Деніел Ранкур-Лафер'єр

Чи розпадається Росія

Переконавшись, наскільки величезне поле для фантазій відкривається при роздумах щодо російської географії, здається мені, що саме час повернутися на землю й навести низку важливих фактів стосовно Росії.

Якою б Росію не вважали – европейською, азіатською чи евразійською, вона – велика і дуже етнічно розмаїта країна. Варто зазначити, що існують успішні етнографічні описи й результати вивчення переплетених історій різних етнічних і національних груп в межах Росії [1]. Сьогодні у Росії нараховуються понад сто різних етнічних груп, і головною з них, зрозуміло, є росіяни (81,5% згідно з переписом 1989 року, а, відповідно до останніх оцінок, кількість росіян зросла внаслідок міґрації і склала майже 83% [2]). Більшість етнічних груп є штучними конгломератами ще дрібніших груп, котрі, проте, можна розрізнити. Демографи об’єднують їх виключно для зручности [3]. Згідно совєтського перепису 1989 р., до росіян були зараховані дванадцять встановлених, але не зареєстрованих груп: козаки, камчадали, кержаки, колимчани, колимські, похощани, пашенні, ямські, марковці, помори, семейські та каменщики [4]. Культурна різноманітність, котра характеризує російський етнос, виразно описана етнографом Валерієм Тішковим:

“Культурные дистанции между различными географическими группами русских (например, живущих на Поморье, на европейском Севере и на Кавказе) могут быть больше, чем культурные дистанции между ними и теми народами, с которыми они пребывают в длительных исторических контактах. Русские-поморы, русские-терские казаки и русские старожилы Сибири по материальной культуре (жилище, пища, одежда), по хозяйственным занятиям и поведенческим нормам и даже по языку (имеются в виду сильные диалектные различия) – это фактически разные культурные комплексы” [5].

Що ж об’єднує всі ці різні “культурні комплекси” всередині російського етносу? На думку Тішкова, це певною мірою довільний етнонім “росіяни”.

Росія складається з низки адміністративних одиниць, більшість з яких не палають бажанням перераховувати податки до центру. Опитування, проведене серед російських громадян у 1998 році, задемонструвало, що 35% вважали себе, радше, “громадянами области”, і тільки 29% відчували себе “громадянами Росії” [6]. Деякі адміністративні одиниці, котрі були названі ім’ям домінуючої етнічної групи і були для неї своєрідною “батьківщиною”, проголосили суверенітет після того, як суверенітет проголосила Російська Федерація [7]. Не дивлячись на те, що населення таких етнічно маркованих республік, як правило, є незначним, вони разом з иншими етнічно визначеними районами займають 53% території Росії [8]. Деякі республіканські лідери (наприклад, Ментемер Шаймієв, президент Татарстану), порушуючи нову федеральну конституцію 1993 року, у свій час підписали сепаратні угоди з президентом Росії Б. Єльциним. А Чеченській республіці (Ічкерії) недавня спроба відділитися обернулася двома кривавими етнічними війнами. Більшість росіян стурбована тим, що на території Російської Федерації можуть початися й инші подібні війни. З 2400 громадян, опитаних у 1996 році, 34% висловили стурбованість, що Росія розпадеться на декілька незалежних реґіонів [9]. Проте, у розпливчатій та невизначеній назві “Російська Федерація” немає відчуття фрагментарности. Можливо, Росія не є такою ж нашвидкуруч скроєною країною, як, скажімо, Індонезія, котру Пітер Льовенберґ назвав “штучною нацією, створеною з фантазії” [10]. Тим не менш, порівняно з теперішніми Францією, Німеччиною й навіть Сполученими Штатами, Росія презентована як дуже строкате й незґрабне державне утворення. Ця незграбність була ще помітнішою у століття, що передували Октябрьській революції, коли неросійські етнічні групи все ще перебували у процесі “збирання” в імперію [11].

Понад те, значна кількість етнічних росіян – зараз їх приблизно 23 мільйони – мешкає за межами самої Російської Федерації. Вони опинилися відрубаними від неї після краху Совєтського Союзу у 1991 році. Ця “нова діаспора” досягає значної концентрації у таких гетерогенних областях, як Північний Казахстан, Киргизія, Латвія, Північно-Східна Естонія, Придністровська область Молдови та Україна (особливо у Криму і Донбасі) [12]. Така ситуація склалася переважно внаслідок міґрації туди росіян у царські, а згодом і у совєтські часи з їх споконвічних областей [13]. У будь-якому випадку, сучасну діаспору можна вважати результатом того, що Річард Пайпс називає “ненажерливим апетитом росіян до землі” [14]. Однак, з точки зору самої діаспори, відбувся відступ кордонів старої батьківщини, внаслідок чого члени цієї діаспори виявилися за її межами, у частково ворожому, антиросійському кліматі.

