Вілбур Шрам, Фред Сіберт, Теодор Петерсон

Вільний ринок ідей

Вілбур Шрам:

«Передусім маємо різні погляди на людину. З одного боку – несвідома, податлива істота, яка потребує «прометеївського» заклику, лідера. З иншого – високосвідома людина, спроможна самостійно орієнтуватися на вільному ринку ідей. Різні погляди на істину. У нас істина – те, що ми знаходимо в процесі безнастанного пошуку, конфронтації суперечливих ідей. У них – наперед готове «теоретичне сито», крізь яке просіюються ті чи инші події. Різні і системи контролю. У них – всеохопний і безпосередній контроль засобів масової інформації, обов’язкове членство у партії, директиви, критичні огляди преси, примус... У нас – саморегульований процес на вільному ринку ідей і мінімум державного контролю.

Важлива різниця між совєтською традицією і нашою власною – це різниця між Марксом і Мілем. Обидва замислювались над тим, яким чином ощасливити якомога більшу кількість людей. Маркс вважав, що люди поліпшуються через реорганізацію суспільства.

Мілль же наголошував, що поліпшити суспільство можна через вдосконалення чи самовдосконалення кожної людини. Це відобразилось і в домінуючій термінології. У них – «робітничий клас», «безкласове суспільство» тощо. У нас – «права людини», «індивідуальні свободи» і т.п.

У СССР ЗМІ – інструмент, на якому грають за сценарієм керівництва. У нас – голос громадських інтересів, потреб, ідеалів (у тому розумінні, як це бачать та інтерпретують власники і керівники преси з метою продажу газети як корисного продукту).

Для совєтських спостерігачів наші газети – безвідповідальні і хаотичні. Для нас совєтські видання – підручні і «кишенькові». Для «совєтів» наші конфлікти, відкрита і неконтрольована критика є свідченням нашої слабкости. Для нас – це доказ більшої сили. Майбутнє покаже, чиї оцінки більш правильні.

Преса неодмінно переймає форму і колорит тих соціяльно-політичних структур, всередині яких вона діє.

Розвиток політичної демократії і релігійної свободи, торгівлі і подорожування, а також загальний інтелектуальний клімат Просвітництва підірвали авторитарні основи і викликали появу нової концепції преси – лібертальної (Libertarian). Зародившись у XVII столітті, вона набула певного впливу у XVIII і розквітла у XIX ст.

Щодо стосунків держави і людини, то лібертальна теорія висунула погляди, прямо протилежні до тих, якими керувались авторитарні режими. Людина в цій концепції вже не розглядається як залежна істота, яку слід провадити і спрямовувати, а швидше як раціонально мислячий індивідум, здатний самостійно розрізняти правду і обман та робити вибір між гіршим і ліпшим варіантами, беручи до уваги суперечливі свідчення. Правда не вважається більше власністю владоможців. Навпаки, пошуки правди – невід’ємне право кожної людини, а преса – партнер у цих пошуках. Імперативом є свобода від урядового контролю і впливу. Для появи істини необхідно створити умови для виголошення всіх думок, тобто заохочується «вільний ринок» ідей та інформації. Менші і слабші суспільні групи повинні мати належний доступ до преси.

Теорія вільної преси зазнала суттєвих змін у ХХ столітті, що їх позначають як новий лібертальний підхід або теорія соціяльної відповідальности преси.

Новий лібертаріанізм (new Libertarianism) набув широкого розголосу у зв’язку із звітами конґресової комісії Хатчінса (Hutchins Commission), проте сама теорія набрала первинних обрисів дещо раніше у роздумах редакторів і видавців. Ці люди збагнули, що специфіка ХХ століття вимагала від мас-медія нового розуміння соціяльної відповідальности.

Як і в старі авторитарні часи, медія демократичних країн зосередилися у руках могутньої суспільної верхівки. Це правда, що ці нові медія-барони, здебільшого, не є політичними діячами. Більше того, вони навіть можуть завзято обстоювати пресу перед урядом. Проте, нікуди не дінешся від факту, що контроль і доступ до преси дуже обмежені, і що це вкладає нову владу до рук власників і керівників медія. У таких умовах медія зовсім не просто бути вільним ринком ідей, як це уявляли Міль або Джеферсон.

Фред Сіберт:

Подібно до инших теорій, лібертальна доктрина базується на певних філософських принципах. Лібералізм є рамковою ідеологією для різноманітних, включно з пресою, соціяльних і політичних інституцій, що функціонують на його орбіті.

