Анжела Стент

Америка і Росія: партнерство після Іраку?

Упродовж року після терактів 11 вересня 2001 р. відносини між Сполученими Штатами та Росією, здавалося, розвивалися по висхідній. Офіційні особи стверджували, що нове партнерство у рамках антитерористичної коаліції – найліпший період за всю історію відносин між обома країнами. Основою для різносторонньої співпраці в економічній і політичній сфері стали тісні особисті зв’язки між американським та російським президентами. Однак, потім почалася війна з Іраком. У передвоєнні місяці Сполучені Штати розраховували на підтримку Росії, коли домагалися від Організації Об’єднаних Націй схвалення резолюції №1441, яка б зобов’язувала Ірак допустити в країну військових інспекторів та обеззброїтися. Військові інспектори мали б шукати докази того, що Ірак володіє зброєю масового знищення (ЗМС). Із затягуванням інспекцій адміністрація Буша втрачала терпець, було очевидно, що Росія не підтримає намірів США та Великої Британії застосувати військову силу. На момент спалаху війни відносини між США та Росією значно погіршилися. Однак, американська сторона все ще розраховувала, що після припинення воєнних дій, відносини між Росією та США знову налагодяться. Та поки що відносини між ними залишаються натягнутими, жодних змін не відбувається. Наскільки можливо їх відновити? Наскільки Сполучені Штати зацікавлені у партнерстві з Росією? У той час, коли відбувається відновлення політичної та економічної інфраструктури Багдада, майбутнє американсько-російських відносин залишається невизначеним.

Хоча Сполучені Штати прагнуть відновити діялог з Росією, дії Путіна з моменту закінчення війни свідчать про те, що Росія і далі дотримується двозначної позиції щодо відносин з Вашинґтоном. Адміністрація Буша могла б у короткостроковій перспективі зробити ряд кроків для поліпшення російсько-американських відносин і ще раз продемонструвати, що партнерство з Росією для неї залишається важливим. Однак, аби відродити американо-російське партнерство і вивести його за ті обмежені рамки, у яких воно перебуває останніх два роки, у довгостроковій перспективі обидві сторони мають серйозно зайнятися розвитком співпраці у більш широкому спектрі ґлобальних проблем.

Партнерські відносини Буша і Путіна

Коли президент Путін лише обійняв посаду, він вагався у виборі стратегії щодо США. Охолодження у відносинах між США та Росією почалося у 1999 році – під час та після війни у Косово; у 2000 році спад продовжувався. Частково це пояснюється очевидним наміром Кремля дочекатися результату президентських виборів у США перш ніж починати розбудову більш активних відносин з Америкою [1].

У ході виборчої кампанії-2000 Джордж Буш-молодший заявив про намір “нормалізувати” відносини з Росією і відмовитися від клінтоновської дипломатії, що будувалася на особистих контактах. Більше того, радники Буша ратували за новий підхід до проблем міжнародної безпеки. Вони стверджували, що контроль над озброєнням і концепція стримування часів Холодної війни застаріли і закликали відмовитися від них. Росія більше не становила загрози для Сполучених Штатів, діючий режим обмеження озброєння позбавляв Америку можливости належним чином протистояти новим загрозам: державам – “ізгоям” і недержавним акторам, які мають у своєму розпорядженні ЗМС і не піддаються класичному стримуванню. Звідси – потреба у протиракетній обороні та виході з договору по ПРО У цій новій картині світу Росії відводилася инша роль, ніж за часів адміністрації Клінтона, особливо, якщо мати на увазі тридцятилітню історію переговорів про обмеження озброєння. Більше того, радники Буша в цілому досить скептично оцінювали роль, що у забезпеченні міжнародної безпеки можуть і повинні зіграти міжнародні інститути, і, передовсім, Організація Об’єднаних Націй. Вони вважали, що ООН позбавляє Америку свободи дій і вона не може рішуче захищати свої інтереси у цілому світі.

Упродовж кількох перших місяців після приходу до влади адміністрації Буша Росія не була пріоритетним напрямом для США. Адміністрація віддала розпорядження про перегляд раніше прийнятих програм сприяння Росії та всіх инших аспектів політики стосовно цієї країни. Однак, непохитна рішучість Білого дому розгорнути систему протиракетної оборони у рамках нової стратегічної доктрини вимагала продовження переговорів з Росією у питаннях Договору ПРО. Переломним моментом стала перша зустріч Буша з Путіним у червні 2001 року в Любляні. Багато европейських засобів масової інформації і деякі офіційні особи говорили про Буша поблажливо, наголошуючи на його недосвідчености у міжнародних справах. Европейці розходилися з США у широкому колі питань, включно з ґлобальним потеплінням та стратегічними проблемами, й звинувачували Вашинґтон в устремлінні до “однополярного світу”. Позиція президента Путіна різнилася від позиції багатьох европейських політиків: замість критики США він, прагнучи нормалізувати відносини з Вашинґтоном, згладжував гострі кути, і ставився до Буша з повагою.

