Боріс Парамонов

Російська влада як основа культурної ідентичности

Філософ Боріс Ґройс, що працює сьогодні в Австрії, написав, а журнал “Критична Маса” № 1 цього року (2003), переклав німецькою мовою і надрукував його статтю “В очікуванні російської культурної ідентичности”. Це надзвичайно дивна стаття.

Не будемо голослівні у цій оцінці – точніше сказати, у цьому відчутті, – процитуємо автора. Боріс Ґройс написав:

“Якщо ти є росіянином, на Заході знову і знову стикаєшся з питанням про російську національну ідентичність і кожен раз, коли прагнеш відповісти на нього, відчуваєш незручність і безпомічність. Підстави цієї незручности легко визначити. Питання культурної ідентичности, у теперішньому розумінні цього слова не є питанням про минуле, про достовірну культурну традицію, що несуть на собі її носії дорогою до сучасности... При цьому очікується, що властивості цієї традиції залежать, перед усім, від етнічного, точніше від національного походження її носія. Однак, у минулому сьогоднішнього, постсовєтського росіянина – зовсім не в такий спосіб усвідомлена національна культурна традиція, а комунізм, марксизм-ленінізм, і пролетарський інтернаціоналізм. Його культурна ідентичність – неідентичність. Чи, якщо хочете, вона є наступницею універсальної мрії – мрії підірвати всі особливі ідентичності, трасцендентувати їх і навіть знищити”.

Подальша арґументація Ґройса йде у напрямі, що може, наприклад, тепло вітатися Олександром Солженіциним. Він (Ґройс) пише, що у совєтський час були подавлені і навіть зовсім знищені національно-російські традиції культури, релігії, а також побуту. До того ж у совєтській імперії росіяни не були привілейованою нацією, як це було у класичних імперіях, до прикладу Британській чи Французькій. Етнічні росіяни не були “панами” у так званих “братських республіках”. Більше того, Ґройс показує історичний факт, про який сьогодні прийнято не пам’ятати: що і царська Росія, будучи імперією, не керувалася національною ідеологією (тільки два останні царювання здійснювали такі спроби), що імперська свідомість в принципі універсалістична. Звичайно, це не завжди так, і, для прикладу, та ж Велика Британія зовсім не поспішала надати своїм підданим у колоніях повноту прав (це здійснили парадоксальним чином лейбористи, коли імперія, по суті, вже розпалася: оголосили право кожного жителя колишніх колоній на англійське підданство, що спричинило мультикультурність Англії як держави). Те ж, що і про Росію, можна сказати і про иншу тодішню імперію – Австро-Угорську, внаслідок чого сформувалося парадоксальне явище: культурна ностальгія за нею. Між иншим, сьогодні колишня Австро-Угорщина є “наймоднішою” країною з огляду культурного минулого. До неї ставляться майже так само, як діячі італійського Ренесансу ставилися до античної спадщини.

Повернемося до російської теми, у трактуванні Ґройса. Він пише далі:

“(Все) це означає, що сьогоднішній росіянин приходить у сучасність не з визначеної у минулому національно-культурної традиції, а з майбутнього радикального універсалістського проекту. Це і є джерелом його безпомічности у запитаннях про культурну ідентичність, – адже її у росіян немає. Він соромиться цього, адже сьогодні не прийнято не мати культурної ідентичности. Ми сьогодні живемо у світі, де кількість культурних ідентичностей зростає вибухоподібним чином, і кожна окрема ідентичність стає все оригінальнішою, більше укорінюється в історію, стає все багатшою та значимішою”.

