Алла Лазарєва

Журналістика в Україні залишається небезпечною професією

2003 рік не став, на жаль, переламним у ствердженні свободи слова. Не став – бо логіка нинішнього політичного, економічного і суспільного розвитку не створила відповідних передумов, якими б журналістська спільнота могла, при бажанні, скористатися. Кажу «на жаль», бо в кожній безвихідній ситуації завжди залишається трохи місця для здорового волюнтаризму, – отже, та сама українська журналістська спільнота досі цей колективний волюнтаризм не згенерувала.

Якщо ми звіримо минулорічну і позаминулорічну ситуацію за показниками, що відповідають стандартам міжнародних правозахисних організацій (себто, за кількістю нерозкритих і неоднозначних за причиною журналістських убивств, арештів, нападів на журналістів, фактів залякувань і погроз, застосування економічного, політичного і непрямого тиску, створення перешкод для виконання журналістами своїх професійних обов’язків, судових позовів до журналістів та медія), 2003 навіть констатує системне поліпшення ситуації – за рахунок, передовсім, зменшення кількости судових позовів як до ЗМІ і журналістів, так і поданих самими журналістами. Поза тим, констатована кількість нападів, погроз, залякувань, а також фактів різного типу утисків збільшилась, – мабуть, через наближення президентських перегонів.

Принципове зауваження

Інститут масової інформації – журналістська недержавна організація, що понад вісім років здійснює моніторинг дотримання стандартів свободи слова в Україні. У цій своїй роботі ми принципово перебуваємо поза політичними впливами і симпатіями щодо всіх, без винятку, політичних сил України. Хоча, однозначно, кожен з нас має власні політичні погляди, але реалізуємо ми їх під час голосування на виборчих дільницях. Що ж стосується моніторингу, то ми намагаємось привернути максимум громадської уваги до фактів порушення чинного законодавства, незалежно від того, хто потерпає від цих порушень – симпатичні нам особи і медія чи не зовсім. Без огляду навіть на імовірну заанґажованість чи наявність політичних ілюзій.

Ми переконані, що Україні не стати правовою державою, якщо суспільство буде ставитись поблажливо до будь-якого порушення закону, і особливо – у випадках порушення прав журналістів, котрі це суспільство інформують. Оскільки, як свідчить вітчизняна політична практика, ті методи тиску, які на собі відчувають працівники ЗМІ, з потрійною силою виявляються на всіх инших суспільних верствах, передовсім, політичних і фінансових.

Ми бачимо своє завдання у тому, щоб сприяти становленню незалежної, правової, сильної европейської держави Україна. Мусимо визнавати, що нинішня державна влада, що не зазнала справжньої адміністративно-концептуальної реформи з совєтських часів, залишається, на жаль, тою суспільною інституцією, яка, замість гарантувати громадянам свободу слова, є чинником небезпеки для виконання журналістами своїх професійних обов’язків.

* * *

Якщо позаминулий рік відзначався колективною боротьбою українських журналістів за право визнати існування цензури, то в 2003 році «темники» (або ж, як образно кажуть офіційні ідеологи, «рекомендації») прижилися, як даність. У 2002 р. чимало мас-медія пручались і обурювались, отримуючи такі настійливі «рекомендації» з високих кабінетів, що дозволило тоді ІМІ констатувати, що число втручань державних органів у діяльність ЗМІ зросло, порівняно з 2000-2001 роками майже утричі. Торік протестів поменшало. Поза тим, підскочила кількість повідомлень від наших регіональних кореспондентів про ідентичні матеріали, часто й за однаковим підписом, що виходили в різних районах у той самий день. Така інформація надходить настільки системно, що можна твердо констатувати сліди невловимих темників, а також той факт, що за реальних економічних і політичних умов районна преса, на жаль, регулярно отримує «рекомендації», від яких у неї немає сили відмовитись.

Результати моніторингу Інституту масової інформації свідчать про те, що найбільш системно позитивно-рекламні матеріали-близнюки розповсюджуються на підтримку керівників виконавчої влади – прем’єр-міністра Віктора Януковича і голів обласних адміністрацій. Відповідно, неґативно нищівні «близнюки» з’являються на світ, коли опозиційні лідери висловлюють чітку незгоду з владою (голосування щодо конституційної реформи, візити Віктора Ющенка у регіони тощо). Тут важко казати про прямі порушення закону, але є сенс замислитись, наскільки забезпечується конституційне право українських громадян, – за сумісництвом глядачів, слухачів та читачів, – на об’єктивну інформацію.

* * *

Від райцентрів до Палацу Европи у Страсбурзі не вщухає дискусія про те, чи існує цензура в Україні. Апологети влади доводять, що не існує. Активісти з опозиції наполягають на протилежній точці зору. Де ж істина?

