Олександр Сушко

Якої України хоче Росія, або “Російський проект”

За своєю інтенсивністю українсько-російські відносини 2003 року набули небаченої динаміки. Амплітуда коливань вражає: від бездонних глибин ЄЕПу до космічних висот Тузлинської дамби. Від готовности віддати все і одразу (через той же ЄЕП) до небажання поступитись клаптиком піщаного суходолу у Керченській протоці. Так чи інакше, ми маємо дякувати Російській Федерації за її прагматичний максималізм, який дозволяє нам прозоро розуміти логіку поведінки однієї з найнепрозоріших політичних машин у світі. Українське питання – ідеальний сюжет для аналізу ціннісного та інструментального підходу правлячої російської еліти до навколишньої реальности.

Серед зовнішніх партнерів України Російська Федерація демонструє рідкісну послідовність у втіленні свого бачення “проекту Україна”. Свіжоспечений проект “Єдиного економічного простору” лише унаочнює і без того очевидні відповіді на питання “що”, “як” і “коли” прагне зробити Росія для України.

Незважаючи на вельми проблематичну якість “проекту Росія”, у якому екзотично поєднуються домодерні, модерні і постмодерні риси, у своєму ставленні до України як домодерна, так і постмодерна Росія демонструє доволі цілісний і несуперечливий підхід. Якщо у внутрішній політиці, у стосунках с Заходом і Сходом в середовищі російських еліт існує широка амплітуда ціннісних і прагматичних альтернатив, то щодо України вже оформився майже довершений консенсус, останнім свідченням чого стала нещодавня заява Анатолія Чубайса про побудову “ліберальної імперії” на основі ЄЕП (Чубайс є одним з лідерів праволіберального (!) блоку СПС).

На відміну від Заходу, де ставлення до України коливається від повного ігнорування до вибагливої зацікавлености, від відвертого сприйняття нас як частини Росії до наївної поетизації нашої самобутности, в Росії принципові питання щодо сприйняття України вже вирішені. Не лише вирішені, але й оформлені у неформальний проект майбутнього, який ми спробуємо окреслити в рамках цього аналізу.

Методи дій нашого стратегічного партнера можуть різнитися: від умовного і потенційного “пряника” ЄЕП до цілком реального “батога” Тузли. Різноманітність інструментарію лише унаочнює серйозність намірів тих, хто його послідовно застосовує.

Звісно, хотілося б, щоб даний текст допоміг українським правлячим елітам сформувати раціональну (з точки зору національних інтересів) відповідь на “російський проект”. Тим більше, що ми упевнені у незрівнянній простоті цього завдання у порівнянні з карколомним паззлом стосунків з Европейським Союзом часів безнадійно туманної “Wider Europe”. Вести себе правильно на російському напрямку об’єктивно легше, оскільки російський проект України є надто простим та відвертим, щоб заблукати у ньому. Однак проблема в тому, що значною мірою цей проект оформився з урахуванням якости саме сучасних українських еліт, які непомітно для себе втягнулися у хаотично зрежисований і вельми неякісний спектакль. Ні, ми далекі від припущення про чарівну силу кремлівських режисерів, які майстерно керують світом, навіть пострадянським. Очевидно, російська влада є слабкою і неефективною навіть усередині Росії. Однак шанс російського проекту в Україні полягає у принциповій готовності українських еліт слідувати російській матриці поведінки: українська влада слідує не наказам, а навіюванню та прикладу РФ, інстинктивно приймаючи його за умовний еталон. Неодноразово було підмічено схильність України слідувати так званим “російським сценаріям” у політиці із запізненням на 2-3 роки. Це, звісно, перебільшення, але у ньому є частка правди.

Отже, російський проект для України – це не підступний задум хитромудрих стратегів, а російська дійсність як така, звісно, адаптована до “національної специфіки” українських еліт. Росія може запропонувати Україні лише, те, що в неї є, і не більше. Але для когось і це – приваблива річ. Особливо на тлі глибокої провінційности тубільного повсякдення. Звичка дивитись на світ крізь призму Кремля – ось той мотив, який змушує підписувати “єдині економічні простори” навіть коли наявність пастки є абсолютно очевидною. А чому, власне, пастка? Адже вести самостійну гру на глобальних ринках чи долати стіну нерозуміння в ЕС – це важко. Дається взнаки незнання мови – в прямому та переносному сенсі. Мови світу, не обмеженого ментальними горизонтами “совка”.

