Рустем Жанґожа

Москва, как много в этом слове...

... або Самоідентифікація нової-старої Росії як визначальний фактор метафізики постсовєтського геополітичного простору

1. Віртуальна геополітична парадигма нового евразійського альянсу у контексті інтересів міжнародного співтовариства

Передовсім, дозвольте коротко і ретроспективно відтворити ситуацію, що виникла у зв’язку із закінченням “холодної війни”. Йдеться про розпад військово-політичної коаліції соціялістичних країн, об’єднаних у військово-оборонний альянс “Країни Варшавського договору”, оскільки певні істотні обставини цього періоду безпосереднім чином стосуються заявленої теми статті.

Як відомо, з відходом цього воєнно-політичного блоку з історичної сцени, політична архітектура світу перестала бути геополітичною конфігурацією двополярного (дихотомічного) світу, один боком якого був “соціялістичний Схід”, иншим – “капіталістичний Захід”. Після саморозпуску коаліції країн “Варшавського договору”, довгі роки існуюча “динамічна рівновага” між двома основними принципами і напрямами світового розвитку була порушена на користь Заходу, що почав поступально культивувати на звільненому геополітичному просторі основні принципи і цінності ринкової економіки, лібералізму і демократії. Головним постулатом цих принципів був зсув основних пріоритетів державної політики в напрямі захисту приватної власности, а також індивідуальних громадянських прав і демократичних свобод, що отримали своє класичне визначення у прийнятій ООН у 1949 році Декларації прав людини.

Між иншим, хоча і ратифікована в ті роки тодішнім Совєтським Союзом і його сателітами – країнами соціялістичного блоку, однак вони ніколи не дотримувалися її положень у своїй реальній внутрішній і зовнішньополітичній діяльності.

Незабаром, політична й ідеологічна лакуна, що виникла на східному фланзі світового простору, почала потроху заповнюватися ідеями, що проникають сюди з Заходу. На сьогодні до складу найбільш авторитетних міжнародних політичних і економічних інститутів (ЕС і СОТ) увійшли багато країн з колишнього соціялістичного табору. Крім того, Чехія, Угорщина і Польща стали ще й членами військово-атлантичного блоку НАТО. Про своє бажання увійти до цього блоку вже у найближчому майбутньому заявили також Румунія, Болгарія і країни Балтії.

У зв’язку з втратою свого безумовного і беззаперечного впливу на пост-соціялістичні країни Центральної Европи, а також у зв’язку з втратою безумовного впливу на колишні союзні республіки, що почали дрейф у бік ослаблення своєї політичної й економічної залежности від Росії, остання опинилася у скрутному становищі. З одного боку, країна, як і раніше, відчувала себе могутньою світовою державою, з иншого, зазнавала серйозних економічних труднощів, пов’язаних із руйнуванням колишньої виробничо-економічної інфраструктури, невдалими методами конверсії ВПК і стихійною реструктуризацією національної економіки. Росія втратила змогу утримувати матеріальний добробут і рівень соціяльних гарантій свого населення на належному рівні. До цих несприятливих для країни обставин додалася вкрай неуспішна і непопулярна серед населення Росії війна з непокірною Чечнею з її незліченними і нічим не виправданими людськими жертвами і величезними матеріальними витратами.

Очевидно, що у такій ситуації Росії необхідний був новий імпульс для рішучого подолання замкнутого кола невдач, що переслідували країну і спричинилися до стану глибокої соціяльної зневіри населення.

Очевидним є те, що цивілізованим виходом з соціяльно-політичної й економічної кризи було для Росії проведення зважених і рішучих дій з модернізації виробничо-економічної і соціяльно-політичної мегаструктури. Тим паче, що значні обсяги сировинних ресурсів (насамперед, карбонатно-гідрогенна сировина і широка номенклатура чорних, кольорових і рідкісноземельних металів) давали їй значні можливості для цього. Однак, за справедливим зауваженням Ігоря Яковенко, що виходить із системного підходу при аналізі історичних перспектив своєї країни, “гігантські розміри Росії і рихлість держави все більше і більше усвідомлюються як об’єктивні перешкоди для історичної динаміки” [1]. Иншими словами, реґіони Росії, що перебувають на різних таксономічних рівнях свого історико-цивілізаційного розвитку, важко надавалися до синхронної і діахронної інтеґрації в єдиний політико-адміністративний і соціяльно-економічний простір. Істотні системні відмінності між ними створюють ситуацію, коли відцентрові тенденції, з моменту ослаблення влади федерального центру починають переважати над тенденціями доцентровими, А це істотно утруднює процес консолідації політики й економіки країни в цілісну структуру з наступною трансформацією її в єдиний господарсько-економічний комплекс.

