Борис Потятиник

Свободі преси загрожують дві головні небезпеки: репресії і … їх відсутність

Щоб не інтригувати читача, скажу одразу: відсутність репресій щодо вільної преси, як мені видається, часто означає, що знайдено більш ефективні способи контролю.

Не те, що я взагалі не вірю у свободу преси. Вірю. Проте існування її пов’язане з безнастанним захистом, зокрема і від зазіхань двох вищеназваних небезпек. Иноді навіть важко сказати, яка з них гірша.

Модель Орвелла

Нема ліпшого способу пробудити чи підтримати журналістський дух свободи, як піддати цю свободу очевидній загрозі. Бажано у простій і навіть вульгарній формі: цензурні утиски, позачергові фінансові перевірки, рейди податкової міліції, що створює відповідну драматичну напругу. Можна навіть сказати, що це добре для підтримки вільного журналістського духу в належному тонусі. Однак, таке твердження звучить як блюзнірство, бо насправді йдеться про цілком реальні ризики і страждання, про інфаркти та інсульти, про арешти і банкрутства. Медіа жодної країни, навіть найбільш демократичної, не гарантовані від такої боротьби за свободу. Хоча, звісно, рівні цієї боротьби дуже відрізняються у залежності від часу і місця на нашій грішній планеті. Відомий американський медіякритик Ніл Постмен (Neal Postman, на жаль, скінчив свій життєвий шлях у жовтні минулого 2003 року) називає цей варіант «орвелівським», маючи на увазі антиутопію Дж. Орвелла «1984». У романі змальовано суспільство сталінського типу з брехливою пропаґандою, в’язничними мурами, і людьми, які переконані, що влада існує для того, щоб примушувати населення страждати. Партійний функціонер промовляє до ув’язненого героя: «Слухняності не досить (...). Якщо людина не страждає, як ми можемо бути певними, що вона виконує нашу волю, а не свою власну? Влада полягає у тому, щоб завдавати болю й принижувати. У тому, щоб розривати свідомість людей на шматки і складати в такому вигляді, як нам потрібно» [1]. Нижче ми спробуємо з’ясувати відношення сучасної української журналістики до орвелівської моделі.

Проте перед тим розглянемо другу, більш ефективну модель медія-контролю.

Модель Хакслі

Наразі, нам важливо з’ясувати, який зміст вкладаємо в поняття «тоталітарне суспільство». В ідеалі, за кінцевим задумом його конструкторів, таке суспільство мало би характеризуватися найвищим рівнем зовнішньої свободи. Кожний конкретний громадянин щиро, керуючись лише внутрішніми спонуками, буде підтримувати існуючий лад. Інша справа, що для цього треба створити «нову людину» або суттєво модифікувати суспільний лад. Можливо, навіть пройти фазу насильницького придушення і фізичного знищення того «людського матеріалу», який не піддається «перековці». Саме цим шляхом йшло створення тоталітарних режимів комуністичного типу. Однак у ХХ ст. більшість тих соціяльних експериментів закінчилися цілковитим крахом, звільнивши місце для альтернативного ненасильницького шляху побудови нового тотального суспільства. Цебто стабільного суспільства, в якому абсолютна більшість населення справді буде підтримувати існуючий лад з внутрішніх спонук. Більшість окремих громадян, зокрема і журналістів, чинять так, «як треба» з огляду на «вищі» інтереси, без будь-якого зовнішнього примусу, винятково з внутрішніх переконань і спонук. Свого часу нобелівський лауреат з колишнього СССР Міхаіл Шолохов, відповідаючи на «підступне» запитання західних журналістів про свободу літератора в СССР, сказав: «Ми пишемо за вказівками наших сердець, а серця наші належать партії». Виглядає, що наблизитися до цього ідеалу можна кількома шляхами. Дорога, яку обрали німецькі націонал-соціялісти чи більшовики у Росії, виявилася цілком хибною і насправді не наблизила, а віддалила від згаданого ідеалу, чого не скажеш про США та деякі инші країни Заходу, які, з нашого погляду, найдалі просунулися в справі створення нового тотального суспільства, проводячи ефективну економічну політику загального добробуту. Громадяни цих країн, перебуваючи під колосальним тиском комерційної і політичної реклами, індустрії розваг і гіпнотичного впливу новітніх технологій, як правило, демонструють тотальну згуртованість навколо базових цінностей. Провісником цього типу тотального суспільства, на думку Ніла Постмена, був письменник-фантаст Олдос Хакслі у його антиутопії «Новий бравий світ»:

«Усупереч розповсюдженій думці, Хакслі та Орвелл (Huxley, Orwell) пророкували далеко не одне і те ж. Орвелл попереджав, що ми можемо бути підкорені зовнішньою силою. У візії Хакслі прихід Великого Брата зовсім не обов’язковий для того, щоб позбавити людей їх автономії, зрілости та історії. На його думку, люди прийдуть до того, що любитимуть своє поневолення, захоплюватимуться технологіями, які руйнуватимуть їхню здатність мислити. Орвелл боявся тих, що заборонять книги. Хакслі боявся приходу того часу, коли не буде потреби піддавати книги забороні, оскільки більше не буде охочих читати їх. Хакслі боявся тих, які дадуть нам так багато, що ми деградуємо у своїй пасивності та егоїзмі, а істину буде загублено у морі байдужости. Він боявся, що люди будуть поневолені не зовнішнім ворогом, а тривіальною культурою зі своїм еквівалентом почуттів, orgy porgy та ненаситним жаданням розваг. У «1984» людей контролюють за допомогою привнесеного болю. У «Новому бравому світі» -- за допомогою привнесеного задоволення. Якщо коротко, то Орвелл вважав, що нас нищить те, що ми ненавидимо, натомість у Хакслі нас нищить те, що ми любимо. Ця книга виходить з того, що більше слушности мав Хакслі, а не Орвелл» [2].

Ще одна цікава відмінність тотального суспільства Хакслі від орвелівського варіанту у тому, що воно не має соціяльних дизайнерів на кшталт тих, що сиділи свого часу у Райхстазі чи Кремлі. Тотальне суспільство альтернативного типу, включно з такими його важливими елементами як індустрія розваг чи реклама, розвивається наче само собою, керуючись суто комерційними стимулами і ринковими міркуваннями. Можна говорити про синергетику його розвитку.

Щастя в цьому суспільстві є синонімом поняття «якість життя», реальний зміст якого, у свою чергу, пов’язаний з підсвідомим і свідомим сприйняттям реклами («Змінимо життя на краще! Philips»). Центральна ілюзія полягає у тому, що «якість життя» може стрімко поліпшуватися. І що кожний може цього досягти, якщо прийме пропонований темп. Причому реклама забезпечить ілюзію того, що якість життя справді поліпшується після кожної чергової покупки. Ось ви купили новий музичний центр, і не встигли ще до нього звикнути, як на рекламному горизонті з’явився домашній кінотеатр. А далі, нове покоління мобільних телефонів, яке революційно поліпшить ваше існування, далі – нові методи лікування, нові подорожі, нові комп’ютерні ігри, нові ток-шоу, нові…

Темп життя складається принаймні з трьох елементів

 (1)темп роботи + (2)темп розваг + (3)темп технологічних новацій

Не важко помітити, що медія мають прямий стосунок до всіх трьох складників. Вони надзвичайно динамізують ринок праці, включно з роботою он-лайн з домашнього комп’ютера. Вони створюють небачену раніше пропозицію розваг, включно з інтерактивними шоу у «реальному» форматі, і подаючи новини як ще одну розвагу – infotainment. І, нарешті, пропонуючи нескінченний калейдоскоп фантастично привабливих технологічних новинок, кожна з яких обіцяє «реально» і «революційно» змінити якість вашого життя. У результаті ви почуваєте себе, наче в кріслі швидкої каруселі. І коли у поле вашого зору потрапить, скажімо, дисидент з його воланням зупинитися, замислитися і змінити своє життя, цього разу справді реально і революційно, то для вас це буде не більше ніж один кадр, фраґмент в нескінченному калейдоскопі.