Настрої сучасної російської діаспори – цікава тема для психологів. Чимало цих росіян хотіли б “репатріюватися” до Росії, і тому кількість тих, хто в’їжджає до Росії, є достатньо значною (понад 700 тисяч у 1994 році) [15]. Однак більшість членів російської діаспори, здається, задоволені своєю неросійською “батьківщиною”, позитивно ставляться до збереження своєї російської ідентичности й водночас демонструють толерантність до неросіян, серед яких живуть [16]. З часом, однак, “російський” компонент ідентичности деяких з цих людей буде розмиватися (наприклад, в Естонії їм доводиться вивчати мову титульної нації), що загрожує майбутнім поколінням зсувом на користь титульної національної ідентичности. У инших випадках помітними є ознаки того, що “російська” ідентичність поступається “російськомовній” ідентичності (наприклад, у Казахстані, у російськомовному конгломераті, котрий складається з росіян, євреїв, українців, білорусів тощо) [17]. Иноді про російськомовних представників цієї діаспори говорять як про “росіян” [18] – це ще одне свідчення на користь розпливчатого, узагальнюючого характеру цього терміна.

Нова діаспора є предметом стурбованости для багатьох етнічних росіян, котрі проживають у самій Росії. При цьому найчастіше використовують такі терміни, як “співвітчизники” та “етноросіяни” [19], – останній з них є частково оксюмороном. На думку Солженіцина, при розпаді Совєтського Союзу “розріз” було зроблено “по живому”, а Бєловежська угода – ніщо инше як “масова зрада Батьківщини” [20]. Іредентизм, себто прагнення повернутися до колишніх кордонів імперії, є присутнім у свідомості багатьох росіян, а чимало тих, хто повернувся до Росії, є прихильниками націоналістичних поглядів. І хоча єльцинському уряду вдалося відкласти розгляд цього питання до ліпших часів [21], значна частина простих громадян Росії висловлюється на користь силового розв’язання проблеми діаспори: 33% опитаних вважають, що Росії варто було б анексувати прилеглі до неї території, населені переважно росіянами [22]. Серед опитаних москвичів 45,6% вважають, що Росії слід розірвати економічні стосунки з тими країнами “ближнього зарубіжжя”, котрі не захищають права російськомовного населення [23], що там мешкає. Проте, діаспорники, котрі повернулися до Росії, далеко не завжди є бажаними гостями, – нерідко їм доводиться осідати у спустошеній сільській провінції; вони, здебільшого, відчувають погіршення свого економічного становища і культурний шок [24].

Згідно иншого опитування, 33,2% респондентів дотримуються думки, що необхідно створити “слов’янську державу”, яка б складалася з Росії, України і Бєларусі [25]. Ультранаціоналісти не припиняють повторювати, що слід створити “Велику Росію”, котра б містила більшість районів колишнього Совєтського Союзу, які нині не входять до складу Російської Федерації [26]. Такі почуття, природно, є загрозливими для сусідів Росії й нагадують про традиційний російський експансіонізм і імперіалізм. Сам факт, що росіяни, говорячи про колишні совєтські території, називають їх “близьким зарубіжжям”, показує, що для багатьох росіян ці території не є справжнім зарубіжжям. Роман Шпорлюк стверджує, що деякі з російських націоналістів очікують, що “близьке зарубіжжя” стане “ближчим” і менш “зарубіжним” [27]. Як зазначає Валерій Тішков, вже саме це це словосполучення є підставою для “реваншистської ідеології”. Врешті-решт і Китай, і Норвегію можна формально зарахувати до “близького зарубіжжя”, однак мало хто з росіян думає про те, щоби їх анексувати [28].