Зустріч у Любляні заклала особисті стосунки між лідерами двох країн, яким вдалося досягти взаєморозуміння. З настанням літа 2001 року США знову відкрили для себе Росію. Після першої зустрічі Буша з Путіним їх взаємна симпатія лише зміцнювалася. Певну роль тут зіграло визнання, що завдяки своєму географічному положенню та ядерному арсеналу Росія і надалі займає важливу позицію у світі, крім того, европейські країни схвально поставилися до зближення Америки з Росією. Союзники США були занепокоєні, що охолодження відносин між Вашинґтоном і Москвою може неґативно позначитися на їх безпеці.

Очевидне бажання Путіна стати ближче до Заходу, його чисельні заяви про намір Росії інтеґруватися до евроатлантичних інститутів, а також здійснені Росією, більшою мірою з економічних міркувань, кроки – закриття військово-морської бази у бухті Камрань і станції спостереження у Лурдесі (Куба) – сприяли більш доброзичливому ставленню США до Росії. Та все ж не вистачало стимулів для зміцнення двосторонніх стосунків.

11 вересня і після нього

Теракти 11 вересня дали Путіну нагоду активізувати відносини з США. На думку Кремля, терористична атака “Аль-Каїди” підтвердила неодноразові попередження Москви про небезпеку ісламського фундаменталізму, до якого, як вважає російське керівництво, США відносилося недостатньо серйозно. Фактично з вересня путінська Росія офіційно стала союзницею США. Вона не лише приєдналася до антитерористичної коаліції, але й схвалила розташування американських військ у Центральній Азії та Грузії. Більш того, Путін спокійно сприйняв вихід США з Договору ПРО і перспективи подальшого розширення НАТО.

Чому президент Путін зміг розпочати зближення з Америкою? Вирішальну роль зіграв його праґматизм [2]. Він розумів, що з огляду на обмеженість ресурсів, Росія не може претендувати на більш важливу роль. Головним завданням Путіна стала економічна модернізація Росії та її інтеґрація до світової економіки. Він не прагнув нагадати світу про минулу військову міць Росії та могутність совєтської імперії, намагався знайти нові економічні ресурси для відродження Росії. На думку Путіна, Америка і Росія не є більше суперниками. Їх цілі є взаємодоповнюючими: боротьба з тероризмом є для Путіна центральним завданням становлення нового світового порядку. Задовго до промови Буша про “вісь зла”, Путін висунув концепцію “дуги нестабільности”, що пролягла вздовж південних рубежів Росії, є сприятливим ґрунтом для міжнаціональних конфліктів та релігійного фундаменталізму, що становить загрозу миру у світі. Він використовував цей арґумент для виправдання війни у Чечні, що її Москва розцінювала як боротьбу з міжнародним тероризмом. Проголосивши прямий зв’язок між чеченською проблемою в Росії та “Аль-Каїдою”, Путін фактично змусив замовкнути тих американських критиків, що засуджували російську військову операцію у Чечні [3].

Угода обмеженого масштабу

Як Сполучені Штати відреагували на поворот Росії у бік Заходу? Ситуація, що склалася після вересневих подій, дала змогу США запропонувати світу новий підхід до міжнародних відносин, що базувався на консенсусі та включенні Росії до спільних дій західних країн. Після 11 вересня риторика й атмосфера американо-російських відносин зазнала суттєвих змін. Але справа не обмежилася лише риторикою і атмосферою. Гострі питання порядку денного – підтримка держав-ізгоїв, поширення ЗМЗ, тиск Росії на сусідні держави протиракетна оборона – врівноважувалися спільними діями у боротьбі з тероризмом, обміном даними розвідки, обіцянками прискорення вступу Росії до СОТ та иншими заходами.