Слід визнати, що, усупереч запевненням офіційної влади, політико-економічний і соціокультурний простір Росії протягом усієї історії перебував в агрегатному стані того чи иншого рівня контракції-стиску (чи розслаблення) консолідаційних стяжок. Ця обставина – відсутність іманентних умов для утворення органічної цілісности країни – аж ніяк не сприяла оперативній, послідовній і синхронній реалізації стратегічних проектів, що задіюють її реґіони як частини єдиного і взаємообумовленого цілого. Більше того, вона гальмували реалізацію настільки необхідних для росту матеріального добробуту населення Росії програм широкомасштабної модернізації сукупної політико-адміністративної і виробничо-економічної системи.

При відсутності передумов для здійснення вкрай необхідних реформ задля повернення країні і її багатонаціональному населенню впевнености у собі залишався тільки один, однак надійний і перевірений всією історією Росії, засіб. Він полягав у поверненні відчуття могутньої військової держави, з якою не може не рахуватися увесь инший світ. Тільки такий стан, трансформований у національно-державну ідеологію, міг стати приводним механізмом для консолідації народонаселення Росії у громадянське суспільство. І такий засіб з’явився у зв’язку з косовськими подіями. Цього разу всі російські ЗМІ (що насправді завжди були “засобами масової пропаґанди” спершу ідеологічного апарату комуністичної партії, а згодом тих чи инших фінансово-промислових груп) рішуче й одностайно засудили воєнні дії НАТО проти режиму С. Мілошевича. І вони домоглися необхідного для федерального центра результату: населення Росії стало на бік сербського диктатора. А знаменитий нічний рейд російських десантників з Боснії до Косово, що порушив усі домовленості між НАТОвськими миротворцями і Російським військовим штабом, здійснений влітку 1999 року, був сприйнятий громадськістю країни заледве не як подвиг, завдяки якому російська армія голосно заявила усьому світу про свою, як і раніше, високу бойову готовність. Головним результатом цієї операції стало створення нездоланної перешкоди для албанської громади на шляху її виходу з-під адміністративного контролю Сербії, що і було потрібно Росії для посилення її геополітичних позицій на Балканах.

Наступним етапом на шляху консолідації російського суспільства у цілісну політичну націю стали події, пов’язані з незрозумілим рейдом чеченських бойовиків у Дагестан і вибухами житлових будинків у Москві й у Ростовській області, проведені, хоча і дотепер невідомими, зате вміло асоційованими з чеченськими терористами, силами.

З погляду досягнення результату, не беручи до уваги моральну сторону питання, слід усе-таки віддати належне російським ЗМІ. Друга чеченська кампанія проходить під гаслом інформаційної підтримки з боку усіх видів російських mass media, завдяки яким суспільство широко підтримало дії політичного керівництва і федеральних військ. Причому, не лише жорсткі дії щодо повстанців, але і невиправдану жорстокість армії стосовно цивільного населення Чечні, відреагувавши на все традиційним російським “одобрям’с”.

З цього моменту між державою і суспільством Росії виникає повна солідарність стосовно пріоритетної ролі і значимости держави перед правами окремої особистости чи етнічної групи. Передовсім, це позначилося на різко неґативній реакції переважаючої частини населення Росії на сепаратистські дії політичної еліти Чечні і, на загал до самих чеченців, що прагнуть здобути державний суверенітет.

Однак, серйозною перешкодою цьому зворушливому зближенню держави зі своїм народом виступили провідні країни міжнародного співтовариства.

Піддавши Росію різкій критиці за військову кампанію у Чечні і пригрозивши, у випадку продовження військової експансії, застосувати рішучі політичні й економічні санкції, Захід нагадав усьому світу про свою прихильність до фундаментальних цінностей гуманізму – до пріоритету особистих прав людини перед інтересами держави.

Між иншим, водночас з Росією, міжнародне співтовариство розкритикувало і держави Центральної Азії, у яких придушення громадянських прав і демократичних свобод особи давно уже викликають серйозну і цілком обґрунтовану заклопотаність.

На підтвердження своїх намірів твердо і послідовно дотримуватися індивідуальних прав людини альянс західних країн однозначно висловився за здійснення економічної політики щодо цих країн у твердій прив’язці до дотримання ними громадянських прав і демократичних свобод. Результатом цих акцій стало різке скорочення інвестиційних програм, спрямованих на реалізацію проектів модернізації виробничо-економічних і соціяльно-політичних інфраструктур у цих країнах.

Не бажаючи йти шляхом лібералізації встановлених у своїх країнах режимів, оскільки тільки вони залишалися єдиним і надійним гарантом і механізмом утримання влади, правлячі групи цих країн могли протиставити Заходу лише монолітну єдність, засновану на колективній безпеці.

