Алєксандр Пушкін

Переспіви з Піндемонті

***

Не надто я ціную голосні права,
Що не одна від них чманіє голова.
Не нарікаю, що про мене – ані згадки
У колі обраних, куди течуть податки
Між радників нападників-тварюк;
І маю в носі я, чи вільно йде у друк
Бридня для бевзів, чи тренована цензура
Журнал помітила, де – змова-авантура.
Панове, це лише слова, слова, слова.
Інакші, ліпші я б волів собі права;
Інакшу, ліпшу я б волів собі свободу:
Залежати від цісаря, від настроїв народу –
Чи не однаково? – Бог з ними.
                                То й облиш
Пусті залежності, собі самому лиш
Зумій служити; а для влади, що вгорі є,
Не гни ні совісті, ні розуму, ні шиї;
І йди куди забаглося, не рвись, куди усі,
В природі розчинися, у її святій красі,
У витворах мистецтва і натхнення,
І в серце влий блаженство одкровення.
Ось щастя! Ось права...

***

Отці пустельники і діви непорочні,
Щоб серцем злинути ув обшири заочні,
Щоб вберегти його серед земної мли,
Чимало молитов душею сприйняли;
Та жодна з них мене так не хвилює,
Як та, яку священик рецитує
В печальні дні, в великопісні дні;
Усе частіше промовляється мені
Молитва ця, коли шепоче паства:
Владико днів моїх! Дух млявості й недбальства,
І владолюбія, як змія, віджени,
І пустословіє від мене відітни.
Мої прогрішення мені дай, Боже, зріти
Й ніколи свого брата не судити,
І духа доброчесності й любові
Дай свому недостойному рабові.

***

Коли в задумі я сповільнюю ходу
Й на кладовище заміське іду,
Решітки, стовпчики, розкішні гробівці,
В яких гниють шановані мерці,
Затиснуті в багні сяк-так рядами –
Як гості жадібні за вбогими столами,
Купців, чиновників покійних мавзолеї,
Дешевого різця увічнені ідеї,
Над ними написи і в риму, і без рим
Про славні житія – хто ким був і яким;
За роганем старим вдовиці плач амурний;
Відгвинчені злодюгами коштовні урни,
Слизькі могильні ями без мерців
На ранок, позіхаючи, чекають пожильців, –
Це все такі думки навіює похмурі,
Що кублиться пітьма, як серед бурі.
Хоч плач і утікай...
                               Та втішно ж як мені
В години вечорові, осяйні,
В селі блукати цвинтарем до ночі,
Де мертві сплять у спокої урочім.
Там досить місця для могил простих;
Вночі не лізе злий харциз до них;
Біля каміння в мосі жовтім, як в одінні,
Проходить селянин повільно у молінні;
А замість урн й мізерних пірамід,
Безносих геніїв, розкошланих харит,
Над похованням розрісся дуб величний -
Хитається й шумить...

                                                    /1836/

Версія українською Віктора Неборака