Після ревізії заходів сприяння Росії, що були прийняті в епоху Клінтона, адміністрація Буша, всупереч початковим намірам, зберегла і спільну програму Нанна-Лугара зі зменшення загрози, і всі програми економічної допомоги, і навіть збільшила фінансування деяких з них. Це сприяло розширенню кола ділових знайомств США та Росії, що було спрямовано на залучення приватних інвестицій до російської економіки. Адміністрація звернулася до Конгресу з проханням про повну відміну поправки Джексона-Веніка (названа на честь авторів членів Конгресу Henry M. Jackson Charles A. Vanik) стосовно Росії, це дозволило усунути перепону у розвитку нормальних торговельних відносин, що виникла за часів Холодної війни [4]. Ядром нових економічних відносин стала співпраця у сфері енергетики. У жовтні 2002 року на “енергетичному саміті” у Хьюстоні, роль Росії як світового постачальника енергоресурсів та як альтернативи ОПЕК, отримала оптимістичну оцінку. Було заявлені такі великомасштабні проекти, як прямий експорт нафти з Мурманська до США, і адміністрація Буша оголосила, що саме це є головним у становленні нових партнерських відносин.

В основі нових американо-російських відносин лежала негласна домовленість: в обмін на підтримку Росією антитерористичної кампанії Сполучені Штати практично не висловлювалися з приводу внутрішнього порядку Росії: від війни у Чечні до обмежень незалежних ЗМІ. У відповідь Путін не заперечував проти таких політичних кроків США, як вихід зі Договору ПРО, розширення НАТО із включенням до його складу прибалтійських держав, значної військової присутности у Центральній Азії, що раніше викликало б активний протест з боку Росії. Цей союз був заснований на спільности інтересів і наявности у Росії та Америки спільного ворога – ісламського тероризму.

Перед війною в Іраку

Розбіжності з приводу можливої участи російських компаній у постачанні матеріалів, необхідних для виробництва ЗМЗ до країн, що їх президент Буш включив до “вісі зла”, – Ірану, Іраку та Північної Кореї, існували навіть за найкращих часів американо-російських відносин [6]. Хоча Сполучені Штати і Росія в принципі домовилися про необхідність боротьби з поширенням ЗМЗ, на практиці вони розходяться в уявленнях про те, що саме є загрозою. Такі розбіжності найчастіше з’являються тоді, коли російські структури, такі як Мінатом, беруть участь у продажу ядерних матеріалів та устаткування, що, як заявляє Росія, призначені для використання у мирних цілях, однак, на думку Сполучених Штатів, ці матеріали мають подвійне призначення і можуть застосовуватися державами-покупцями для виробництва зброї. Щодо Іраку, то хоча російський уряд визнав, що режим Саддама є потенційно небезпечним, але як і уряди инших країн, наполягав, що міру загрози зброї Саддама мають визначити інспектори ООН.

У передвоєнні місяці адміністрація Буша виходила з того, що Росія підтримає зусилля ООН із роззброєння Саддама. Звідси – початкові спроби досягти згоди щодо резолюції № 1441 у Раді безпеки ООН. Хоча в адміністрації розуміли, що Росія не є прихильницею військової операції проти Іраку, тим не менше вважали, що резолюція № 1441 змусить Саддама роззброїтися, чи то за допомогою інспекторів, чи за посередництвом військової сили. Коли стало зрозуміло, що робота інспектора займатиме місяці, якщо не роки, Сполучені Штати та Велика Британія прийшли до висновку, що потрібна рішуча військова акція [7]. Адміністрація Буша не розраховувала, що Росія активно підтримає військові дії, однак, вона також не чекала активного опору, особливо, коли США почали вимагати прийняття другої резолюції РБ ООН, що надавала право застосування сили. Франція очолила групу противників війни, США були зненацька захоплені могутньою підтримкою, що надала Москва Парижу і Берліну, у результаті чого сформувалася “вісь противників війни”.

Історія цієї війни і дипломатичних маневрів ще має бут написана, однак, зазначимо, що адміністрація Буша не надто наполегливо переконувала Росію, як і багато инших країн, змінити точку зору або послабити протидію війні. Не було ані візитів на високому рівні до Москви з метою обговорення проблеми, ані спроб запросити президента Путіна до Вашинґтону. Вашинґтон до останнього сподівався, що Москва чинитиме приблизно так, як Китай, тобто на тлі прихованого неприйняття буде публічно демонструвати нейтралітет; Росія ж виявила явний протест, ще й вступила у відкритий альянс з Францією і Німеччиною. Певною мірою американська дипломатія – або її відсутність – у передвоєнний період відображала розходження думок Міністерства оборони і Державного департаменту США з приводу того, як потрібно будувати взаємодію з партнерами. Вона відображала також впевненість у тому, що російсько-американські зв’язки досить важливі для Росії, щоб змусити її відмовитися від об’єднання зі “старою Европою проти Сполучених Штатів” [8].