Перші ознаки колективного демаршу цих країн проти нових стандартів міжнародної політики артикульовано прозвучали під час вересневої (1999 р.) зустрічі у столиці Киргизстану Бішкеку так званої “шанхайської п’ятірки” (згодом ШОС) – Росія, Китай, Узбекистан, Казахстан і Киргизстан.

Обмінявшись думками щодо змінених принципів ставлення до дотримання прав людини (чи етнічних груп) усередині країни, сторони прийшли до думки, що оцінки правомочности (чи неправомочности) дій країни стосовно своїх громадян є внутрішньою справою цієї країни.

Це формулювання і ввійшло до колективної декларації учасників зустрічі, яку вони офіційно і оприлюднили.

Наступним етапом у розвитку і змістовному підкріпленні висунутого “бішкекською п’ятіркою” принципу стала двостороння китайсько-російська зустріч, що відбулася 10 грудня 1999 року в Пекіні між Президентом РФ Борісом Єльциним і Головою Держради КНР Цзянь-Цзяміном.

Гостро відреагувавши на критику Кремля за військові акції щодо цивільного населення чеченської республіки, російський президент виголосив ключову фразу, що дезавуює істинну мету переговорів між лідерами двох країн: “Учора Клінтон дозволив собі натиснути на Росію. Він, вочевидь, на хвилину, на півхвилини, забув, що таке Росія. Ми маємо повний арсенал … ядерної зброї”. І далі: “Усе буде так, як ми вирішили з Цзян-Цзяміном. Ми самі будемо визначати, як нам жити, а не він (Клінтон)” [2]. Схоже, увесь світ здригнувся, почувши з вуст російського лідера лиховісне нагадування про те, що Росія має могутній арсенал ядерної зброї. З чого імпліцитно випливало, що Росія нікому не дозволить втручатися у свої внутрішні справи (читай, починати будь-які дії на захист цивільного населення Ічкерії, що стало жертвою “наведення на території повсталої республіки федерального конституційного порядку” – авт.).

Нагадаємо, що це попередження пролунало відразу ж після підписання союзного договору між Росією і Бєларуссю, що помітно підсилило її геополітичні позиції і наблизило Росія до початку відродження колись грізного СССР.

Варто зауважити, що це було проголошено у стінах Держради Китаю – країни, що в останні роки динамічно нарощує свій економічний і військовий потенціал, і було сприйнято її керівництвом із глибоким розумінням і неприхованим схваленням.

Коментуючи висловлювання російського лідера, західні аналітики змушені були визнати, що архітектура сьогоднішнього світу радикально міняється. На місці розваленого постсовєтського простору, усе чіткіше починає вимальовуватися силует нового геополітичного утворення, що розростається у масштабну “геополітичну дугу”, до складу якої увійшли Росія, підписанти декларації “шанхайської п’ятірки”, а також Бєларусь, держави Центральної Азії і динамічний “китайський дракон”.

Симптоматично на тлі останніх подій пролунала і репліка російського “яструба” В.  Жиріновского, що, на питання коментатора ОРТ: “ чи не боїться Росія опинитися в ізоляції від міжнародного співтовариства?” – різко відповів: “Не нам потрібен Захід, а ми потрібні йому! Адже наші країни мають величезні запаси сировинних ресурсів, без яких Заходу не обійтися” [3]. Не можна не визнати, що певна логіка в цій репліці таки є. І не тільки абстрактна, але цілком змістовна. За короткий час світ опинився перед реальною погрозою повернення до протистояння між Сходом і Заходом. Однак, тепер це протистояння ґрунтується не лише на ідеології комунізму (як колись країни Варшавського блоку), але на більш міцній основі – на поєднанні економічних і геополітичних інтересів Росії, країн Центральної Азії і Китаю. У цій геополітичній конфігурації для структурної цілісности і формальної завершенности бракує тільки одного сектора – Передньої Азії. Потенційно він уже давно існує. Насамперед, це відлучені від міжнародного політичного, торгово-економічного і культурного співтовариства Іраку, Ірану і типологічно пов’язаною з ними Лівії (охарактеризованими політтехнологами США разом із КНДР як “вісь зла”). Відповідно до загальноприйнятих в усьому цивілізованому світі принципам і нормам внутрішньої і зовнішньої політики ці країни, де цинічно і відкрито порушуються елементарні права людини, не можуть бути прийняті до міжнародного співтовариства, а також не можуть бути включені до його торгово-економічних й инших інститутів. Але це тільки тоді, коли обмежити це співтовариство рамками західного світу і країн, що притримуються у своїй внутрішній і зовнішній політиці ліберально-демократичних цінностей. За межами ж цієї ойкумени розосереджені країни, де панує инша система ціннісних орієнтацій і пріоритетів стосовно громадянських прав і ліберально-демократичних свобод. І ці країни, щоб не опинитися в ізоляції, також змушені шукати можливостей для інтеґрації у міждержавні політичні і торгово-економічні (і, можливо, у військово-політичні) мега-системи, так би мовити “дружити проти когось”. Питання тільки в одному: як довго ця група країн буде шукати прийнятну для себе політико-правову, торгово-економічну і соціокультурну матрицю, здатну виступити прийнятним для всіх принципом і надійним механізмом для інтеґрації цих країн у військово-політичний і торгово-економічний альянс. Схоже, що саме такий принцип сформувався на наших очах: “ставлення до прав людини й окремих етнічних груп є внутрішньою справою держави”. Його реалізація не змусить себе довго чекати. А це, у свою чергу, може означати, що вже найближчим часом виникне “геополітична дуга” (політичний союз Китаю, Росії, до складу якого увійшли Бєларусь і країни Центральної Азії) може трансформуватися в “геополітичний трикутник”, до складу якого ввійдуть Ірак, Іран і, можливо, Лівія. Зрозуміло, якщо розглядати цей віртуальний альянс в історичній перспективі, то його часові рамки дуже обмежені. За своїм характером він є швидше ситуативним й інтровертним, ніж розгорнутим у стратегічне майбутнє, в історію. Однак у триваючому тисячоліттями історичному часі, ця “ситуація” може проіснувати не одне десятиліття.