Отже, «темп», поряд з «якістю життя» – це друге центральне поняття. Саме воно задає «карусельний ритм», який не залишає часу для роздумів і розчарувань, і який сприяє інтеграції тотального суспільства, поглинанню навіть альтернативних, дисидентських чи бунтарських рухів, як це було з молодіжними бунтами у 60-их роках ХХ ст. Дисидента, бунтаря, як і джинси хіппі, швидко перетворять на товар, який можна вигідно продати. Перетворення на товар значно ефективніше нівелює справжній бунтарський дух, ніж заборона, переслідування чи цензура. Воно наче переводить справу у площину розваги. А бунтаря робить усього лиш персонажем ток-шоу. Доброю ілюстрацією цього процесу в Україні може бути перетворення Дмитра Корчинського – політика радикального правого крила – у класичного шоу-мена. Або уявімо собі, як найефективніше можна нейтралізувати таких відносно незалежних і не завжди зручних для влади інтелектуалів як Чомський у США. Чому б, скажімо, не запустити у виробництво «бунтарське» пиво «Чомський» (Chomsky beer). Чи у Росії – горілку «Солженіцин»?

Таким чином, нове тотальне суспільство (і в цьому воно разюче відрізняється від невдалих тоталітарних експериментів в СССР чи Німеччині) базується на синергетичній силі комерції та індустрії розваг, які диктують надзвичайно динамічний і гедоністично орієнтований стиль життя під гаслом «Більше заробляй і ліпше розважайся». На відміну від ортодоксальних тоталітарних устроїв, суспільство цього типу засвідчило свою живучість, стабільність і адаптабельність, хоча такі речі, як правила політкоректности у США, не раз ставали предметом анекдотів. Щоправда, загроза великомасштабних терористичних нападів засвідчила реальність повернення до прийомів «великого брата» – тотального електронного стеження за допомогою повсюдних веб-камер та інтернет-технологій. У зв’язку з цим є сенс розглянути

Співвідношення комунікаційної техніки і комунікаційної свободи

Домінуючий стереотип масової свідомости полягає у тому, що прогрес комунікаційної техніки прямо пропорційно пов’язаний з прогресом свободи слова і друку. Це прекрасно розумів ще Мартін Лютер, прибиваючи свої тези, видрукувані в друкарні Віттенберга, до дверей місцевого собору. Реформатор церкви дуже швидко оцінив переваги друкарства для поширення протестантизму. Або візьмемо порівняно недавній приклад. Поширення на території СССР у 70-80-их роках короткохвильових приймачів, які «ловили» передачі «Голосу Америки», «Свободи» і «Вільної Европи», було суттєвим фактором поширення вільнодумства, що врешті призвело до розвалу наддержави. Мануел Кастелс теж стверджує, що падіння комуністичних режимів у 90-их роках ХХ ст. є одним з наслідків структурної трансформації і становлення інформаційного суспільства [3].

Віра у прогресивну, лібералізуючу роль засобів масової комунікації підтримували своїми теоретичними працями Бенджамін, Ерзенбергер, Маклюен (Benjamin, Enzenberger, McLuhan) і низка інших вчених.