Хоча напередодні війни публічна критика у США була спрямована, передусім, проти Франції, а в другу чергу проти Німеччини, було і явне розчарування реакцією Росії. У Сполучених Штатах багато розмірковували, чому Путін настільки активно виступив проти війни. Однією з можливих причин вважалися економічні інтереси Росії в Іраку – його борг у 8 млрд. доларів і можливі майбутні контакти у сфері енергетики. Вашинґтон не міг давати обіцянки стосовно майбутньої економічної ролі Росії в Іраку, оскільки це мало б бути прерогативою “постсаддамівського” уряду. Инші вважали, що багато радників Путіна відразу виступали поти його курсу на зближення зі США після 11 вересня, а тепер зуміли скористатися з антивоєнних та антиамериканських настроїв у країні, щоб переконати його в необхідності зміни курсу. Деякі американці визнали, що, з російської точки зору, партнерство з Америкою поки що не принесло Росії користі, якої очікував Путін, а за відсутності суттєвих результатів, мало що сприяло збереженню партнерських відносин. Були також і міркування внутрішнього порядку. Путін, можливо, був стурбований тим, як поразка Іраку вплине на активізацію ісламського фундаменталізму у реґіоні і як це відобразиться на ситуації всередині Російської Федерації. Крім того, наближення парламентських і президентських виборів означало, що Путін змушений був враховувати громадську думку [9]. Для Росії, як і для инших европейських держав, було дуже важко змиритися з наслідками формування однополярного світу.

На противагу тиску США, що прагнули підтримки військових дій, з’явилася можливість вступити в альянс з Францією і Німеччиною, які економічно важливіші для Росії, ніж США, та можуть наблизити Росію до Европи. Путін завжди прагнув зміцнення зв’язків з Европейським Союзом, але після 11 вересня, здавалося віддав перевагу Сполученим Штатам перед Европою. Тепер же він вирішив, що розумніше погодитися з франко-німецьким підходом. Окрім цього, позиція Путіна підкреслювала важливість Організації Об’єднаних Націй – інституту, до якого деякі представники адміністрації Буша ставляться скептично. Вимога продовження інспекції зміцнювала позиції Ради Безпеки ООН – одного з небагатьох міжнародних інститутів, де Росія ще залишає за собою право вето і виступає на рівних зі Сполученими Штатами.

Після Іраку

Америка стримано відреагувала на неґативну позицію Росії щодо війни в Іраку. Після завершення роботи самітів у Санкт-Петербурзі та Евіані у травні 2003 року, коли президенти Буш і Путін проголосили твердий намір “будувати нові стратегічні відносини”; обидві сторони заявили, що після війни в Іраку почався процес відновлення двосторонніх зв’язків. Однак, у зв’язку з тим, що Росія була проти війни і продовжувала критикувати присутність США в Іраку, виникають серйозні питання: якого роду відносини потрібно відновлювати і як обидві сторони уявляють собі взаємні зв’язки. Для США Росія залишається важливим партнером у боротьбі з тероризмом. У цьому – головне значення Росії для Сполучених Штатів, і така точка зору досить поширена в адміністрації. У цих умовах значення Росії полягає у користі, якої від неї слід чекати: наприклад, чи ділиться вона даними розвідки про діяльність “Аль-Каїди” і руху “Талібан” у Афганістані й у реґіоні в цілому, чи підтримує дії США у Центральній Азії? Визначальним для статусу Росії є те, що при бажанні вона здатна перешкодити діям Америки у цьому реґіоні. Росія продовжує відігравати суттєву роль тому, що вона, як і колись, володіє могутнім ядерним потенціалом. Адміністрація Буша, можливо, більше не надає такого важливого значення ядерній зброї у своїй ґлобальній стратегічній доктрині, але, тим не менше, визначає потенційну значимість країн, що володіють ядерною зброєю. Її політика стосовно Росії будується на класичних розрахунках “реальної політики” (Realpolitik), і, на відміну від адміністрації Клінтона, вона не робить наріжним каменем двосторонніх відносин внутрішні зміни в Росії [10].

