплачені поставки.

Такі положення суперечать загальній установці на лібералізацію ринку електроенергетики. Держава матиме можливість вибору: або збільшити видатки на пряме фінансування боргів своїх бюджетних структур, або намагатиметься перекласти багатомільярдний тягар на приватний бізнес. Отже, якщо бізнес добровільно не надасть допомогу країні, то темрява огорне значну частину Росії.

Ухваливши постанову про обмеження зростання тарифів та пролобіювавши поправки до законів, відповідно до яких темпи та строки реформи визначатиме уряд РФ, чиновники ухилилися від триваючих в електроенергетиці процесів. Це означає, що російська федеральна влада не має ні бажання, ні практичної можливости впливати на явища, що відбуваються в енергетиці. Можна припустити, що думка уряду, який може оголосити офіційний старт реформування галузі, нікого вже не цікавитиме [24].

Аналіз реформи електроенергетики дає змогу стверджувати, що:

Процеси перерозподілу власности на залізничному транспорті. Президент Росії В. Путін на початку березня 2003 р. підписав закон “Про особливості управління та розпорядження майном залізничного транспорту” – останній з чотирьох законів, які регламентують реформу Міністерства шляхів сполучення (МПС). Це дало старт багаторічному процесу реструктуризації однієї з найважливіших для економіки країни інфраструктурних галузей, головним у цьому буде прихід приватних власників на залізницю. Ініціатори реформ наголошують, що в результаті перетворень до 2010 р. у Росії заплановано створити розвинений конкурентний ринок пасажирських і вантажних перевезень.

Закон підписав президент не в тій редакції, яку пропонувало МПС. Відомство Г. Фадєєва не змогло досягти безкоштовної передачі собі всієї землі, розташованої під залізничними об’єктами. Окрім того, не затверджено перелік підприємств, включених до ВАТ “Русские железные дороги” (РЖД). Передача земельних ділянок та підприємств залізниць регламентуватиметься підзаконними актами та урядовими розпорядженнями. До їх випуску МПС не може приступити до реєстрації нової компанії.

Здійснюватимуться зміни в кілька етапів:

У монопольній власності “Русских железных дорог” залишиться інфраструктура (70% майна, в тому числі колії, технологічне обладнання), диспетчерське обслуговування, а також військові та інші об’єкти, які забезпечують безпеку країни. Усе це не підлягатиме відчуженню, економічному обігу, як і акції РЖД. Мабуть, саме тому законодавче оформлення залізничної реформи пройшло без ажіотажу, що супроводжував реструктуризацію енергетики. Однак, ця обставина не обов’язково позначиться на інвестиційній привабливості та кредитоспроможності РЖД: обороти компанії (352 млрд. рублів, або близько 12 млрд. дол. США) зростатимуть і стануть забезпеченням кредитування та інвестування.

Реформа залізничного транспорту розпочалася за згоди федеральної законодавчої та виконавчої влади.

Реформування галузі необхідно було через технічний стан галузі – зношеність основних фондів МПС, яка сягає вже 56%, постійне зниження пропускної спроможности залізниць, потреба у закупівлі рухомого складу, що становитиме близько 7 млрд. дол. протягом 2003-2010 рр. щороку [25].

Водночас, уряд не дозволяє МПС збільшити свої інвестиції в основні фонди за рахунок підвищення тарифів на перевезення. Замість необхідного у 2003 р., за підрахунками МПС, 18-відсоткового підвищення тарифів уряд погодився тільки на 12 відсотків. Не може російське керівництво надати залізничній галузі пільги на реінвестиції в основні фонди, оскільки такі самі пільги і тарифні послаблення вимагатимуть й інші монополісти – енергетики та газовики.

Спроби МПС залучити міжнародні та російські кредитні ресурси (Г. Фадєєв намагався “дістати” 20 млрд. рублів) зазнали невдач: банки не мають ні можливости, ні бажання надавати позику міністерству як державному органові, майно якого до останнього часу не можна було за законом відчужувати.

Потенційних інвесторів відлякує балансова непрозорість МПС – єдиної російської природної монополії, яка поєднує функції адміністративного управління та господарюючого суб’єкта. На початку реформи з’ясувалося, що залізничники не ведуть облік різних видів перевезень, витрат на ремонтні роботи та инших видів послуг. А без цього неможливо точно оцінити вартість майна, яке належить МПС, й, відповідно, визначити майновий еквівалент кредитів.

Застарілий та не поповнюваний парк рухомого складу МПС й постійно зростаючі тарифи на вантажоперевезення спонукають великі компанії створювати власні парки вагонів і цистерн. Так, ВАТ “Уралкалий” (Пермська область), Уральская горно-металлургическая компания та комбінат “Ураласбест”(Свердловська область), компанія “ЛУКОЙЛ” (Ханти-Мансійський автономний округ), інвестуючи щороку в придбання рухомого складу 630 млн. рублів, є основними незалежними операторами вантажоперевезень на Свердловській залізниці.

На Південо-Уральській дорозі – це Магнітогорський металургійний комбінат, ВАТ “Мечел”, комбінат “Магнезит” та Челябінський цинковий завод (Челябінська область). Нижнетагильский комбинат активно користується послугами операторських компанії “Новотранс” (перевезення вугільного концентрату) та “Траснгарант” (перевезення руди з Михайловского ГОКа). Проте найбільшого досяг СУАЛ-холдинг: він побудував власну залізницю в Республіці Комі.

Таким чином, економічні чинники призводять до подолання монополії міністерства на перевезення і створення конкурентного середовища, тобто того, для чого здійснювалася реформа МПС.

Ще один рушійний чинник реформи – гостра необхідність прокладання нових залізничних маршрутів, особливо до розвіданих покладів мінеральної сировини. Найбільше це відчувають в Уральсько-Сибірському реґіоні, зокрема, в Ханти-Мансійському та Ямало-Ненецькому автономних округах – нафтогазових центрах Росії (підраховано, що метр буріння свердловини потребує завезення тонни вантажів).

У концепції соціяльно-економічного розвитку Ханти-Мансійського автономного округу максимальним (із запланованих) варіантом розвитку залізничного транспорту, за умови високих темпів розвитку нафтової та газової промисловости, передбачено будівництво за рахунок РАТ “Газпром” лінії Паюта – Новий порт, добудова залізничних ділянок станцій Ноябрська – Коротчаєво, Коротчаєво – Новий, Уренгой – Надим, Новий Уренгой – Ямбург, а також будівництво додаткових шляхів на напрямку Тюмень – Тобольськ – Сургут.

Окрім того, Ямал гостро потребує залізниці, яка з’єднала б приобські Лабитанги, реґіональний адміністративний центр Салехард та газову столицю Новий Уренгой, а далі – таймирську Дудінку з виходом на Красноярський край. Для цього необхідно реанімувати побудовану ще за часів Сталіна й нині не діючу гілку, яка забезпечувала б сполучення між Салехардом та Надимом.

З вибором маршруту магістрального нафтопроводу з Західного Сибіру через Ангарськ до Китаю або Японії також постане питання про дублювання магістралі залізничним полотном. У цьому проекті міг би взяти участь “Юкос”, орієнтований на китайський Дацин.