Тут автору хочеться заперечити. Заперечення наступне: чи не переоцінює він те явище, що одержало назву мутикультуралізму, яке і сприяє стрімкому зросту культурної ідентичности? Адже це явище не стільки культурне, скільки ідеологічне, й ідеологія, що його підтримує, добре відома: це горезвісна політична коректність. Але ж можна і не погодитися з тим, що релігія вуду рівноцінна, скажімо, християнству, а культурна спадщина Чорної Африки – філософії Платона. Боріс Ґройс у цій тезі некритично слідує фактам, фактичне приймає як належне, а це не філософська позиція. Філософу не личить ігнорувати поняття культурних норм і забувати стару філософську апофегму: істина це не факт, а ідеал. Можна згадати стару, ще добільшовицьку лайку, особливо уподобану Іллічем: хвостизм. Так більшовики лаяли меншовиків за їх буквальне наслідування більшовицькому детермінізму: мовляв, процес іде так, як має йти, ми не творці історії, а її пасивний матеріал, і нічого створювати партію сприяння місячному затемненню – воно і так без нас наступить.

Але найнеочікуваніше в статті Ґройса – загальні суджень про оцінку сучасної російської ситуації. Складається враження, – та властиво, це важко назвати враженням, радше прямою констатацією авторської позиції, – що він вітає як культурно перспективне явище – відродження національно-комуністичного шовінізму, як засобу побудови необхідної для росіянина культурної ідентичности. І знову процитуємо слова автора, Боріса Ґройса:

“Розпад Совєтського Союзу з західної точки зору найчастіше трактується не як результат демократичного руху всередині самої Росії, а як наслідок поразки Росії у холодній війні, а також успішної боротьби поневолених східноевропейських народів за своє національне звільнення... Це повне співпадіння домінуючого західного і націонал-комуністичного трактування розпаду СССР як поразки Росії у холодній війні призводить до того, що російська національна ідентичність зараз формується дуже активно і різнобічно. Вона встановлюється перш за все шляхом націоналізації, чи точніше етнізації заднім числом імперського і комуністичного минулого.. Російська історія піддається етнічній чистці. І це працює дуже добре, так як у сусідів Росії така етнічна чистка російської історії не викликає почуття жалю, а лише радість. Адже і ці сусіди “на шляху до Европи” у своїй більшості мріють тільки про те, щоб забути і витіснити свою участь в російській імперії і совєтській історії”.

Знову ж таки – фактично все вірно сказано, але який з цього робиться висновок:

“Таким чином, етнічні росіяни залишаються наодинці зі своїм комуністичним минулим, і ця універсалістська комуністична мрія перетворюється у цілком оригінальну історичну традицію, що цілковито прийнятна для творення з неї цікавої культурної ідентичности. Цей процес етнізації спогадів про царську Росію і про совєтський комунізм у даний момент іде на повну потужність, але він ще не завершений. Є, однак, причини сподіватися на те, що не пізніше як через десять-п’ятнадцять років жоден росіянин вже не буде відчувати безпомічности, коли на заході будуть питати про його культурну ідентичність”.

Хотів цього автор, чи не хотів, але у нього вийшло, що адекватну російську культурну ідентичність витворюють зараз постсовєтські червоно-коричневі чи такі “загублені” люди, як письменник Валєнтін Распутін. Наскільки пригадую, саме він чи не перший заговорив про це: що совєтський комуністичний режим в останні свої роки став “російським”, він почав говорити про це майже від серпня 91-го року.

[...] Подібна етнізація совєтського минулого йде досить активно. Це безсумнівний факт. Але чи можна цей факт подавати як норму, бачити в цьому культурну перспективу для росіян – перспективу створення “цікавої культурної ідентичности”, як написав Боріс Ґройс? У його статті не лучаться кінці з кінцями: спершу він говорить, що російське начало було подавлене комунізмом, тобто аж ніяк не є його джерелом, а наприкінці шукане російське відродження бачить у тому, щоб цей комунізм інтеґрувати в російську ідею, як кажуть простіші люди, а вишуканий Ґройс називає культурною ідентичністю. Читач статті Ґройса здивований: можливо тут захована тонка іронія? Може сутність цієї статті в тому, що росіянам нічого більше знайти і засвоїти у власному минулому?

