Єнс Зіґерт

Посягання на свободу преси

Через кілька місяців після початку другої чеченської війни Алєксєй Сімонов, президент Фонду захисту гласності, підбив підсумок повідомлень у пресі про нову війну. “Бажання служб безпеки і відповідальних [за війну] осіб є прозорими. Журналістів тримають за межами подій. Не беручи до уваги кількох винятків, журналісти лише погоджуються із офіційною інформацією, – жалівся Сімонов [1]. Ще в першу чеченську війну, у середині 90-их, було зовсім по иншому. Тоді для ЗМІ і для більшої частини громадськості було відомо, хто був злочинцем, а хто жертвою. Кремль, його генерали, відправляли на брудну війну з сумнівною метою погано озброєних, деморалізованих, невмотивованих військових. На противагу, чеченські бойовики виступали як борці за свободу, що героїчно захищалися від солдатів-мародерів, які вбивали без вибору. Таким було наївне, поширене довший час уявлення.

Зовсім иншою була ситуація восени 1999 року. Дві третини населення [2] переконала думка прем’єр-міністра Владіміра Путіна, що “чеченських терористів”, які влітку 1999 напали на сусідню республіку Дагестан, які за офіційною, досі не підтвердженою версією, підірвали житлові будинки у Москві і на півдні країни, внаслідок чого загинуло понад 300 цивільних осіб, слід зупинити насильницькими методами. Тепер точка зору населення, політиків і ЗМІ співпадають. Російський політичний шлях неоднозначний. Економічні реформи і новий, більшою частиною ліберальний Кримінальний кодекс і процесуальне право супроводжуються авторитарними тенденціями, що провадять до ліквідації таких інституцій демократії як парламент і преса. Багато росіян отримують почасти або повністю зманіпульовану інформацію про війну в Чечні і її причини.

Уже перед нападами в Нью-Йорку і Вашинґтоні 11 вересня 2001 року, Кремль реформував і професіоналізував свою інформаційну політику. Розвинулась форма самоцензури, що істотно відрізнялась від совєтської. У Совєтському Союзі журналіст знав, що треба написати, щоб його надрукували. Хто цього не дотримувався, ризикував не тільки наразитися на цензуру, а й на повну заборону писати. Тому совєтські журналісти витворили особливу мову, що давала змогу уважному читачеві бачити між рядками. У першу чеченську війну багато ЗМІ показували спрощену картину “жорстокої” армії і “добрих” чеченців. У другій війні все навпаки. Цей поворот стався поступово і є частиною зміненого політичного клімату, що знайшов, очевидно, своє вираження в політиці Владіміра Путіна, і ним же підтримувався.

У 1997 у книзі “Інформаційна війна в Чечні” Фонд захисту власности на матеріалах преси і телебачення ще якось вдавалося викривати фальсифікації Кремля і військових. Уже через півроку після початку 2-ої війни, Сімонов жалівся, що ніхто більше не знає правди і немає в кого навіть запитати. Не хотіти знати те, чого не можна знати – така самоцензура є формулою успіху Кремля [3]. Часто офіційні установи змушені були неодноразово надавати довідки, або спростовувати інформацію, тому що критичні питання вже переростали у антипатріотичні. Все виправдовувалося – і не тільки в Росії – “боротьбою з міжнародним тероризмом”, “військовими таємницями” і таким иншим. Швидка зміна думки відбулась тому, що російській журналістиці бракує власної етики та культури. Є багато хороших журналістів, але тільки деякі готові вести наполегливий інформаційний пошук. Російські газети бідні на повідомлення й інформацію, і навпаки, багаті на статті на кшталт есе, з грою слів і емоціями. Вже в епоху Боріса Єльцина у російських газетах було багато статей, часто мізерних, завуальованих, замовлених, зманіпульованих. Це саме стосувалося політичних телевізійних програм [4]. Установи, парламентарі, міністри виконували і виконують замовлення великих власників і Кремля.

Останнім часом Кремль слідкує, щоб важливі редакційні посади посідали лояльні журналісти. У багатьох редакціях, на які держава мала прямий вплив (перед усім, це телебачення), або чинила тиск на їх недержавних грантодавців, з часу приходу Путіна помінялися керівники інформаційних програм або головні редактори. Сєргєй Горячєв, наприклад, почав свою кар’єру у Головному управлінні захисту державних таємниць у пресі [5]. У лютому 2000 року він став віце-президентом мережі державного телерадіохолдингу ВҐТРК, а у вересні 2000 року директором новин каналу ОРТ. Шефа державного холдингу Олєга Добродєєва, колишнього генерального директора опозиційного до влади каналу НТВ, наприкінці 1999 розкритикував Владімір Гусінскій, тодішній власник НТВ. Після того Добродєєв перед початком другої чеченської війни так визначив свою журналістську позицію у армійській газеті “Красная Зоря”: “Я вважаю, що всі друковані і електронні засоби і армія повинні грати в одну дудку” [6]. Підрозділи МВС і Добродєєв перемогли чеченських бойовиків у Дагестані, вигнали їх звідти, але “ми журналісти, без сумніву, долучилися до цього успіху”.