Ямало-югорські залізничні проекти детально розписані у федеральній цільовій програмі розвитку Сибіру, яку свого часу ухвалив кабінет Є. Примакова, вони й склали основу угоди “6+1” між ЯНАО, ХМАО, Комі, Свердловською, Тюменською, Томською областями та Федеральною шляховою службою. Цю програму ще не розпочинали, існує вона поки що у вигляді концепції: необхідних коштів нема ні в “Газпромі”, що ледь зводить прибуток та кредиторську заборгованість, ні в МПС. Навряд чи знайдуться вони і у недержавних інвесторів, навіть у таких як “ЮКОС” або “ЛУКОЙЛ”, доти, доки їм не нададуть гарантій забезпечення вкладених коштів у вигляді можливого відчуження залізничного майна. Ініціатори наполегливо наголошують, що саме для цього й проводиться реформа.

Прагнучи зменшити свої збитки від нерентабельних пасажирських перевезень в умовах реформування, залізничники запроваджують швидкісні лінії “Експрес”, де ціни на третину перевищують вартість проїзду в звичайному потязі.

Інші збитки відшкодовуватимуть реґіональні бюджети. Якщо реґіон не матиме такої змоги, створюватимуть спільні підприємства з правом самостійного встановлення цін, на який впливатиме вартість рухомого складу, місцеві адміністрації мають забезпечувати його експлуатацію.

Иншим напрямом мінімізації збитків МПС обрало зменшення витрат на електроенергію. МПС – перший промисловий споживач енергії, який виступив з різкою критикою політики ціноутворення на електроенергію в реґіонах. Невдоволені перевищенням у 20 реґіонах лімітів на індексацію тарифів енергетиків, залізничники прагнуть вийти на гуртовий ринок ФОРЭМ, щоб підвищити ефективність використання 6% своїх витрат, які припадають на електроенергію.

У РАО ЕЭС не схвалюють наміру МПС купляти енергію на гуртовому ринку. Вони вважають, що недоцільно починати процедуру виведення залізниць на ФОРЭМ за умов, коли уряд тільки-но розпочав розробку правил доступу на гуртовий ринок. Якщо все-таки уряд допустить МПС на ФОРЭМ, то сама процедура виходу триватиме не один місяць.

Характер перерозподілу в системі МПС РФ дає змогу стверджувати, що:

Стан справ у розподілі основних майнових комплексів Російської Федерації

На нафтовому ринку:

ВАТ “Славнефть”. Аукціон з продажу державного пакета компанії “Славнефть” став своєрідною демонстрацією втілення російських реформ в економіці, а його проведення показало, що “сім’ї” вдалося не тільки зберегти, а подекуди й посилити свій вплив на владу. Аукціон пройшов напрочуд швидко (тривав чотири хвилини) і був практично закритий, хоча торги проводилися під телеоб’єктивами.

Про участь в аукціоні заявили, за повідомленням голови “Русского Фонда Федерального имущества” (РФФИ) В. Маліна, чотирнадцять компаній, зокрема і державна компанія “Роснефть”. Однак зареєструвалися тільки дві компанії – нафтова компанія (НК) “Сибнефть” і “Тюменская нефтяная компания” (“ТНК”) [26].

Переможець аукціону передбачався заздалегідь, і державні органи зробили все можливе, щоб потенційні конкуренти зійшли з дистанції. Так, наприклад, для усунення іноземної “Китайської державної нафтової компанії” скористалися постановою Державної думи. А фінансову компанію, сполучну з “Роснефтью” – “Финанспрофит эксперт”, яка під гарантії “Роснефти” акумулювала приватні кошти для приватизації “Славнефти”, зняли з участи в аукціоні за рішенням суду за кілька годин до початку аукціону [27] .

За результатами аукціону, що відбувся 19 грудня 2002 р., державний пакет 79,95% акцій “Славнефти” було продано компанії ТОВ “Инвестойл” (сполучна з компаніями Р. Абрамовіча “Сибнефть” [28] і “ТНК” М. Фрідмана, В. Вексельберга) за 1,86 млрд. дол. США. За підрахунками експертів, рекомендована стартова ціна пакета з обліком оцінки обсягів видобутку цієї компанії не могла бути менша, ніж 2,5 млрд. дол. США.

Завдяки контролю над “Славнефтью” “Сибнефть” досягла рівня таких компаній, як “ЛУКОЙЛ”, “ЮКОС”, “Сургутнефтегаз” і стала четвертою компанією за рівнем видобутку нафти в Росії.

НК “Славнефть” входила в десятку найбільших нафтових компаній Росії і у п’ятдесят найбільших світових. Їй належали ліцензії на розробку 20 нафтових родовищ і ділянок, Ярославський НПЗ, підприємства зі збуту нафтопродуктів на всій території Росії, велика частка в Мозирському НПЗ у Білорусі.

ВАТ “ЛУКОЙЛ”. У нафтовій та нафтопереробній галузях олігархи зберегли найміцніші позиції. Головні майнові комплекси у нафтовій галузі вже давним-давно приватизовані (державі належать тільки “Роснефть”, “Зарубежнефть” і кілька зовсім дрібних компаній).

Увагу привернув процес продажу 5,9% акцій НК “ЛУКОЙЛ”, що належали державі. Операція прийому заявок на купівлю акцій в офісі інвестбанку “Morgan Stanley” тривала менше доби – так квапливо папери цієї компанії продавали лише у січні минулого року, коли британо-американська компанія BP проводила розпродаж своєї частки компанії “ЛУКОЙЛ”.

Рішення про розміщення акцій трималося в найсуворішій таємниці і виявилося для ринку несподіваним. Уряд, зробивши висновки з попередніх невдалих спроб розмістити акції, провів операцію в найкоротші терміни. Попит удвічі перевищив пропозицію. Після закінчення торгів 4 грудня 2002 р. російський уряд отримав 775 млн. доларів за пакет акцій (планувалося отримати 800 млн. доларів).

Довідково: акції “ЛУКОЙЛу” держава намагалася продати на західних ринках майже півтора року. Планувалося, що РФФМ продасть 6,14% акцій компанії в березні 2001 р. Але після того, як у січні компанія ВР за 657 млн. дол. продала 6,99% акцій “ЛУКОЙЛу”, що їй належали (розміщення зайняло добу), папери “ЛУКОЙЛу” знецінилися відразу на 10%. На початку серпня 2002 р. РФФМ ще раз спробував продати 50 млн. акцій нафтової компанії (5,9% статутного капіталу). Від угоди довелося відмовитися – за акції було запропоновано всього 703,5 млн. дол., а держава планувала отримати не менше 725 млн. дол.

Зрив продажу акцій компанії кілька разів поспіль, а також обставини викрадення провідних співробітників і родичів менеджерів компанії “ЛУКОЙЛ” вказують на тривалу запеклу боротьбу між російськими елітними угруповання за останні частки державної власности у нафтовій сфері (не виключено, що це тягнеться з-за кордону) [29].