Можна прослідкувати віддалені витоки цієї теорії ще у філософів стародавнього світу, проте визначеної форми вона набрала у Західній Европі у XVI-XVII ст. Починаючи з праць Мільтона, можна простежити чимраз більший наголос на пріоритеті індивідуальної свободи, а також віру у те, що в умовах вільного інформаційного обміну істина неодмінно візьме гору. Гаслами цієї теорії були поняття «саморегульованого процесу» і «вільного ринку ідей». Сама теорія, ставши невіддільною часткою демократії і гуманістичних цінностей, є понад 200 років одним з орієнтирів західної цивілізації.

Власне філософія лібералізму розвинулась у ХVII – ХVIII століттях під потужним впливом Реформації. Передували їй і географічні відкриття, які зумовили нове світосприйняття, розвиток науки (Ньютон, Копернік, Кеплер), яка утверджувала віру у раціональне. Людина у філософії лібералізму – унікальна особистість, розумна, мисляча істота, вона здатна збагнути і облаштувати світ довкола себе так, щоб досягнути щастя і добробуту. У цьому головна відмінність з філософією авторитарною. Людина є найвищою цінністю. Держава – усього лиш корисний і необхідний інструмент, який теж необхідно контролювати. За своєю природою людина прагне дошукатися істини. Найліпший спосіб допомогти їй у цьому – створити вільний ринок ідей.

Лібертальна теорія у своїх поглядах на природу знання і пошуки істини має багато спільного з теологічними доктринами раннього християнства. Розум, розуміння добра і зла дані Богом. З такими властивостями, які людина отримала від Творця, вона може власними зусиллями домогтися належного розуміння світу та орієнтації в ньому.

Слід відзначити визначну роль Англії у народженні та утвердженні цієї філософії, особливо Джона Локка – апологета і теоретика британського розвитку. Саме в Англії внаслідок революції 1688 року посилилась влада парламенту, утвердилась багатопартійна система. Д. Локк розвинув теорію держави з центром влади у народній волі, толерував свободу совісти і віросповідань, першим найбільш чітко сформулював ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Його вчення надихало творців як французької, так і американської революцій. Вплив його лексики і фразеології добре відчутний у тому стилі, яким написана американська Декларація Незалежности.

Безпосередньо діяльности преси торкався у своїй філософській публіцистиці англійський поет і публіцист ХVII ст. Джон Мільтон – один з найвидатніших виразників ідеї вільної преси. У своїй «Ареопагітиці» (1644 р.) він критикував пуританську цензуру і практику ліцензування: «Той, діям якого не довіряють, хоч у його намірах немає нічого кримінального, цілком має підстави вважати себе у державі, де народився, не ким иншим, як божевільним або чужоземцем». При цьому відштовхувався від уявлення про людину як про раціональну істоту, що керується у своїй поведінці намаганням знайти істину. Головним серед його арґументів був той, що рядовий громадянин сам може відрізнити правду від брехні, добро від зла. Вправляючись у цьому він, до того ж, розвиватиме свої інтелектуальні і духовні здібності. Крім того, Мільтон вважав, що правда має унікальні властивості, які допомагають їй вижити і подолати брехню. Отже правді зовсім не потрібна допомога цензури, яка приносить більше шкоди. Істина розглядається як своєрідна субстанція, «сильна, майже як Всемогутній, для своїх перемог вона не потребує ні політичної спритности, ні воєнних хитрощів, ні цензури: усе це виверти та оборонні засоби, що застосовує проти неї брехня».

На його думку, обмеження свободи слова, цензура, образливі і принизливі не лише для авторів. Вони ще більш образливі для читачів. За його логікою, Бог дав людині розум і свободу вибору. Власне, розум і є свободою вибору, инакше людина була би просто автоматом. А тому «читай усілякі книги, які тільки потраплять до твоїх рук, бо ти сам можеш усе правильно обміркувати і дослідити... Для чистого – все чисте».

Важливий вклад у розвиток теорії вільної преси внесли Томас Пейн і Джон Ерскін. У «Правах людини» Д. Ерскіна йдеться зокрема про те, що свобода преси є порожнім звуком, поза системою, яка дозволяє висловитись кожній людині.

