«Не бійтеся»

У багатьох читачів, напевно, викликала здивування тема чергового числа нашого журналу. Чому після перемоги «помаранчевої» революції ми раптом повертаємося до того феномену, який мав відійти разом з попереднім режимом?

Сама ідея дослідити феномен страху виникла у розпал помаранчевих подій. Мене вразив репортаж з передвиборних зборів кандидата у президенти Віктора Януковича у Луганську. Безліч разів демонструвалися кадри, коли одностайно зігрітий земляками кандидат відніс решту українців до категорії «козлів». Частина залу це беззастережно і, очевидно, щиро підтримала. Підтримала як оплесками, так і традиційним загальним вставанням. Хвиля підтримки котилася із надр залу. Однак, як виявилося, не всі були однодумцями. І тут можна було безліч разів побачити, як народжується і спрацьовує страх. У перших рядах сиділа людина з ідентифікатором на грудях – очевидно, журналіст. Він спочатку пробував уникнути співучасти, опустивши голову, неначе не бачачи цунамі, що накочувалося з глибини залу. Потім він весь зіщулився. Однак коли цілий зал в єдиному пориві зірвався з ніг, буквально вибухнув оплесками, він почав поволі, важко підводитися. Не плескав, однак підвівся. Незручність, сором і страх були на його обличчі.

Не хотів би бути на його місці. Хоча, такої участи не вибираєш. Ти просто опиняєшся всередині історичного процесу – на мітингу, організованому NSDAP чи ВКП(б). Ґюнтер Ґрасс у «Бляшаному барабанчику» описав реакцію малого хлопчини – на злагоджений бій барабанів Гітлерюгенду він відповів з-під трибуни синкопами, які зруйнували тканину одностайности. Для початку просто можна йти не в ногу.

Страх дуже ефективно спрацьовував у «далеку» допомаранчеву епоху. Однак вже навіть у новітній українській історії такого страху на початку 90-х не було. Я досить чітко зафіксував для себе той момент, коли він знову заполонив наше суспільство. Це сталося після того, як президентом був обраний нічим не примітний, доволі ніякий Леонід Кучма. Причому сталося це не тільки там, де страх так і не полишав своїх міцних позицій – десь на Сході, а в Галичині. Люди знову зрозуміли, що телефони прослуховуються. Під кінець другої каденції Кучми страх став найефективнішим інструментом його політики. Здається, що ледь не всі його політичні технології опиралися саме на нього. І саме цим можна пояснити демонстративну брутальність «показових» виборів міського голови провінційного Мукачевого. Суспільству показували, що з ним робитимуть. Метою було чим більше нагнітання цього страху.

Про попередні епохи, напевно, не варто і говорити. Страх є і, мабуть, залишиться незмінним інструментом кожної влади. Однак хто має боятися? Коли масово бояться законопослушні громадяни, то з суспільством щось не так.

Ще гірше, коли сама влада проявляє ознаки страху. Звичайно ж, «Крихітка Цахес» допомаранчевого періоду сам панічно боявся, а тому сіяв метастази страху довкола себе. Страх є надзвичайно заразною хворобою. За деяких обставин він дійсно перетворюється в епідемію паніки.

Тим більше прикро вгадувати ознаки тієї хвороби вже на обличчях нової влади, яка, як пише Ірина Магдиш, править країною і сьогодні. Яка боїться виборів 2006 року, боїться розгубити однодумців зі сцени на Майдані, боїться мати иншу думку, ніж Росія, а врешті просто боїться України – такої України, якою вона є насправді. Зрештою, призвичаєна бути любленою на майданах, влада боїться застосовувати інструмент страху щодо асоціальних елементів сучасного українського суспільства. Бандити повинні боятися. Однак не більшість суспільства. Тим більше найдостойніші. Натомість, з сумом в очах відходять ті, хто не боявся боротися за Україну у ситуації повної безвиході – не визнані боягузливою владою вояки УПА. Чи, може, це обачність влади?

Звичайно, назавжди людина страху ніколи не позбудеться. Однак слід розрізняти обачність  і тверезість у політиці чи побуті, турботу і тривогу, які, неначебто не маючи причини, супроводжують людину упродовж життя, страх, який спричинений якоюсь конкретною небезпекою, та жах, який розриває людину.

Кожен з нас живе у горизонті тривоги. Людина взагалі є тривожною істотою. Можливо причиною є скінченність людського життя – далека, як нам здається, перспектива, яка поки що не страшна, не конкретизована у мою персональну смерть. Абстрактна смерть нас не страшить. Тому ми її неначе залишаємо поза рамками буденного контексту. Ми її до часу не боїмося. Однак саме вона створює горизонт тривоги. А можливо, є однією з істотних підвалин людської конституції.

Не має страхати нас і обачний політик. Щоправда, він не повинен перетворитися у боягуза, який надмірно обачний. Причому обачний з огляду на свої інтереси, а не інтереси загалу.

Натомість політик, що боїться, яким керує страх, небезпечний для суспільства.

А що стосується посполитих, то не слід соромитися своєї тривожности. Так само, як і страху – коли є чого боятися. Страх дозволив людському роду вижити. Він тільки сигнал про небезпеку. Однак це у тому випадку, якщо він не є хворобою. І тоді з ним слід боротися, бо він не попереджує про небезпеку, а ускладнює людині життя, а инколи і перетворює його у жах. Грані між цими речами дуже розмиті, у кожного свій поріг обачности, тривожности та страху. Кожен відважний на свою міру. І це нормально. Ненормально, коли страх заражає ціле суспільство, коли він не остерігає при переході вулиці, чи спробі порушити закон, а блокує почуття справедливости. Ненормально, коли він стає хворобою.

Тому для оздоровлення життя в країні можу спробувати тільки трішки перефразувати слова Івана Павла ІІ – «Не бійтеся», але додати – «зі страхом Божим».