Проте, це тільки один бік справи. Такі вчені як Адорно, Габермас, Джеймсон (Adorno, Habermas, Jameson) висловлювали побоювання, що розвиток комунікаційної техніки, навпаки, може посилити тоталітарний контроль суспільства. Ми зрозуміємо, що зв’язок між технікою і свободою не такий однозначний, якщо спробуємо поставити наступне питання: чому тоталітарний устрій був таким успішним? Чому він поширився світом саме тоді, коли набрали сили нові медія (радіо і кінематограф)? Чи є між цими явищами певний зв’язок? Треба сказати, що такий зв’язок дослідники простежують давно. Як відомо, авторитаризм, здебільшого, намагається забороняти людям виголошувати «неправильні», з його погляду, речі. Натомість тоталітаризм, за влучним спостереженням Ролана Барта, примушує усіх говорити «правильно». І робиться це, передусім, через засоби масової інформації та пропаґанди – ЗМІП. Саме так називалися в часи СССР мас медія. Більше того, вважається, що тоталітаризм у своїх класичних формах був би неможливим без технічних засобів масової комунікації, які набули широкого розповсюдження у ХХ столітті – кіно, радіо, а також друкованої періодики, яку почали випускати у небачених раніше тиражах – мільйонах і десятках мільйонів екземплярів. Радіо розповсюджувалось з небаченою швидкістю. Вперше берлінці слухали його у 1923 р. А у 1926 році в країні вже був 1 млн. радіослухачів. Отже зв’язок нової комунікаційної техніки і тоталітарної пропаґанди простежується досить виразно. А як щодо Інтернету і останніх комунікаційних технологій? Кому служить цей новітній медіум – демократії чи тоталітаризму?

На загал, можна окреслити кілька варіантів взаємостосунків комунікаційної техніки і суспільного устрою.

1. Техніка за своєю суттю є нейтральною. Вона однаковою мірою може служити різним суспільно-політичним устроям, навіть діаметрально протилежним.

2. Розвиток комунікаційної техніки створює більш сприятливі умови для розвитку демократії і свободи.

3. Техніка неоднорідна. Деякі її різновиди – більш «демократичні», аніж инші.

4. Розвиток комунікаційної техніки створює кращі можливості для контролю громадської думки і суспільної свідомости з боку елітних суспільних прошарків і у такий спосіб може сприяти утвердженню тоталітарних суспільних форм.

На користь четвертої версії можуть свідчити деякі тенденції у розвитку мережевих і взагалі інформаційних технологій. Як доречно зауважує один з авторів газети «Поступ», «головна риса інтернету в перші десятиліття його існування – анонімність – перетворилася у його найбільшу небезпеку. Тому можна очікувати спроб запровадити всеохопну ідентифікаційну систему у віртуальному світі, призначенням якої буде мінімалізувати чи в ідеалі виключити можливість анонімного злочину. Але така система несе в собі загрозу нового тоталітаризму. Вона не вирішить проблеми. Навпаки, вона створює нові проблеми. Авторитарне керівництво, у разі приходу до влади, отримує такі засоби стеження і повсюдного контролю поведінки громадян, які й не снилися попереднім тоталітарним режимам» [4]. Очевидно, автор має на увазі поєднання біометрії (коли, скажімо, ідентифікація особи буде проводитись за тією інформацію, яку зчитуватиме відеокамера з райдужної оболонки вашого ока) і мережевих технологій. У результаті, відстежити та ідентифікувати поведінку особи можна буде набагато точніше, ніж це можливо тепер. Проте, навіть сьогодні система ідентифікаційних номерів/імен і паролів, які вводить людина, користуючись тією чи иншою електронною технікою, сигнали її мобільного телефону відкривають можливість небаченого раніше тотального стеження. Вже не кажемо, що електронна пошта (порівняно з поштою звичайною) набагато легше надається до перлюстрації, зокрема автоматичної обробки роботами, які реагуватимуть, наприклад, на певні слова, прізвища і т.п.

З иншого боку, є чимало підстав, які дозволяють трактувати інтернет як чинник свободи. Хрестоматійними вже стали виходи в мережу російських демократів у час військового путчу в серпні 1991 року. Сама природа децентралізованої світової павутини робить неможливим контролювати її так, як це можна робити з теле- чи радіостанцією. Навіть всередині країни інтернет неможливо «захопити». Додаймо сюди відносну дешевизну і простоту створення он-лайнового видання (порівняно з коштами, які потрібно на видання паперової версії газети, на створення теле- чи радіостудії). Очевидна демократичність інтернету полягає також у тому, що навіть засобами звичайної електронної пошти можна донести важливу інформацію до сотень тисяч і мільйонів людей. У часи балканської кризи 1998 року я отримував електронною поштою невеличкі статті якогось сербського студента, який не міг опублікувати їх в офіційній пресі. Натомість він взяв з відкритих джерел кілька тисяч адрес електронної пошти і надсилав туди свої альтернативні міркування з обов’язковою припискою переслати це далі тим особам, кого наведений матеріал може зацікавити. У такий спосіб студент здобув більшу аудиторію, ніж має газета середньої руки.