Д.С. Міль розвинув теорію свободи преси на засадах утилітаризму ХІХ століття. З його погляду, свобода була правом дорослого індивіда думати і чинити так, як йому завгодно, доти, доки ця свобода не зашкодить иншим людям. Тобто все повинно робитися так, щоб принести якнайбільше щастя якомога більшій кількості людей. Проте слід мати на увазі, що й неправильна думка може нести зерно істини, яке допоможе збагнути всю правду. У своїй знаменитій праці «Про свободу» він пише: «Коли усе людство за винятком однієї людини дотримуватиметься однієї думки, і тільки одна ця людина – иншої, відмінної від решти, то людство не матиме виправдання, якщо замовчуватиме думку цієї одиниці; так само як і окрема людина не може мати виправдання, коли б зуміла примусити замовкнути усе людство». Джон Міль доводив, що навіть коли мотиви цензури доброчесні і вмотивовані необхідністю захищати розум, добро і правду, що навіть у цьому разі цензура прирікає суспільний інтелект на стаґнацію, тримає суспільство в умовах розумового рабства, пригнічує його життєздатність.

Видатну роль у становленні американської вільної преси відіграв філософ і політичний діяч, людина ідеї і людина дії Томас Джеферсон. Хоча він свого часу немало натерпівся від журналістських нападок, зокрема наклепів, усе ж вважав, що федеральний уряд має якнайменше втручатися у справи преси. Джеферсон стояв на тому, що журналісти повинні відповідати за моральні збитки, заподіяні приватній особі, однак уряд має спокійно реагувати навіть на несправедливу критику з боку преси. Звісно, серед різноманіття поглядів, які висловлює преса, деякі можуть бути упередженими і неправдивими. Проте держава не повинна забороняти їх, оскільки згодом це призведе взагалі до заборони критичних відгуків про владу.

Перехід від авторитарної до вільної преси в Англії та Америці не був швидким і одноразовим актом. Англійський «Білль про права» від 1689 року не містив жодного слова про пресу. Головна битва за журналістську свободу відбувалася у ХVIII та ХІХ століттях. Лише у 1843 році англійський парламентарний акт нарешті скасував формулювання «про антиурядову діяльність і аґітацію», яке часто було підставою для притягнення непокірних журналістів до кримінальної відповідальности. Замість цього формулювання записали инший критерій оцінки опублікованих матеріалів: зважати на те, «правдиві чи неправдиві відомості подав автор стосовно уряду». Англійській пресі пощастило також домогтися права висвітлювати парламентські дебати.

Теоретики вільної преси визначають її дві найважливіші функції так: інформувати і розважати. Третя функція пов’язана з необхідністю забезпечувати фінансову самостійність. Це – реклама. По-суті ж вважається, що мас-медія повинні допомагати у пошуках правди, подавати різні точки зору і сприяти, таким чином, процесові вирішення політичних і соціяльних проблем. Дуже суттєвою у цьому є свобода від урядового контролю. Уряд і його інституції розглядаються як рівноправний учасник дискусії, якого теж належить піддавати критиці.

Звичайно, поміж істинною інформацією може траплятися і хибна. Авдиторія ж аналізує цей інформаційний потік і виробляє своє ставлення до тих чи инших інформаційних джерел. Довір’я авдиторії (і загроза його втратити) і є тим фактором, що спонукає газету подавати достовірну і якісну інформацію. Тобто відбувається саморегульований процес. І чим менше втручається у нього держава, тим ліпше. Завдання держави – лише підтримувати стабільну ситуацію, за якої вільні сили індивідуалізму можуть ефективно взаємодіяти.

Теоретично всі мають вільний доступ до преси. Газету може започаткувати будь-хто, маючи для цього необхідний початковий капітал. Успіх чи невдача залежатимуть від величини прибутку, а прибуток, у свою чергу, від здатности видання задовольняти свою авдиторію. Теоретики вільної преси виступають проти фінансової підтримки засобів масової комунікації з боку уряду, оскільки це, з їхнього погляду, може спричинити домінування уряду в інформаційній політиці.

Важливою складовою сучасної концепції вільної преси є теорія і практика так званого «об’єктивного репортерства» – способу неупередженої, нейтральної подачі інформації, який успішно культивувався у першій чверті ХХ століття.

Теорія вільної преси визнає і деякі обмеження в діяльності ЗМК. Насамперед йдеться про обов’язок держави захищати репутацію індивіда від наклепів та образ у пресі, необґрунтованого втручання у його приватне життя. Але, з иншого боку, індивід, як громадський діяч, має бути відкритим для критики. І тут важко буває провести чітку межу між обґрунтованим і необґрунтованим втручанням у його приватне життя.

Держава має також право заборонити заклики до насильницького повалення законно обраного уряду.

Існує правовий бар’єр і для розповсюдження непристойних матеріалів, викликаний необхідністю захистити мораль. Проте мораль важко піддається однозначному визначенню. А тому й складно в деяких випадках з’ясувати, що таке непристойність.