Навіть всередині самої Російської Федерації з її численними етнічними республіками не існує такої, котра називалася б “Російською” Оскільки росіяни усюди становлять значну більшість, то ті, хто не носить етнічної назви области і краю, сприймаються як “росіяни” саме через відсутність такої назви [29]. Таким чином, росіяни є, за висловом Юрія Слоьзкіна, своєрідною “відсутньою національністю” [30]. Декому з них, однак, хотілося б бачити більш визначену “російську етнічну територію” [31]. Инші навіть закликають до утворення нехай меншої за розмірами, але чітко окресленої й етнічно компактної “російської республіки” у складі федерації. Це був би своєрідний етнократичний парадайз, “Росія для росіян”. Як писали в 1993 році в одному з номерів “Литературной газеты” Андрєй Бистріцкій і Дмітрій Шушарін, існування такої республіки могло б допомогти етнічним росіянам “знайти свою суб’єктивність” всередині Росії [32]. Иншими словами, декому з російських націоналістів бракує адекватного самосприйняття, сприйняття своєї “суб’єктивности” як такої.

Тема російської “субєктивности” була підхоплена деякими екстремістами; скажімо у 1997 році на конференції “Русский вопрос” у Москві неодноразово згадували про “безсуб’єктність” російського народу [33]. Утім, помірніших націоналістів ця проблема непокоїть менше. Алєксандр Солженіцин, наприклад, відверто заперечує як існування самої проблеми “російської республіки”, так і лозунг “Росія для росіян” [34]. І те, і инше, на думку Солженіцина, є шкідливим, оскільки може розділити й знищити Росію. Максимум, на що здатні етнічні росіяни, – це, на його думку, зберегти свою об’єднуючу роль у федерації.

Хоча націоналісти нерідко виражають стурбованість надто великою роздробленістю Росії, об’єктивні дані свідчать про протилежне. Минулі побоювання, що Росія може повторити долю Совєтського Союзу за взірцем 1991 року, фактично виявилися необґрунтованими. Росія зовсім не виявляє ознак “дезінтеґрації на бантустани”, за висловом Богдана Зайковскі [35]. Багато реґіонів домоглися певної незалежности, але, як каже прислів’я, “благо реґіонів – благо Росії” [36]. Республіканські лідери, котрі уклали сепаратні угоди з Москвою, виявилися надійними прибічниками об’єднаної Росії, а компроміс, якого сторони готові дійти, сприяє національній інтеґрації [37]. Роберт Кайзер зазначає, що “готовність росіян переглянути відносини з неросійським населенням республік і готовність неросійських еліт не вимагати повної незалежности від Росії свідчить про те, що Чечня не стане каталізатором дезінтеґрації Російської Федерації” [38].

Результати опитувань громадян Російської Федерації, проведених у 1992 – 1997 роках, також дозволяють зробити позитивний прогноз для країни. Кількість тих, хто вірить, що рано чи пізно народи Росії навчаться співпрацювати один з одним, більш ніж удвічі перевищує кількість тих, хто вважає, що країна розпадеться [39]. Цим вдало скористався Боріс Єльцин на виборах 1996 року. Його кампанія пройшла під гаслом “федералізму” як “національної самоорганізації”, заклику реґіональних та етнічних груп відстоювати власні інтереси і водночас співпрацювати заради збереження великої російської нації. І хоча Єльцин також звертався до мрій про “відродження” Росії, відновлення її колишньої слави, він, однак, уникав гасла “Росія для росіян”. Таким чином, йому вдалося здобути підтримку частини російських націоналістів, не роздмухуючи при цьому етнічних пристрастей [40].

У процесі опитування, проведеного 1998 року, російських громадян запитували: “Якби оголосили референдум щодо відокремлення вашої области (краю, республіки) від Росії, ви проголосували б “за” чи “проти”? 76% респондентів заявили, що проголосували би “проти”, і лише 15% – “за” (9% утрималися) [41]. Навряд чи ці результати можуть вважатися індикатором сепаратистських тенденцій у російських реґіонах наприкінці XX століття.

Об’єднуючим фактором, котрий ніяк не можна недооцінювати, є домінування у країні етнічних росіян. Не лише практично всі у Росії розмовляють російською мовою, але й населення складається переважно з етнічних росіян; така ж картина спостерігається навіть у більшості республік, котрі носять назву етнічної групи, та в инших районах проживання етнічних груп. Сам факт, що значна більшість (біля 83%) населення Російської Федерації вважає себе етнічними росіянами, жодним чином не сприяє національній фрагментації. Тим часом, напередодні розпаду Совєтського Союзу лише 51% його громадян належали до етнічних росіян. Можна зіставити ці цифри з аналогічними показниками у відносно стабільних західних “націях-державах”: у Франції 82% жителів вважають себе французами, в Англії 77% жителів називають себе англійцями, в Іспанії 70% жителів зараховують себе до іспанців. До речі, результати перепису 1897 року демонструють, що, згідно класифікації за мовним принципом, менш як половина жителів Російської імперії (43,4%) були етнічними росіянами [42]. Ця обставина певним чином сприяла загибелі імперії.