Отже, який він є, простий і невибагливий російський проект для України? Щоб дати відповідь на це питання, достатньо уважно прослідкувати тенденції розвитку самої Росії та спроектувати їх на певні сценарії майбутнього України.

 Зовнішня провінція

 З формальної точки зору факт існування України як суб’єкта міжнародного права вже не підлягає сумніву. В Росії усвідомили, що статус України як незалежної держави – це всерйоз і надовго. Навряд чи в осяжному майбутньому Києву запропонують, як білорусам, розділити державу на кілька губерній та включити їх на правах суб’єктів у Російську Федерацію. Синьо-жовтий прапор, ймовірно, і надалі майорітиме над офіційними установами обабіч Дніпра. Державний гімн “Ще не вмерла України...” будуть вчити у школах, звісно, в частині, що не суперечить достойним текстам Міхалкова на музику Алєксандрова.

Але державний суверенітет в умовах глобалізації та реґіоналізації – явище гнучке. І якщо “розмиття суверенітету” є універсальним фатумом сучасности, то чому б українцям не розмити свій суверенітет у звичному для них російському кориті? Адже іншої альтернативи в них немає (не вірите – спитайте в Брюсселі, що там вони сьогодні кажуть про перспективу членства України в ЄС?) Як доречно, що нині процес поглинання можна подати вже не в брудному лахмітті неоколоніалізму, а в модному прикиді “реґіоналізму”. Виявляється, що процеси, які в усі часи називалися імперською експансією, нині дивовижним чином окультурились і тепер називаються “інтеграцією”.

 Лещата митного союзу, який, за висловом прем’єра Касьянова, є мінімальною стадією ЄЕП, є достатнім інструментом для вирішення ключової задачі нинішнього моменту – виключити саму можливість будь-якої економічної інтеграції України у напрямку, відмінному від російського. З теорії реґіональної інтеграції відомо, що митний союз – це та стадія економічної інтеграції, яка жорстко фіксує прив’язку країни до певного економічного простору. Починаючи з цієї стадії вже митний союз (а не його держави-учасники окремо) виступає суб’єктом міжнародних торговельно-економічних відносин. Звісно, ніхто не відбере в України її місце в ООН, дароване Сталіним, але ніхто вже не буде вести з Києвом переговори про лібералізацію торгівлі, про доступ на ринки: їх вестимуть з тим ЄЕПом, куди Київ вступить.

Отже, в міжнародно-політичному сенсі Росія прагне бачити Україну інтегрованою у спільний простір, що має статус не нижчий за митний союз. Цього достатньо, щоб припинити на практиці українську “багатовекторність”, яка справедливо дратує Кремль, та унеможливити самостійний курс України у стосунках із Заходом. Щоб досягти цього, Росії не потрібно вводити війська в Київ чи піднімати триколор на Банковій. В принципі, заради створення митного союзу не так вже й важливо засновувати якісь спільні керівні органи – достатньо лише об’єднати митні території і запровадити спільний зовнішній тариф (так, як це написано в угоді про ЄЕП).

Але росіяни прагнуть перестрахуватися – тому в тій же угоді з’явився пункт про регулюючий орган, рішення якого є обов’язковими для сторін. Голоси в даному органі будуть розподілятися “з урахуванням економічного потенціалу сторін”. Якщо взяти до уваги, що економічний потенціал Росії складає біля 80% сумарного ВВП “четвірки”, то зрозуміло, що йдеться не про взаємне делегування повноважень, а про однобічну відмову від частини суверенітету на корить Росії. РФ, володіючи контрольним пакетом голосів в регулюючому органі, зможе самостійно приймати будь-які рішення, що будуть обов’язковими для виконання Україною. Те, що при цьому Україна збереже свої герб, прапор та гімн, нікого вже не перейматиме. Навіть заклинання щодо спільної валюти, про що люблять говорити російські офіційні особи – це зайві деталі, викликані підвищеним під час їжі апетитом.

Росії Україна потрібна не як внутрішня провінція, а як формально незалежна країна-сателіт, яка виконуватиме на міжнародній арені ті завдання, які самій Росії виконувати небажано і непрестижно.