Таким чином, доходимо висновку, що комунікаційна техніка, на загал, однаково стимулює обидві тенденції протилежного спрямування: до більшої свободи і до більшого контролю. Це видно вже на етапі винайдення письма. Записи щодо збору урожаю, торгових операцій, позик тощо вели до більшого контролю кожної людини зокрема і суспільства в цілому. Усне свідчення, наприклад, в суді, записується і скріплюється особистим підписом свідка, що ускладнює відмову від поданих свідчень. З иншого боку, написаний текст має більшу потенційну можливість дійти до значної за своїм обсягом аудиторії і бути адекватно сприйнятим. Винаходи друкарства, радіо і телебачення відкрили нові обрії свободи слова, породивши водночас небачені доти можливості пропаґандистської маніпуляції, тобто обмеження та фальсифікації знань і фактичного обмеження свободи вибору. Недаремно Томас Джеферсон, відомий своїми діями на користь свободи преси, якось у відчаї вигукнув: «Люди, які нічого не читають, ближчі до істини, ніж ті, що читають газети».

Електронний тоталітаризм

Те, що досягнення комунікаційної техніки можна використати з метою посилення контролю за окремими індивідами чи суспільними групами – доконаний факт. Взяти хоча би радіоелектронний спосіб стеження за злочинцями, яких відпустили додому з умовою перебування в суворо означених просторових рамках. Таким людям прикріплюють спеціальні «радіо-браслети», які будь-якої миті «розкажуть» поліції про місце перебування їхнього підопічного. Спроба зняти «браслет» теж закінчиться передачею відповідного сигналу тривоги. Правоохоронці сподіваються, що такий спосіб контролю дозволить зекономити на розбудові в’язниць.

На загал, можна виділити такі способи електронного контролю:

– автоматизований перегляд і опрацювання електронної пошти, у тому числі за ключовими словами, спосіб який набагато перевершує пропускні можливості традиційної перлюстрації паперової пошти. Причому, первинна обробка інформації може вестися спеціальними комп’ютерними програмами в автоматичному режимі;

– електронні машини можуть обробляти величезні масиви інформації, у тому числі контенту засобів масової комунікації, висновуючи певні статистичні чи соціологічні тенденції;

– визначення місця перебування людини, яка користується радіоприладами, скажімо, мобільним телефоном, у який вмонтовано приймач системи ґлобального позиціонування (GPS);

– відстежування операцій, які здійснює людина за допомогою якогось ідентифікатора – скажімо, кредитної картки у банкоматах, супермаркетах і т.п.

– біометрична електроніка, яка ідентифікує з величезною точністю особистість (наприклад, за райдужною оболонкою ока), та контролює стан організму. На початку ХХІ століття вже поступило в продаж обладнання, на кшталт устаткованого електронними аналізаторами унітазу, який працюватиме в автоматичному режимі і, можливо, надсилатиме зібрану інформацію сімейному лікареві (або ставатиме надбанням спецслужб, які зацікавляться станом здоров’я даної особи);

– можливість відстежування інформаційних джерел, з якими працює об’єкт зацікавлення, через персональну електронну техніку, тобто що він читає, слухає, дивиться;

– контроль продукції, яку видає об’єкт зацікавлення через зняття відповідної інформації з його персонального комп’ютера та інших електронних пристроїв.