Чечня закрита для журналістів

Для журналістів, що хотіли писати про війну, найбільшою проблемою був саме доступ до Чечні. Маленька республіка, з початком другої війни є фактично забороненою зоною. Перед початком війни Кремль створив Російський Інформаційний Центр (“Росінформцентр”) – агента пропаґанди, установу-гермафродита, що надає дозволи на написання матеріалів [7]. Акредитації, що видавали МВС і МЗС російським та іноземним кореспондентам, гарантували право безперешкодно працювати на всій території країни. Винятками були військові заборонені зони, закриті міста і цілі реґіони, де був проголошений військовий і надзвичайний стан. Чечні це не стосувалося: офіційно тут не було жодної війни, велась тільки “антитерористична операція” заради визволення власних громадян.

Росінформцентр не лише вимагав акредитації від усіх журналістів, які хотіли потрапити у Чечню, але й надавав своїх співробітників як супроводжуючих осіб. Ці супроводжуючі вказували, які місця можна відвідувати і з якими людьми говорити. Такими обмеженнями, які звісно організовувались задля безпеки, Росінформцентр не тільки перешкоджав незалежним інформагентствам, але й просто забороняв їм працювати. Супроводжуючі не боялися навіть втручатися у розмови з чеченцями, корегувати їхні слова, або грубо заперечувати [8]. Достовірність матеріалів була малоймовірною. Більшість кореспондентів не ризикували їхати у реґіони військових дій, боялися санкцій різного роду з боку росіян, тому тільки дарма подорожували Чечнею.

Після запровадження режиму у більшості російських медіа, перед усім на телебаченні, залишилися нецензурованими тільки західні кореспонденти. Прем’єр-міністр Міхаіл Касьянов підхопив традицію часів Совєтського Союзу, коли цілі міста або реґіони оголошувались для іноземців забороненою зоною. Їх можна було відвідати тільки при наявності особливого дозволу влади [9]. Непомітно для Заходу, російський президент Боріс Єльцин, після деякої фази відкритості, оголосив цілу низку областей і міст забороненою зоною [10]. У жовтні 2002 Касьянов вніс усі прикордонні області і “реґіони ведення антитерористичної операції” у список заборонених для відвідування іноземцями зон. До цих пір не перевірялося, чи відповідає це Гельсінським угодам від 1.08.1975 року, згідно з якими кожна країна повинна надавати журналістам можливість безперешкодно працювати.

Відповідальним за інформацію про війну в Чечні є Сєргєй Ястржембській, що був у першій половині 90-их керівником інформаційного відділу МЗС, а пізніше став речником президента Боріса Єльцина. Багато його співробітників в Росінформцентрі є журналістами державної інформаційної агенції “Новости”. Кремль організував цей центр тому, що в першу чеченську війну потерпів “пропаґандистську поразку”. Російські й іноземні журналісти могли без особливих труднощів потрапити на фронт чи у реґіон військових дій і порівняно вільно себе там почувати. Їхні повідомлення показували занепад російської армії, військові невдачі, те, як прибулі, часто голодні і змерзлі російські військові продавали бойовикам за кілька доларів зброю і боєприпаси.

 Російський офіціоз і військові спершу дивилися на журналістів як на своїх, а після їхніх повідомлень реагували на них як на союзників свого ворога – дуже грубо і неприязно.

Чеченці ж навпаки, були доступними для журналістів. Тодішній чеченський міністр інформації Мовладі Удугов завжди був готовий до інтерв’ю і коментарів через свій супутниковий телефон. Дуже часто він сам телефонував журналістам і редакторам. У той час, як росіяни ледве терпіли як своїх, так і закордонних журналістів, чеченські цивільні і бойовики. допомагали їм. Під час другої чеченської війни бойовики пропонували в Інтернеті професійно опрацьовану інформацію чи пропаґанду [11].

Друга війна розпочалась за инших умов. Після тривалого утримання кореспондентки російського телеканалу НТВ Єлєни Масюк як заручниці, багато російських журналістів втратили довіру до бойовиків. На телебаченні змінилася картинка подачі чеченців: з борців за волю вони перетворилися на кривавих ісламістів, що фінансуються з-за кордону і співпрацюють з арабськими терористами [12]. Кремль від початку намагався систематично контролювати чи обмежувати висвітлення подій та інформації про Чечню: в питанні про перемогу чи поразку значення інформації є не менш важливим, ніж військове втручання. Щодо цього російська стратегія зайшла дуже далеко, використовуючи передовсім телебачення.