Цілком переконливі підтвердження такому припущенню вже існують.

Вибори до вищого законодавчого органу Російської Федерації – Російську Думу, показали, що громадяни РФ віддали свої голоси не за політичні, економічні і соціяльні реформи, а за сильну державу. Цим вибором громадяни РФ, цілком усвідомлено вручили новому вищому законодавчому органу і обновленому керівництву своєї країни, широкі повноваження на проведення максимально твердого курсу в міжнародній політиці. Результати парламентських виборів у Росії унаочнили все сильнішу тенденцію російського суспільства, а саме: в ім’я державної потуги громадяни країни готові поступитися своїм матеріальним добробутом і деякими громадянськими свободами.

Залишилися дрібниці – політична воля і рішучі політичні дії правлячої групи країни, що взяла б на себе зобов’язання виконати делеговані їм волею народу повноваження на зміцнення військової потенціалу Росії. І ці дрібниці реалізувалися у несподівано для всіх знайденому безболісному і цілком легітимному механізмі зміни влади – у ротації її вищого керівництва: у достроковій і добровільній передачі влади призначеному особисто Борісом Єльциним спадкоємцю – Владіміру Путіну.

Новий президент Росії не має жодних моральних зобов’язань стосовно політичних декларацій своїх попередників (М. Горбачова і Б. Єльцина) неухильно проводити в Росії курс на демократичні перетворення. Більше того, він зовсім недвозначно і без коливань, дав зрозуміти Заходу, що надалі не має наміру зносити причіпки і докори щодо форм і змісту зовнішньої і внутрішньої політики Росії. На підтвердження своїх намірів, він озвучив модернізований варіант оборонної доктрини Росії, у якій передбачалося право Кремля на застосування ядерної зброї. Окрім того, першими кроками на новому для себе політичному подіумі були спроби президента Росії консолідуватися з блоком комуністів, що мають у новообраному парламенті РФ найбільш численну фракцію.

Для політичних експертів не виявилася несподіванкою реанімація дипломатичних переговорів між Москвою, Баґдадом і Тегераном, а також нагнітання напружености між Росією і країнами Південного Кавказу – Грузією й Азербайджаном, що почали в останні роки політичний дрейф у бік Заходу.

Але повернемося до передньоазійського реґіону. Точніше, до інформації, згідно з якою багато провідних країн західного альянсу, незважаючи на ембарго, оголошене Іраку, продовжують збільшувати свої вклади в розробку його нафтових і газових родовищ. За висновками президента вашинґтонського “мозкового тресту” – Ніксоновського центру “За мир і свободу” – Дмитра Саймса, ця країна має значні запаси нафти і газу і тому не може не викликати до себе підвищеного інтересу з боку світових ринків [4].

Після даних, наведених у цій же доповіді Дмитра Саймса, присвяченій аналізу економічного потенціалу близькосхідного реґіону, а також ресурсам карбонатно-гідрогенної сировини Іраку, закономірне питання: як довго протримаються міжнародні санкції, спрямовані на ізоляцію Іраку від світових споживчих ринків – вирішилося найбанальнішим способом – введенням військ до Афганістану й Іраку.