Довідково: так, першого віце-президента “ЛУКОЙЛу” С. Кукуру було викрадено 12 вересня 2002 р. Життя С. Кукури викрадачі оцінили в три мільйони доларів і три мільйони євро. У пошуках віце-президента брали участь прокуратура Московської области і спецгрупа ФСБ. Однак злочинців не знайшли. Через два тижні С. Кукуру відпустили. Хто його викрав – невідомо, інформація про викрадачів відсутня, невідомо також, що вони отримали за звільнення віце-президента. У зв’язку з цим викраденням у пресі з’явилися припущення щодо участи у них представників російських і навіть закордонних спецслужб. Подальші проблеми “ЛУКОЙЛу” з величезним іракським контрактом, мабуть, також пов’язані і згадуваним викраденням.

2 грудня 2002 р. у Дманіському районі Грузії з власного будинку було вивезено у невідомому напрямі батька віце-президента “ЛУКОЙЛу” В. Шаріфова – С. Шаріфова. Через тиждень його тіло було знайдено в 50 км від Тбілісі. За результатами експертизи, він помер від серцевого нападу, на його тілі не було виявлено слідів насильства. У 1993 р. С. Шаріфова вже викрадали з метою отримання викупу. Тоді чотирьох злочинців, місцевих жителів, було затримано і засуджено. Нині викрадачів не знайдено, слідство триває.

Після означених подій у російських ЗМІ з’явилося кілька версій викрадення. Є думка, що викрадення ініціювали конкуренти “ЛУКОЙЛу” (розкриття деяких фінансових схем і іншої конфіденційної інформації). Однак важко припустити, що на такий крок могли наважитися конкуренти “ЛУКОЙЛу” в нафтогазовій сфері. Справа в тому, що служба безпеки компанії дуже впливова. До неї входять кращі представники, які колись служили у російських силових структурах. Окрім того, найбільші компанії вже багато років разом працюють у нафтовому бізнесі. Якби це зробили силові структури якоїсь компанії, то інші довідалися б про це і об’єдналися проти порушника “конвенції”, щоб у майбутньому самим не потрапити у подібне становище.

Ще одна версія стосується керівництва “ЛУКОЙЛу”, яке імітувало викрадення людей заради зниження курсової вартости акцій компанії. Якщо розглядати версію у зв’язку з продажем на Лондонській фондовій біржі 5,9% державного пакета акцій компанії, то можна зазначити, що викрадення відбулися саме тоді, коли акції треба було продати.

Ще одна версія пов’язана з суперечностями у самій компанії. Можна припустити, що, захопивши ключового менеджера (С. Кукура контролює фінансові потоки “ЛУКОЙЛу”), одного з основних претендентів на ці активи, викрадачі сподівалися зламати сформований баланс сил. Справи в “ЛУКОЙЛі” – не блискучі. Навколо компанії постійно циркулюють чутки про суперечки між основними акціонерами (які є ключовими менеджерами). Донедавна в “ЛУКОЙЛі” було три перших віце-президенти, один з них – Р. Сафін нещодавно залишив свою посаду і став членом Ради Федерації Росії [30]. Тепер залишилося два менеджери – С. Кукура і Р. Маганов.

Остання версія – викрадення першого віце-президента “ЛУКОЙЛу”було замовлено. Ранг організаторів викрадення був настільки високий, що вони змогли успішно конкурувати з силовими структурами “ЛУКОЙЛу”. Можливо, віце-президента взяли в заручники працівники російських спецслужб, аби вплинути на керівництво компанії.

Викрадення людей однієї з найбільших російських компаній відбувалося на тлі конкурентної боротьби за вільні паливні активи. Найближчим часом планується приватизація “Башнафти”, а також бєларуських, українських і башкирських підприємств нафтопереробних і нафтохемічних комплексів. У країнах Балтії та Східної Европи також є цікаві для привласнення об’єкти. Бажання придбати ці активи мають практично всі найбільші російські нафтові компанії.

У зв’язку з викраденням С. Кокури та С. Шаріфова і нерозкритістю цих справ можна дійти висновку про початок боротьби нового потужного угруповання російської еліти за зміцнення свого впливу на внутрішньому і міжнародному нафтових ринках.

На ринку видобутку, продажу та переробки алмазів:

ЗАТ “АЛРОСА”. Компанія видобуває близько 90% алмазів у Росії. Ще 1992 р. Б. Єльцин підписав указ про створення компанії “АЛРОСА”, в якому державі належало 32% акцій, інші – реґіональній владі республіки Саха (Якутія). З приходом до влади В. Путіна уряд Росії заявив про кардинальну реорганізацію компанії, проти чого виступало керівництво Якутії.

Очолює роботу з реорганізації компанії – “пітерець”, голова наглядової ради компанії “АЛРОСА”, віце-прем’єр О. Кудрін. У 2002 – 2003 рр. пожвавилися обговорення майбутньої форми власности компанії і можливі шляхи перетворення її з акціонерної компанії закритого типу на відкриту. Однак радикально змінити ситуацію уряду поки що не вдалося. Нині акції компанії мають: міністерство майна Росії – 37%, уряд Якутії – 32%, трудовий колектив компанії – 23%, улуси (райони) республіки – 8%. Уряд прагне сконцентрувати в своїх руках контрольний пакет акцій “АЛРОСИ”.

Довідково: перший варіант, який, як вважають, ініціює О. Кудрін, проводиться для переорієнтування прибутків компанії з реґіону в Центр. Хоч поки що нема розробленого механізму юридичного проведення цього варіанта, робота над його створенням триває. На думку голови Рахункової палати, функції сортування і продажу дочірньої компанії “АЛРОСА” – Єдиної збутової організації – варто передати спеціалізованому державному підприємству “Діамантовий центр”. За підрахунками фахівців, дії уряду РФ можуть позбавити Якутію джерела поповнення 80-90% бюджету. Це призведе до того, що згодом Якутія стане дотаційною республікою.

Другий варіант. Після отримання контрольного пакета акцій уряд виставить на аукціон його значну частину і продасть. Серед претендентів називають два прізвища – відомого діамантера Л. Леваєва [31] і Р. Абрамовича. Підстави для подібних припущень є. Після укладання в 2001 р. торговельного договору між компанією “АЛРОСА” і головним покупцем алмазів у Росії компанією “Де Бірс” зі скорочення обсягів обов’язкового продажу каменів половина видобутих “АЛРОСОЮ” алмазів залишається в країні. Раніше Л. Леваєву, який володіє мережею гранувальних підприємств у Ізраїлі, доводилося купувати сировину з Росії за її межами. Нині він має гранувальні підприємства в РФ і тому виявляє інтерес до придбання головної російської алмазної компанії.

 Р. Абрамовіч останнім часом активно демонструє інтерес до алмазного бізнесу. Зокрема, через власну компанію “Сибнефть” він вступив в альянс з фірмою “Золотые и алмазные инвестиции и технологии”, яка володіє ліцензією на Кедровське діамантове родовище площу в районі Сіхоте-Аліню. Поки що це тільки перші кроки, які, можливо, дозволять йому згодом непогано розбиратися в реальному алмазному бізнесі.