Але як ми пам’ятаємо, у Ґройса йшлося не тільки про СССР, але і про царську і про імперську Росію, де теж російське відтіснялося на користь імперського. Однак, чи в російському докомуністичному суспільстві не було нічого, крім імперії? Чи у цьому минулому не було справжньої культури, окрім імперської політики і символіки? Спадають на гадку мемуари Набокова, де він розповідає скільки часу і зусиль він потратив, переконуючи своїх західних співбесідників у тому, що Мілюков – не царський міністр. Саме там Набоков і сказав слова, що пригадуються під час читання статті Ґройса: що в Росії було по суті дві держави – огидно деспотична держава і велика вільна культура. Це останнє і варто згадати, коли мова заходить про цю саму російську культурну ідентичність.

Однак, не можна сказати, що уявлення про вкоріненість колективістських установок у російській свідомості – вигадка. Звісно, твердження, що з цієї російської традицій і виріс комунізм, як ми його називали протягом сімдесяти з лишнім років, не вірне. Як і не правильно, що комунізм є законним наступником російської історичної влади – самодержавства. Царське самодержавство не було тоталітарним режимом – принаймні, з часів петровської реформи. Звідси і феномен великої російської культури, з’яві і розквіту якої ніяк не заважав царизм. Водночас, не можна заперечувати певної колективістсько-соціялістичного забарвлення російської свідомости –до того ж, майже на всіх культурних рівнях. Г.П. Фєдотов писав, що культурна інтелігенція, обурюючись ексцесам комуністичного режиму, жодного разу не підняла голос на захист відчуженої приватної власности, – цей злочин комуністів не здавався російській інтелігенції злочином взагалі. Таким свідченням висококультурних сучасників подій не можна не вірити.

Зрозуміло, звідки походить ця настанова свідомости – із факту багатовікового існування селянських поземельних громад, а селян у державі було 80 відсотків. Російським селянам був властивий аграрний комунізм, писав Бєрдяєв. Про недоліки, чи навіть пороки общинного землекористування говорили багато в минулому, говорять багато і зараз – цю тему гальванізував Солженіцин, звівши Столипіна на п’єдестал борця з общинами. Але у російській культурі створювався міт про селянина і його общинний спосіб життя, про славнозвісний селянський “світ”. Найбільш повно цей міт сформулювали слов’янофіли, але поділяли його не тільки вони. Народництво, зокрема і революційне, підхопило цей міт. Лєв Толстой немало сприяв укріпленню хлопської мітології, не кажучи вже про Достоєвського з його гаслом народу-богоносця.

У слов’янофілів була ще одна специфічна ідея – про поділ у російській історії держави і землі, тобто політичного і земського, народного начала. Російський народ не політичний, він не цікавиться державними проблемами і не має жодних претензій на участь в управлінні державою. Лозунг слов’янофілів: державі – силу влади, землі – силу думки. Російська влада, зі свого боку, за слов’янофілами, зважала на цю народну думку, виразником якої виступають земські збори. Цю струнку структуру зрушили петровські реформи, коли розпочалася агресивна експансія держави в народне життя.

[...]

Зараз важливіше сказати про инше: всевладдя держави у Росії вплинуло на формування російського характеру не менше, ніж селянські общини. Російська людина, залишившись чужою буржуазному суспільству і підприємництву, успішно освоїла, і так би мовити, душевно прийняла настанови власництва, навіть на найнижчих рівнях. Звідси і є явище, відзначене Достоєвським під назвою “адміністративне захоплення”. (По-науковому це називається “авторитарна особистість”, тобто така людина, що мислить існування тільки в структурах влади і підпорядкування).

У романі “Бєси” старий ліберал, чоловік років 40 Стєпан Трофімовіч Вєрховєнскій говорить:

“...призначте будь-якого негідника, найостаннішу потолоч продавати які-небудь нещасні залізничні квитки, і ця жалюгідність за хвилю буде ... дивитися на Вас Юпітером, щоб показати свою владу. “Давай-но я покажу всю владу на тобою... І це в них до адміністративного шалу доходить...”