Очевидно, при оцінці виниклого внаслідок експансії США і їхніх західних союзників цуґцванґа (замість широко розрекламованого бліцкриґу) тут, як ніколи, актуальним буде марксистське розуміння ієрархії і співвідношення базису і надбудови: пріоритету економічних інтересів над інтересами загальногуманітарними і політико-правовими.

Що ж стосується міжнародної політики, то події останнього часу дозволяють зробити висновок про те, що політичний дискурс і вектори його сучасного розвитку набули після подій у Косово принципово нових змісту і напрямку.

По-перше, та “мовчазна згода” на окупацію Афганістану й Іраку, пояснюється відсутністю достатнього військового ресурсу, для того, щоб, хоча б несміливо, але все-таки виразити свою незгоду з просуванням воєнно-політичного блоку західних країн у реґіон Близького і Середнього Сходу. Адже, при всій незрілости політичної самоідентифікації, нинішні політичні лідери цих країн не можуть не усвідомлювати, що наступними на “лаві підсудних” “в ім’я ідеалів демократії і прав людини, як вищих цінностей гуманізму” можуть виявитися і вони. Є таке казахське прислів’я: “Дочко, говорю тобі (зауважую – авт.), а ти, невістко, прислухайся (візьми до відома – авт.)”...

Якщо ж говорити без жодних моральних умовностей, то до поняття міжнародного права якнайліпше підходить цинічний вислів про те, що “право є правом правлячих, виражене за допомогою закону”.

Загальновідомо, що в цих країнах існує цілий ряд невирішених питань, пов’язаних як з порушеннями громадянських і демократичних прав окремих особистостей, так і з утиском цих свобод для етнічних груп, що прагнуть до незалежности.

Ця ситуація може бути переконливо проілюстрована на прикладі етнічних меншин, що проживають по периметру державних кордонів Китаю (Тибет і Східний Туркестан).

Безуспішно апелюючи до історії, у якій вони століттями зберігали незалежність не будучи інкорпорованими в Китай, у складі якого вони врешті опинилися внаслідок мінливости історичної долі і власної політичної безтурботности, ці народи усе ще не втрачають надій на свій національно-державний суверенітет. Але, на жаль, крім безутішних сліз і мрій знайти жадані свободу і незалежність, їм нічого не залишається...

У мінливій системі політичних і геополітичних координат і пріоритетів поки не цілком чітко бачиться місце України. З одного боку, Україна усе ще значною мірою залежить від свого північного сусіда – Росії, з якою зв’язують глибинні історико-культурні традиції. Не менше міцні зв’язки і між національними економіками двох країн і, насамперед, у галузі енергоносіїв. Відомо, що Україна пов’язана з Росією в єдину енергосистему, до складу якої входить уся складна інфраструктура електрозабезпечення. Україна імпортує для потреб своєї економіки, а також транспортує через свою територію російську карбонатно-гідрогенну сировину. Инші, альтернативні джерела поки ще у далекій перспективі. Зокрема, входження до групи країн-учасниць міждержавного альянсу ГУУАМ є для України дуже перспективним кроком щодо диверсифікації джерел енергоносіїв і прокладання територією транзитних нафто- і газогонів з наступним повномасштабним розвитком транспортно-комунікаційної інфраструктури (Балто-Чорноморський і Чорноморсько-Каспійський транспортні коридори), однак зіштовхується зі значними проблемами. З одного боку, це відкрите небажання Росії випускати Україну з-під свого економічного і політичного впливу. З иншого, через відсутність у самої України достатніх матеріальних ресурсів для матеріально-технічного забезпечення намічених дорогих проектів.

За таких обставин Україна повинна зробити історичний вибір, що визначить перспективи її розвитку: або шляхом інтеґрації в демократичну Европу, або шляхом її повернення до групи країн, що протистоять західній цивілізації. У цьому сенсі можна говорити про те, що постсовєтський період в історії України, коли країна могла дозволити собі проводити політику плюралізму і компромісів, завершився. Сьогодні Україна повинна твердо заявити своїм громадянам і всьому міжнародному співтовариству про свої політичні і моральні пріоритети.

Це вимога до більш рішучого визначення свого ставлення до України справедливе також і для країн міжнародного співтовариства. Або вони допоможуть Україні оперативно інтеґруватися у свої інститути (у ЕС, СОТ й ин.), або змиритися з тим, що геополітичні межі можливого евразійського альянсу розширяться до Балкан.

2. Діалектика відносин держави і нової компрадорської буржуазії у дискурсі нової національної стратегії Росії

Весна 2003 року ознаменувалася початком якісно нового для сучасної Росії процесу. Реально правляча у сучасній Росії компрадорська буржуазія (див. доповіді СНС “Большая игра в Россию ”, “Риски и угрозы для России в 2003 году”) приступила до підготовки трансформації державного устрою країни з метою забезпечення гарантованого і легітимізованого лідерства надпотужного бізнесу у його відносинах з виконавчою владою. Фактично, країна опинилася на порозі повзучого перевороту на чолі з компрадорською буржуазією.