Позицію ІМІ викладено у передмові до «Хроніки протистояння 2003»: «Радянськекерівництво ніколи не приховувало відрази до свободи преси, тому радянські цензори працювали відкрито і були леґально об’єднані в єдину структуру, названу Главлітом. В Україні, керівництво якої на словах проголошує відданість чеснотам демократії, легальна пряма цензура відсутня. Натомість, присутня непряма цензура – ситуація, коли факт політичного тиску приховується під будь-яким иншим приводом. Здійснення непрямої цензури під найрізноманітнішими приводами вимагає відповідного залучення широкої мережі інституцій, що виконують різні функції у суспільстві, – починаючи від стягнення податків і закінчуючи технічним забезпеченням роботи телебачення.» (с. 6, – Київ, видавництво «Софія-А», 2003)

За даними ІМІ, з 1996 до 2003 року найчастіше до непрямої цензури виявлялися причетними міліція, місцеві адміністрації, податкові органи, управління пожежної охорони, прокуратура і органи судової влади. Причому, якщо у випадках із судовими позовами можна бодай чітко відстежити зв’язок між конкретною публікацією, системною увагою до гострої теми або політичними симпатіями мас-медія та актом чиновницької помсти, то у випадках з пожежниками або з технічними контролерами однозначно довести факт тиску надзвичайно важко. Опосередковано можна робити висновки через кілька тижнів чи місяців по тому, як відбулась неоднозначна перевірка. Якщо мас-медія відмовляється від гострих тем, якими цікавилась до втручання державних органів, якщо змінюється політична орієнтація або ЗМІ просто перестає існувати (як було свого часу із ТБ «Хортиця», нікопольським 5 каналом, дніпропетровським 11 каналом) – можна робити якщо не впевнені висновки, то арґументовані припущення.

Як констатує моніторинг ІМІ, значна частина тиску на журналістів здійснюється не силовими структурами. Більшість нападів, убивств, залякувань здійснюються «невідомими особами». Позаторік таких відомих нам нападів сталося 24, торік чи не вдвічі більше – 42. Причому, зазвичай міліція розкриває лише ті злочини, котрі не пов’язані з професійною діяльністю журналістів. Ті ж побиття, де журналісти наполягають на імовірних професійних мотивах, як правило, «зависають» у районних і міських відділах міліції. Чи не означає це, що стражі порядку досить часто майже знають або здогадуються, які відомі виконавці і замовники ховаються за «невідомими особами»?

Побіжно перерахуємо напади на журналістів, які сталися торік і де «професійна версія» цілком має право на існування.

11 квітня у Сімферополі двоє невідомих побили кореспондента інформаційно-аналітичного тижневика «Крымские новости» Олексія Єрмоліна. Журналіст спеціалізується на досить гострих темах, серед яких – зловживання у використанні земель Південного узбережжя Криму, конфлікт між мешканцями селища Гурзуф і МДЦ «Артек», функціонування ринків у столиці автономії... Раніше Єрмоліну неодноразово погрожували і він про це інформував Комітет з моніторингу свободи преси у Криму. Кримінальну справу було порушено, але злочинців не знайдено.

15 травня скоєно напад на юриста телекомпанії «Одеса Плюс» Олександра Мідіна. У редакції цей інцидент пов’язують з діяльністю телекомпанії. Кримінальну справу не лише відкрито, але й завершено і передано до суду, але дату судових слухань не визначено, тож винних не покарано.

26 травня у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) здійснено напад на журналіста газети «Діловий Переяслав» Олександра Помойницького. Дружина журналіста Світлана говорить, що свідки бачили, як нападники сіли потім в синій «опель», що чекав їх у кількохстах метрах від місця події. На її думку, це є підтвердженням, що напад був ретельно спланований. Помойницький є автором кількох розслідувань, зокрема пов’язаних з нечесною приватизацією. Також заанґажований у суспільно-політичну роботу, є членом виконавчого комітету міської ради. Міліція порушила кримінальну справу, але, як часто трапляється, винних не знайдено.

17 липня у Запоріжжі скоєно напад на виконуючого обов’язки генерального директора запорізького обласного тижневика «Досьє» Анатолія Наумова. На думку шеф-редактора «Досьє» Валерія Полюшка, напад на А. Наумова може бути пов’язаний з його професійною діяльністю журналіста і виконуючого обов’язки гендиректора газети. Газета «Досьє» відома в області своїми гострими матеріалами на соціяльно важливі теми. Слідство триває, нападники не ідентифіковані.

Цей список можна довго доповнювати, матеріалу не бракує. Дивує инше. У грудні позаминулого року тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов проголосив, ніби показник розкриття злочинів в Україні становить 85%. За даними ж ІМІ, стосовно злочинів проти журналістів розкриваються ледве 15-20%. Отже, або статистика Міністерства внутрішніх справ не є точною, або міліція ставиться до журналістів як мінімум упереджено.

* * *

Найважче визначити та довести тиск на мас-медія, який здійснюється не напряму, а на підприємницькі структури, котрі їх підтримують. Ми спостерігали події навколо «Львівської газети», инших регіональних ЗМІ, які зазнали періодів нестабільности через приборкання незалежного від влади бізнесу. У цьому сенсі контроль над опозиційними ЗМІ вписується у загальну схему контролю над суб’єктами українського бізнесу. І насамперед бізнесу, який підтримує опозиційні, політичні чи медійні структури. У цьому, на погляд ІМІ, пояснення, чому, попри очевидну непопулярність влади, ринок опозиційних ЗМІ є надзвичайно малим. Цей ринок не є вільним, бо підтримувати не провладні мас-медія є для підприємців надміру клопітною справою.