З осені 2002 Кремль запобігав проникненню іноземних незалежних кореспондентів в сусідню з Чечнею Інгушетію: там було багато таборів для чеченських біженців, від яких можна було отримати неофіційну інформацію. Через це поїздки іноземців, а також іноземних журналістів стали можливими тільки за умови наявності запрошення місцевої влади. На перебування в середньому до 5 днів слід було отримати дозвіл у МВС. Отримавши дозвіл кореспондент офіційно міг проживати тільки в певному, чітко визначеному готелі у столиці Назрань, який охоронявся озброєними людьми. Готель надавав одного офіцера, як супрововід; протягом 24 годин кореспондент повинен був зареєструватись у міліції. При виїзді з Інгушетії офіцери ФСБ перевіряли паспорт, печатку реєстрації і квитанції з готелю, щоб переконатися, що кореспондент не працював часом нелегально і чи не був у Чечні.

Незважаючи на цей контроль і перепони, кореспондентам все ж вдавалося потрапити в район бойових дій. Сприяли цьому зв’язки з чеченськими чиновниками, які самі часто засуджували поведінку росіян у Чечні. Корисною виявлялася низька дисциплінованість російських підрозділів, про що свідчить такий приклад: один західний журналіст влітку 2002 пересувався самостійно і був затриманий російським постом. Цей випадок коштував йому всього кілька сотень рублів і пару доларів. На цьому посту один із офіцерів ФСБ спитав його про акредитацію, якої він, звичайно, не мав. Згодом той же офіцер довго намагався вийти на зв’язок із штабом в Шанкалі біля Грозного. Зв’язку не було. Солдати обшукали речі затриманого і знайшли супутниковий телефон. Звідусіль лунало тільки одне питання військових: чи можуть вони зателефонувати додому. Журналіст дозволив і усі солдати, врешті-решт, подзвонили своїм рідним, які вже місяцями не отримували жодної звістки від своїх синів, батьків чи братів. Вечір пройшов у тісній дружбі з великою кількістю горілки. Наступного ранку вдячні солдати провели журналіста через инші блокпости.

Та все ж, навіть дотримання всіх правил не завжди допомагало. В одної норвезької групи тележурналістів ФСБ в листопаді 2002, в аеропорту забрали частину записів з табору біженців. Маркус Варрен, кореспондент британської газети “Дейлі телеграф”, після поїздки в Чечню влітку 2000 року був запрошений в МЗС для здачі “об’єктивного звіту”. Багатьом журналістам російські установи не вперше забороняли в’їжджати у Росію: наприклад, Карлотті Ґаль з New York Times, що писала для Moscow Times про першу чеченську війну. Міхаіл Грабар, прессекретар російського посольства у Берліні у листопаді 2002 р. в листі до тодішнього шефа ARD (Arbeitsgemeinschaft der цffentlich-rechtlichen Rundfunkanstalten der Bundesrepublik Deutschland) Фріца Пляйтґена нарікав, що повідомлення ARD про захоплення заручників в “Норд-Ост” були шокуючими, неприйнятними і (...) упередженими. Мовляв, ARD через свій “жахливий підбір слів” будив сумнів щодо російського зацікавлення у політичному вирішення чеченської війни. Пляйтґен різко відповів [13].

План реформування президентської адміністрації

Бажання Путіна і його адміністрації “управляти” російським суспільством знайшло своє вираження у його словах “керована демократія”. Аналіз такої політики двоякий. З одного боку наголошується, що російська держава повинна стати “сильнішою”, щоб виконувати свої класичні завдання: захист своїх громадян від зовнішньої загрози, соціяльне забезпечення, забезпечення функціонування юстиції. З иншого боку, існує побоювання, що посилення держави може привести до авторитаризму. Мета політики Путіна до кінця ще невідома. Офіційно керівництво країни завжди наголошує на демократичних цінностях і нормах. Але внутрішні документи і дискусії свідчать, що Кремль просто вдосконалює свої інструменти управління і маніпуляцій совєтського типу.

Коли у липні 1999 року шефом новоствореного міністерства преси був призначений Міхаіл Лєсін, він так визначив своє завдання: “Змусити ЗМІ відстоювати державні інтереси (...)Захист держави від вільних ЗМІ є сьогодні дуже актуальним питанням” [14]. Ще перед приходом Путіна і початком другої чеченської війни, Лєсін з готовністю оголосив те, що невдовзі стало офіційною державною доктриною. У травні 2000 року, відразу після приходу Путіна в Кремль, газета “Коммерсантъ” опублікувала “План реформування президентської адміністрації Російської Федерації” [15]. Він складався з однієї, відкритої для громадськості, частини, і з другої, що була таємною і де власне і були визначені всі правдиві цілі російської політики. “Відкрита частина діяльності президентської адміністрації повинна повністю відповідати демократичним потребам суспільства” і “демонструвати”, що адміністрація створена для того, аби підтримувати політичні організації, партії, рухи, їхніх керівників, губернаторів і ЗМІ – так говориться в офіційній частині, а в таємній уточнюється: “у своїй діяльності адміністрація мусить виробити певну стратегію, у якій “офіційну частину” використовувати як вивіску, щоб реально і конкретно [підкреслено в оригіналі] впливати на всі політичні процеси в суспільстві”. Далі “опис потрібних засобів маніпуляції”, що практично охоплюють усі сфери політики і суспільства, зокрема керівництво Кремля має впливати на рівень свободи слова і цензури, тобто мати вплив:

– на діяльність федеральних, реґіональних, місцевих ЗМІ, водночас має збиратись і використовуватись спеціальна інформація про комерційну і політичну діяльність кожного окремого ЗМІ, про працівників, керівництво організації, джерела фінансування, економічну і технічну бази, про офіційні і неофіційні зв’язки, про фінансових партнерів і так далі;

– на діяльність журналістів на всіх рівнях, збирати і використовувати спеціальну інформацію про їхню професійну журналістську діяльність, про їхню комерційну і політичну діяльність, про їхні джерела фінансування, їхні робочі місця (...), про офіційні і неофіційні зв’язки, приватних партнерів та ін. [16]

Доктрина безпеки

План реформ кремлівської адміністрації залишився не єдиним документом, у якому заповідалася рестриктивна політика щодо ЗМІ. Через кілька тижнів після обрання президента Ґлєб Павловскій, один з впливових радників Путін, сказав на першому німецько-російському “Пєтєрбурзькому діалозі” у квітні 2000 року: “У Росії не існує і не може існувати громадянського суспільства, оскільки ЗМІ на початку 90-их потрапили не у ті руки” [17]. Через пів року, а саме 9 вересня 2000 р., Путін підписав доктрину про безпеку інформації – документ, що дуже нагадує совєтські часи. У 90-ті у Росії відбулась “Деформація системи масової інформації” [18], що спричинилася не лише монополізацією “олігархами” типу Боріса Бєрєзовского і Владіміра Ґусінского, але й “неконтрольованим розширенням сектору іноземних ЗМІ у вітчизняному інформаційному просторі”. Саме організація роботи іноземних кореспондентів істотно змінилась, порівняно з ліберальними єльцинськими правилами щодо надання акредитацій. Тепер уже необхідне “уточнення статусу іноземної інформаційної агенції, ЗМІ і журналістів”.

Ще до сьогодні діюча “Доктрина про інформаційну державну безпеку” є шокуючим документом параноїдального змісту: під уявною загрозою є індивідуальна і суспільна свідомість, а, відповідно, “духовне відродження Росії” й “інформаційне забезпечення державної політики”. До захисту державної таємниці ця доктрина зовсім не підходить. Російські агентства преси і ЗМІ перебувають перед “загрозою з боку іноземних інформаційних структур”, стверджується там. Взагалі, “низка країн прагне домінувати і витіснити інтереси Росії в ґлобальному інформаційному просторі”, тому працюють “над концепцією інформаційної війни” і, щоб Росії відповідно її зустріти, потрібно озброїтися. Також терміновим завданням багатонаціональної держави є не допустити “жодної агітації, що розпалює соціяльну, расову, національну чи релігійну ненависть чи ворожнечу”. Щоб справитись із цим завданням – згідно з доктриною – потрібно посилити державні і контрольовані державою ЗМІ, для того, щоб “надавати російським і іноземним громадянам правдиву інформацію”.

У Росії принципово існує не замало, а забагато свободи преси. Доктрина посилається на “брак (...) конституційних обмежень масової інформаційної свободи в інтересах захисту основ конституційного порядку, моралі, здоров’я, прав і легальних інтересів громадян для впевнености у здатності захищати країну і задля державної безпеки”. Повинна бути створена “єдина система навчання кадрів” і має бути активізована “антипропаґандистська діяльність”. Важливими мають бути закони і правила, згідно з якими можна було б притягнути до відповідальності осіб “за несанкціонований доступ до інформації, її неправове трактування і застосування, за поширення неправдивої інформації, розкриття важливої інформації” [19], службової і комерційної таємниці.

У середині червня 2000 року віце-міністри преси Міхаіл Сєславінській і Владімір Ґріґор’єв на “Шостій міжнародній конференції міністрів про політику ЗМІ” у Празі презентували перед учасниками з понад 14 країн Ради Европи точку зору Москви. Усі країни, як заявляли обидва віце-міністри, повинні відмовитись не тільки від “інформаційної війни” проти инших країн – наприклад, проти Росії щодо чеченської війни, – але й також від “надкордонного поширення інформації, що суперечить принципам і нормам народного права і внутрішнього законодавства специфічних країн”. Треба зважати на “маніпуляцію інформацією, що заміновує психологію і духовне оточення суспільства і підриває традиційні, культурні, моральні, етичні та естетичні цінності”. До чорного списку належить також ”інформаційна експансія і досягнення монополії над інформаційними та телекомунікаційними структурами иншої держави”. Основним висловлюванням було: кожна країна, як гарантується у документах ООН, має право обмежувати свободу преси та інформації, “в інтересах своєї безпеки” [20]. Тоді, здавалося, що знову почалася холодна війна ґлобалізованого світу. Сьогодні “боротьба з тероризмом” і одночасне обґрунтоване обмеження свободи преси у західній демократії роблять російські плани дуже своєчасними.