У сфері військово-промислового комплексу

Особлива роль ВПК у Росії визначається не так його питомою вагою в промисловості, як домінуючим становищем у виробництві та експорті високотехнологічної й наукоємної продукції. Від розвитку ситуації в оборонній промисловості та науці залежить не тільки забезпечення обороноздатности й національної безпеки РФ, а й підтримка і нарощування її наукового потенціалу, перспективи технічного переозброєння низки ключових галузей економіки [32]. Тобто стан ВПК значною мірою визначає сьогодні та визначатиме у майбутньому місце Росії у світовому економічному просторі.

Довідково: частка ВПК у виробництві високотехнологічної продукції становить: по космічній, авіаційній та електронній техніці, оптичному приладобудуванню, промисловим вибуховим речовинам – 100%; кораблебудуванню, радіоелектронній апаратурі – 90%; засобам зв’язку – 70%; медичній техніці – 60%; високотехнологічному обладнанню для паливно-енергетичного комплексу – 30%. ВПК відіграє провідну роль в експорті наукоємної машинобудівної продукції та технологій – близько 35% експорту машин та обладнання.

Зважаючи на офіційні документи (постанови та розпорядження) уряду РФ, ВПК країни має 1631 підприємство.

Підприємства оборонки, що розташовані у переважній більшості реґіонів Росії (у 72 з 89), істотно впливають на характер соціяльно-економічних процесів. Так, у 32 реґіонах розташовано 129 містоутворюючих підприємств ВПК, а в Удмуртській Республіці, Кіровській, Нижньогородській та Володимирській областях, Хабаровському краї, Санкт-Петербурзі, Москві та Московській області економічна роль підприємств ВПК – визначальна.

Про власність ВПК. Майжеполовину організацій ВПК становлять державні унітарні підприємства, які виробляють близько половини його продукції, в галузі виробництва високотехнологічної продукції частка держпідприємств переважаюча. Частка цивільної продукції становить близько половини всієї продукції ВПК.

Якщо в промисловості Росії загалом за державою збереглося близько однієї третини від загальної власности у вигляді державних унітарних підприємств і частково в акціонерному капіталі, то у ВПК держава є власником 72% підприємств. З 1631 підприємства державними залишалися 701, а на 470 держава володіла різними пакетами акцій. Тобто, формально держава у ВПК залишається пріоритетним власником. Однак, реальна ситуація зі спорядженням і управлінням цією власністю, насамперед найпривабливішими її елементами, не надто сприятлива.

У звіті Рахункової палати за підсумками широкомасштабної перевірки авіапромисловости вказувалося, що з 1992 р. акціоновано 242 підприємства, з яких у держави тільки на 7-ми залишилися контрольні пакети акцій. Блокуючі пакети держава має на 87 підприємствах, “золоті акції” – на 16, ще на 20 підприємствах державі належить не менш ніж 25,5%. У 94 акціонерних товариствах у держави акцій не залишилося. Значна частина активів російських авіабудівних та двигунобудівних підприємств належить іноземним інвесторам, яким іноді вигідніше продавати на світовому ринку власну продукцію, ніж розвивати виробництво аналогічної російської. У списку активів, що перейшли до іноземного капіталу фігурують: 26,7% акцій ВАТ “АНТК им. Туполева” (Москва), 35% – ВАТ “Авиастар” (Ульяновськ), 41,28% – ВАТ “МВЗ им. Миля” (Москва), 37,1% – ВАТ “Роствертол” (Ростов-на-Дону), 13,24% – ВАТ “Пермские моторы” (Пєрмь), 23,34% – ВАТ “ВАСО” (Воронєж).

Подібна ситуація з розподілом власности склалася і в промисловості озброєнь. Єдина галузь, в якій державі вдалося зберегти свій практично повний контроль над власністю, це промисловість боєприпасів і спецхімії, де з 137-ми підприємств 105 є просто державними і тільки в 13-ти акціонерних товариствах держава не має своєї частки акцій.

У розвиток “Концепції управління державним майном і приватизації в Російській Федерації” на початку 2000 р. було прийнято кілька десятків нормативно-правових актів, що регламентують діяльність державних підприємств (наприклад, затверджені типові статути і контракти з керівниками цих підприємств) і діяльність представників держави в складі рад директорів акціонерних товариств, де держава має власність. Тим самим держава створила нормативно-правове підґрунтя для контролю за використанням і розпорядженням своєю власністю і провела низку адресних перетворень підготовчого характеру, наприклад:

Сформувався і пул представників великого приватного бізнесу, що мають довгострокові інтереси в ВПК. Серед них:

Вплив цих олігархів такий, що державі доводиться рахуватися з ними, відновлюючи функції управління галуззю та проводячи структурні реформи в оборонній промисловості, які торкаються їхніх особистих комерційних інтересів.

Функції управління реалізуються через володіння відповідною власністю, а потреба активного маніпулювання нею в процесі створення інтеґрованих структур може бути досягнута лише в тому випадку, якщо суб’єкт, що реформується, існує у вигляді відкритого акціонерного товариства (ВАТ), а не як федеральне державне унітарне підприємство (ФДУП).

Методи реалізації державою прав власника для підприємств ВПК, заснованих на двох організаційно-правових формах, відмінні. У ВАТ було переглянуто склад рад директорів, на найзначніших підприємствах до складу введено ще представників федеральної виконавчої влади, на окремих підприємствах вони і очолили ці ради. Посилився контроль за діяльністю керівників ФДУП шляхом проведення атестацій на відповідність посадам, створено також передумови для багатосторонньої оцінки ефективности господарської діяльности цих підприємств.

На деяких ключових підприємствах галузі ще доведеться відновити контроль, втрачений на попередніх етапах приватизації. Особливо гостро це питання стоїть в авіаційній промисловості і, частково, в кораблебудівній. На цих підприємствах держава не володіє контрольним, а іноді навіть таким пакетом акцій, що може блокувати діяльність, а власники не бажають втрачати функції управління підприємствами.

Якщо держава зачепить їх реальні інтереси, можливий перехід до прямої конфронтації в практичній площині, особливо за збереження жорстких умов з інтеґрації підприємств ВПК. Держава може застосувати такі механізми:

Примітним є і сам факт жорсткого зіткнення в конкурентній боротьбі двох приватних власників ВПК: группы “ИСТ” (ЗАТ “Балтийский завод”) та НПК (ВАТ “Северная верфь), і спроба однієї з сторін (“ИСТ”) розв’язати проблему шляхом скуповування пакета акцій іншої з метою введення свого представника до складу ради директорів і подальшої дискредитації конкурента за рахунок доступу до корпоративної інформації.

Система управління галуззю. Підприємства ВПК Росії об’єднані за галузевим принципом у 5 федеральних оборонних агенцій, роль міжвідомчого координатора за діяльністю яких з самого початку реформування мало виконувати Міністерство промисловости, науки та технології РФ (така структура органів федеральної влади цілком логічна, оскільки основна мета ВПК – глибоке структурне реформування за діяльної участи держави та збереження за нею цілковитого контролю над ВПК; однак, за активного опору федеральних агенцій, Мінпромнауки РФ так і не вдалося утвердитися у цій ролі).