Росія зберігає свою значимість також у силу ряду неґативних обставин, а саме у зв’язку з проблемою поширення ЗМЗ. Існувала певна надія, що Москва виступить активним посередником у середньокорейській кризі, однак, не дивлячись на зустрічі Путіна з Кім Чен Іром, Кремль не виявив особливого бажання стати важливою дійовою особою у справі врегулювання цієї кризи і в притул займатися проблемами ядерної зброї Пхеньяна.

Складнішою проблемою, через яку можуть бути серйозні розходження між Росією та Сполученими Штатами, є Іран [11]. На думку США, Іран небезпечний, оскільки наполегливо опрацьовує потенціал ЗМЗ, зокрема, ядерний, і тому, що надає активну підтримку терористичним угрупуванням, що здійснюють диверсії в Ізраїлі та дестабілізують ситуацію в инших реґіонах Близького Сходу. Росія наполягає, що атомна електростанція в Бушері, устаткування для якої постачається з Росії, призначена виключно для мирних цілей і, що Росія сама може виступити гарантом цього. Однак, Сполучені Штати не згодні з цією заявою і вважають, що станція в Бушері будується як об’єкт подвійного значення. Більше того, російські компанії повідомили про намір домагатися укладання контрактів на будівництво в Ірані инших атомних реакторів. Тим не менше, коли США висловили стурбованість з цього приводу, Росія погодилася призупинити свої поставки в Бушер до того часу, доки Іран не надасть міжнародним інспекторам переконливих доказів того, що не має намірів використовувати реактор для будь-яких инших цілей, окрім як виробництва атомної енергії. Після війни в Іраку американський тиск на Іран буде збільшуватися. Однак, на відміну від ситуації з Іраком европейські союзники США, включно з Великою Британією, не підтримають політику Америки щодо Ірану, і залишається незрозумілим, якого роду заходів Вашинґтон здатен вжити поти Ірану. Очевидно, що ця проблема може стати предметом серйозних розбіжностей між Сполученими Штатами і Росією. Інтереси Росії та її взаємовідносини зі Сполученими Штатами водночас співпадають з американським інтересами в Росії і відрізняються від них. Співпадають вони у тому, що завдяки партнерству у рамках антитерористичної коаліції, Росія може розраховувати на більш стабільну ситуацію в Афганістані і Центральній Азії, а це дозволяє знизити небезпеку для далеких околиць країни. З економічної точки зору, Росія також зацікавлена в енергетичному діалозі із США та у збільшенні експорту нафти як до Европи, так і до Сполучених Штатів. Однак, економічна зацікавленість Росії в Америці, а особливо бажання залучити побільше американських інвестицій, значно перевершують економічну зацікавленість США в Росії. Окрім того, партнерські відносини зі Сполученими Штатами піднімають престиж Росії у міжнародній політиці і зміцнюють її становище у світі. Та все ж можна стверджувати, що Росія могла б мати серйозний економічний і політичний зиск за умови більш тісних зв’язків із Францією, Німеччиною і Европейським Союзом, навіть за відсутности міцних партнерських відносин із США.

Таким чином, ставки для обох сторін є високими, але вони обмежені питаннями співпраці у рамках антитерористичної кампанії. На даний момент партнерські відносини, що встановилися після 11 вересня, так і не вийшли за ці досить вузькі межі. Саміт у вересні 2003 року у Кемп-Девіді буде присвячений як подальшій співпраці у боротьбі з тероризмом (при цьому, одним із напрямів цієї співпраці є ситуація в Іраку), так і розвитку російсько-американських зв’язків у сфері енергетики й економіки. Саміт повинен зміцнити враження, що взаємовідносини поліпшуються, що це є більш важливим завданням, аніж висунення нових ініціатив.

Якщо Сполучені Штати вирішать надати новий імпульс партнерству і поширити його, вони зможуть зробити ряд конкретних кроків. У економічній сфері адміністрація Буша могла б чинити більш жорсткий тиск на Конгрес, щоб остаточно вивести Росію з під дії поправки Джексона-Веніка, що є пережитком часів Холодної війни. Хоча голова комітету сенату з закордонних справ сенатор Річард Лунар і виступає за таке рішення, ставлення до поправки Джексона-Веніка, як завжди, визначається політичною ситуацією, а оскільки Росія виступила проти війни в Іраку, відміна поправки була відкладена. Це не відіграватиме великої економічної ролі, але мало б велике символічне значення, оскільки поправка є негативним подразником в американо-російських відносинах. Більш важливу роль у економічному плані зіграли б подальші зусилля зі сторони адміністрації Буша щодо прискорення вступу Росії до СОТ, зокрема, обговорення з Европейським Союзом заперечень щодо такого прискореного вступу.