Сьогодні можна стверджувати, що компрадори, завершивши первинну приватизацію основних об’єктів національної економіки, перейшли до наступної фази політико-державної перебудови Росії – до приватизації її політико-владного простору з наступним присвоєнням конституційних політичних повноважень.

У виниклій ситуації інститут президента країни, як основа політичної системи постсовєтської Росії, з ґаранта стабільности правлячих кіл, ким він був у 1992-2002 роках, стає серйозною перешкоду на етапі фінальної монополізації (див. “Риски и угрозы для России в 2003 году”) і можливу загрозу проектам олігархічної модернізації. Індикатором процесу запеклої і безкомпромісної боротьби між державою і компрадорами виступили останні резонансні конфлікти, пов’язані зі спробами арешту керівників надпотужних бізнес-структур, яким передувало “зачищення” – фізичне усунення – компрадорів “третього”, “четвертого” й инших, більш низьких, стратифікаційних рівнів і ланок.

У зв’язку з переміщенням силових полів, методика і технологія взаємодії держави і все більш політизованого капіталу в Росії висуваються в “поле пріоритетної уваги”. А пошук альтернативи перехоплення влади компрадорами – ключовим елементом сучасної стратегії Росії, оскільки саме в цьому тектонічному центрі виникли нові виклики, від яких залежить майбутня доля цієї країни. Відповідно, і тих молодих державних утворень колишнього СССР, що виникли у його геополітичному просторі.

Таким чином, стає очевидним, що всяка спроба здійснити аналіз національної стратегії Росії, вимагає включення у “проблемне поле” колись андергґраундного, а тепер дуже істотного для внутрішньої і зовнішньої політики країни фактора компрадорської буржуазії [5], а також потребує більшої визначености стосовно її ролі і місця у сучасному розвитку.

Значення цієї проблеми для мінливої Росії було підкреслено вже у першій доповіді СНС (“Совет по национальной стратегии”. – Ред.) “Велика гра в Росію: суб’єкти національної стратегії” (листопад 2002 року), де сучасний розвиток Росії був охарактеризований як олігархічна модернізація. У свою чергу, олігархічна модернізація може бути охарактеризована як складова частина нав’язаного розвитку (imposed development), у лещатах якого країна перебуває з початку 90-их років минулого століття [6].

На думку експертів СНС, владний механізм сучасної Росії перейде в нову історичну якість, коли припинить діяти як “комітет з управління справами олігархів” (визначення доповіді СНС “Большая игра в Россию” для уряду РФ) і знайде можливість втілювати інтереси тих соціяльних сил, що ставлять перед собою завдання динамічного розвитку країни, росту “людського капіталу” її населення, забезпечення громадянам Росії рівних прав і можливостей [7].

Визначальною ознакою виникнення компрадорських груп у Росії, так само як і у цілому СНД, є те, що вони виникли і сформувалися за межами ринкових механізмів. Базовою основою їх формування був процес приватизації: президентська влада майже безоплатно передала “новим нової” найбільш привабливі об’єкти власности (у першу чергу, промислові й інфраструктурні) [8].

Компрадорські групи в сучасній Росії виробили певну систему базових цінностей. Цю систему з високою рівнем вірогидности можна охарактеризувати як антинаціональну. Необхідно відзначити, що як суб’єкти російської економіки компрадорські групи виступають, в основному, у ролі іноземних інвесторів, оскільки їхня власність на території Росії оформлена на іноземних юридичних осіб. Вивіз капіталу з Росії з 1990 по 1998 роки, (дані відкритих джерел) становив близько $150 млрд. У 2000 році, за існуючими даними, вивіз капіталу досяг $25 млрд., і надалі цей рівень не знизився, незважаючи на декларовану стабілізацію політико-економічної ситуації і відносне поліпшення інвестиційного клімату в Росії. На початку серпня 2002 року впливове політико-економічне видання Financial Times, посилаючись на аналітичну доповідь Пітера Буна (Peter Boone) і Дениса Родіонова – співробітників московського офісу інвестиційного банку UBS Brunswick Warburg, опублікувала статтю “Міцніючі магнати Росії”. “Аналізуючи діяльність 64-ох найбільших російських компаній, уже не контрольованих державою, ми з’ясували, що 85% їхніх капіталів перебувають у руках усього лише восьми груп акціонерів”. Йдеться про групи, уособлені главами корпорацій: Міхаіл Ходорковскій (“ЮКОС”), Владімір Потанін (“Интеррос”), Михаіл Фрідман (“Альфа-групп”), Олег Дєріпаска (“Русский алюминий”, “Базовий элемент”), Роман Абрамовіч (“Русский алюминий”, “Сибнефть”). З 64-ох найбільших російських компаній, оборот яких у 2000 році склав $109 млрд., $47 млрд. припадає на контрольовані державою компанії, головним чином, “Газпром” і РАТ “ЕЭС Росии”, а $62 млрд. – на приватні компанії, що забезпечують 25% ВНП.