До того ж, цифрові технології, як відомо, дозволяють легко об’єднувати і порівнювати дані за всіма вище переліченими параметрами, тобто формувати єдину базу даних, універсальне і всеосяжне досьє.

Одним з перших кроків до такого контролю в Україні можна вважати ухвалення Верховною Радою у 2003 році Закону «Про телекомунікації». У статті 39 цього Закону вказується, що «Оператори телекомунікацій зобов’язані за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів…»

Критики закону зауважували: «Усі повинні знати, що кожний наш крок в інтернеті є під постійним наглядом спецслужб. А провайдери понесуть значні витрати (десятки тисяч доларів за попередньою оцінкою), що неминуче призведе до зростання вартости їхніх послуг. То ж, фактично, за нами тепер будуть стежити за наш рахунок…» [5]. На цих прикладах добре видно, як людина розплачується за більший комфорт і ліпшу орієнтацією більшою несвободою.

В інформаційному суспільстві все ще ведеться відчайдушна боротьба за збереження таємниці приватного життя. Однак треба визнати, що ця боротьба приречена на поразку. Приватна таємниця несумісна з усевіданням, до якого рухається суспільство. Будь-який індивід, з усіма його вчинками, помислами і бажаннями має бути інформаційно прозорим і легко ідентифікуватися. Заходи боротьби з терористичною загрозою ще більше підсилять цю тенденцію і зведуть анонімність дій у світовій електронній мережі до мінімуму. Усе це може спричинити появу феномену нової електронної моралі – кодексу обов’язкових правил поведінки, які контролюватиме електронно всюдисущий Великий Брат.

Якщо накласти перспективу повсюдного електронного контролю на філігранні методики пропаґанди, реклами і PR, то можливість приходу нового тоталітаризму виглядатиме цілком вірогідною.

Щоправда, такий погляд можна вважати дещо небезпечним через тенденцію розмивання традиційної межі між демократичним і недемократичним суспільствами, між свободою і несвободою. Треба сказати, що наш погляд не виключає традиційного. Традиційний стосується інформаційних маніпуляцій, які цілеспрямовано здійснюють певні групи людей (наприклад, обмежують чи приховують певну інформацію, планують пропаґандистські кампанії, підпорядковують медія владним інституціям тощо). Назвемо цей рівень персоналізованим. Існують конкретні люди – носії лібертальних цінностей, і люди, які уособлюють авторитарні чи тоталітарні вартості. Боротьба між ними є неуникною, і, треба зізнатися, що симпатії автора – цілком на боці цінностей лібертальних.

Проте є ще инший рівень – деперсоналізований, про який йшлося вище. На цьому рівні маніпуляції масовою свідомістю здійснює надособистісна структура, технологічно-комерційна мегамашина, яка власне і ґенерує нове тотальне суспільство. Однак, боротися на цьому рівні наче нема з ким. Змальована вище схема стосується саме цього (другого) поверху і зовсім не заперечує відстоювання свободи на першому.

Україна на шкалі свободи

Отже, ми окреслили дві небезпеки для свободи взагалі і свободи преси зокрема. Вони знайшли свою літературну інтерпретацію в антиутопіях Джорджа Орвелла і Олдоса Хакслі. Де ж на цій умовній шкалі перебуває Україна і українська журналістика?

Здавалося б, що класичний орвелівський сценарій стосунків влади і преси у нас вже в минулому. Але чи справді в минулому? Звісно, не можна порівнювати пресу незалежної України з пресою СССР. Проте, з иншого боку, після відносного спалаху свободи, починаючи з 1994 року, йшло наполегливе і послідовне «закручування гайок». Можна навіть припустити, що такий авторитарний етап у розвитку української преси є неуникним. Бо ж насправді усі минулі тоталітарні чи авторитарні устрої були породжені метрополіями, до яких належали певні регіони України (скажімо, до Москви чи Відня). Можливо, що кожна держава має пережити свій власний авторитарний період у стосунках з пресою. Історія багатьох країн може підтвердити це припущення. Взяти хоча б Сінгапур, Малайзію, Тайвань, які здійснювали доволі жорстку політику щодо медія, вважаючи що преса зобов’язана підтримувати молоду державу принаймні на перших етапах її становлення. Якщо навіть так, тобто якщо авторитарний етап неуникний, то варто робити все можливе, щоб він минув якомога швидше.