Новий Закон про пресу

Владімір Путін відомий своїми иноді різкими висловлюваннями. Тільки що обраний прем’єр-міністром восени 1999, він погрожував кожного чеченського терориста “мочіть в сортірє” [21]. Журналісти здаються Путіну особливо підозрілими, перед усім тоді, коли вони критично пишуть про війну і злочини російських солдат у Чечні. На початку 2000 року Путін дозволив собі взяти за приклад Андрєя Бабіцкого, чиї неприкрашені статті були для Путіна рівноцінними зраді: “Те, що зробив Бабіцкій, є набагато гіршим, аніж автоматна черга” [22].

У середині 2001 експерти з пропаґанди, політичні радники та спеціялісти з вивчення громадської думки на прохання Путіна підготували пропозиції, як можна використовувати російські ЗМІ в інтересах держави у зв’язку з переходом каналу НТВ у власність Газпрому. Дискутувалась модель стабільної і, на думку Кремля, провладної – партійної системи. Ґлєб Павловскій запропонував президенту “нехтувати всіма”, і перед усім пресою і партіями, що не виконували завдання зі стабілізації політичної системи в інтересах держави. Потрібно розчистити площу для нового старту. Путін запитав, чи Павловскій вже має “список”, на що той відповів: “Це ваша справа” [23].

Показово щодо тактики Кремля було проведено прийняття нового Закону про пресу восени 2002 року. Уже прийнятий двома палатами парламенту закон передбачав численні можливості для санкцій проти друкованих органів і журналістів [24]. Повинні каратися ті, хто своїми статтями буде заважати “антитерористичній кампанії”. (Чеченська війна була визначена державним керівництвом як “антитерористична кампанія”). Закон поклали Путіну на підпис. Однак, протест був тоді доволі стриманий. Кремль сигналізував редакціям і спілкам журналістів, що Путін не підпише цього закону, якщо його про це попросять. У листі до Путіна телеканали, радіостанції, редакції газет зобов’язалися самі розробити “Кодекс поведінки” для кризових ситуацій і просили не підписувати Закон. Серед підписантів були всі “великі” російського медіа ландшафту, починаючи від лояльного до влади генерального директора ОРТ Константіна Ернста, головного редактора радіокомпанії “Эхо Москви” Алєксєя Вєнєдіктова і до Алєксєя Сімонова, президента опозиційного до уряду Фонду захисту гласності. Путін запросив делегацію з підписантів до себе в Кремль і, після негативних висловлювань у бік преси, сказав, що не підпише закон, а відправить його назад у парламент і закличе депутатів обговорити із захисниками преси “Кодекс поведінки” [25].

ЗМІ під контролем

Рестриктивну політику щодо преси Кремль обґрунтовував тим, що Росія тим швидше поверне свою колишню могутність, чим менше буде зустрічного вогню і критики уряду. Демократична система повинна розраховувати на комунікацію або дуже часто на пропаґандистську роботу і компроміси. Кризи, політичний і соціяльний неспокій заважають проведенню потрібних, докорінних і довготривалих реформ. Власне як альтернатива подавався “хороший президент”, який за підтримки компетентних експертів веде Росію до світлого майбутнього. Політична пропаґанда, що велась так званими політтехнологами, заміняла дискусії. Визначальну роль тут відігравав вже згадуваний Ґлєб Павловскій, директор інституту ефективної політики, що як стратег і менеджер брав участь у блискавичному сходженні Путіна. Вже на початку 90-их Павловскій сформулював у журналі “Русский журнал” свій критичний погляд на західно-ліберальний курс. Цей проект мав сильні корпоративні тенденції і наголошував на “прямому діалозі провідника з народом”, без бюрократичного апарату і еліт. У цій концепції визначальну роль відігравали електронні ЗМІ.