У західних країнах, досвід яких є для Росії “ліберальною моделлю” і “референтною метою”, законодавче обмеження монополізму і надлишкової концентрації капіталу перетворилося у самостійну галузь правового регулювання, здійснюється, головним чином, федеральними законами. Наприклад, у США характерним правовим явищем стало так зване антитрестівське законодавство, спрямоване на недопущення надмірної концентрації економічної могутности в руках монополій. Зокрема, так званий, “закон Шермана”, який, апелюючи до норм загального права, оголосив незаконними об’єднання, що прагнуть монополізувати реґіональну і зовнішню торгівлю США. До моменту актуального впровадження закону Шермана і комплексу субсеквентних правових актів (1941 р.), за деякими даними, у США було монополізовано близько 40% капіталу (у Росії, як ми бачимо, цей показник удвічі вищий).

3. Модернізація по-компрадорськи: нові змісти і наслідки для Росії

У 1991 році в Російській Федерації, за офіційними статистичними даними (що, однак, не надто адекватно відображають сумну дійсність), доходи 10% найбільш забезпеченого населення були в 4,5 рази вищі, ніж доходи 10% найменш забезпечених верств. До 2000 року це співвідношення збільшилося до 14,3 рази, у той час як, з погляду дезінтеґрації суспільства, співвідношення не може перевищувати 10:1. За різними оцінками, сьогодні на частку 2% найбагатших росіян припадає до 33,5% усіх грошових доходів населення, а на 10% найбідніших – усього 2,4%. Такого гігантського розриву немає в жодній розвиненій країні. Наприкінці 2001 р., за даними Держкомстату Росії, прожитковий мінімум у країні становив 1,6 тисячі карбованців, а частка населення, що перебуває за межею бідности, — одну третину, тобто близько 50 мільйонів осіб. Чітко позначилися території концентрації бідности й убогости: Північний Кавказ і північ Европейської частини Росії.

Однак, якщо для розчулених лібералів ці дані є трагедією, то, виходячи з логіки політичного процесу, вони означають тільки одне – інкубаційний період перерозподілу капіталів минув, і тепер Росія впритул підійшла до завершального стадії остаточної приватизації влади – до того, щоб етап акумуляції капіталів набув своїх конституційних, легітимних форм. Для благополучної реалізації цього проекту в Росії є всі передумови – монополізація фінансових засобів (легітимних і, ще великою мірою, тіньових) в авуарах компрадорських груп, люмпенізовані біосоціяльні маси цивільного і військового населення країни, із середовища яких можна мобілізувати репресивні формування, здатні оперативно реагувати на погрози для нового капіталу, вичерпання ресурсу популістської політики, розшарування суспільства на міжетнічні, міжреґіональні і міжконфесійні анклави, акумуляція інформаційного поля в руках компрадорських груп, наявність зовнішньої загорози з боку явних ворогів – злобливих чеченців і ісламських терористів, остарбайтерів – “салоєдов-хохлов”, “мамалижнікав-малдаван”, усіляких “чьорних” – “ліца кавказской і азіатской национальності”, “об’єдающіх Русь” й ін. Для того, щоб структурувати ці “нові історичні виклики”, у розпорядженні компрадорів є численний корпус представників науково-аналітичних центрів, що формують PR-технологічні концепції у відповідності з “доцільністю історичного моменту” і “другої найдавнішої професії” чи, як вони самі воліють себе називати, “четвертої влади”, готових виправдати і героїзувати будь-які, мало популярні акції з придушення несвідомої “біосоціяльної маси”.