Як говорилось вище, нове тотальне суспільство, на кшталт того, яке вимальовується у США, пов’язане з новими загрозами для свободи медія. Але до них ще треба дожити і дорости.

Українські реалії кінця ХХ – початку ХХІ століть характеризувались значними розбіжностями між формальною свободою преси і реальними перепонами для неї. Взяти хоча б такий факт попередньої цензури: «Київська військово-картографічна фабрика відмовилася друкувати «Комерсант-України» з фото на першій сторінці, де зафіксовано натовп з транспарантом «Кучма капут». Начальник друкарні пояснив свою відмову тим, що він, мовляв, давав присягу на вірність Головнокомандуючому, а газета тим часом паплюжить його честь і гідність» [6]. Вже не згадуємо резонансні утиски незалежних медія у той час, коли готувалося до друку це число журналу, і які просто шокували багатьох спостерігачів в демократичному світі, що засвідчила спеціальна заява Европейського Союзу щодо свободи ЗМІ та демократії в Україні від 19 березня 2004 р. (http://radiosvoboda.org/homepages/uk/2004/03/20040319.asp)

Серед инших способів контролю медія можна назвати фінансовий і терористичний. Фінансова підтримка редакції (легальна чи таємна, з боку державних установ чи недержавних) дозволяє ефективно і непомітно впливати на редакційну політику. Сюди належить субсидування окремих приватних видань з державних фондів, створення певних фінансових пільг для них. І навпаки, створення фінансових проблем для видань, опозиційних до влади. В Україні межі ХХ-ХХІ ст. активно і нерідко доволі ефективно з цією метою застосовувались податкові інспекції. Так у Львові кульмінаційними стали податкові репресії на «Львівську газету» та одного з її засновників М. Іващишина у 2003 році.

Щоправда, цей механізм може виявитися небезпечним і для самої влади. За умови, що видання зуміло витримати репресивний тиск і встояти на ногах, його популярність і вплив починають різко зростати. Власне це і сталося у випадку з «Львівською газетою».

Доречно згадати, що преса США, перед тим, як стати «четвертою владою», пройшла кілька кризових періодів, пов’язаних з досить зневажливим ставленням до неї у суспільстві. Упродовж першого періоду здійснювався авторитарний контроль преси. У другому періоді, позначеному поширенням лібералізму і демократії, контроль за пресою переймають політичні партії. З одного боку, преса потрапила у помітну залежність до великих бізнесових корпорацій і рекламодавців, а з другого – до політичних партій. За тоном і стилем більшість газет були надзвичайно суб’єктивні, гіперболізовано емоційні, скандальні і навіть лайливі. «Апотеоз продажности» у журналістиці США, на думку Б .Багдикяна, спостерігався наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Практикувалися контракти газет з рекламодавцями, які, по суті, забороняли публікацію будь-якої інформації, що суперечила б інтересам рекламодавця. Останні також використовували пресу як своє лобі для формування громадської думки і згодом прийняття потрібних законодавчих актів. Промовистим для того часу є іронічне висловлювання журналіста Уілла Ірвіна: «Газети принаймні мають вдавати, що вони відстоюють інтереси народу». Дещо врятували ситуацію реформатори, «розгрібачі бруду», які розпочали сміливі журналістські розслідування (Бенджамін О. Флауер у журналі «Арена». С. Маклар з його журналом «Маккларс», який дав дорогу багатьом талановитим і сміливим публіцистам, зокрема Іді Тарбел). Ці та инші видання, як і окремі журналісти, зазнавали утисків і переслідувань. Зате було врятовано репутацію американської журналістики [7].