Що найпарадоксальніше, ця стара російська традиція майже повністю співпадає з найновішими теоріями влади, найвідоміша з яких належить французькому філософу Мішелю Фуко. Еволюція інституту влади, за Фуко, підійшла до такої стадії, коли їй не потрібно застосовувати насильство і подавлення: існують певні мікроструктури влади, що регулюють поведінку людей на всіх рівнях, аж до сімейних відносин. Взагалі ці мікроструктури існували завжди, але не зразу стали домінуючою, як зараз, формою владарювання.

Так це явище описує Жаном Бодріяром, одним із опонентів Фуко у своєму ессе “Забути про Фуко”:

“Для Фуко не існує криз чи перипетій влади, є тільки модуляція “мікрофізична” сегментація влади (...) ця “влада” залишається таємницею: віддаляючись від деспотичної децентралізованости, вона на півдорозі перетворюється на безліч відносин сил, щоб у кінцевій точці витворити спротив, настільки малий, настільки незначний, що в цьому мікроскопічному масштабі атоми влади і атоми спротиву будуть буквально перемішуватися...”

Важко найти краще описання російського феномену “влади на місцях”. Так що росіянам забувати про Фуко не варто. Російський “адміністративний шал” чудово відповідає цьому описові.

І тоді вже не дивуєшся, читаючи у Нью-Йорк Таймс у статті Джеймса Брука, як на острові Сахалін розвивають нафто- і газодобування за допомогою іноземних інвесторів і спеціалістів.

“Починаючи з травня, всі іноземці і росіяни з материка, якщо їм необхідно виїхати зі столиці до Південно-Сахалінська, повинні мати письмові дозволи від місцевої міліції і прикордонних служб”.

Корпорація Ексон-Мобіл, що планує вкласти у розвиток Сахаліна 12 мільярдів доларів протягом 10-ти років, побудувала для своїх працівників житло за межами міста.

“Згідно з новими правилами, наші інженери повинні мати пропуск, щоб після роботи повернутися додому” – говорить один з ексоновських службовців Майкл Аллен.

Є й инші бюрократичні рогатки. Усі іноземні одержують візу на Сахалін, дійсну лише на три місяці. Поновити чи продовжити цю візу неможливо на самому Сахаліні, тому іноземцям необхідно літати в Токіо чи Сеул. “Клянуся вам, я вже витратив близько 2000 доларів на ці польоти”, – сказав Уілям Дінті Міллер, віцепрезидент компанії Брітіш Петролеум, що працює на Сахаліні.

Про такі дрібниці, як встановлення підслуховуючи пристроїв у житлах іноземців, навіть зайве говорити.

Іноземні бізнесмени на Сахаліні кажуть, що основною перешкодою розвитку росіян є російський характер – “atittute”: установка, спосіб реакції”.

Один іноземець сказав: “У Китаї місцеві влади заохочують бізнес та іноземні інвестиції, надаючи їм широку ініціативу. У Росії хочуть тільки контролювати”.

Як видно з наведених історичних свідчень і найновіших хронік, російській культурній ідентичності, про яку клопочеться Боріс Ґройс, зовсім не варто шукати якісь непрохідні шляхи в якомусь іманентному комунізмі – і цим пишатися перед іноземцями. Російська культурна – чи, якщо завгодно, протикультурна, ідентичність давно вже сформувалася і не змінюється навіть під час найкатастрофічніших обвалів вітчизняної історії. З часів Гоголя, якщо не раніше, у Росії панують городнічій Сквозняк-Дмухановскій і суддя Ляпкін-Тяпкін. Їх ми бачимо на описаному американцем Сахаліні.

Якщо б цитовані іноземці знали російську класику, вони б знайшли вихід з ситуації за тим же гоголівським “Ревізором”: не бути принциповим, не качати прав, а дати в лапу адміністратору. Одразу б усі пропуски та візи відмінили.

Відомо, що в мейерхольдівській постановці “Ревізора” під час німої сцени, коли фельдєгер оголосив про приїзд ревізора, перед онімілими чиновниками з’явився той же Хлєстаков. Те ж сталося в Росії після великої та безкровної антикомуністичної революції.

Переклав Ян Чайковський