Так що, основні риси політичного обличчя Росії, здобувають нові, цілком виразні ознаки і характеристики. Виходить, що перед новою генерацією політологів, які досліджують цю країну, стоїть завдання, сформульоване незабутнім М.С. Хрущовим: “Мета ясна, завдання визначені – за роботу, товариші!”…

Замість післямови

Не поглиблюючи заявлену в статті тему, можна говорити, що приведений нами пілотний аналіз соціяльно-політичної ситуації нинішньої Росії на двох основних рівнях – у гео- і внутрішньополітичному перетинах виявляє, що сучасний транзитний стан країни поступово починає знаходити певну конфігурацію і змістовне наповнення. Автор усвідомлює те, що його спроба розглянути ситуацію у Росії як державному утворенні, в основі якого лежить традиційне для цієї країни прагнення до екстенсивного розвитку, як головного державоутворюючого фактора, і у внутрішньополітичному, коли владна вертикаль підтримує процес політизації внутрішнього капіталу, вимагає більш фундаментального підходу. Підходу, при якому необхідне детальне опрацювання всіх соціяльно-політичних страт, що виникли за останні роки в цій країн, їх складної діалектики у співвідношенні з мінливим геополітичним простором, що формується в умовах ґлобалізації – завдання, на даному етапі, надскладне.

Проте, уже сама спроба визначення нового дискурсу дослідження, нового алгоритму мінливого світу, дозволяють йому вважати подібний підхід досить виправданим. Хоча б у тому сенсі, щоб до поставлених питань привернути увагу незалежних (і, можливо, більш кваліфікованих, ніж автор статті) дослідників.

---

1. Див. Распад России как предмет осмысления. “НГ – Сценарии”, № 10, 10.11.1999, с. 6.

2. ИТАР–ТАСС, 10.12.1999.

3. ИТАР–ТАСС, 23.12.1999.

4. ИНТЕРФАКС–АИФ, № 1-2 (131-132), 1-8, 01,1998

5. Автор зумисне відмовляється від вживання терміну “олігархи”, запровадженого як евфемізм у російські mass media з легкої руки Б. Бєрєзовского, оскільки термін “компрадорська буржуазія”, на його думку, є більш адекватним стосовно групи російських нуворишів, що поступово (але все більш послідовно) намагаються політизувати, а отже легітимізувати свої капітали, незаконно захоплені у період “приватизації”.

6. В останні роки (2000–2003) у засобах масової інформації і , що більш істотно, в експертному середовищі, термін “олігарх” почали вживати як синонім великого бізнесмена, або навіть просто багатої людини. У зв’язку з цим межі сприйняття поняття “олігарх” стали зовсім нечіткими. СНС визначає поняття “олігарх” як суб’єкт певної владної системи, що склалася у Росії протягом останнього десятиліття XX століття.Ця система достатньо описана у доповідях СНС “Большая игра в Россию” и “Риски и угрозы для России в 2003 году”. Олігархія, за визначення – це влада небагатьох. У цьому сенсі російський олігарх зовсім не зобов’язаний бути бізнесменом : це фізична особа, що задовольняє певні критерії правлячої касти (правлячого прошарку). Кількість олігархів незмінна у часі, олігархом сьогодні неможливо стати без згоди всіх – або, як мінімум, без кваліфікованої більшости – суб’єктів олігархічного пулу (правлячого прошарку).

7. Див. детальніше “В России готовится олигархический переворот”. Доповідь “Совета по национальной стратегии”,присвячена ситуації у Росії. Г-та “Комсомольская правда“, 26.05.03.

8. Для ілюстрації можна порівняти суми, за які майбутні олігархи придбали найпотужніші об’єкти власности на території РФ, з сьогоднішніми показниками капіталізації/доходности цих об’єктів.

– Контрольний пакет акцій НК ЮКОС (78%) було куплено на заставному аукціоні групою МЕНАТЕП, що контрольовану М.Ходорковскім і його партнерами, у 1995 р. за $350 млн. Уже в 1997 р., незабаром після початку публічної торгівлі акціями ЮКОСа, ринкова капіталізація корпорації досягла $9 млрд. На сьогодні (до нещодавнього оголошення оборудки про злиття з “Сибнефтью”) капіталізація НК ЮКОС наблизилась до $15 млрд.

– У листопаді 1995 р. група “Интеррос” (В. Потанін) придбала на заставному аукціоні щзаставний пакет акцій РАТ “Норильский никель” за $170,1 млн.За офіційними повідомленнями, у 2001 р. лише чистий прибуток “Норильского никеля” становив близько $1 млрд. Капіталізація підприємства перевищує $10 млрд.

– У грудні 1995р. відбувся заставний аукціон з продажу державного пакету акцій (51%) акцій НК “Сибнефть”. Пакет було куплено тандемом “Нефтяная финансовая компания” (компанія була заснована контрольованими Б. Бєрєзовскім и Р. Абрамовічєм фірмами) – “Столичный банк сбережений”, що запропоновували уряду $100.3 млн. У 2000 році чистий прибуток компанії “Сибнефть” становив $674,8 млн. Статок Р.Абрамовіча, який до недавнього часу одноособово контролював “Сибнефть”, за оцінкою журналу Forbes у 2003 становив $5.7 млрд.

Переклала Марта Філь