* * *

«Якщо у Радянському Союзі журналісти мали рівно стільки свободи, скільки вони могли вмістити в прокрустове ложе комуністичної ідеології, то в Україні свобода преси обмежується небезпекою, яку може становити оприлюднена інформація для Президента та президентської вертикалі», – писали ми в уже цитованій «Хроніці протистояння – 2002» (с. 10). Але буде перебільшенням сказати, що в Україні зовсім не можна критикувати верховну владу та наближених до неї осіб. Можна – в чітко опозиційних мас-медія, як газети «Грані» чи «ВВ», або розміщуючи критику на політичного опонента того олігарха, котрий фінансує мас-медія.

Поза тим, використання інформаційних воєн заради оприлюднення тої чи иншої частки «компромату» на фінансово-політичного діяча українського Олімпу – це дуже далеко від реальних стандартів свободи слова, які, втім, стихійно існували у хаосі перших років незалежности, але не прижилися.

Чому сьогодні більшість українців, як свідчать численні соціологічні опитування, не вірять пресі? Бо наймасовіші журналістські проєкти задумані і реалізуються не журналістами, а політиками, котрі використовують ЗМІ в інтересах власних інформаційних воєн. Журналісти у таких проєктах більше не асоціюються зі свободою слова і правдою, і їхня кількість переважає тих небагатьох, що пішли у журналістику як в Істину.

Невеличкі острівці свободи зберігаються в малотиражних елітних газетах та журналах з мінімальною читацькою аудиторією («Критика», «Свобода», радикальні Інтернет-видання). Але ця свобода також має свої межі – за неї щодня доводиться боротись і редакційним колегіям, і авторам, часто через суд.

* * *

2003, як і попередній 2002 рік, запам’ятаються неоднозначними подіями у журналістиці. Якщо позаторік не стало, за вельми дивних обставин, засновника і керівника аґентства «Українські новини» Михайла Коломійця, то минулого року, також за неоднозначних обставин, загинув власний кореспондент ІМІ у Дніпропетровську Володимир Єфремов. Стосовно Коломійця, рідні та близькі погодилися з версією про самогубство, хоча, на нашу думку, імовірне доведення до самогубства, можливо, варто було дослідити ретельніше. Стосовно Єфремова слідство триває, експертизи не завершені, і всі наші версії подій можна вважати лише робочими версіями.

Відразу уточнимо. Ми нині кажемо лише про журналістів, чия загибель, по-перше, не має на сьогодні чітко визначених причин, і по-друге, яка могла б бути спричинена журналістською діяльністю. Шануючи пам’ять Сергія Набоки, Олександра Кривенка, Тараса Процюка, инших колег, чия смерть була або природною, або наслідком захворювання, або результатом нещасного випадку, ми зосереджуємо свою увагу на тих випадках, коли однозначні причини смерті журналістів не визначено.

Пан Єфремов загинув у автомобільній катастрофі 14 липня 2003 року. А перед тим, 13 жовтня 2001 року в газеті «Голос України» він писав: «Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу через те, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову «зустріч з наркоманами», банальне «вбивство з метою пограбування» або чергову «трагічну автокатастрофу...»

У квітні минулого року Єфремов зустрічався з американськими адвокатами Павла Лазаренка і погодився свідчити на суді у справі колишнього прем’єра. Він планував передати залишки своїх акцій на володіння 11 каналом дніпропетровській опозиції – свого часу Єфремов мусив під тиском поступитись більшістю своїх акцій на це медія на користь одного провладного олігарха. Від судився з Дніпропетровською облрадою, і мав непогані шанси виграти, але через його загибель суд так і не відбувся, а справу відразу ж закрили.

Свого часу ІМІ отримав два різні відеозаписи з місця аварії Єфремова, що сталась за селом Мишурін Ріг у 100 кілометрах від Дніпропетровська. Експертизи ще тривають, і слідство ще не оприлюднило висновків. Утримаємось від них і ми. Лише наголосимо, що людина, дотична до перерозподілу медія-ринку в Україні на вельми серйозному рівні, свідома власної небезпеки, гіпотетично могла стати на заваді тим чи иншим силам.

* * *

Не важко спрогнозувати, що нинішній рік через президентські перегони означиться численними кризовими ситуаціями між пресою та владою. В епоху Інтернету влада не зможе так жорстко контролювати інформаційні процеси в державі, як за совєтських часів, навіть якщо методологія розповсюдження темників очевидячки запозичена саме звідти. Влада приречена вдаватись до непрямої цензури, а ті, хто має власні позиції і прагне їх відстоювати – приречений на протистояння з нею. Сили не є рівними, але якщо політичний волюнтаризм, на брак якого я нарікала на початку цієї статті, стане колективним бодай у журналістському середовищі – існує шанс. Шанс замінити авторитарне суспільство на демократичне, хоча демократії будуються століттями. Шанс відійти від несвободи не лише слова, а часом і думки, і побачити Україну вільнішою.