Якщо Сполучені Штати хочуть поглибити співпрацю з Росією у питаннях боротьби з тероризмом, можна напрацювати організаційні форми для більш широкого обміну даними розвідки про терористичну діяльність і суміжні з нею проблеми; це є одним із способів зміцнення двосторонніх зв’язків. Також можна розширити рамки двосторонньої співпраці у військовій сфері, спираючись на можливості Ради Росії – НАТО і водночас доповнюючи їх більш активними двосторонніми контактами, що дозволило б полегшити проведення Путіним військової реформи у країні. Це не є великі кроки, їх недостатньо щоби суттєво зміцнити партнерство між двома країнами, однак вони певною мірою сприяють становленню довіри, що була втрачена напередодні війни в Іраку та після неї.

І все ж, до сьогодні зберігаються принципові відмінності у міркуваннях про структуру майбутнього устрою світу, зокрема, про роль Організації Об’єднаних Націй. Вашинґтон вважає, що у післявоєнному Іраку ООН повинна займатися наданням гуманітарної допомоги, а не керувати політичним та економічним відновленням країни. Адміністрація Буша вважає, що ООН може мати обмежене застосування і це у ліпшому випадку, її не розглядають як механізм, що здатен розв’язувати серйозні стратегічні проблеми на міжнародній арені. З иншого боку, для Росії ООН залишається провідною міжнародною організацією, чиїм завданням є врегулювання ґлобальних стратегічних питань, втіленням принципів міжнародного права, що їх Сполучені Штати сьогодні ставлять під питання. Тому організаційна структура майбутнього світового устрою залишається предметом суперечок між єдиною у світі наддержавою, з одного боку, та її партнерами – з иншого.

Чи можемо ми вийти за рамки обмеженого партнерства?

Головне завдання після закінчення війни в Іраку полягає у тому, щоб повернути американо-російські відносини на довоєнний рівень і якимось чином стимулювати Росію до подальшої співпраці. Та навіть якщо це можливо, відносини між США і Росією залишаться обмеженими і головним їх змістом буде боротьба з тероризмом. Для того, аби піднятися на якісно новий рівень, розширити і поглибити американо-російські відносини обом країнам доведеться вийти за рамки сьогоднішнього партнерства і займатися розширенням контактів і розвитком нових напрямів співробітництва. Відроджені партнерські взаємозв’язки повинні охоплювати ті сфери, в яких США і Росія вже ведуть спільну діяльність, і деякі нові. Однак, завданням є не лише розширення сфери співпраці, але й зміна її характеру таким чином, щоб Росія більш повно інтеґрувалася у західне суспільство.

Безпека на постсовєтському просторі

Аби антитерористична кампанія досягла стабільного результату, держави реґіону мали б співпрацювати зі Сполученими Штатами для забезпечення спільними зусиллями миру в Евразії. США варто діяти разом з Росією, Китаєм, ЕС і всіма державами реґіону, що хочуть і можуть зробити внесок у створення нової структури безпеки на території колишнього СССР [12]. Тим самим Росія буде прагнути стати гарантом стабільности у Центральній Азії і на Кавказі, замість того, щоб піддатися спокусі її порушити. Таким чином, імперські амбіції, що зберігаються в Росії, можуть бути задоволені за рахунок нових держав – партнерів у реґіонів. Росія буде змушена визнати, що відносини з Центральною Азією більше не повинні будуватися за принципом гри з нульовою сумою. Можливість виникнення криз як результату зміни влади і ризик нестабільности у країнах реґіону наполегливо вимагають партнерства, а не суперництва.

Европейська безпека

І Америка, і Росія зацікавлені у зміцненні безпеки в Европі. Одним з можливих способів підвищити ефективність партнерських відносин є формат “двадцятки”, у рамках якої Росія відповідає за певне коло питань, що ретельно опрацьоване спільно з НАТО, до якого, зокрема, входять, боротьба з тероризмом, поширення ЗМС, співпраця у сфері ПРО – ТВД, організація пошуково-рятувальних операцій і суміжні питання. Рада Росія – НАТО працює ліпше, ніж цього очікувалося, оскільки на відміну від колишньої Постійної спільної ради, цей орган передбачає проведення реальних дискусій між партнерами НАТО, а не ознайомлення Росії з уже прийнятим у рамках НАТО рішенням. Рада Росія – НАТО могла б також зосередити увагу на крайній необхідности військової реформи в Росії, дати можливість російським військовим більш активно взаємодіяти з колегами з НАТО і співдіяти для напрацювання нових підходів до проблем европейської безпеки. Росія також у міру можливості повинна залучатися до співпраці у системі европейської безпеки і оборони ЕС, що розвивається. Головним завданням Росії буде забезпечення того, щоб призначені нею офіційні особи повною мірою керувалися інтересами структур безпеки, згідно з якими відбувається співпраця, у даному випадку ЕС і НАТО.