Російська авіаційно-космічна агенція (РАКА), створена за аналогією із зарубіжними органами управління авіакосмічними комплексами. У ній за масштабами переважають авіаційні підприємства (у співвідношенні 3 до 1), які пройшли через масову приватизацію та зазнавали неодноразових спроб структурного реформування.

Найбільша за кількістю підвідомчих підприємств (46,2%) Російська агенція з систем управління (РАСУ) об’єднала три раніше самостійні галузі ВПК (радіопромисловість, промисловість засобів зв’язку та електронну промисловість), ступінь інтеґрації яких незначний. Агенція – єдиний федеральний орган управління ВПК, якому, незважаючи на непросту структуру власности підвідомчих підприємств, вдалося не тільки відновити достатній рівень управління цими підприємствами, а й підготувати та розпочати реалізацію цілої низки проектів з внутрішньогалузевої інтеґрації [33].

Підпорядкованим Російській агенції з кораблебудування (“Роскораблестроение”) підприємствам притаманні значні реґіональні відмінності в економічному становищі. “Роскораблестроение”, як федеральний орган влади, не отримало можливости безпосереднього впливу на розподіл замовлень, що не могло не відбитися на значущості цієї агенції для підвідомчих підприємств. З другого боку, масштаби багатьох суднобудівних підприємств такі, що їхні керівники звикли самі розв’язувати свої проблеми на будь-яких рівнях федеральної влади. Ці два чинники й визначили реальний рівень управління галуззю з боку агенції [34].

Промисловість боєприпасів та спецхімії – Російська агенція з боєприпасів – “Росбоеприпасы” – це одна з не багатьох галузей ВПК, яка зберегла практично повне державне управління, за рахунок високої питомої ваги державних підприємств (76,6%) в її власності залишилися практично всі ключові підприємства.

Російська агенція зі звичайних озброєнь (РАОВ). Управління підприємствами промисловости озброєнь з боку агенції ще не визначено через обережну (виважену) політику керівництва агенції щодо флагманів галузі, реґіональних влад та ініціатив Мінпромнауки. Агенція не оголосила жодного значного власного проекту, навіть не оприлюднила їх [35].

А такі проекти у цій галузі були, приміром, фактична націоналізація ВАТ “Ижмаш”.

У 2001 р. остаточно сформульовано концептуальну базу реформування ВПК. Це “Основи політики Російської Федерації в галузі розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року і подальшу перспективу” та федеральна цільова програма “Реформування і розвиток оборонно-промислового комплексу (2002-2006 роки)”.

Як пріоритетний напрям структурної перебудови обрано шлях створення системоутворюючих інтеґрованих структур ВПК. Згідно з “Основами”, із збільшенням у складі ВПК інтеґрованих структур, розширенням їхніх функцій та обсягів робіт їхня роль в управлінні ВПК має зростати. Цей процес супроводжуватиметься поступовою передачею інтеґрованим структурам ВПК функцій координації, управління і контролю, що належать федеральним органам управління ВПК. Тобто процес становлення інтеґрованих структур зменшить роль оборонних агенцій в управлінні галузями, надалі ця управлінська ланка буде зайвою. Якщо врахувати, що в галузі не припиняються спроби приватизації прибуткових майново-господарських комплексів та головних фінансових потоків (останній напрям стає дедалі популярнішим в процесі виборчих перегонів), можна очікувати більшого підвищення питомої ваги комерціалізованих підприємств та установ у складі російського ВПК.

На практиці гостра боротьба точиться навколо створення проектів конкретних структур. За відсутности чіткого методологічного підходу є небезпека спотворення задуму реформи на догоду відомчим і клановим інтересам.

 У процесі реформи військово-промислового комплексу передбачається майже вдвічі скоротити його склад. У ВПК має залишитися близько 600 підприємств, зменшуватиметься і кількість федеральних органів влади, що керують та координують їхню діяльність.

Відносини власности у лісопромисловому комплексі РФ: лісова промисловість РФ включає в себе кілька технологічно пов’язаних між собою галузей – лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову та лісохемічну. Частка лісової промисловости у загальному обсязі виробництва промислової продукції та експорті Росії становить понад 4%. Загальний обсяг російського ринку лісозаготівлі та лісообробки становить понад 3 млрд. дол. США на рік.

У лісовій промисловості налічується понад 22 тисячі організацій, серед них близько 3 тисяч великих та середніх, з яких понад 95% акціоновані. У галузі працює понад мільйон осіб (7% від чисельности працюючих у промисловості), зосереджено 3% основних фондів промисловости.

Упродовж 2002 – 2003 рр. відбувався перерозподіл найбільших активів у лісопромисловій галузі. Триває консолідація дрібних підприємств, насамперед у лісозаготівлі та деревообробці. Інтерес до російської лісової промисловости дедалі більше виявляють іноземці.

У 2002 р. визначилась 5 найбільших целюлозно-паперових комбінатів (ЦПК) – компаній з річним обігом понад 200 млн. дол. США кожна.

Сиктивкарський ЛПК дістався іноземцям. 87,9% його акцій придбала австрійська Neusiedler, дочірня структура транснаціонального концерну Anglo-American. Ця купівля вартістю у 252 млн. дол. – найбільша угода в історії російської лісової промисловости. Стратегія нових господарів полягає у тому, щоб збільшити випуск офісного паперу й довести його якість до високих европейських стандартів.

В. Крупчак – голова ради Архангельського ЦПК та голова групи “Титан” (керує АЦПК та низкою картонних заводів у европейській частині РФ) зберіг самостійність, незважаючи на те, що його активами цікавилися конкуренти. Так, холдинг “Илим Палп” пропонував акціонерам АЦПК об’єднати активи. А голова Банкірського дому “Санкт-Петербург” В. Коган (володіє 20% АЦПК) та голова ради компанії “Базовый элемент” О. Дєріпаска минулого літа мали намір створити лісопромисловий холдинг, у тому числі й на базі АЦПК.

“Илим Палпу”, схоже, вдалося відбитися від спроб недружнього поглинання двох належних йому ЦПК – Братського (Іркутська область) і Котласького (Архангельська область) – та навіть придбати третій, Усть-Ілімський. Це дало змогу компанії контролювати понад 60% російського виробництва целюлози. Угода з купівлі Усть-Ілімського ЦПК у опонентів, акціонерів “Русского алюминия”, коштувала “Илим Палпу” понад 200 млн. дол. США.

У галузі залишилися неподіленими підприємства з роздрібненою акціонерною інфраструктурою, які можуть зацікавити закордонних інвесторів. Найбільші з них – ЦПК “Кондопога” (Карелія) та “Соликамскбумагарпром” (Пермська область). Ці два підприємства спеціалізуються на газетному папері, так само як ЦПК “Волга”, підконтрольний “Альфа-Эко”. На базі цих трьох комбінатів може бути створено газетний холдинг.

Поділивши ЦПК, учасники ринку мають намір сконцентрувати свої зусилля на розвитку власної заготівлі лісу.