Саме з цим етапом, з цією кризою найбільше асоціюється сучасний стан української журналістики. Мабуть, подібним буде в нас і вихід з неї. Згадаємо, що в США перехід до наступного, третього періоду був пов’язаний із здобуттям пресою дедалі більшої фінансової незалежности. Завдяки інтенсивній комерціалізації і створенню рекламної індустрії, преса виходить з-під контролю як владних інституцій, так і політичних партій, покладаючись на власну економічну базу. Далі йде зміцнення професійного журналізму на базі теорії об’єктивізму.

Основні засади цієї концепції такі:

1. Факти відділяються від думок.

2. Погляд на події має бути емоційно нейтральним.

3. Слід подавати чесну, збалансовану точку зору, надавати можливість висловитися різним сторонам, що забезпечує максимально повну інформацію для аудиторії.

 Твердження про те, що медія можуть і повинні бути нейтральними і об’єктивними, було добрим підґрунтям для утвердження в громадській свідомості преси як «четвертої влади».

Попри критику концепції об’єктивної преси, незаперечним залишається факт орієнтації на ту чи иншу модель. Одна справа, коли журналіст намагається бути вільним і об’єктивним у своїй праці, і зовсім инша, коли він, посилаючись на неможливість свободи і об’єктивности, підпорядковує свою діяльність авторитарному чи тоталітарному режиму.

Таке враження, що на початку ХХІ століття в Україні вже мало хто вірить у свободу, особливо свободу преси. Домінуючий настрій такий: від усього незалежним бути неможливо, а отже, вільна, незалежна преса – це зовсім не варта уваги фікція. І мало кому спадає на думку, що таке розмірковування належить до фальшивих силогізмів на кшталт: «Абсолютно здорових людей практично нема, тому, давайте, викреслимо зі словника слово «здоров'я».

Окрім того, важливо позбутися термінологічної плутанини. У цілому світі незалежна преса – це преса, організаційно і фінансово незалежна від держави. «Голос України» чи будь-яке видання, яке фінансує, скажімо, міська чи обласна рада, не може вважатися незалежним у цьому сенсі. Тому й не варто вкладати в поняття незалежної преси ідеал неіснуючої, «захмарної» свободи. А фраза «бути ні від чого незалежним неможливо» передбачає сумне продовження. Якщо, мовляв, неможливо, то, давайте, будемо продажними і прислужливими.

Це різко контрастує з професійними кодексами працівників медія і духом «чесної гри». Так, на думку творців Етичного кодексу спільноти професійних журналістів (Code of Ethics. The Society of Professional Journalists) журналісти мають бути вільними від будь-яких зобов’язань, окрім одного – служити громадськості, забезпечувати її право на достовірну і повну інформацію, при цьому намагатися долати будь-які перешкоди на шляху цього високого служіння. Журналістам слід уникати додаткової праці чи політичної заанґажованости, якщо вони можуть поставити під сумнів добросовісність їхньої діяльности в мас-медія. Компрометуючими вважають подарунки, безоплатні подорожі, особливе ставлення, привілеї, а також використання професійного статусу в егоїстичних цілях, що є нехтуванням високого довір’я громадськости.

Журналістські середовища в Україні, як мені видається, відчувають брак духу чесної гри не менше, аніж брак грошей. Тому культивування цього духу – найперша умова повернення довір’я до вільної преси.

---

1. Оруэлл Д. «1984» и эссе разных лет. М.: Прогресс. 1989. C. 180.

2. Postman Neil. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y.: Viking. 1985. Р. 6-7.

3. Castells Manuel, Freire Paulo, Macedo Donaldo. Critical Education in the Information Age. Boston: Rowman & Littlefield Publishers. 2003. 176 P. 5.

4. Цицик Ігор. ФБР викопало собі яму // Поступ. 2001. 27 грудня.

5. Права людини. 2003. №32. С. 6.

6. В Україні немає цензури. Крім військової // День. 2001. 8 лютого.

7. Багдикян Б. Монополия средств информации. М., 1987. С. 271.