Близько три чверті всіх росіян черпають інформацію виключно через телебачення. Це, поряд із радіо, єдиний ЗМІ, що досягає найвіддаленіших куточків країни [26]. При цьому велика частка російського медіа-сектору є дуже дефіцитною і спонсорованою багатими власниками чи державою. Багаті підприємці і напівдержавні концерни не купують канали чи газети для того, щоб заробити, а для свого політичного чи економічного впливу. Владімір Гусінскій, банкір і багаторічний власник першого незалежного каналу НТВ, був чи не єдиним підприємцем, який хотів за допомогою своєї медіа імперії заробити гроші. Серйозні газети мали незначний тираж і обмежене покриття території [27]. Газети і журнали, що видаються в Москві, поширюються, як правило, лише в столиці, Петербурзі і в низці губернських міст. Зростає значення Інтернету, доступ до якого наприкінці 2002 вже мала певна незначна частина населення [28]. Важливим є, перед усім, контроль над телебаченням. Перший канал (колишнє ОРТ) частково приватизований і захищає сьогодні провладні інтереси Кремля із сильним націоналістичним ухилом. Всеросійський другий канал “Россия” (колишнє РТР, що належить до Всеросійського державного Теле- і радіохолдингу (ВҐТРК) і створений наприкінці 90-их канал “Культура” ще не були приватизовані.

Багато років один з акціонерів Боріс Бєрєзовскій був пов’язаний із Кремлем і мав вирішальний вплив на інформаційні програми на ОРТ. В кінцевій фазі перебування Єльцина, Бєрєзовскій допомагав пропаґандою на ОРТ молодому прем’єр-міністру Владіміру Путіну. Інформаційні програми ОРТ прислуговували під час виборів до парламенту в грудні 1999 року – брудної кампанії проти конкурентів виборчого блоку “Единство”, і перед усім, проти мера Москви Юрія Лужкова і його блоку “Отечество”. Після путінської перемоги в кінці березня 2000 Бєрєзовскій посварився з новим президентом.

Очевидно, Путін вбачав у винахідливому підприємці небезпеку для своєї майбутньої політики і своєї влади. Окрім своїх економічних і медіа можливостей, Бєрєзовскій мав вплив на лояльних осіб на ключових посадах при владі. Так, наприклад, серед них був голова президентської адміністрації Алєксандр Волошин і прем’єр-міністр Міхаіл Касьянов. Частка Бєрєзовского на реґіональному телеринку становила на кінець 1999 року 26% [29]. Йому належав канал ТВ-6. До того ж він контролював “Независимую газету” і тижневик “Огонёк”. У 1999 році він купив видавничий дім “Коммерсантъ” з журналом “Власть” і газетою “Коммерсантъ”. У його власності були три чверті частки газети “Новые известия”. Після сварки з Кремлем Бєрєзовскій намагався сам стати політичним гравцем. Вже невдовзі після президентських виборів почалась кампанія проти нього. Бєрєзовський зберіг всій вплив на перший канал ОРТ до 2001 року; потім продав свою частку менш заангажованому політично олігарху Роману Абрамовічу. Бєрєзовскій, уникнувши ув’язнення, втік до Лондона [30]. У другій половині 2001 Міністерство преси не поновило ліцензію каналу ТВ-6. Видавничий дім “Коммерсантъ” належить Бєрєзовскому ще й досі.

Більшість журналістів повернулася на канал НТВ, який залишався чи не єдиним, де звучали професійні і критичні повідомленнями про першу чеченську війну і який належав медіа магнату Владіміру Гусінскому [31]. До його холдингу “Медиа-мост” належали також радіо “Эхо Москви”, тижневик “Итоги” і газета “Сегодня”. У червні 2000 року Ґусінскій потрапив під слідство на кілька днів через несплату податків. Після звільнення він втік до себе в будиночок в Андалузії. Щоб перейняти контроль над НТВ, Кремль подбав про те, щоб НТВ за часів Єльцина отримав високі кредити від державного газового концерну Ґазпрому. Після російської економічної кризи влітку 1998 року ринок реклами в Росії занепав і Медіа-міст не зміг виплатити кредит. В кінців 2000 Ґусінській був винен Ґазпрому 400 мільйонів доларів [32].Як запоруку, для впевнености, генеральний пакет акцій віддали Ґазпрому. З цим пакетом акцій Ґазпром, а фактично Кремль, отримав повний контроль над НТВ. Ґусінскій не міг виплатити ще тому, що Кремль систематично заважав іноземним інвесторам, а саме Теду Тюрнеру, засновнику CNN, прийти йому на допомогу. Хоча, не згадувався той факт, що ОРТ також мав величезні борги. Тут кредити були продовжені, або й взагалі списані. На пропозицію Ґазпрому, о 4 ранку у Великодню суботу, приміщення НТВ в телецентрі Останкіно штурмував загін спеціального призначення ФСБ. Ґусінського змістили. Протягом конфлікту, що тривав місяцями, Путін пояснював, що розуміє цей конфлікт тільки як “боротьбу двох суб’єктів економіки”. А фактично, сам Путін і голова адміністрації Волошин контролювали кожен крок проти НТВ, і приймали від Ґазпрому звіти по роботу.