Російським лісом, особливо хвойних порід, цікавляться і скандинави, які вже приходять у Росію, й китайці, які поки що приглядаються. Китайський металургійний трейдер MinMetals виявляє інтерес до будівництва нового ЦПК у Хабаровському краї.

До деревообробної промисловости активно залучаються іноземці. Німецький концерн Pfleiderer заявив про намір вкласти 600 млн. евро в будівництво заводу з випуску ДСП у Новгородській області. Швейцарський Kronoholding будує завод з глибокої переробки деревини у Костромській області, плануючи вкласти у проект 350 млн. дол. Шведська IKEA має намір інвестувати 100 млн. дол. у виробництво ДСП та готових меблів у Нижньогородській області.

Російські підприємці, завершуючи інтеґрацію галузі – від сировини до випуску готової продукції, стають серйозними конкурентами на світовому ринку.

Помітним явищем у процесах перерозподілу в галузі у 2002-2003 рр. стала “судова війна” між структурами “Базового элемента” та корпорацією Илим Палп” за целюлозно-паперовий бізнес. Учасники конфлікту неодноразово оскаржували в судовому порядку дії конкурентів. Судові інстанції різного рівня почергово ухвалювали рішення на користь кожної зі сторін. Поки що постанова Вищого арбітражного суду від 13 серпня 2003 р. підтверджує майнові права компанії “Континенталь менеджмент” на спірні пакети акцій Котласького ЦПК та Братського ЛПК.

Непрямим свідченням того, що “Илим Палм Ентерпрайз” змирився з цим судовим рішенням, є те, що компанія почала скуповувати на вторинному ринку у фізичних осіб акції, прагнучи брати активну участь в розподілі прибутків та отримати блокуючи пакети.

Учасники конфлікту:

ЗАТ “Илим Палп Ентерпрайз”. ЗАТ “Илим Палп Ентерпрайз” є головною компанією лісопромислової групи “Илим Палп Ентерпрайз”. Компанія входить у десятку світових лідерів з виробництва товарної целюлози, власних запасів лісу та лісозаготівлі. На підприємствах лісової групи “Илим Палп Ентерпрайз” виробляється 61% російської целюлози та 77% тарного картону.

До ЛГ “Илим Палп Ентерпрайз” належать: Братський ЛПК, Усть-Ілімський ЛПК, Санкт-Петербурзький КПК та 42 лісозаготівельні підприємства в Архангельській та Іркутській областях. До групи також входять торговельна компанія “ПетроБорд Трейдинг”, фабрика “Илим Гофропак”, логістична компанія “Финтранс”, фірма “Комунарвторресурсы”, яка заготовляє макулатуру, та фабрика “Пльзенська Папірня” у Чехії. Усього в корпорації працює 47 тис. осіб.

ЗАТ “Илим Палп Ентерпрайз” зареєстровано 30 квітня 1992 р. На момент реєстрації 50% акцій було в компанії “Техноферм-Инжиниринг”, 40% – у швейцарської фірми Intertsez, та 10% – в Усть-Ілімського ЛПК.

Як встановила Рахункова палата РФ, фірма Intertsez зареєстрована у Швейцарії 1 липня 1991 р. зі статутним капіталом у 50 тис. франків. За твердженнями ЗМІ, ЗАТ “Илим Палп Ентерпрайз” контролює З. Смушкін, а також Боріс і Михаїл Зінгаревічі.

З. Смушкіна підтримують “московські петербуржці”, які працюють в адміністрації президента РФ. З. Смушкін особисто знайомий з президентом РФ В. Путіним та колишнім міністром промисловости, науки та технологій РФ, а зараз повноважним представником президента РФ у Північно-Західному федеральному окрузі І. Клєбановим.

ТОВ “Компания ”Базовый элемент”. “Базовый элемент” є фондом прямих інвестицій в підприємства різних галузей. Ці інвестиції настільки значні, що дозволяють брати участь у формуванні рад директорів підприємств та фактично керувати усіма активами, власником контрольного пакета акцій яких є структури, пов’язані з О. Дєріпаскою (окрім “Русала”).

Загальна вартість активів “Базового элемента” сягає 4,2 млрд. дол. США. Серед них: “Евросибэнерго” (ВАТ “Красноярская ГЭС”, ВАТ “Иркутскэнерго”), “Руспромавто” (близько 20 промислових підприємств автомобільної галузі), страховий холдинг, ТОВ “Компания “Континенталь Менеджмент” (близько 10 підприємств лісової галузі), ВАТ “Трёхгорная мануфактура”, ВАТ “Роспечать”.

Офіційних даних про власників “Базового элемента” немає. Головою наглядової ради компанії є О. Дєріпаска, за неофіційними даними, він і власник компанії. О. Дєріпаска належить до тих бізнесових кіл, які пов’язують з так званою “сім’єю” (за неофіційними даними, “сім’я” включає в себе структури О. Мамута, А. Мєльнічєнка, І. Махмудова, Р. Абрамовіча та О. Дєріпаскі, контролює до 20% ВВП Росії).

ТОВ “Лесопромышленная компания “Континенталь Менеджмент”. Саме на базі “Континенталь Менеджмент” (2002 р. створеного на основі компанії “Континенталь Инвест”) О. Дєріпаска прагнув ще до кінця 2002 р. створити найбільший у Росії лісопромисловий холдинг.

До “Континенталь Менеджменту” входять Байкальський, Красноярський та Селенгінський ЦПК, а також Омська картонна фабрика. Потужності цих підприємств дозволяють виробляти до 100 млн. кв. м гофротари на рік. Окрім того, до “Континенталь Менеджменту” входять Архангельський лісозавод №2, Лузький деревообробний завод та невеликі лісозаводи в Карелії.

Стратегічним інвестором ТОВ “Компанія “Континенталь Менеджмент” є “Базовый элемент”.

ЗАТ “Банкірський будинок “Санкт-Петербург”. Банкірський будинок “Санкт-Петербург” управляє активами понад 200 компаній північного заходу Росії. Серед них страхова компанія “Русский мир”, “Балт-Аудит-Експрес”, Кіровський та Пролетарський заводи, “Медполимер”, “Пластполимер”, низка птахофабрик, Архангельський ЦПК, “Радар ММС”.

Банкірський будинок “Санкт-Петербург” створили 1997 р. три найбільші банки Петербурга – ВАТ “Промышленно-строительный банк” (ПСБ, Санкт-Петербург), ВАТ “Банк “Петровский”, ВАТ “Банк “Санкт-Петербург”. На час створення сумарні активи холдингу перевищували 7,4 млрд. руб.

Нині акціонерами ЗАТ “Банковский дом “Санкт-Петербург” є ПСБ, банк “Санкт-Петербург” та “Международный банк Санкт-Петербург”.

Офіційних даних про те, хто є власником ЗАТ “Банковский дом “Санкт-Петербург”, немає. За неофіційними, “Банковский дом” контролює В. Коган.