Коли прибалтійські держави стануть членами НАТО, це буде инша організація, що не несе загрози Росії. Семеро нових членів володіють неоднаковим військовим потенціалом, і Сполучені Штати вже продемонстрували, що вони не хочуть використовувати військову силу НАТО у своїй війні з тероризмом. Війська НАТО мають займаютися миротворчими операціями, а також відновленням реґіонів, що постраждали від конфліктів, так як у Афганістані. Це ті сфери діяльности, де Росія і НАТО можуть діяти спільно, прикладом чого є Балкани. “Старий ” НАТО, якому Росія не довіряла, канув у лету, час покаже, яким шляхом розвитку піде “новий” НАТО, до складу якого вже буде входити 26 держав, але потенціал для співпраці між НАТО і Росією буде істотніший.

Близький Схід

Після війни в Іраку наступною гострою проблемою є врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Російська політика у цьому питанні за останні десятиліття стала більш виваженою, і це зіграло свою роль у виробленні “четвіркою” (Росія, Сполучені Штати, Організація Об’єднаних Націй, Европейький Союз) “Дорожньої карти” для реґіону. Майбутнє “Дорожньої карти” величезною мірою залежить від того, чи буде Америка і надалі так активно брати участь у світовому процесі, і чи зуміє вона схилити до компромісу прем’єр-міністра Шарона і прем’єр-міністра Аббаса. Тим не менше, Росія могла б зіграти свою роль, сприяючи успішному здійсненню заходів, що передбачені “Дорожньою картою” з метою підтримання миру в реґіоні.

Співпраця в енергетиці і світові ринки

Упродовж останніх місяців стало очевидним, що перспективи російського паливно-енергетичного комплексу значно розширилися. Росія володіє необхідним потенціалом, щоб бути стабілізатором на нестійкому енергетичному ринку [13]. Обсяг видобутку нафти у Росії за останні три роки виріс на 25%, а це робить Росію більш серйозним конкурентом ОПЕК та близькосхідних країн. Для Сполучених Штатів та їх союзників значення Росії як світового стабілізатора у сфері енергетики і головного виробника енергоресурсів, буде постійно зростати. Оголошення про укладання угоди між “Бритиш петролеум” та ТНК, як про найбільше західне капіталовкладення в Росію за всю історію, вже є виявом довіри до російського ринку і співпраці у сфері енергетики. Разом з тим, історія з ЮКОСом може надовго підірвати довіру Заходу до становлення правової держави у Росії та завадити появі нових інвестицій на російському ринку. Якщо приплив західних інвестицій у енергетичну галузь все ж збільшуватиметься і зростатиме обсяг видобутку і експорту нафти і газу, Росія зможе конкурувати з країнами ОПЕК і близькосхідними державами, особливо на ринках Европи та Америки.

Окрім цього, позиція як США так і Росії щодо використання запасів нафти і газу у Каспію протягом минулого року зазнали значних змін. Те, що раніше розцінювалося як “велика гра” у Центральній Азії, коли США переживали занепокоєння з приводу російського експансіонізму, а Росія обурювалася втручанням Америки у традиційно російську зону впливу, сьогодні втратило політичний аспект. Розробка ресурсів Каспію сьогодні все більше розглядається як звичайний бізнес. Американські і російські нафтові компанії співпрацюють у рамках міжнародних консорціумів з видобутку енергоресурсів на Каспію і їх транспортуванню на нові ринки. Якщо каспійський проект виправдає надії своїх інвесторів, він послужить укріпленню американо-російської економічної співпраці.