В результаті, суд передав контрольний пакет акцій НТВ Ґазпрому. Газовий концерн змінив керівництво каналу і поставив на посаду генерального директора Боріса Йордана. Велика частина редакції, разом із тодішнім директором Євґєнієм Кісєльовим, перейшли на ТВ-6, канал Бєрєзовского.

Досвідчена і відома команда Кісєльова швидко перетворили ТВ-6 на професійний канал. Та вже в кінці 2001 року Міністерство преси не надало йому ліцензію “через борги”, а у січні 2002 року Верховний суд підтвердив це рішення. Журналістам Кісєльова вдалося зібрати консорціум з підприємців для фінансування нового каналу ТВС і вони отримали нову ліцензію. Політичним наглядачем був екс-прем’єр Євґєній Прімаков. До 2003 року новий канал ТВС безтурботно працював. У ніч на 22 травня 2003 року Міністерство преси його вимкнуло [33]. Після того глядачі під кнопкою “6” дивилися державний спортивний канал. Ще раніше ТВС через несплачені рахунки не міг транслювати програми по московській кабельній мережі. Гроші підприємців не змогли використати через жорстку комерційну концепцію. Власник ТВС Боріс Бєрєзовскій спробував це оскаржити в суді.

Ця доволі активна ситуація змусила Кремль продовжити свою ліквідацію незалежних всеросійських каналів.

З переходом НТВ до Ґазпрому на початку 2001 року генеральний директор Боріс Йордан запевнив, що перед усім буде дбати про фінансове оздоровлення каналу і не буде втручатися у політику редакції. Хоча повідомлення НТВ про Чечню і президента вже стали обережнішими. Погіршились і інформаційні програми на каналі, вони вже перестали бути драматичними і нікого не лякали. У драмі із захопленням заручників під час “Норд-Ост” у жовтні 2002 року, репортажі НТВ знову стали гострими, і зайшли надто далеко. У ток-шоу “Свобода слова” модератор Савік Шустер дозволив собі говорити про термінове закінчення війни у Чечні.

Після 129-ти смертей заручників і терористів внаслідок смертельного штурму театру, НТВ з допомогою читачів по губах розшифровував зйомки з Кремля. Зображення, які Кремль показував без звуку, стосувалися зустрічі Путіна з його важливими радниками кілька годин по тому, як стало відомо про захоплення заручників. Після розшифровки по губах НТВ повідомило глядачів, що вже тоді, на нараді, всупереч офіційним заявам Кремля, було вирішено штурмувати театр [34]. Пізніше Волошин змусив генерального директора НТВ Йордана звільнити модератора Шустера і головного редактора Татьяну Міткову [35]. Висвітлення наради в Кремлі, на думку журналістів НТВ, призвело до звільнення Йордана у січні 2003 року [36]. Наступник, названий Газпромом, не мав жодного досвіду і наштовхнувся на протест всієї редакції. Та це не допомогло журналістам: Ніколай Сєнкєвіч заступив на свою посаду, незважаючи ні на що [37].

Свобода преси в Росії?

Формально в Росії не існує жодної цензури. Просто свобода преси обмежується всілякими способами, і не тільки тоді, коли йдеться про Чечню. Залякуються або юридично переслідуються екологи чи журналісти, що займаються екологічною тематикою. Хто в Росії хоче критично висловитися, зокрема про війну у Чечні, може це звичайно зробити – у маленьких, мізерних на тираж, газетах, в Інтернеті чи в численних публікаціях правозахисних організацій чи у справах біженців. На телеканалах такі матеріали можливі лише за наявності владної рекомендації і лише у випадку, якщо матеріал висвітлює успішну війну проти “банд терористів”. Політичне керівництво країни створило це для того, щоб повідомляли і писали так, як це подобається Кремлю. Люди в Росії багато дізнаються про терористичні напади чеченських бойовиків і дуже мало про так звані “зачистки”, чи загибель російських підрозділів, або приниження чеченських цивільних. Одна із зловісних правд про війну в Чечні це те, що і влада, і суспільство – за війну, тому відповідними є статті на їхнє виправдання.

Переклав Євген Троян

---

1. Alexej Simonow, “Unpatriotische Fragen”, в: Unterdrьkte Wahrheiten, Dokumentation von Index on Censorship, FR, 28.2.2000.

2. За результатами всеросійського опитування, проведеного Всеросійським центром дослідження громадської думки (ВЦИОМ) у часовому проміжку 15 -18.10.1999 58% опитаних на питання “Яка основна мета військової операції?” відповіли “повне знищення терористичного гнізда”, водночас 78% опитаних в основному підтримують політику Владіміра Путіна. http://www.yabloko.ru/News/Votes/VTSIOM/press_162.html

3. Alexej Simonow, “Unpatriotische Fragen”, в: Unterdrьkte Wahrheiten, Dokumentation von Index on Censorship, FR, 28.2.2000.