У середині 90-х років тодішній віце-мер Санкт-Петербурга В. Путін брав участь у становленні ПСБ, власником якого через компанії “Петровский трейд хаус” та “Петровський литл трейд хаус” є В. Коган. Серед ділових зв’язків В. Когана називають “московських петербуржців” – голову Рахункової палати РФ С. Степашина, колишнього міністра промисловости, науки та технологій РФ І. Клебанова, а також керівника групи “Северсталь” О. Мордашова.

Про розголос, якого набув конфлікт між “Илим Палпом” та структурами “Базового елемента” щодо Котласького ЦПК та Братського ЛПК, свідчить той факт, що 1 листопада 2002 р. було створено спеціальну комісію Державної думи РФ з розгляду ситуації, що склалася в лісопереробному комплексі країни. Проте “бої” за власність у галузі продовжувалися увесь 2003 р.

Позиції лісопромислової групи “Илим Палп Ентерпрайз” – досить міцні, з корпорацією пов’язують ім’я чинного прем’єра М. Касьянова.

Незважаючи на невдачі у боротьбі за ЦПК, “Базовый элемент” веде новий лісовий бізнес, щоправда не такий рентабельний, як виробництво целюлози. Компанія О. Дєріпаскі почала скуповувати лісові активи другого ешелону. Структури “Базового элемента” придбали Лесосибирский лесопильно-деревообрабатывающий комбинат № 1(ЛЛДК), великого експортера пиломатеріалів (цей комбінат – найбільший в Росії виробник пиломатеріалів з ангарської сосни, який експортує свою продукцію до Великої Британії, Німеччини та багатьох инших країн Европи.

Політика російського уряду у лісовому секторі. За оцінкою М. Касьянова, нині цей сектор близький до кризового стану. Російські запаси лісу становлять близько 25% світових, а на світових ринках російську продукцію представляють лише три відсотки. Таким чином, внесок лісового господарства у розвиток економіки незначний.

На експорті однієї одиниці продукції лісового господарства Росія заробляє 40 дол. США, а імпортувати її доводиться за 500 дол. При цьому 35% споживаної продукції лісового господарства нині Росія імпортує. Водночас лісова промисловість має всі підстави навіть без застосування надзвичайних заходів досягти зростання щонайменше у 5%, а з окремих видів продукції – до 8%. Для цього, на думку прем’єра, потрібно забезпечити: державне регулювання сектора та залучити інвестиції. М. Касьянов підкреслює важливість довготермінової оренди в лісовому господарстві. Це додатковий чинник, який забезпечить передбачуваність розвитку та дасть змогу залучити інвестиції у цей сектор економіки.

В урядовій програмі розвитку лісового комплексу до 2015 р. передбачено чотириразове зростання виробництва целюлозно-паперової продукції. Цього неможливо досягти без такого самого збільшення виробничих потужностей. Будівництво ЦПК потужністю 500 000 т на рік коштує, за розрахунками Мінпромнауки, 1 млрд. дол. США, а побудувати таких комбінатів потрібно щонайменше 12.

Щоб стимулювати інвесторів до будівництва нових ЦПК, Мінпромнауки запропонувало уряду РФ вносити здавані в оренду на 99 років ділянки лісу до статутного капіталу спільних підприємств. Щоб інвестор, який отримав ліс на ціле століття, не ухилився від будівництва комбінату, ділянка передаватиметься в оренду з навантаженням. Якщо терміни будівництва не виконуватимуться, держава зможе в односторонньому порядку розірвати договір оренди. Цю схему Мінпромнауки випробовує у Костромській області.

* * *

Таким чином, можна констатувати, що у 2003 р. у РФ фактично було досягнуто балансу (в основних контурах) у взаємовідносинах між президентом і основними елітними угрупованнями. У кінцевому рахунку, досягнута крихка рівновага сил відбивала тоді певні успіхи ельцинського угруповання – “сім’я”, що утримує свої позиції в економічному і політичному житті країни;

1. Так, А. Чубайс дедалі активніше взаємодіє з В. Потаніним та його групою “Интеррос”, а “сім’я” – з “Альфа-групп”.

2. На М.Касьянова останнім часом орієнтуються і сили, що об’єдналися в групу МДМ (О. Мамут, А. Мельниченко).

3. Умови цього компромісу друкувала преса, що належить відповідним колам.

4. Призначення самого В. Путіна главою ФСБ колись завершувало формування “силового трикутника” Б. Єльцина.

5. Хоча деякі останні публічні заяви М. Ходорковского нагадують про рецидив давньої хвороби. До речі, “лікування” рецидивів відбувається знову силовими (правоохоронними) заходами достатньо жорстко, аж до ув’язнення найбагатшої людини Росії на кілька місяців, в той час. Як відбувається привласнення иншими, належної їй власности (мова йде про М. Ходорковского, якого російська генеральна прокуратура продовжує утримувати у вязниці).

6. Останній був усунутий з посади повпреда і очолив у Москві новий Державний комітет.

7. Значна роль у цій організації Є. Прімакова. Очоливши її у 2001 р., він зробив ТПП містком, що з’єднує підприємницьке співтовариство з усіма гілками влади. Конкретним прикладом реалізації такого зв’язку є створення першого в Росії оцінювального холдингу, ядром якого стала фірма при ТПП “Экспертиза собственности”. До холдингу також увійшли: “Информстрах”, аудиторська фірма “Гориславцев и К”, банк “Платина”, Інститут професійної оцінки при урядові, юридична фірма ТОЮР і низка инших структур. За домовленістю з Міністерством майна РФ, палаті передано частку функцій контролю за діяльністю оцінювальних фірм.Не варто забувати і про активність Є. Прімакова як політика (участь у процесах врегулювання ситуації в Чечні, візит до Іраку).

8. Проте, в літні місяці 2003 р. ситуація загострилася. Схоже на те, що “пітерці” за допомогою Генпрокуратури РФ спробували (але не дуже вдало) атакувати головних власників ЮКОСа – М. Ходорковского і П. Лебедєва.

9. До ради директорів входять: голова правління РАТ ЕЭС Росії А. Чубайс, губернатор Чукотки Р. Абрамовіч, О. Дєріпаска, компанія “Базовый элемент”, глава концерну “Системы масмедиа“ В. Євтушенков.

10. Події набули такого розмаху, що 12 травня 2003 р. в Держдумі РФ відбулися парламентські слухання на тему: “Проблеми законодавчого забезпечення прав власности в РФ: шляхи протидії недружнім поглинанням” (йшлося про незаконний переділ власности). За експертними оцінками, впродовж останніх трьох років кількість корпоративних суперечок зросла вдвічі-втричі. На думку голови думського комітету з питань власности В. Плєскачьова, без розв’язання цієї проблеми не обійтись – є ризик, що “епідемія чорного переділу” може набути незворотного характеру і призвести країну до хаосу // Див.: Дума занялась переделом собственности http://biz.finmarket.ru/material.asp?id=11&mid=1013. 12.05.2003.

11. Таку думку висловив на вищеозначених слуханнях депутат від СПС С. Генералов.

12. Можливо, що це добре відчувається у російських владних коридорах, бо завдяки рішучим діям генеральної прокуратури об’єднання “ЮКОСу” та “Сибнефти” було призупиненим, а потім і зовсім порушеним.