Пітерські критерії замість Копенгагенських

Посткомуністична Росія зайшла настільки далеко у формулюванні власного набору суспільно-політичних цінностей, альтернативних европейським, що можна вже спробувати звести їх в умовний перелік, запропонувавши для виконання усім, хто їх поділяє.

Нині очевидно, що надії на розвиток російської політичної системи в напрямку конкурентної демократії не справдилися. Підготовка до цьогорічних парламентських виборів засвідчує, що пересічні росіяни мають в своєму розпорядженні що завгодно, тільки не право обирати собі владу. В Росії остаточно оформилась система, в якій влада сама себе призначає і реалізує, а суспільству при цьому дозволяється любити або не любити владу. Право пасивно-кухонної “нелюбові” – це все, що залишилось громадянам РФ від демократії. Правда, цей кухонний привілей не поширюється на тих, хто робить у Росії великий бізнес: вони зобов’язані любити владу такою, якою вона є, і щоденно обслуговувати її інтереси. Сумна історія комсомольського олігарха Ходорковского, який відважився мати самостійну позицію – тому приклад. Його менш самовпевнені колеги з ТНК працюють мудріше – вони лобіюють збитковий для себе реверс нафтогону Одеса-Броди заради геополітичних інтересів Росії з тим, щоб заслужити індульгенцію Кремля і, можливо, відтяти шматок активів зруйнованого “ЮКОСа”.

Закріплення подібної моделі в Україні – стратегічна мета “старшого брата”. Нікого вже не цікавить, наскільки “проросійською” є та чи інша політична сила. Цікавить лише та сила, що є владою. Інвестувати у самозбереження української влади – єдино можлива стратегія Росії. Тому хай не турбуються вітчизняні можновладці, переживаючи за ускладнення, викликані Тузлою: їм все простять. Не тому, що люблять, а тому що без них не можна законсервувати рух України у напрямі концептуалізованої Павловським “керованої демократії” – єдино прийнятної моделі, в межах якої може бути ефективно реалізовано сценарій реінтеграції радянського простору. Основні характеристики цієї моделі:

Правляча еліта – корпоративне позапартійне (або мультипартійне) об’єднання привілейованих громадян, позбавлене тягаря колективної відповідальности перед виборцями.

Декоративна демократія: вибори зберігаються, але не як інструмент ротації влади, а як засіб її періодичної самолегітимації. Реальна конкуренція за владу відбувається в позапублічній сфері, “під килимом”.

Великий капітал має право не існування, лише якщо він працює на владу і інвестує у владу. Великий бізнес і влада – єдине ціле.

Єдність виконавчої, законодавчої і судової влади як цілісного механізму контролю над суспільством та гарантування незмінности становища панівних груп. Прикладний інструмент такого контролю – непідконтрольні суспільству “силові структури”.

Ці чотири пункти можна вважати “пітерськими критеріями” на честь переможної команди ФСБ з північної столиці, яка ці критерії явочним порядком встановила і успішно реалізує у себе в країні, і до того ж допомагає своїм однодумцям у “близькому зарубіжжі”.

 Серед цих неформальних критеріїв можна назвати й вельми вибірковий підхід до проблеми дотримання прав людини в Україні. Наприклад, з російського боку було багато скарг на порушення мовних прав російськомовного населення, щодо “закриття російських шкіл” тощо. Водночас російську сторону не надто цікавлять порушення громадянських прав російськомовних українців в інших галузях. Наприклад, якщо такого російськомовного “примушують” говорити українською – це проблема, але якщо його ж таки катують у СІЗО, переслідують податковими органами чи позбавляють доступу до об’єктивної інформації – це не така вже й проблема. Це теж до питання про “критерії”.

Отже, образ “ідеальної” України з погляду Росії є надто специфічним і дуже нагадує Білорусь. Звісно, більшості раціонально мислячих росіян не хотілось би бачити в Києві ще одного непередбачуваного і неконтрольованого “батьку”. Тому сценарій для України є більш м’яким, максимально наближеним до нинішньої російської дійсности.

І не варто забувати, що невід’ємним елементом російської дійсности є колоніальні війни на етнічно-релігійному ґрунті, які виконують функцію мобілізації нації та підтримки суспільного тонусу, згуртовують суспільство навколо влади. І що там Леонід Грач каже про бази ісламських бойовиків на Ай-Петрі?