То ж, на загал, філософи епохи Просвітництва розглядали цензуру як перешкоду на шляху свободи і прогресу. Вони, зокрема стверджували, що свобода друку і слова необхідні для:

1) пошуку істини;

2) вільної самореалізації, вдосконалення і самовираження індивіда;

3) демократизації суспільства і розвитку самоврядування.

На відміну від авторитарної філософії, концепція вільної преси по-иншому розглядає стосунки пересічної людини і держави. Людина більше не вважається залежною істотою, якою слід керувати. Правда теж перестає бути атрибутом влади. Право на пошуки правди мають усі, і преса виступає партнером у цьому процесі. Істина може відкритися будь-кому.

Теодор Петерсон:

Критика теорії вільної преси не стихала ніколи. Але особливої сили вона набрала у ХХ сторіччі. Сталося це через усвідомлення очевидних недоліків системи вільної преси та інтенсивний розвиток тих процесів, які поставили під загрозу право індивіда на вільне висловлення своїх поглядів.

Вразливість концепції вільної преси полягає вже у самій її раціоналістичній філософії. Тобто вона сформульована в епоху раціоналізму, який у ХХ столітті – столітті ґлобальних катаклізмів – підданий нищівній критиці. Віру в те, що люди у своїй поведінці керуються передусім розумом, поставили під сумнів. У концепцію раціоналізму погано вписуються Перша і Друга світові війни, гітлерівські і сталінські концтабори, гіперболізоване споживання, екологічна катастрофа, моральна деґрадація.

Разом з тим відбувалася монополізація засобів масової комунікації, їх концентрація у руках небагатьох осіб. Банкрутству численних дрібних газет сприяли і надзвичайно високі ціни на нові, більш досконалі технічні засоби збору та обробки інформації, високоякісне поліґрафічне обладнання тощо. Усе це дуже ускладнювало доступ новачків на ринок масової комунікації. Тому не дивно, що вже в першій половині ХХ століття розгорнулася інтенсивна критика традиційної системи мас-медія у США та Европі. Започаткована вона була у 1911 році серією статей Біла Ірвіна в американському часописі «Collier’s» і згодом була підхоплена багатьма иншими публіцистами і дослідниками ЗМК.

Критика розгорталася за такими напрямками:

1. Преса застосовує свою велику інформаційну владу у власних цілях. Особи, які володіють засобами масової комунікації, пропаґують свої власні погляди і приглушують, притлумлюють инші, небажані для них точки зору;

2. Преса обслуговує великий бізнес і дозволяє рекламодавцям втручатися у редакційну політику;

3. Преса протидіє соціяльним змінам;

4. ЗМК переважно приділяють більше уваги поверховому і сенсаційному, пропонують читачеві беззмістовну розважальність;

5. Засоби масової комунікації загрожують суспільній моралі;

6. Преса часто втручається у приватне життя людей без достатніх на те причин;

7. Преса контролюється елітарним соціяльно-економічним прошарком, бізнесом. Доступ новачків і початківців до видавничих справ надзвичайно ускладнений. Отже відкритий і вільний ринок ідей – під загрозою.

У дуже гострій формі критикувалась сучасна американська журналістика у доповідях Комісії Конґресу США з питань свободи преси. Процитуємо один з висновків цієї комісії: «Сучасне суспільство стимулює зростання структур масової комунікації. Але якщо концентрація і монополізація ЗМК стають такими значними, що загрожують демократії, і демократія не в змозі впоратися з цими процесами, то або інституції мас-медія контролюватимуть себе самі, або їх контролюватиме уряд. Якщо це робитиме уряд, то втрачається головний захист проти тоталітаризму. Більше того, буде зроблено перший крок в напрямку до нього».

Як бачимо, перевага все ж віддається самоконтролю. Яким же чином він може здійснюватися?

Свої відповіді на це запитання дає теорія соціяльної відповідальности (ТСВ). Попри інтенсивну критику домінуючих медія вона зовсім не відкидає і не заперечує основних засад вільної преси. Навпаки, вважається, що ТСВ розвинулась на базі концепції вільної преси. Теорія соціяльної відповідальности, подібно до своєї попередниці, найважливішими функціями преси вважає такі:

1. Обслуговування політичної системи інформацією, забезпечення можливости полемізувати і дискутувати.

2. Просвітництво, яке робить населення більш придатним для самоврядування.

3. Захист прав індивіда шляхом контролю за адміністрацією, нагляду за діяльністю уряду.

4. Обслуговування економічної системи, здебільшого через взаємодію виробників і споживачів товару через рекламу.

5. Дозвілля і розваги.