На думку Еміля Паіна, у сучасній Росії найвірогіднішими кандидатами на відокремлення є ті республіки, котрі перебувають не всередині країни, а на її периферії і при цьому носять назву домінуючої етнічної групи [43]. Однак, навіть у таких випадках економічні та инші стимули збереження єдности з Росією, як правило, виявляються доволі сильними [44]. Наприклад, Чечня, серйозно зруйнована російською армією у 1995–1996 роках та у триваючій війні, для свого відновлення розраховує на “подачки” з Москви. Чечню напевне не врятують панісламські зв’язки, економічне майбутнє цієї території є повністю в руках Росії. Тим не менш, Чечня, мабуть, ще довго буде для Росії “країною басків”.

Переклав Володимир Єшкілєв

---

1. Народы России 1994; Каппелер 1997.

2. Паин 1999а.

3. Tishkov 1997: 15.

4. Там же: 17, табл. 1.3.

5. Тишков 1995: 14. Обзор различных этнографических групп в русском этносе см.: Русские 1997: 107 – 123.

6. Пантин, Лапкин 1998: 3.

7. Докладніше про розпад СССР див.: Lapidus, Walker 1995.

8. Дробижева 1994: 190.

9. Огляд проводив Всеросійський центр вивчення суспільної думки, результати див.: Литературная газета. 1997. Апрель. №15, 16. С.5.

10. Lоwenberg 1995: 193.

11. Shevtsova, Bruckner 1997: 23; Allworth 1980: 17 – 22; Slezkine 1994a.

12. Kolstoe 1995; Кабузан 1996; Chinn, Kaiser 1996; Smith 1997; Pilkington 1998; Laitin1998. Про “круглий стіл” різних політичних думок щодо проблеми діаспори див.: Россия и этнороссияне 1998.

13. Kolstoe 1995.

14. Pipes I974: 119.

15. Pilkington 1998: 5, fig. 1.1.

16. Сикевич 1996: 32; МНДПГ 1996: 32 – 35; і особливо: Лебедева 1976.

17. Laitin 1998: 190, 263 – 299.

18. Laitin 1998: 192.

19. Россия и этнороссияне 1998.

20. Солженицын 1998: 64, 65.

21. Tolz 1998: 288-289.22 Клямкин, Лапкин 1995: 94, табл. 6.

23. Московские новости. 1997. 12 — 19 января. С. 1.

24. Pilkington 1998.

25. Горшков и др. 1996: 82, табл. 4.

26. Parthe 1997: 3.

27. Szporluk 1994: 12.

28. Tishkov 1997: IX.

29. Про лінгвістичну теорію маркованости див.: Andrews 1990.

За Якобсоним, російська етнічна категорія є у загальному значенні немаркованою, себто це є швидше не твердження А, ніж твердження не-А. Сльозкін, судячи з усього, має на увазі теорію маркованости, коли говорить про те, що на початку совєтського періоду територія Росії була немаркованою” (див.: Slezkin 1994b: 425).

30. Там же: 443.

31. Кабузан 1996: 274; пор.: Mendras 1995: 507, де говориться, що “Росія є передусім країною росіян”.

32. Быстрицкий, Шушарин 1993; пор.: Ступишин 1997; Кулешов та ін. 1997: 396.

33. Яценко 1997: 5.

34. Солженицын 1998: 131.

35. Szajkowski 1993.

36. Цымбурский 1995: 229.

37. Tishkov 1997: 260.

38. Kaiser 1997: 27.

39. Левашов и др. 1997: 35, табл. 16.40; Гельбрас 1997: 143.

41. Пантин, Лапкин 1998: 3.

42. ПВПНРИ 1905/2: 2; СМОЦ 1996: 257; Tishkov 1997: 27, табл. 2.1.

43. Паин 1994; пор.: Паин 1999в.

44. Там же.