Нові питання безпеки

Хоча сьогодні увагу спрямовано на традиційні питання безпеки, стосовно Заходу і Росії все більшого значення набуватимуть проблеми, що можуть мати далекосяжні наслідки для безпеки Росії, її европейських та азіатських сусідів. До кола таких проблем належать поширення інфекційних захворювань, передусім туберкульозу і СНІДу (в обох випадках фактично можна говорити про епідемію), наркоторгівля, торгівля жінками і дітьми, організована злочинність і, звичайно, тероризм. Сполучені Штати і Росія могли активізувати спільні зусилля у боротьбі з цими проблемами тою мірою, якою російські офіційні особи і неурядові організації ведуть відповідну роботу. Таким чином можна було б розширити рамки, в середині яких співпраця стане звичним явищем. Така допомога – не альтруїзм і не романтичні мрії: створення нового, більш сприятливого міжнародного клімату відповідає довгостроковим інтересам Сполучених Штатів.

Чи можна це здійснити?

У ситуації, що виникла після війни в Іраку, ідея зміцнення американо-російських відносин може видатися відірваною від реальности. Адже між двома державами існують глибокі розбіжності з ряду питань, таких, як роль Організації Об’єднаних Націй і Ради Безпеки, превентивне використання військової сили. Ці розбіжності мають серйозний характер і стосуються основоположних проблем майбутньої структури міжнародних відносин. І все ж, пошук нової моделі взаємодії у контексті реструктуризації Іраку і – ширше – Близького Сходу, а також існуюча проблема боротьби з тероризмом змушують обидві сторони відновити співпрацю. Як мінімум, їм необхідно відновити статус кво, що потребує від обох сторін мудрої дипломатії. У кінцевому рахунку, їм варто піти ще далі і досягнути поглиблення взаємовідносин. Із врахуванням труднощів, з якими зіштовхуються обидві сторони, і не дивлячись на різницю їх могутности, вони будуть потрібні одне одному упродовж більшої частини нового століття.

Переклала Оксана Дащаківська

---

1. Russia After the fall/A.S.Kuchins (ed.)/ Wash.,D.C.: Carnegie Endowment for International peace, 2002.Chs.14, 15

2. Lynch A.C. The realism of Russia’s foreign Policy // Europe-Asia Studies 2001.Vol 53. №1. P. 7 – 31; надруковано у Pro et Contra. 2001.Vol. 6, C.136-170.

3. Упродовж останнього часу офіційні особи США відкрито визнали зв’язок деяких чеченських бойовиків з терористичними організаціями, і навіть з “Аль-Каїдою”.

4. Згідно з поправкою Джексона-Веніка, надання СССР, а згодом Росії, режиму найбільшого сприяння у торгівлі, було пов’язано з готовністю країни дозволити вільний виїзд за кордон. У 90–ті роки дія цієї поправки щодо Росії щорічно призупинялася, і тому вона не повинна доводити факт збереження цих вимог. Однак, і уряд Путіна, і адміністрація Буша виступають за остаточну відміну цієї поправки.

5. Детальніше ця негласна домовленість розглядається у статті: Stent A., Shevtsova L. America, Russia and Europe: A Realignment? // Survival.Winter 2002 –2003. Vol.44. №4. p. 121 – 134.

6. Wallander C. Russia’s Trade with the “Axis of Evil” // PONARS Policy paper. Wash., D.C., Dec.2002.

7. Ці проблеми обговорюються у статті: Gordon P., Indyk M., O’Hanlon M.E. Getting Serious About Iraq // Survival.2002.Vol.44.№ 3. P. 9 – 22.

8. Міністр оборони Дональд Рамсфельд назвав країни, що виступили проти дій США – головним чином Росію, Німеччину і Францію “старою” Европою, а країни, які підтримали США, влючно з Великою Британією, Італією, Іспанією, Польщею, Угорщиною та иншими державами, що раніше входили до Варшавського договору, “новою” Европою.

9. Обговорення можливих мотивів дій Росії див.: Aron L. Russia, America, Iraq // Russian Outlook. Wash., D.C.: American Enterprise Institute for Public Policy Research, Spring 2003.

10. Офіційне роз’яснення політики адміністрації Клінтона див.: Talbott S. The Russia Hand. N.Y.: Random House, 2002

11. Kat M. Russian-Iranian Relations in the Putin Era // Demokratizasiya. 2002. Vol. 10. №1. P. 69 – 81.

12. Аналіз цих параметрів див.: Rumer B. The Powers and Central Asia // Survival. Autumn 2002.Vol. 44 № 3. P. 57 –68.

13. Morse E. C., Richrd J. The Battle for Energy // Foreign Affairrs. March – April 2002. P. 6 –32. протилежну точку зору див.статтю: Victor D.G., Victor N.M. Axis of Oil, // Foreign Affairs. March – April 2003. Vol. 82. P. 47 – 61.