4. Для порівняння: Иван Засурский, “Реконструкция России. Мас-медиа и политика в России девяностых ”, Русский журнал, www.russ.ru. Charles Glover, “Murky world of “kompromat”, FT, 13.7.2000. Алла Старцева, “Russian Journalism’s Dirty Little Secret”, MT, 9.6.2002.

5. Florian Hassel, “Zum “Schutz” des rusischen Bewusstsein”, FR, 16.9.2000.

6. Олег Добродеев, “ Армия – это братья и сыновья”, Красная Звезда, 29.2.2000.

7. www.infocentre.ru

8. Про це повідомляє, наприклад, Christian Caryl, “Objektivitaet, die sie meinen”, в: Unterdrьkte Wahrheiten, a.a.O

9. 11 так званих атомних міст, в яких проводились дослідження військових атомних програм, залишилися недоступними не тільки для іноземців, але й для російських громадян, і без спеціального пропуску закриті. Та все ж, довший час іноземці без особливих проблем отримували ці пропуски.

10. Для порівняння: Збірник законів “Собрание актов президента и правительства Российской Федерации ” за 1992, § 1; стаття 142; 2000, § 6, стаття 775:2001, § 45, стаття 4267 і урядова постанова №277 від 29.4.2002.

11. www.kavkazcenter.org вебсайт бойовиків Шаміля Басаєва. Сайт чеченського президента Аслана Масхадова: www.chechenpress.com.

12. Наприклад, у псевдодокументальному фільмі “Чистилище” тележурналіста і депутата Держдуми Алєксандра Нєвзорова. Також пропаґандистська щоденна програма “Однако” Міхаіла Леонт’єва підтверджує цю картину.

13. “Russische Botschaft kritisiert ARD wegen der Berichterstattung bei der Geiselnahme”, Netzeitung, www.netzeitung.de, 13.11.2002; FAZ, 14.11.2002.

14. Інтерв’ю з Міхаілом Лєсіним, “Ведь ни одно СМИ у нас еще не загублено”, Коммерсантъ, 22.7.1999.

15. “Реформирование Администрации Президента Российской Федерации-структура администрации президента”, без місця і дати. Документ виник десь на початку 2000 року, бо побіжно говорить про “в.о. президента Путіна”. В.В.Путін обійняв посаду виконуючого обов’язки президента 31.12.1999 року і був обраний президентом 26 березня 2000 року.

16. Там же.

17. Протокол засідання автора.

18. Для порівняння: www.scrf.gov.ru/Documents/Decree/2000/09-09.html

19. Там же ж, розділ 5, ст.12.

20. Всі цитати Флоріана Гасселя, “Die Angriffe auf die Pressefreiheit in Russland sind kein Zufall, sondern Teil eines Plans zy ihrer voelligen Abschaffung”, FR, 28.7.2000.

21.“Путин о боевиках и сортирах”, www.polit.ru, 24.9.1999.

22. Інтерв’ю “Железный Путин”, “Коммерсантъ”, 10.2.2000.

23. Витяг з протоколу одного учасника зустрічі.

24. Для порівняння:. “Каким образом поправки к закону “О средствах массовой информации” возрождают в России цензуру?”, Кавказкий узел, www.kavkaz.memo.ru, 15.11.2002.

25. “Путин наложил вето на поправки к закону о СМИ”, www.polit.ru, 25.11.2002.

26. Пор.: Иван Засурский, О радиусе действия телевидения. Ч.6,ст.6.

27. “Коммерсантъ”, одна з провідних газет тиражем ледве 90 000 екземплярів.

28. У своїй промові до народу 16.5.2003 сказав, що 10% росіян використовують Інтернет.

29. Иван Засурский, Ч.6. ст. 13.

30. “Генеральная прокуратура заочно предьявила Березовскому обвинение в мошенничестве”, www.polit.ru, 23.10.2002.

31. Події навколо НТВ докладніше задокументовані в: Московское отделение Европейского института Средств Массовой Информации, Российский Медиа-бюллетень, www.eim.ru, номер 4, квітень 2001. Про медіа участь Гусінского: Иван Засурский Ч.6, ст.15.

32. Пор.: Michael Thumann, “Einmal Glasnost und zurueck”, Die Zeit, 18/2001.

33. “Прощай, ТВ”, www.polit.ru/docs/619954.html 22.06.2003.

34. Леонид Парфёнов, “Намедни”, НТВ, 27.10.2002, 21:05.

35. Шеф-редактор “Эхо Москвы” Алєксєй Вєнєдіктов в інтерв’ю з Флоріаном Гасселем, Москва, 18.1.2003. Пор. Андрей Кочетов, Евгений Кусин, “Бедный Йордан”, Газета, 20.1.2003.

36. Sharon LaFraniere, “Kremlin Fires Jordan”, WP, 18.1.2003.

37. Докладна інформація про події навколо НТВ: Журналистский Центр в экстремальных ситуациях, www.cjes.ru/news/php