6. Забезпечення власної фінансової самостійности.

Проте ТСВ висловлює невдоволення домінуючою інтерпретацією цих функцій, оскільки просвітництво, забезпечення політичної системи необхідною інформацією і захист прав індивіда здійснюються недостатньо. ТСВ погоджується з функцією обслуговування економічної системи і рекламою, але за умови, що ця функція не буде домінувати над иншими, скажімо, над просвітництвом, стимулюванням демократичних процесів тощо. ТСВ також погоджується з роллю преси у забезпеченні розваг. Але за умови, що це «добрі розваги».

Теорія соціяльної відповідальности позначає перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу до усвідомлення певної відповідальности перед суспільством. Хоча передумови цього переходу, звичайно, виникли значно раніше. Уже з середини ХIХ століття журналістика почала приваблювати велику кількість високо освічених людей з вельми суворими життєвими принципами. Ці люди значно підняли етичну планку газетного ремесла. Публіцисти дедалі частіше говорили про обов’язки, що повинні супроводжувати привілейоване становище преси. Таким же духом моральної відповідальности пройнята і декларація акціонерів американської газети «Park Region Echo» з Мінесоти: «Ми повинні усвідомлювати, що колектив справжньої газети – це щось більше, аніж проста арифметична сума працівників. Коли така газета звертається до своїх читачів, то вона має бути набагато мудрішою і чеснішою, розважливішою і співчутливішою, аніж ті люди з-поміж журналістів, що перебувають в лещатах звичайних людських слабкостей, і чиє завдання – писати ці слова».

Для того, щоб відповідати таким високим критеріям, преса повинна шукати «всю правду», оскільки свобода преси, за словами колишнього президента Асошіейтед Прес Нормана Ісака, «це не ліцензія на приховування інформації від людей». А тому недостатньо лише правдиво висвітлювати факти, «треба говорити правду про факти».

Таким чином, розуміння свободи у ТСВ суттєво відрізняється від розуміння свободи у теорії вільної преси. Остання народилася з неґативного розуміння свободи, свободи «від» – головним чином від зовнішніх обмежень. Теорія соціяльної відповідальности, навпаки, ґрунтується на позитивній свободі, свободі «для», що промовисто відображено у численних журналістських кодексах. Етичний кодекс Асоціяції керівників інформаційних служб радіо і телебачення (Code of Ethics Radio-Television News Directors Association), наприклад, акцентує на усвідомленні відповідальности радіо і телебачення, що повинні «служити громадськості» на засадах «чесної гри», акуратної, збалансованої подачі новин, на засадах поваги до людської гідности, прав і свобод особистости.

Теорія соціяльної відповідальности суттєво різниться від лібертальної теорії у своїх поглядах на природу людини. Традиційна концепція вільної преси трактувала людину здебільшого як моральну і раціональну істоту, схильну шукати істину та керуватися нею. Натомість, теорія соціяльної відповідальности, яка розвинулась у ХХ ст., відображає ті сумніви, які сучасні соціяльні науки мають щодо раціональности людських вчинків. Нова лібертальна теорія, звісно, не заперечує раціональности людини, але вона покладає на неї значно менше надій, ніж традиційна теорія вільної преси. Проте все-таки виглядає, що теорія соціяльної відповідальности заперечує твердження, що людина внутрішньо мотивована до пошуків істини і до того, щоб приймати цю істину як керівництво до дії. З погляду нової теорії, людина – не так ірраціональна, як радше апатична, пасивна істота. Вона спроможна ефективно використовувати свій розум, проте часто не робить цього. У результаті, вона стає легкою здобиччю демагогів, рекламістів та инших маніпуляторів свідомістю заради досягнення їхніх еґоїстичних цілей. Через свої розумові лінощі людина може впадати у стан бездумного конформізму. Внаслідок цього здатність критично оцінювати ситуацію слабне і атрофується. Якщо людина прагне залишатися вільною, вона мусить жити своїм розумом, замість того, щоби пасивно сприймати, те, що їй пропонують. Цебто стимулювання людини до раціонально-критичного сприйняття світу є дуже важливим.

У традиційній теорії вільної преси постійно наголошувалось на свободі медія від урядового контролю і на праві критикувати владу. Уряд має бути толерантним до критики, навіть якщо вона не завжди коректна. Його обов’язок щодо преси полягає лише у тому, щоб підтримувати стабільну ситуацію, за якої можлива вільна гра ринкових сил. У новій лібертальній теорії уряд не повинен обмежуватись політикою невтручання, а активно заохочувати свободу преси.

Переклав Борис Потятиник