13. Так, наприклад, загострюється конкуренція навколо конкурсу на продаж Талаканського нафтогазового родовища. Умови нового продажу мали оголосити ще в грудні 2002 р., але державні структури не зробили цього і досі. Продати родовище намагалися вже двічі, перший раз у квітні 2001 р., другий – у грудні 2002 р. Обидві спроби були невдалі. За попередніми підрахунками, за родовище держава планує отримати 900 млн. дол. США. Переможцю конкурсу ще потрібно буде за власний рахунок побудувати від родовища трубопровід.

14. Наприкінці 2002 р. у російських ділових виданнях з’явилися матеріали щодо поганого фінансового стану “Газпрому”, фахівці з часопису “Експерт” (23 груд.) взагалі стверджували, що компанія вже перейшла межу, що відділяє її від банкрутства. Тезу про фінансову неспроможність “Газпрому” широко тиражували і арґументували “Новые известия” (24 груд.), “Независимая газета” (24 груд.), “Ведомости” (25 груд.) тощо. За даними цих видань, борг компанії вже перевищив суму річних виплат Росії зі зовнішніх боргів і менеджмент компанії прагне хоч як-небудь втриматися на плаву.

15. Андрей Литвинов. “Газпром” превратился в госкомпанию // “Газета.Ru”. – 2003. – 11 бер.

16. Так вважає, наприклад, аналітик “Атона” А. Каплін.

17. Колишньому керівнику “Газпром-медиа” Б. Йордану не вибачили елементи критики федеральної влади, а також критичні репортажі щодо дій керівництва Казахстану. Зміни в медіа пов’язували з черговим перерозподілом ринку реклами (йдеться про десятки мільйонів доларів, зокрема тих 140-145 млн. дол., що будуть реалізовані під час наступних виборів). Представникам “сім’ї”, перш за все Р. Абрамовічу, який нині володіє 51% активів рекламного об’єднання “Видеоинтернешнл”, вдалося використати емоційну реакцію В. Путіна на характер висвітлення компанією НТВ подій під час трагедії “Норд-Осту”.

18. Світовий досвід свідчить, що за подібного характеру реформування енергетики перемагає тенденція до сталого підвищення цін на електроенергію, іноді вони підвищуються у кілька разів.

19. Оцінюючи стан справ у компанії в вересні 2002 р., радник президента РФ з питань економіки А. Іларіонов визначив його як “національне лихо, національну загрозу і національну ганьбу”. За його словами, у той час не існувало жодної російської компанії, у якої за останні півтора року ціна акцій впала на 60%, і не існує жодної компанії-емітента “голубой фишки”, у якій би за останні півтора-два роки капіталізація зменшилася б на 6 млрд. доларів, або більш ніж утричі. Все це свідчило про непрофесійність та некомпетентність менеджменту компанії. Окрім того, компанія продає електроенергію за кордон за цінами, що нижчі, ніж внутрішні, чого нема в жодній російській компанії, при цьому обсяги виробництва РАТ ЕЭС у 2002 р. нижчі, ніж у 1998, а кількість зайнятих, навпаки, зросла // top.rbc.ru, 2003. 19 вер. Саме цей менеджмент і протягнув основні положення, що покладено в законодавче підґрунтя реформи енергетичної галузі РФ.

20. За рекомендацією А. Мєльнічєнка, з серпня 1999 р. по вересень 2001 р. головою наглядової ради МДМ-банку був О. Мамут.

21.Однією з цілей присутности в енергетичній галузі групи МДМ може бути бажання посилити контроль за ринком збуту вугілля. Групі належить найбільша в країні вуглевидобувна компанія СУЕК, на частку якої припадає близько двох третин російського видобутку енергетичного вугілля. СУЕК – найбільший постачальник вугілля для РАТ ЕЭС Росії, а МДМ акумулював по 20–30% акцій енергокомпаній Далекого Сходу, частка споживання вугілля в яких 90-99%. МДМ, як акціонер цих компаній, може бути не зацікавленим у зростанні їхньої вартости, а прагнутиме вигідніших умов для вугільного бізнесу. Ймовірно, що цей варіант є для МДМ проміжним на перехідний період, а головною метою стане отримання частки в гуртових генеруючих компаніях (ГГК).

22. Бизнес // Газета. – 2003. – 6 март.

23. Зупинити цей процес зможуть тільки заворушення, якщо відбуватимуться у зв’язку з підвищенням електротарифів понад межу платоспроможности населення.

24. Концепція реформування РАТ ЕЭС та проекти законодавчих актів з цього приводу піддавалися нищівній критиці як зліва, так і справа. Найпослідовнішою і найарґументованішою вона була у виступах фахівців з електроенергетичної галузі, яким однак не надавали слова у російських ЗМІ. Багато з цих положень повною мірою можна віднести до проблем реформування електроенергетики в Україні. Серпневе (2003 р.) велике американське затемнення дуже переконливо довело, до чого може призвести комерційне реформування єдиної енергосистеми РФ.

25. За умов неповного виконання міністерством інвестиційних програм та постійного скорочення виділених на ці цілі коштів упродовж бюджетного року, залізнична інфраструктура потребуватиме інвестицій з боку приватного капіталу.

26. Остання, як згодом з’ясувалося, не явно презентувала інтереси американо-британської нафтової компанії ВР.

27. У даному випадку виник юридичний прецедент, коли одна державна нафтова компанія “Роснефть” купувала державний пакет акцій “Славнефти”.

28. Раніше компанія купила 10,83% акцій “Славнефти”, в які входить Мозирський НПК і які належали республіці Білорусь, за 207 млн. дол. США замість 250 млн., запланованих керівництвом республіки.

29. У зв’язку з поваленням режиму С. Хусейна у компанії “ЛУКОЙЛ” виникли проблеми щодо укладених раніше контрактів та проекту “Западная Курна-2” права на який “ЛУКОЙЛ” має намір відстоювати у міжнародному арбітражі.

30. Зазвичай, в РФ подібна зміна у кар’єрі означає значне погіршення бізнесових позицій нового політика.

31. Президент єврейської Федерації общин України і СНД, громадянин Ізраїлю, який контролює більшу частину російського діамантового бізнесу.

32. Від рівня розвитку ВПК залежить технічне переозброєння практично усіх основних секторів економіки – зокрема, транспорту, телекомунікацій, ПЕК, охорони здоров’я, а також збереження стабільности в країні.

33. У 2000 р. за активної участи агенції було створено першу в історії Росії та Бєларусі міждержавну структуру ВПК – МФПГ “Оборонные системы“. З боку Росії до неї ввійшли виключно підприємства РАСУ.

34. Ілюстрацією цьому є конкуренція альтернативних проектів реструктуризації низки підприємств С.-Петербурга (“Верфи С.-Петербурга” та “Невские верфи“). За кожним з проектів стоять фактично конкретні власники підприємств (НПК та “ИСТ”), при цьому роль агенції в цій боротьбі – другорядна.

Стаття надіслана до редакції 06 жовтня 2003 р.